Види понять. 4 страница

Для визначення істинності складних суджень використовують матричний аналіз.

Кон’юнктивні судження. Кон’юнктивні (єднальні) судження утворюються за допомогою сполучника “і”. Позначається цей сполучник знаком “Ù“, схематично читається так: А Ù В або А і В, де А, В – висхідні прості судження, а Ù- знак кон’юнкції. Наприклад: “Ухвала суду має бути законною і обґрунтованою”.

У мові кон’юнктивні судження можуть мати такі граматичні сполучники: “А разом із В”, “А у той час, як В”, “В, хоча і А”, “Не лише А, але й В”, “А, а також В”, “А, В” і т.ін.

Кон’юнктивні (єднальні) судження є істинними лише в тому випадку, коли істинні всі судження, що його складають і хибні тоді, коли є хибним бодай одне із висхідних суджень.

Знання особливостей кон’юнкції має важливе значення у практиці мислення, особливо в юридичній сфері. Будуючи певне судження, треба обов’язково перевіряти істинність висхідних суджень. Від цього залежить істинність міркування, адже досить одного хибного судження, щоб кон’юнкція стала хибною.

Диз’юнктивні судження. Диз’юнктивні або розподільні судження – це судження, які утворюються за допомогою логічного сполучника “або”. Розрізняють 2 види розподільних суджень: розподільно-виключаючі (судження строгої диз’юнкції) та єднально-розподільні (судження слабкої диз’юнкції).

Розподільно-виключаючі (судження строгої диз’юнкції) – це судження, в якому ознаки, виражені предикатами, виключають один одного. Наприклад: “Попереднє розслідування закінчується або припиненням справи, або відданням звинуваченого під суд”. Його структура: S є P1 або Р 2; А V В.

Для того, щоб підкреслити строго розподільний характер, часто використовується подвійна форма сполучника: “або...або”: “De mortus aut bene, aut nihil – Про мертвих або хороше, або нічого”, “Або я найду шлях, або я прокладу його”.

Розподільно-виключаючі судження є істинними тільки тоді, коли одне з суджень, що до нього входять, є істинним, а інші – хибними. Якщо ж усі висхідні судження істинні, або всі хибні, то й розподільно-виключаюче судження є хибним.

Розподільно-виключаючі судження можуть містити 3 і більше висхідних суджень.

Єднально-розподільні судження (слабкої диз’юнкції) - це судження, в яких суб’єкту може належати не один, а й усі перелічені предикати. Ці судження виражаються сполучником: “або”, “оскільки”, “також”, “так”, за допомогою коми. Структура такого судження: S є P1 або Р2....або Р10; А V В.

Наприклад: “Право може сприяти економічному розвитку або заважати йому” (може і сприяти, і заважати одночасно).

Єднально-розподільне судження буде істинним, коли хоча б одне з простих суджень, які його утворюють, є істинним, а хибним тоді, як усі прості судження, які його утворюють, хибні.

В юридичній практиці часто застосовується диз’юнкція для установлення видів права, видів злочину або покарань, перерахування певних випадків, обов’язків тощо.

Імплікативні судження. Умовним або імплікативним називається судження, утворене з двох простих суджень, які перебувають у відношенні підстави і наслідку, пов’язаних за допомогою логічного сполучника “якщо...то”. Наприклад: “Якщо ми хочемо добитися поваги до закону, ми спочатку повинні створити закон, достойний поваги”, “Якщо присуд необґрунтований, то він є незаконним”.

Умовне судження складається з підстави і наслідку. Та частина умовного судження, яка виражає умови існування (не існування) певного явища і стоїть після слів “якщо”, “коли”, є підставою або антецедентом, а частина умовного судження, яка виражає те, що обумовлюється даною умовою і стоїть після слова “то”, називається наслідком умовного судження або консеквентом.

Імплікація символічно позначається так: “якщо А, то В”, “А В”.

Не кожне речення, в якому наявний сполучник “якщо...то”, є умовним судженням. Так, речення ”Якщо вчора ми не знали, що Т. буде грати за основний склад команди, то сьогодні це всім відомо”, не є умовним судженням, оскільки не виражає умовно-наслідкового зв’язку.

