Становлення та розвиток кримінально-процесуальної діяльності в органах охорони державного кордону

Забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Передумовою притягнення особи до відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення є здійснення досудового розслідування та судового розгляду.

Встановлення обставин вчинення кримінального правопорушення – завдання складне і багатогранне. Його виконання пов’язане з ретельною та кропіткою роботою, спрямованою на виявлення та закріплення слідів кримінального правопорушення, на викриття та розшук особи (осіб), що його вчинила, тощо. В результаті проведених під час досудового розслідування дій встановлюються та досліджуються більшість доказів, формується підозра та обвинувачення, що надалі стає предметом судового розгляду та визначає його обсяг і межі.

Забезпечення того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура, можливе лише за умови швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду.

Названі вимоги характеризують способи дослідження обставин кримінального правопорушення та зібраних доказів. Швидкість, повнота та неупередженість (об’єктивність) мають свій конкретний зміст, однак при цьому вони взаємопов’язані.

Вимога швидкості у кримінальному провадженні означає, що строки проведення досудового розслідування та судового розгляду повинні максимально наближатися до моменту вчинення кримінального правопорушення (початку кримінального провадження).

Повнота проведеного досудового розслідування та судового розгляду означає, що встановлені всі обставини, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні (ст. 91 КПК): подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат; обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом’якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття кримінального провадження; обставини, що є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності або покарання.

Повнота досудового розслідування та судового розгляду забезпечується також їх всебічністю – ретельною перевіркою усіх можливих версій, пояснень, оцінкою доказів, що надходять як від сторони обвинувачення, так і від сторони захисту. Тому однобічність, неповнота – це недостатнє з’ясування чи нез’ясування будь-якої істотної обставини кримінального провадження, залишення без уваги тієї чи іншої обставини, що викриває чи виправдовує обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Неупередженість досудового розслідування та судового розгляду означає об’єктивне, безстороннє дослідження обставин кримінального провадження, збирання як обвинувальних, так і виправдувальних доказів, встановлення усіх даних, які характеризують особу обвинуваченого. Неупередженість дослідження також передбачає уважне ставлення як до показань потерпілого, так і показань підозрюваного, обвинуваченого, їх клопотань і скарг. Усі показання цих осіб повинні ретельно перевірятись, а клопотання, якщо вони обґрунтовані, задовольнятись.

Відповідно, упереджене (необ’єктивне) провадження – це провадження здійснене зацікавлено, як правило, з «обвинувальним ухилом».

Поняття «повнота» та «неупередженість» взаємопов’язані. Не може кримінальне провадження вважатись неупередженим, якщо усі можливі версії ретельно не перевірені, не з’ясована наявність обставин, які як викривають, так і виправдовують особу у вчиненні кримінального правопорушення (критерії повноти). Не буде і повноти, якщо провадження здійснюється упереджено, зі збиранням і дослідженням виключно обвинувальних доказів, без перевірки доводів невинуватості особи.

Щодо правової охорони кордонів в давні часи взагалі мови йти не могло, це визначалось тим, що за часів створення та розвитку Київської Русі не було створено жодного документу, що стосувався хоч би якимось чином кордону. “Руська Правда” містила багато статей, які свідчили про достатній рівень розвитку кримінального права. Але все ж таки логічним було мислення, що Київська Русь мала певні кордони, хоч це і не було ніде висвітлено, адже аналізуючи норми міжнародного права і договорів Київської Русі з Візантією видно, що тут присутні норми берегового права; на початковому етапі ставиться питання екстрадиції порушників, тобто з впевненістю можна сказати, що Київська Русь мала чітко визначені кордони своєї території.

Так як постійні конфлікти та міжусобні війни призвели до початку розколу Київської держави її правонаступницею стало Галицько-Волинське князівство, але її не тривалий термін існування був перерваний загарбницькими війнами Польського королівства. Економічна, політична і культурна сфери зазнавали деструктивних іноземних впливів. Ситуація ускладнювалась і тим, що українські землі було розділено кількома державами з різним рівнем розвитку і типом державного ладу. Характер входження теж був неоднаковий і від сильного опору польським та угорським загарбникам до майже добровільного переходу під звітність Литви, що в значній мірі визначило статус українських земель у цих державах. Тому охороною кордонів займались переважно вже створені на той час військові формування. Так можна навести приклад, що охорону східних територій від нападів Туреччини чи Московського князівства здійснювали реєстрові козаки. В переважній більшості випадків вони здійснювали саме охорону належної Польській державі території, а не кордону в теперішньому розумінні.

