Термометрія

Постійна температура людського тіла підтримується за допомогою утворень, які знаходяться в гіпоталамусі. їх називають центром терморегуляції. Цей центр керує біохімічними процесами, що забезпечують теплопродукцію, і регулює тепловіддачу. Остання залежить від величини шкірного кровотоку, від випаровування води з поверхні шкіри і легень. М’язи, скорочуючись, також забезпечують теплоутворення. Температура, що її вимірюють у прямій кишці (ректальна), найбільш точно відображує температуру внутрішнього середовища організму. Вона на 0,3 − 0,5 °С вища за температуру, яку вимірюють в пахвовій або паховій ділянці. Ректальна температура тіла дитини відразу після народження перебуває в межах 37,7 − 38,2 °С. Вона дещо вища, ніж у матері, і свідчить про здатність плода до самостійної теплопродукції. Протягом 2 − 3 год. температура через підвищену тепловіддачу знижується на 2 − 2,5 °С, досягаючи протягом доби 37 °С. Надалі вона залишається на кілька десятих градуса вищою, ніж температура у дорослих, поступово наближаючись до неї [6, с. 45].

Максимальна температура тіла, яку переносить людина, дорівнює 42 − 43 °С, мінімальна − 28 °С. При температурі тіла нижчій за 28 °С організм людини гине. Температура тіла здорової людини коливається протягом дня в межах 36,4 − 36,9 °С, зранку вона на 0,3 − 0,5 °С нижча, ніж увечері. Після приймання їжі та посиленої фізичної роботи вона також підвищується. Слід мати на увазі, що у грудних дітей температура тіла дещо вища, у людей похилого віку − нижча.

Вимірювання температури тіла здійснюється максимальним медичним термометром зі шкалою градуйованою по Цельсію від 34° до 42° з діленнями по 0,1°. Температуру тіла найчастіше вимірюють у глибині пахвинної западини. Якщо термометр зберігався в дезинфікуючому розчині, то перед використанням його ополіскують під проточною водою і витирають серветкою насухо, щоб не спричинити алергічного подразнення шкіри у обстежуваного [30, с. 129]. Кожного разу перед вимірюванням температури тіла ртуть у термометрі потрібно опустити в резервуар. Для цього беруть термометр у руку так, щоб кінець термометра з резервуаром був вільним і повернутий донизу. Потім кілька разів струшують термометр, після чого перевіряють, чи вся ртуть опустилась донизу в резервуар. Якщо вона не опустилась до поділки 34 °С, термометр знову струшують. Потім обстежуваний у положенні сидячи або лежачи дещо піднімає руку. Якщо шкіра під пахвами волога, її витирають рушником, оскільки вологість охолоджує ртуть і показники термометра будуть дещо нижчими. У глибину підпахвинної западини поміщають кінець термометра з резервуаром ртуті. Після цього хворий притуляє зігнуту в ліктьовому суглобі руку до тіла. Ослабленим хворим треба допомагати підняти руку і потім підтримувати її в потрібному положенні. Під час вимірювання температури хворий повинен перебувати в цілковитому спокої, краще в лежачому положенні. Термометр тримають під пахвою 10 хв [33, с. 451].

Щоб виміряти температуру в ротовій порожнині, резервуар термометра розміщують під язиком, а хворий губами притримує корпус термометра. При вимірюванні температури в прямій кишці хворого вкладають на бік. Витертий кінець термометра змащують вазеліном. Після введення термометра сідниці хворого зближають між собою. Термометр тримають 5 хв. Протипоказане вимірювання температури в прямій кишці при затримці випорожнень, проносах та захворюваннях прямої кришки. Після кожного вимірювання температури в прямій кишці термометр промивають теплою водою і дезинфікують [18, с. 64].

Для дезинфекції термометр укладають у лоток, заливають 3% розчином перекису водню на 80 хв. або 1 % розчином хлораміну на 15 хв. Потім виймають, насухо витирають і зберігають у сухому вигляді. Можна зберігати в посудині з темного скла з 0,5 розчином хлораміну (на світлі хлорамін втрачає свої властивості), зануривши їх резервуаром униз на 2/3 довжини. На дно посудини кладуть шар вати, щоб не розбити резервуар із ртуттю [19, с. 508].

При догляді за пацієнтом стежать, чи не підвищується у нього температура тіла. Коли здатність організму регулювати взаємозв’язані процеси теплоутворення і тепловіддачі порушується, настає підвищення або зниження температури тіла.

Температуру тіла хворим у лікарні вимірюють два рази на добу: зранку натще, о 7.00 − 7.30, та о 16.30 − 17.00 до вечері. Проводити термометрію після приймання їжі не бажано, оскільки її показники будуть дещо вищими. Іноді, за призначенням лікаря, окремим хворим температуру тіла вимірюють частіше − 3 − 4 рази на день, або кожні 2 год. Це дозволяє виявити короткочасні коливання температури тіла [24, с. 45].