Умовне судження може бути виражене і без сполучника “якщо..то”, наприклад: “Хто не працює, той не їсть”, “Поспішиш – людей насмішиш”.

У юридичному законодавстві чимало умовних суджень виражені не сполучником “якщо...то”, а словами “у випадку”, “коли” і т.ін.

Умовні судження виражають різноманітну умовну залежність одних явищ від інших. Вони відображають причинний зв’язок між явищами, послідовність чи одночасність явищ у часі, необхідне співіснування або неможливість співіснування предметів і явищ чи їх ознак тощо. Тому не можна підставу умовного судження розглядати завжди як причину, а наслідок як дію цієї причини. Ці поняття не тотожні. Наприклад, в юридичній практиці у формі імплікації виражаються не лише об’єктивна залежность одних предметів від інших, а але й права і обов’язки людей, пов’язані з тими чи іншими умовами: “Кожний має право у відповідності з міжнародними угодами звернутися в міждержавні органи по захисту прав і свобод людини, якщо всі наявні в самій державі засоби правового захисту вичерпані”.

Умовне судження, як і будь-яке судження, може бути або істинним, або хибним. Слід запам’ятати, що імплікація є істинною у всіх випадках, крім одного: коли антецедент є, а консеквента немає, тобто, коли антецедент істиний, а консеквент - хибний.

Дослідження імплікативних суджень має важливе значення в правовій практиці для аналізу понять "необхідна умова" і "достатня умова" якоїсь дії, події чи ситуації з метою її правової оцінки. Необхідною вважають таку умову для певної події (ситуації, дії), коли за її відсутності ця подія не відбувається. Наприклад, "присутність підозрюваного на місці злочину в момент його скоєння – необхідна умова висунення звинувачення в його здійсненні". Відсутність такої умови приводить до алібі (від грец. – "немає на місці", "відсутній")підозрюваного. Достатньою вважають таку умову для певної події (ситуації, дії), якщо кожного разу, коли ця умова наявна, ця подія (ситуація, дія) може відбутися і в деяких випадках (при певних умовах) відбувається. Наприклад, "порушення правил дорожнього руху – достатня умова для створення аварійної ситуації на дорозі".

Необхідна умова приводить до однозначної правової оцінки, достатня – до неоднозначної (в залежності від обставин при яких вона відбулася).

Еквівалентні судження. В еквівалентних судженнях поєднуються судження з взаємною (прямою і зворотною) залежністю. Вони мають назву подвійної імплікації і символічно записуються так: “А В”, “якщо і тільки якщо А, то В”. Наприклад: “Якщо людина досягла пенсійного віку, вона має право на отримання пенсії за віком”. При перетворенні “Якщо А, то В” в “Якщо В, то А” судження залишається істинним.

Еквівалентне судження істинне лише у 2 випадках: коли підстава і наслідок істинні і коли підстава і наслідок хибні.

При характеристиці складних суджень використовується ще один логічний союз: “невірно, що..” (]), що означає заперечення судження. Прибавляючи цей сполучник до певного судження, ми створюємо нове судження, яке знаходиться в залежності від висхідного. Наприклад: висхідне судження – “Всі судді непідкупні”. Його заперечення – “Невірно, що всі судді непідкупні” або “Не всі судді непідкупні”, “Деякі судді не такі вже й ненепідкупні”.

Заперечення є істинним, якщо висхідне судження є хибним і навпаки.

Складні судження виступають у тих самих відношеннях, що і категоричні судження: вони можуть бути порівнюваними і непорівнюваними. Порівнювані судження мають відношення сумісності, логічного слідування, часткової сумісності, еквівалентності; непорівнювані судження мають відношення суперечності, несумісності, протилежності.

Для встановлення істинності складних суджень можна використати таку таблицю:

Сумісні судження	Несумісні судження
Еквівалентності	логічного слідування	часткової сумісності	протилежності	суперечності
P Q	P Q	P Q	P Q	P Q
І І	І І	І І	І І	І І
І Х	І Х	І Х	І Х	І Х
Х І	Х І	Х І	Х І	Х І
Х Х	Х Х	Х Х	Х Х	Х Х

Підкреслені строчки означають, що обидва судження не можуть приймати дані значення одночасно.