Так як українські землі перебували не лише у складі Литовської держави, а й у складі Московської потрібно сказати, що перша звістка про існування прикордонної варти в Московській державі відноситься до 1380 р., коли митрополит Всія Русі Алексій у своїй грамоті на Чернечий Яр згадав про таємні караули на Хопрі і Дону. Отже звідси видно, що вперше було оформлено документально існування прикордонної варти, права та обов’язки так званих сторожів. Головним завданням їх було відбиття збройних нападів та перехоплення або затримання “язиків”, що свідчить про активну їх діяльність у отриманні розвідувальної інформації та її оформленні.

Дещо пізніше, в 1512 р. з’являються згадки про прикордонну службу в Московщині. Це були сторожі чи притони. Вони виконували завдання спостережного, розвідувального та бойового характеру. Остаточно сторожова служба була організована при цареві Івані Грозному. 16 лютого 1571 р. був прийнятий перший у Московщині військовий статут – “Боярський приговор про станичну та сторожову службу”. Отже була створена централізована система з рядом підпорядкованостей, із сукупністю прав та обов’язків, принципів та завдань. За приговором сторожова служба організовувалась таким чином: безпосередньо охороняли кордон станиці та виїзні сторожі; відомчий контроль за службою здійснювали станичні голови та воєводи намісника.

Правонаступницею сторожової служби стала створена в 1721 р. ландміліція. Пояснювався даний акт тим, що серйозного розвитку набула контрабанда, яка наклала особливий відбиток на організацію та здійснення прикордонної служби. Для боротьби з контрабандою Петро І в 1723 р. видає указ: “По усьому польському кордоні, по великих державах поставити міцні застави…, щоб ніхто ні для чого за кордон не їздив і сліду не прокладав, а їхав по великих дорогах…, а якщо на проїздах появиться слід, то тут очікувати, і хто пройде, того взяти і “штрафувати з відібранням того, з чим буде взятий”.

Звідси видно, що охороні кордонів по боротьбі з незаконним його перетином та контрабандою почала приділялась державна увага. Був відпрацьований певний порядок дій по затриманню порушника, його оформленню та штрафуванню. Вперше постали питання про проведення слідчих дій у теперішньому розумінні. Службовці прикордонної служби мали право заарештовувати осіб, їх допитувати, виносити самостійно покарання за відповідною санкцією від губернатора чи воєводи. Отже, як ми бачимо прикордонна варта вперше стала наділена не лише функцією військової охорони кордонів, а й приділялась неабияка увага правовій охороні державного кордону.

Із захопленням нових територій Росією на початку ХІХ ст. зростає необхідність її надійної охорони. Стара митна лінія та вільнонаймана сторона, встановлені в середині ХVІІ ст., вже не відповідали новим вимогам. У 1810 р. військовий міністр Барклай-де-Толлі розробив проект “Положення про влаштування воєнної сторожі на кордонах західних губерній”. Безпосередню охорону кордону здійснювали команди козаків, але вперше за свою історію керівництво прикордонною службою здійснювалось державним цивільним департаментом зовнішньої торгівлі, до складу якого входило управління митного округу. Це не означало, що охорона кордонів почала здійснюватись не військовими методами тим більше – була зменшена кількість козаків у кожному козачому полку.

Перебування прикордонної сторожі на початку ХІХ ст. у складі департаменту зовнішньої торгівлі пояснюється тим, що величезних масштабів набула контрабандна діяльність населення у зв’язку з введенням у дію певних митних тарифів, що завдавало неабияких збитків зовнішньоекономічній діяльності Російської імперії та розвитку інфраструктури власного ринку. Питання незаконного перетину кордону поки що не поставало так гостро, бо воно розглядалось як засіб у проведенні контрабандної діяльності. Так як контрабанда наносила вагому шкоду ніж просто незаконний перетин державного кордону, то незаконний перетин не розглядався як самостійний злочин. Затримані контрабандні товари чи речі підлягали примусовому вилученні на підставі вмотивованої постанови ротмістра. Всі вилучені товари чи речі переходили до департаменту митних зборів, які реалізовувались та виручені кошти переходили до державної казни.

