Політика як сфера відносин між групами людей, класами, різними політичними силами щодо устрою і функціонування політичної влади

Політика — це система відносин між людьми та їх об'єднаннями з приводу влади, держави, демократії.

Боротьба за владу та її утримання, участь у справах держави, формування і функціонування інститутів демократії — це сфера політики.

Полі́тика -

1. Цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків;

2. визначена частина, програма або напрямок такої діяльності;

3. Сукупність засобів (інструментів) та методів (технік) для реалізації певних інтересів, тобто, для досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі.

Політикою також називають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. В демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей в корпоративних, академічних, релігійних інституціях.

Одним з теоретиків, Гарольдом Лассвелом (Harold Lasswell), було дано таке визначення політики: «хто чого досягає, коли і як» («who gets what, when, and how»).

Вивченням політичної поведінки, методами досягнення політичної мети займається політологія. Національна політика - це науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Політолóгія (від грецького politika, Πολιτικές Επιστήμες (букв. Політична епістемологія, політзнання) - державні й суспільні справи і logos - слово, поняття, вчення) — наука прополітику, тобто соціальна наука, що досліджує політичні процеси.

Політична ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури.

Політичні ідеології:

Анархіз́м — суспільно-політична течія, що прагне до максимально можливого визволення особистості, виступає за негайне знищення всякої державної влади шляхом стихійного бунту мас і створення федерації дрібних автономних асоціацій виробників і споживачів (союзи громад).

Мета анархізму — створення вільної організації суспільства з інститутами громадського самоуправління, яке обходиться без влади людини над людиною. Ідеї анархізму остаточно сформувалися в 19 столітті. Анархізм не треба плутати знігілізмом (він заперечує суспільство і спрямований на його руйнування); в цілому анархізм це пацифістський рух. Хронологічно анархізм поділяють на індивідуалістичний анархізм — представники: П. Прудон, М. Штірнер; колективістський — М. О. Бакунін; комуністичний — П. О. Кропоткін. В сучасному світі поняття «анархізм» втратило свій первісний зміст і часто вживається як синонім хаосу, безвладдя, дезорганізації.

В Україні анархізм почав поширюватися в кінці 19 століття. В 1917—1921 роки анархізм був ідейною основою багатьох селянських рухів, особливо махновщини. Для більшості простих селян того часу анархізм означав звільнення від недосконалої системи влади, влади "міста", яка збирала податки, примусово забирала людей в армію, нав'язувала іншу мову, культуру і спосіб життя.

На світогляд українських анархістів того часу справили великий вплив праці П. Кропоткіна. Лідерами українських анархістів були Нестор Махно, В. Волін (Ейхенбаум), П. Аршинов (Марін). Українські анархісти боролися проти всіх влад — німецьких окупантів, української держави, білогвардійців, більшовиків (з останніми періодично укладали тактичні союзи). На початку 1920-х років всі анархістські рухи в Україні були розгромлені більшовиками.

Капіталі́зм – суспільно-економічний лад, що ґрунтується на товарному виробництві, приватній власності на засоби виробництва та експлуатації найманої праці. У сучасній науці замінюється на поняття — «індустріальне суспільство з ринковою економікою».

З розпадом феодального ладу, торгівля зросла не тільки між містами та селами, але й між державами. Погляди людей почали змінюватися особливо після винайдення друканського верстату. Вплив середньовічної католицької церкви почав слабшати. Власне він був основною перепоною на дорозі розвитку економічного ладу. Однак цікаво, що саме при кінцісередньовіччя серед католицької форми християнства вже розросталися групи капіталістичної торгівлі, виробництва та банківської справи. Приклад цього можна було побачити у таких католицьких містах, як Венеція (Італія), Аугсбург(Німеччина) та Антверпен (Фландрія, нинішя Бельгія)

Згодом, у XVI сторіччі вибухнула протестантська Реформація. Хоча було б перебільшенням казати, що Реформація створила капіталізм, з неї таки вийшли ідеї, що безперечно наголошували на ньому. Передусім кальвінізм зняв із законного торгівельного прибутку пляму "лихварства". Крім того, деякі протестантські вчення спонукували людей тяжко працювати, аби мати успіх у житті і таким чином довести, що вони належть до «вибраних». Вони вважали, що успіх торгівлі був ознакою Божого благословення. Результатом цього майно стало готовим "капіталом" для вкладу в подальше крамарство. Таким чином протестантська етика, що приписує тяжко трудитися, фактично, сприяла поширенню капіталізму.