Як і з простими судженнями, зі складними судженнями також можна проводити логічні операції.

3.5. Поділ суджень за модальністю

Модальність (від лат.modus – міра, спосіб) у цілому прийнято визначати як певне відношення до змісту висловлювання або оцінка висловлюваня, яку дають з певної точки зору. Це ставлення, відношення людини до висловлювання, яке вона виголошує. Так, наприклад, людина може стверджувати, що те, про що говориться у висловлюванні, є необхідним, випадковим, можливим, було чи буде тощо.

Для правового мислення в пізнавальному відношенні важливе значення мають такі модальності суджень, як епістемічна, деонтична, алетична та темпоральна.

Епістемічна модальність – це характеристика висловлювання, яка включає такі модальні оператори, як: “доведено”, “спростовано”, “сумнівно”, “відомо”, "допустимо", не вирішено". В юридичній практиці використовується при градації висловлювання від "істинно" до "хибно" для оцінки істиності чи хибності висловлювання.

Деонтична модальність – це висловлювання, які широко вживаються в юридичній практиці і утворюються за допомогою таких модальних операторів, як: “обов’язково”, “дозволено”, “заборонено”, “не заборонено”. У деонтичних судженнях містяться адресовані людям вказівки, які виражаються в формі поради, побажання, команди, наказу, нагадування, правил поведінки тощо. Отже, до деонтичних висловлювань належать і норми права, логічними елементами яких є:

1) авторитет-орган, що встановив норму,

2) адресат – особа, на які поширюється норма,

3) опис дії або диспозиція,

4) деонтична форма припису: обов’язки, дозвіл, заборона,

5) санкція, тобто нагадування про юридичні наслідки невиконання припису.

Право та обов’язок як найважливіші характеристики правовідносин виражають за допомогою деонтичних операторів:

Зобов’язування (обов’язково) – О

Заборонення (заборонено) – F

Повноваженість (дозволено) - Р

У правових текстах, як правило, вживаються особливі слова для позначення модальності припису:

а) правозобов’язуючі норми формулюють за допомогою слів “зобов’язаний”, “повинен”, “належить”, “визнається”. Наприклад: “Усі співробітники ОВС зобов’язані майстерно володіти табельною зброєю”.

Символічно правозобов’язування виражається формулою О(d), що означає: дія d підлягає обовязковому виконанню.

б) правозаборонні норми формулюються за допомогою слів: “забороняється”, “не в праві”, “не може”, “не допускається”. Наприклад: “Забороняється експлуатація автотранспортних засобів без номерних знаків”.

Символічно правозаборона виражається формулою F (d), що означає: дія d заборонена.

в) правонадаючі норми утворюються в юридичних актах за допомогою слів: “має право”, “вправі”, “може мати”. Наприклад: “Особа, яка здала речі на зберігання, має право вимагати їх назад у будь-який час”.

Символічно це виражається формулою D(d), що означає: дія d має право на виконання.

Алетична модальність:

· судження можливості – відображається ймовірність наявності чи відсутності ознаки у предмета, про яку говориться у даному судженні,

· судження дійсності – констатується наявність чи відсутність у предмета тієї чи іншої ознаки,

· судження необхідності – відображається така ознака, яка притаманна предмету за усіх умов.

В правовій діяльності використовуються при аналізі та оцінки понять "необхідна умова" та "достатня умова".

Темпоральна модальність – це характеристика висловлювання, яка включає такі модальні оператори, як: "було", "є", "буде", "раніше", "пізніше", "одночасно". В правовій діяльності використовується для встановлення часових характеристик дії, події чи ситуації, а також для часової синхронізації причинно-наслідкових зв'язків.

Розглянуті модальності не вичерпують клас модальних логічних теорій. Наразі модальна логіка бурхливо розвивається, розробляючи нові модальні поняття і включаючи їх до предмету свого дослідження.

Питання для самоконтролю

1.Чим судження як форма мислення відрізняється від поняття?

2.Що є суб’єктом судження?

3.Що розуміється під предикатом судження?

4.Яким видом речення виражається судження?

5.Що таке атрибутивне (категоричне) судження?