На рахунок процесуального закріплення то тут прослідковується певний алгоритм проведення слідчих дій. Так як контрабанда не розглядалась як злочин, то такого поняття як порушення кримінальної справи не було, все вирішувалось наказом відповідного начальника, але подальший розвиток справи загалом вже нагадує нам кримінальний процес. Відповідними вповноваженими особами відбирались пояснення від затриманих осіб, а також відбирались пояснення свідків та інших осіб, що можна розцінювати не інакше як допит. За результатами проведення таких заходів приймається рішення про подальше провадження у справі. Рішення про конфіскацію приймає начальник органу прикордонної сторожі, осіб, яких виявили прикордонники, мали право затримувати на той термін, доки не буде з’ясовано обставини справи. На даному історичному етапі почався зароджуватися інститут дізнання, хоча дані правопорушення ще не являються злочинами, але певний механізм проведення слідчих дій, винесення постанови у формі наказу на конфіскацію вже спостерігається. Встановлюються відповідні особи, які мали право проводити опитування, відібрання пояснень, а також були особи, які мали право прийняти рішення по справі. Ці факти прямо вказують на наявність чіткої організованої системи виявлення правопорушення та відповідальності осіб за вчинення контрабандної діяльності, що свідчить про відведення правовому забезпеченню охорони кордонів значної уваги.

Таким чином, до кінця ХІХ ст. прикордонна охорона отримала повністю закінчену та чітку організацію чисто військового типу зі спеціальними функціями, саме до таких функцій і належить правова охорона кордонів. В останній чверті ХІХ ст. різко зростає обсяг міжнародної торгівлі, а з ним і активізувалась контрабанда. Між тим, заходи і механізм боротьби з нею не були адекватні вимогам часу. Визрівала потреба реформування прикордонної варти. Така реформа була проведена 15 квітня 1893 р., коли прикордонна сторожа була виділена з Митного управління і було створено Окремий Корпус прикордонної стражі (далі – ОКПС) з військовим статусом.

Основними завданнями ОКПС стали: збройний захист, оборона державного кордону та боротьба з контрабандою. Але нас більше цікавить боротьба з незаконним перетином державного кордону та контрабандою, що є основними видами злочинів і по теперішній час. Вперше чітко визначилося поняття “прикордонної смуги” у котрих вводилось обмеження на будівельні роботи, пересування людей, а прикордонникам надавались права по затриманні контрабандистів, здійснення вилучення рече та документів тощо.

Контроль за прикордонним режимом здійснювався не лише прикордонною вартою, ці функції також були покладені на поліцію та жандармерію. З цього моменту і почалось відібрання певних функцій у підрозділів прикордонної охорони, а саме проведення ряду заходів по оформленні порушення, проведення по ньому початкового розслідування (дізнання), тощо. Прикордонну варту не було також наділено правом самостійного проведення обшуків та вилучення контрабанди в житлових і службових приміщеннях. Це завдання було покладено на підрозділи поліції.

Не потрібно забувати і те, що в ті часи була створена розвідувальна служба, яка давала основну кількість затримань порушників державного кордону та контрабанди. Лише в цьому випадку прикордонна сторожа мала право проводити розслідування по даним видам злочинів та передавати справи до суду. Згодом, після затримання контрабанди розвідувальною службою вона почала передавати з оформленими процесуальними документами митній службі. Тому в підвідомчості прикордонної сторожі залишилось лише проведення розслідування по незаконному перетинанню державного кордону. В такому стані і залишилась прикордонна сторожа з покладеними на неї функціями, як по військовій охороні державного кордону, так і по процесуальному оформленні порушників державному кордоні, до Великої Жовтневої Соціалістичної Революції.

Після Жовтневої революції 1917 р. наказом революційної ради від 21 жовтня 1918 р. була створена Ліквідаційна комісія для контролю та спрощення ОКПС. 18 грудня прикордонна охорона перейшла в склад Червоної армії та 15 лютого 1919 р. ОКПС припинив своє існування.

28 травня 1918 р. Рада Народних Комісарів видала декрет про створення при Наркомфіні прикордонної охорони. Для контролю за діяльністю прикордонної охорони були створені Надзвичайні Комісії, на які покладались завдання боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, контрабандою та шпигунами в прикордонній смузі. Їм надавалось право проводити процесуальне оформлення порушників державного кордону по цим справам.

У цей період розвідки імперіалістичних держав посилювали свої підривні дії проти Радянської республіки. Не зупиняли своєї діяльності контрабандисти і тому 24 листопада 1920 р. Рада Праці та Оборони вирішив усю відповідальність за охорону кордону покласти на «особий відділ» Всеросійського надзвичайного комітету (далі – ВНК) та передати йому в оперативне підпорядкування війська, що виконують завдання по охороні державного кордону. Це давало можливість повністю поєднати військову охорону кордону з оперативним забезпеченням охорони державного кордону. При ВНК були створені відповідні органи, на які були покладені обов’язки ведення розвідувальної діяльності на державному кордоні, зібрання відомостей по порушників державного кордону та контрабандистів, а також боротьба з розвідками імперіалістичних держав.