Недивно, що капіталістична економіка розвинулась скоріше у протестантських країнах, а не католицьких. Однак католицька церква швидко надолужила втрачене. Вона дозволила капіталізм у тих країнах, де мала великий вплив, таким чином сама обернулась у заможну капіталістичну організацію.

Безсумнівно, капіталізм мав перевагу над феодалізмом зокрема тим, що дав більшої свободи робітничому класу. Однак в капіталізмі теж була велика несправедливість. Прірва між багатими та бідними розширювалась. З одного боку капіталізм здійснював експлуатацію робітників призвів до класової боротьби, з другого — утворив велике суспільство споживачів у деяких країнах із високим матеріальним достатком.

Комуні́зм (від лат. communis — спільний, загальний) — утопічна ідея про безкласове суспільство, в якому скасована приватна власність на засоби виробництва; світогляд, який наголошує на вирішальному значенні, суспільства і спільноти (комуни, громади) у житті кожної людини, на абсолютній домінанті інтересів спільноти над окремою персоною.

Одна з крайніх форм колективізму. На основі комуністиної ідеї, як базового принципу, у XIX—XX ст. концепція комунізму набула різноманітні форми конкретизації — як суспільної думки, так і ії втілленя в буття, дійсність. Перенос комуністних ідей у сферу політики, прийняття комуністичної доктрини - як правило призводить до встановлені в країні влади тоталітарного типу.

Щодо переходу від абстрактної думки до конкретики, слід віділяти такі відносно самостійні сфери чи суспільні феномени-прояви Комунізму:

Ø комуністична ідеологія та етика (мораль)

Ø суспільно-політичні вчення та філософія (див.: марксизм)

Ø політичні доктрини, які можна віднести до «комуністичного державотворення», державного будівництва (див.: «науковий комунізм», «реальний соціалізм»)

Ø політичні партії, державні утворення та міждержавні угрупування (блоки), що ідентифікували себе як «комуністичні», або як ті, що «будують комунізм».

Консервати́зм (фр. conservatisme, від лат. conservo — охороняю, зберігаю), визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті.

Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та усталених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку.

Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму.

Лібералі́зм - соціальна філософія та політична концепція (ідеологія), яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті.

Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого бокусоціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

Сучасні ліберальні доктрини: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм.

Головні представники лібералізму: І. Бентам, Б. Констан, Д.С. Мілл, І. Берлін, К. Поппер, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон, Ф. фон Гаєк.

Пацифі́зм (лат. pacificus — миротворчий, від pax — мир і facio — роблю)　—　ідеологія беззастережного осуд будь-якої війни, відмови від неї як інструменту зовнішньої політики. Пацифізм засуджує всіляку війну в будь-якій формі, заперечуючи правомірність навіть справедливих та визвольних війн.

Представники цієї ідеології, які стоять на позиції морального осуду усяких війн і наполягають на необхідності мирного вирішення конфліктів між державами і народами, називаються пацифістами.

Вважають, що перші пацифістські організації виникли у Великобританії та США після наполеонівських війн. До кінця 1880-х - початку 1890-х років пацифістский рух широко розповсюдився у світі. Проводились міжнародні конгреси пацифістів, на яких пропонувалось заборонити війни, здійснити тотальне роззброєння, а суперечки, які виникають між державами, вирішувати в міжнародних третейських судах.

Під час Першої та Другої світових воєн ворогуючі держави активно сприяли функціонуванню рухів, що користувались риторикою пацифістів, з метою внутрішнього ослаблення ворога.