6.В чому полягає сутність екзістенційного судження?

7.Надайте визначення судження з відношеннями.

8.Які є види категоричних суджень?

9.Що є основою поділу судження за якістю?

10.Що є основою поділу суджень за кількістю?

11.Дайте характеристику відношень між простими судженнями за допомогою “логічного квадрату”.

12.Які види складних суджень ви знаєте?

13.Які судження називаються єднальними?

14.Що характерне для розділових суджень?

15.Чим відрізняється слабка диз’юнкція від строгої?

16.Які судження відносяться до умовних?

17.В чому полягає сутність еквівалентних суджень?

18.Що таке модальність суджень?

19.Що таке деонтична модальність?

20.В чому сутність алетичної модальності?

21.В чому полягає значення модальних суджень для юридичної проблематики?

Завдання для самостійної роботи

Практикум №3, тест №3

Змістовий модуль 4. Умовиводи

Змістовий модуль 4.1. Дедуктивні умовиводи

Основні питання лекції та семінарського заняття

4.1.1. Загальна характеристика умовиводу. Види умовиводів.

4.1.2. Безпосередні умовиводи.

4.1.3. Категоричний силогізм.

4.1.4. Умовні та розподільні силогізми.

4.1.5. Скорочені та складно-скорочені силогізми.

Основні поняття: умовивід, силогізм, модус, полісилогізм, ентимема, епіхейрема, сорит.

4.1. Загальна характеристика умовиводу. Види умовиводів.

Умовивід як форма мислення відіграє важливу роль у правовому пізнанні.У сучасній юридичній практиці на побудові умовиводів засноване попереднє слідство, суд, звинувачувальний вирок.

Умовиводом називається такий засіб мислення, за допомогою якого із деякого початкового, висхідного знання одержуємо нове, висновкове знання. У будь-якому умовиводі слід розрізняти: висхідне знання, обґрунтовуюче знання і висновкове знання. Структуру умовиводу можна розглянути на наступному прикладі:

А дорівнює В

В дорівнює С

Отже, А дорівнює С.

Процес утворення нової думки базується на певних правилах та законах логіки. Тому висновок в умовиводі носить закономірний характер. Це означає, що умовивід не можна вивести з будь-якого сполучення суджень. Умовиводом є таке сполучення, у якому між судженнями існує логічний зв’язок, що відображає взаємозв’язок предметів і явищ самої дійсності. Коли предмети дійсності не пов’язані між собою, то й судження, що відображають ці предмети та логічні зв’язки між ними, логічно будуть не пов’язаними і тому вивести з них якесь нове знання, тобто побудувати умовивід, не можна.

Види умовиводів

За характером процесу виведення умовиводи поділяються на: дедуктивні – від загального знання до часткового, індуктивні - від часткового знання до загального, традуктивні (аналогія) – від загального знання до загального.

За ступенем обгрунтованості умовиводи поділяються на демонстративні (необхідні) та недемонстративні (правдоподібні або ймовірні). В демонстративних умовиводах висновок є необхідністю, закономірно слідує з засновків, є істинним, в недемонстративних – ймовірно істинним.

За кількістю засновків умовиводи поділяються на безпосередні – умовиводи, в яких висновок отримують з одного засновку; опосередковані – умовиводи, в яких висновок отримують з 2 або більше засновків.

В юридичній практиці найбільш поширеними є дедуктивні умовиводи. Дедукція дає достовірні висновки, у цьому її перевага над іншими видами умовиводів. Якщо засновки дедуктивного умовиводу істинні і правильно пов’язані, то висновок буде неодмінно істинним.

У залежності від того, з яких суджень складається дедуктивний умовивід, із категоричних, умовних чи розподільних, розрізняють такі види дедуктивних умовиводів: безпосередні умовиводи, категоричний силогізм, умовні силогізми, розподільні силогізми.

4.1.2. Безпосередні умовиводи

Безпосередні умовиводи можна отримати 2 способами: 1) шляхом змін – перетворення, обернення, протиставлення предикату, 2) через відношення суджень (в “логічному квадраті”).