Разом із цим на ці органи покладений обов’язок проведення дізнання – як початкового етапу розслідування злочинів. Чекісти мали право порушувати справу та проводити повністю розслідування до передачі справи до суду. Серйозним лише постало питання щодо підвідомчості справ по контрабанді. ВНК і його оперативні підрозділи мали право проводити дізнання та слідство лише по власним затриманням, що завдавало не лише проблем при передачах справ до суду, так як підслідність за контрабандою була за митним комітетом. Але до вирішення цього питання так діло і не дійшло.

27 вересня 1922 р. Рада праці та Оборони прийняла постанову про передачу справ з організації охорони кордону Державному Політичному Управлінню (далі – ДПУ), з утворенням Окремого Прикордонного Корпусу. Тоді і з’явилось уявлення про Прикордонні війська з теперішньою структурою: загін, комендатура, застава. В загонах створюються відділи розвідки, які мали на меті виявлення шпигунів, порушників державного кордону та контрабандистів. З цього моменту почалась передача справ по контрабанді митному комітету, хоча за прикордонниками залишилось завдання по розслідуванню незаконного перетину державного кордону та діяльності шпигунів. Таке положення речей довго не могло існувати. 10 липня 1934 р. був утверджений Надзвичайний Комітет Внутрішніх справ (далі НКВС), і ДПУ увійшло до його складу. На НКВС був покладений обов’язок забезпечувати режим державної безпеки. Саме за кримінальним кодексом 1922 р. шпигунство та незаконний перетин державного кордону визнавались злочинами проти держави. Підрозділи прикордонної охорони в рамках компетенції проводили дізнання по цим злочинам, але вперше слідство почалось проводитись слідчим апаратом НКВС. Розслідування у формі дізнання було нелегким завданням, все ускладнювалось тим, що величезних розмірів набули розгул злочинності на державному кордоні. Величезних масштабів набула розвідувальна діяльність спецслужб іноземних держав. Дізнання проводилось у визначені строки зі всіма процесуальними вимогами. Дещо іншою стала картина на початку Великої Вітчизняної війни. Прикордонні підрозділи вже не здійснювали визначених функцій на державному кордоні, вони стали вести бойові дії у складі Червоної Армії. Звичну роботу по охороні кордонів поза зоною бойових дій здійснював НКВС. Виявлені порушники піддавались військовому суду. Проведення слідства дещо спростилось, були відсутні звичні терміни, було досить самого факту правопорушення для передачі справи до суду. Після закінчення Великої вітчизняної війни прикордонні війська 1949 р. були передані МВС, що підтверджувало факт, надання їм функції з правоохоронної діяльності.

Визначальним у розвитку Прикордонних військ стало 28 березня 1957 р. коли охорона державного кордону Радянського Союзу передалась у КДБ при Раді Міністрів. Напружена політична обстановка на міжнародній арені призвела до створення так званої “Залізної завіси”, що сприяло замкненню кордонів. Пропуск через державний кордон здійснювався в малій кількості, всі перетинаючі кордон особи попадали в поле зору КДБ, як потенційні шпигуни. З прийняттям у 1960 році кримінально-процесуального кодексу вперше за органами охорони державного кордону закріплено обов’язок проводити кримінально-процесуальну діяльність по деяким категоріям кримінальних справ (ст. 101). Вона проводиться створеними оперативно-розшуковими підрозділами прикордонних військ, слідство по ним здійснювали відповідні слідчі відділи КДБ з подальшою передачею документів до суду. Прикордонники мали право також проводити оперативно-розшукову діяльність, що давало змогу вчасно виявляти та попереджувати злочини. Отримувана інформація повинна була бути належно процесуально оформлена, вона була поштовхом для порушення кримінальної справи. Наведені факти дають підстави стверджувати, що наряду з військовими заходами по охороні державного кордону, немаловажне значення надаються правовій охороні, адже виконуючи лише військові заходи неможливо повністю забезпечити недоторканність державного кордону.

З набуттям незалежності України розпочався новий етап розвитку інституту дізнання в прикордонній службі. Він характеризувався відкриттям кордонів, декриміналізацією окремих статей кримінального кодексу України (ст. 331), реформування Прикордонних військ в Державну прикордонної службу України зі спеціальним статусом та взагалі реформуванню кримінальної юстиції у цілому із наближенням її до європейських стандартів.