Особливого розповсюдження пацифізм набрав у США в русі хіпі як протест проти війни у В'єтнамі. Наразі отримав там нове дихання у зв'яку з контр-террористичною кампанією уряду США.

Раси́зм (англ. racism; нім. Rassismus; угор. rasszizmus/ fajgyűlölet; рос. расизм.) – світогляд, а також політичні теорії і практики що на ньому грунтуються, які засновано на уявленні про поділ людей на біологічно різні групи на основі видимих особливостей зовнішнього вигляду як то колір шкіри, структура та колір волосся, риси обличчя, будова тіла і т.п., тобто на раси, і різному ставленні до людей та їх спільностей у залежності від їх приналежності до цих груп (рас).

Згідно расистських теорій, люди різних рас розрізняються за соціально-біологічною поведінкою. Тобто до зовнішніх ознак «прив'язуються» важливі психологічні, розумові та фізичні особливості, або ж робляться грубі узагальнення на зразок: «усі негри ліниві», «усі жиди жадібні» і т.п. Ця різниця, як стверджують послідовники расистських теорій, зумовлена механізмами спадковості, і не зникає повністю у результаті виховання, соціалізації і інших культурних процесів.

Прояви політики расизму

Расизм як політика це дискримінація особистостей, суспільних груп або частини населення, або ж груп людей. В найгірших своїх проявах це політика переслідувань, принижень, завдання ганьби, насильства, нагнітання ворожнечі та неприязні, поширення відомостей, що паплюжать людину або частину людей; завдання шкоди за ознакою раси чи етнічного походження (видимої різниці в зовнішності).

Причини расизму

Причиною расизму як явища є ксенофобія. Власне расизм в значній мірі і є ксенофобією за ознакою видимої різниці у зовнішності. Як різновид ксенофобії расизм є ірраціональною, але природною реакцією людей на чуже та невідоме. Однак лише ксенофобією расизм аж ніяк не вичерпується.

Походження сучасного расизму

Расизм (сучасний) як іделогія виник в добу колоніалізму коли европейські держави захопили значні території населенні людьми різко відмінних від европейців антропологічних типів. Виникла потреба з одного боку пояснити чому всюди у світі європейці захоплюють чужі країни, а не навпаки, а з іншого боку виправдати таку політику. Найпростіше пояснення полягало в проголошенні одної раси «повноцінною», а інших «неповноцінними», тобто по суті в позбавленні не европейців права називатися справжніми людьми, та пояснення переваги європейців як вродженої.

Слід зазначити, що саме сучасний расизм походить від европейського колоніального напряму, або ж виник під його впливом. Однак саме явище не є ані недавнім винаходом ані суто європейським. Як вид ксенофобії расизм притаманний людям здавна.

Соціалі́зм — суспільне вчення, ідеалом якого є здійснення принципів соціальної справедливості і рівності.

Економічна основа соціалізму - «соціально справедливий» розподіл продуктів суспільної праці та система «соціального захисту».

За філософсько-економічним вченням К.Маркса та суспільно-політичною доктриною його послідовників - чисельних комуністичних ідеологів 20-го століття, соціалізм — це перехідний період від капіталізму докомунізму.

Ø Одне з крайніх втілень ідей соціалізму на практиці - економічний, політичний і державний лад СРСР та його сателітів

Ø Інша суспільна форма втілення ідей соціалізму сьогодні - «ринкова соціальна економіка» - господарство і суспільний лад більшості країн Західної та Центральної Європи.

Наци́зм (націонал-соціалізм) — політична ідеологія, доктрина, політичний режим, заснований на расизмі, шовінізмі, антигуманізмі і тоталітаризмі.

Нацизм додержується ідей про зверхність «вищої», «панівної» раси над іншими, «неповноцінними» націями і расами (докртрина «надлюдини» і «недолюдини»); верховенстві нації і держави над особистістю.