Перетворення – це така операція, унаслідок якої висхідне судження перетворюється у рівнозначне за змістом, але інше за структурою. У процесі перетворення ствердні судження (А та І) перетворюються в заперечні судження (Е та О) або навпаки.

Усі S є P. Отже, жоден S не є не – P.

Деякі S є Р. Отже, деякі S не є не - P

Перетворення дає змогу чіткіше окреслити сумісність чи несумісність предмета і властивостей. У практиці мислення перетворенням користуються досить часто.

Обернення - це перебудова судження, внаслідок якої суб’єкт і предикат міняються місцями. При цьому якість судження зберігається, а кількість може змінюватися, тому існує 2 види обернення: просте (коли кількість суджень не змінюється, так обертаються судження, обидва терміни яких або розподілені, або нерозподілені) та обернення з обмеженням (коли предикат висхідного судження не розподілений, він є нерозподіленим і в висновку, де він стає суб’єктом, тому його обсяг обмежується).

Наприклад:

S - P.

Отже, P - S

Протиставлення предикату - перебудова судження, в ході якої одночасно здійснюється і перетворення, і обернення в тій чи іншій послідовності.

S є Р

Отже, не-Р не є S

Виокремлюють умовиводи, що грунтуються на відношеннях “логічного квадрату”.

До основних правил висновку за “логічним квадратом” належать правила, які регламентують умовиводи за відношеннями суперечності (ці умовиводи засновані на законі виключеного третього), відношеннями підпорядкування, відношеннями контрарності (відповідно до закону суперечності), відношеннями субконтрарності.

4.1.3. Категоричний силогізм. Визначення та побудова простого категоричного силогізму (ПКС)

Категоричним силогізмом називають дедуктивний умовивід, який, складається із 2 засновків і висновку, представлених судженнями виду ASP, ЕSP, ІSP, ОSP.

Візьмемо такий приклад:

1.Будь-який умовивід (М) породжує нове знання (Р).

2. Категоричний силогізм (S)належить до класу умовиводів (М).

3.Отже, він (S) породжує нове знання (Р).

Аналізуючи наведений приклад, ми констатуємо, що за структурою він складається з 3 термінів: S, М, P. Термін, що входить до висновку як його суб’єкт, називається меншим і позначається буквою S, а термін, який виконує роль предиката висновку, називається більшим і позначається буквою Р. Більший і менший термін називаються крайніми. Термін, що входить в обидва засновки, але відсутній у висновку, називається середнім і позначається буквою М.

Відповідно до назви термінів, засновок, до якого входить більший термін, називається більшим, а засновок, до якого входить менший термін, називається меншим.

Аксіоми силогізму

Хоч силогізм має чимало проявів, модифікацій, та в його основі лежить загальне правило, яке називають аксіомою силогізму. Є кілька її формулювань:

1. Усе, що стверджується (або заперечується) про клас предметів, може стверджуватися (або заперечуватися) про кожен предмет даного класу. - Dictum de omni et de nullo. - Сказано про все і про ніщо.

2.Ознака ознаки речі є ознака самої речі, те, що суперечить ознаці речі, суперечить самій речі. - Nota note est nota rei.

Наприклад:

1.Всі громадяни повинні дотримуватися законів.

2.Петренко – громадянин.

Петренко повинен дотримуватися законів.

1.Жодна людина не може бути притягнута до кримінальної відповідальності без рішення суду.

2.Петренко – людина.

Петренко не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності без рішення суду.

Для того, щоб категоричний силогізм був істинним, треба не лише дотримуватися аксіоми силогізму, але й знати певні правила, які теж забезпечують правильний висновок (правила термінів і правила засновків).

Загальні правила:

1.У простому категоричному силогізмі повинно бути лише три терміни – не більше і не менше.

2.Середній термін повинен бути розподіленим хоча б в одному з засновків.

3.Якщо крайній термін розподілений (або не розподілений) у засновку, то він повинен бути розподіленим (або не розподіленим) у висновку.

4.Якщо один із засновків – заперечувальне судження, то і висновок буде заперечувальним судженням.

5.Якщо один із засновків – часткове судження, то і висновок буде частковим судженням.

6. З 2 заперечувальних суджень висновок отримати неможливо.

7. З 2 часткових суджень висновок отримати неможливо.