Згідно із Концепцією розвитку ДПС України на період до 2015 року планувалося удосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів охорони державного кордону:

- удосконалення кримінально-процесуальної діяльності органів охорони державного кордону (діяльність органів дізнання у справах, що не є тяжкими у протокольній формі досудової підготовки матеріалів);

- розширення компетенції органів дізнання (ч. 4 ст. 358 ККУ та ін.);

- надання ДПС України статусу слідчого органу.

З прийняттям і вступом у дію нового Кримінального процесуального кодексу України 2012 р. інститут дізнання у ДПСУ був ліквідований, як і саме поняття дізнання у кримінальному процесі. Разом із тим, на органи охорони державного кордону, на їх оперативні підрозділи було покладено обов’язок провадити слідчі (розшукові) та негласні слідчі (розшукові) дії за дорученням і вказівкою слідчого або прокурора. Крім цього, органи охорони державного кордону наділяються компетенцією здійснювати затримання підозрюваного у вчиненні злочину.

Враховуючи викладе вище, хотілося б запропонувати загальний підхід до періодизації становлення та розвитку кримінально-процесуальної діяльності в органах охорони державного кордону:

1. Виникнення органів охорони державного кордону та їх повноважень по проведенню розвідувальних, пошукових та інших дій, які розумілися як кримінально-процесуальними. Даний період виділяється з середини ХІХ ст. до початку ХХ ст. Характеризується вичлененням спеціалізованих органів охорони державного кордону із загальних військових (козацьких) структур по охороні кордонів, наділення їх певними “правоохоронними повноваженнями” (як би назвали сьогодні).

2. Етап становлення органів охорони державного кордону та їх дізнавальницької (процесуальної) функції. Період з 1917 року до середини 20-х років. Характеризується встановленням радянських органів охорони державного кордону, які називалися “прикордонною охороною”, пізніше назва цих органів та підпорядкованість вищим органам влади змінювалася, дізнавальні повноваження урегульовувалися на відомчому рівні і набували рис процесуальної діяльності. До цього періоду відноситься і широка компетенція прикордонної охорони при провадженні розслідування у справах про контрабанду та окремих державних злочинів.

3. Становлення інституту дізнання органів охорони державного кордону як процесуальної функції, передбаченої першими та подальшими КПК Української РСР та інших союзних республік. З 20-х років до 1960 року до прийняття діючого КПК, в якому вперше визначено як самостійний орган дізнання - органи прикордонної охорони. У вказаний період органи охорони кордону також зазнають численних перепідпорякувань органам ВНК, ГПУ та іншим. Кримінально-процесуальна діяльність закріплюється за спеціальними органами безпеки і набуває законодавчого процесуального визначення.

4. З 60-х до 90-х років можна виділити етап розвитку дізнання в органах охорони державного кордону з підпорядкуванням органам безпеки із самостійним процесуальним статусом (п. 7 ст.101 КПК). Більш визначальним є те, що в даний період з’являються окремі наукові праці з питань провадження дізнання у справах про порушення державного кордону. У цей період дізнання в цілому набуває сучасного розуміння та ознак.

5. Самостійність органів охорони державного кордону з 1991 по 2002 роки. Характеризується створенням Прикордонних військ України і їх непідпорядкованістю іншим відомствам, самостійністю вирішення процесуальних питань, хоча слід відмітити тут зустрічаються ряд проблемних питань з організації дізнання, яке перебуває у віданні оперативно-розшукових органів ПВУ, немає достатньої методичної бази та урегулювання на відомчому рівні.

6. З 2002 року почався, як на нашу думку, черговий етап – це становлення та розвиток спеціалізованих підрозділів дізнання Державної прикордонної служби України, які були створені і призначені для проведення розслідування кримінальних справ у формі дізнання про незаконне перетинання державного кордону, незаконного переправлення осіб через державний кордон та використання завідомо підроблених документів при перетинанні державного кордону із подальшою передачею матеріалів справи для проведення досудового слідства у слідчі підрозділи СБ України та МВС України.

7. З прийняттям і вступом у дію КПК України 2012 р. оперативні підрозділи органів охорони державного кордону визначені, як органи які можуть бути наділені правами слідчого і можуть проводити кримінально-процесуальну діяльність за дорученням слідчого, прокурора по проведенню слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій та виконанню інших процесуальних заходів передбачених у дорученні.

Дата добавления: 2014-11-29