Найбільш повного втілення ці ідеї набули в ХХ-му столітті в Німеччині під час диктатури Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини(1933—1945) начолі з Адольфом Гітлером. Близькі до нацистського рухи були засновані в Англії в 1932 Освальдом Мослі й у 1962 Коліном Джорданом, у 1967 був створений Національний фронт.

В США Американська нацистська партія була створена в 1958 Джорджем Лінкольном Росквеллом. В Москві Російська Нацистська партія (РНЕ) була створена в 1990.

Націоналі́зм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з нимиідеологія, теорія і соціальна практика.

Етнічний довідник так подає сучасне значення терміну:

«

Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап. Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

Правова політика та принципи її здійснення [58]

Правова політика – це один з найважливіших видів політики як родового інтеграційного поняття. Основними принципами правової політики, на основі яких вона повинна розроблятися та здійснюватись, є:

1) соціальна обумовленість;

2) наукова обґрунтованість;

3) стійкість і передбачуваність;

4) легітимність та демократичний характер;

5) гуманність і моральні засади;

6) справедливість;

7) гласність;

8) поєднання інтересів особистості та держави;

9) пріоритетність прав людини як найвищої соціальної цінності;

10) відповідність основним положенням законодавства Європейського Союзу та міжнародного права.

Відповідно до Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недотор-канність і безпека визнаються в нашій державі найвищою соціальною цінністю. На досягнення цієї мети та гарантування прав і свобод людини спрямовано основні зусилля органів державної влади України. Адже це є головним обов'язком будь-якої демократичної, соціальної та правової держави.

Основні положення щодо здійснення державної правової політики, спрямованої на захист прав і свобод громадян, зміцнення законності та правопорядку у суспільних відносинах, викла-дено в Посланні Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI сто-річчя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки», а також посланнях Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році» та «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціаль-ного розвитку України на 2002-2011 роки», по- кладено в основу роботи Міністерства юстиції України та системи його органів.

Виділимо такі основні принципи правової політики, на основі яких вона повинна розроблятися та здійснюватись: 1) соціальна обумовленість; 2) наукова обґрунтованість; 3) стійкість і передбачуваність; 4) легітимність та демократичний характер; 5) гуманність і моральні засади; 6) справедливість; 7) гласність; 8) поєднання інтересів особистості та держави; 9) пріоритетність прав людини як найвищої соціальної цінності; 10) відповідність основним положенням законодавства Європейського Союзу та міжнародного права.

Методами проведення правової політики є переконання і примус у різних їхніх формах,

проявах і поєднаннях. Обидва методи охоплюють широкий арсенал засобів впливу на свідомість і поведінку людей (виховання, покарання, відповідальність (позитивна і негативна), санкції (заохочувальні і негативні), превентивність, правова освіта, впровадження правової культури, підвищення правосвідомості тощо). Правова політика завжди передбачає реалізацію передусім інтересів держави, а через державу – інтересів суспільства, його громадян. Зміцнення державності, про що сьогодні багато говорять та пишуть, передбачає в першу чергу зміцнення її правових засад. Інакше вона приречена на слабкість і недієздатність. Спроби проводити ту чи іншу політику без правового забезпечення, як правило, зазнають провалу, в тому числі й через нестачу дієвої нормативно-правової бази.

Разом з тим, правова політика може бути ефективною лише тоді, коли вона спирається на

тверду, легітимну, авторитетну владу. Власне, влада і право завжди йшли поряд, підтримуючи одне одного в досягненні спільних цілей, тісно взаємодіючи між собою. Це характерно і для су-часної ситуації в Україні. Відомо, що влада, не обмежена правом, є небезпечною; право, не підкріплене владою, безсиле.

З огляду на викладене, можна зробити такі висновки:

Правова політика - специфічна правова категорія, загальна для всіх галузей права, об'єктивно входить у предмет теорії держави і прав, вивчення якого на загальнотеоретичному рівні має важливе методологічне значення для галузевих дисциплін.

Дата добавления: 2014-11-29