Якщо розглядати структуру силогізму в залежності від розміщення 3 термінів, можливі 4 схеми. Ці схеми називають фігурами категоричного силогізму, тобто різновидами категоричного силогізму, які визначаються розташуванням середнього терміна.

1) М P 2) P M 3) M P 4) P M

S M S M M S M S

У чотирьох фігурах силогізму кожний засновок може бути судженням А, Е, І, О. Якщо комбінувати можливі типи засновків, то отримуємо по кожній фігурі 16 варіантів, а по чотирьом фігурам – 64 варіанти. Але далеко не всі комбінації гарантують правильність висновку, а лише 19, їх називають правильними модусами силогізму.

Модусами фігур категоричного силогізму називаються різновиди силогізму, які відрізняються один від одного якісною і кількісною характеристикою засновків і висновку, що входять до них.

Перша фігура має свої правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним.

2. Менший засновок - судженням стверджувальним.

Перша фігура дає чотири правильних модуси: ААА (для запам'ятовування в логіці використовують латинські назви модусів, де кожна голосна відповідає виду категоричного судження: Barbara), АІІ (Darii), ЕАЕ (Celarent), ЕІО (Ferio).

Друга фігура має такі правила:

1. Більший засновок має бути судженням загальним.

2. Один із засновків - судженням заперечним.

Друга фігура силогізму дає такі правильні модуси: ЕАЕ (Cesare), АЕЕ (Camestres), ЕІО (Festino) та АОО (Baroco).

Третя фігура має такі правила:

1. Менший засновок має бути ствердним.

2. Висновок має бути частковим.

Ця фігура застосовується для установлення часткового співіснування ознак, що відносяться до предмету або для спростування загальних положень.

Третя фігура дає шість правильних модусів: ААІ (Darapti), ЕАО (Felapton), ІАІ (Disamis), ОАО (Bokardo), АІІ (Datisi), ЕІО (Ferison).

У четвертій фігурі діють такі правила:

1. Якщо більший засновок стверджувальний, то менший має бути загальним.

2. Якщо один із засновків заперечний, то більший засновок буде загальним.

Четверта фігура дає п'ять правильних модусів: ААІ (Bramantip), АЕЕ (Camenes), ІАІ (Dimaris), ЕАО (Fesapo), ЕІО (Fresison).

Четверту фігуру дуже часто перетворюють у першу.

Категоричний силогізм з судженнями, що виокремлюють.

Категоричні силогізми, які включають судження, що виокремлюють, мають інші правила:

1.Висновок можна зробити з 2 часткових суджень.

2.Висновок може бути виведеним за 1 фігурою, в якій більший засновок – часткове судження.

3.Якщо один з засновків є частковим судженням, то висновок є загальне судження.

4.Висновок можна зробити за 2 фігурою з 2 стверджувальних суджень.

Отже, силогізми, до яких входять судження, що виокремлюють, підпорядковуються не всім, а лише деяким правилам.

Категоричні силогізми із суджень з відношеннями.

Логічною підставою умовиводів із суджень з відношеннями є властивості відношень, найважливіші з яких:

1.Відношення симетричності:1) рівності: якщо А дорівнює В, то і В дорівнює А, 2) подібності, якщо А подібне В, то В подібне А, 3) одночасності, якщо подія х відбулась одночасно з подією y, отже і подія y відбулась одночасно з подією х, 4) відмінності тощо.

2.Відношення рефлексивні, тобто рівності та одночасності: якщо подія х відбулася одночасно з подією у, значить кожна з них відбулася одночасно з самою собою.

3.Відношення транзитивні, коли вони мають місце між х та у, тоді, коли вони мають місце між х та у та між х та z.

4.1.4. Умовні та розподільні силогізми

Суто умовні та умовно-категоричні. Умовним називається такий умовивід, у якому один або обидва засновки є умовними судженнями. Розрізняють 2 види умовних умовиводів: суто умовні та умовно-категоричні.

Суто умовний силогізм - це такий силогізм, в якому засновки і висновок є судженнями умовними:

Якщо А то В (p® g)Ù (g® r)

Якщо В то С p®r

Дата добавления: 2014-11-29