У фізіологічних умовах температура тіла здорової людини коливається протягом дня в межах 36,4 − 36,9 °С, зранку вони на 0,3 − 0,5 °С нижча, ніж увечері. Після приймання і а посиленої фізичної роботи − вона також незначно підщипується. Слід мати на увазі, що у грудних дітей температура тіла дещо вища, у людей похилого віку − нижча. Іноді ділянки тіла мають різну температуру: у порожнині рота, прямій кишці, піхві температура на 0,5 − 1 °С вища, між у пахвинній ямці чи паховій складці [23, с. 276-277].

Підвищення температури тіла − гіпертермія − є головною ознакою гарячки (лихоманки). Тривала гарячка свідчить про стійкий вплив на терморегулюючі механізми пірогенних подразників у вигляді мікробів та їх токсинів, продуктів розладу тканини, а також інших сторонніх для організму речовин. Гарячка спостерігається при інфекційних захворюваннях, абсцесах та інших нагноєннях, сепсисі, ендокардитах, системних захворюваннях крові, гемолітичних кризах, злоякісних новоутвореннях тощо.

За ступенем підвищення розрізняють таку температуру тіла:

1. Нормальна − 36 − 37 °С.

2. Субфебрильна − від 37 до 38 °С.

3. Помірна − гарячка від 38 до 39 °С.

4. Висока − гарячка від 39 до 41 °С.

5. Надвисока − гарячка понад 41 °С.

Вимірюючи температуру протягом кількох днів, Ті коливання можна відобразити у вигляді температурної кривої [18, с. 65].

Розрізняють такі типи температурних кривих:

Гарячка постійного типу: температура тіла встановлюється на високих цифрах, добові коливання Ті невеликі (не більше 1 °С). Спостерігається при крупозній пневмонії.

Гарячка послаблюючого, ремітуючого типу: висока температура тіла з коливаннями протягом доби від 1 °С до 2 °С без зниження ранкової температури тіла до нормального рівня. Характерна для гнійних інфекцій.

Гарячка переміжного, інтермітуючого типу (переміжна пропасниця). Спостерігається короткочасне раптове підвищення температури до 39 − 40 °С та швидке Ті зниження до нормального рівня. Повторюється через 1 − 2 − 3 дні; характерна для малярії.

Гарячка гектичного типу. Цей тип температурної кривої характеризується дуже великим (до 3 °С) коливанням добової температури з різким падінням до норми і нижче. Ці коливання супроводжуються значним потовиділенням і спостерігаються при сепсисі.

Хвилеподібна гарячка. Спостерігається хвилеподібна зміна температури тривалі періоди підвищення температури змінюються періодами нормальної і температури тіла.

Гарячка неправильного типу. Добові коливання різнорідні, різної тривалості. Спостерігається при ревматизмі, дизентерії, грипі.

Гарячка спотвореного типу: рамкова температура вища від вечірньої. Характерна для туберкульозу, сепсису, бруцельозу.

Гарячка зворотного типу. Спостерігається раптове підвищення температури до 39 − 40 °С і вище. Така температура тримається кілька днів, потім раптово знижується до норми, а через кілька днів настає новий період гарячки з наступним зниженням температури. Характерна для поворотного тифу [30, с. 133].

Розрізняють три стадії гарячки: підвищення температури, збереження температури на певному рівні і зниження температури.

Стадія підвищення температури тіла найчастіше супроводжується появою остуди внаслідок частого скорочення м’язових груп. Тепловіддача при цьому зменшується внаслідок спазму периферичних кровоносних судин, з’являється синюшність шкіри і видимих слизових оболонок, шкіра холодна на дотик, набуває виду „гусячої”. Хворі скаржаться на головний біль, погане самопочуття, ниючий біль в усьому тілі.

Таких хворих необхідно укласти в ліжко, накрити ватною або вовняною ковдрою, до кінцівок прикласти грілки, дати випити гарячого чаю [32, с. 43].

У стадії збереження температури на високому рівні посилені тепловіддача і теплопродукція. В цей період шкіра хворого гаряча, червона. Хворі скаржаться на відчуття жару, загальну слабкість, сухість у роті. При значному підвищенні температури у хворих можуть з’являтися сильний головний біль, неспокій, навіть маячіння. Для полегшення головного болю на лоб кладуть міхур з льодом або холодний компрес (можна додати столову ложку оцту на склянку холодної води). Хворим необхідно давати жарознижувальні препарати: амідопірин у таблетках по 0,5 г 3 рази на день, ацетилсаліцилову кислоту по 0,5 г 3 рази на день після приймання їжі (запивати молоком) [30, 134].

Стан хворого з високою температурою тіла часто буває дуже важким, іноді хворий без свідомості. Тому необхідно особливо ретельно спостерігати і доглядати за ним. У цей період можливі порушення серцево-судинної діяльності, функцій органів травлення, сечовиділення тощо. Тому спостереження за пульсом, артеріальним тиском, диханням, фізіологічними відправленнями, станом шкіри тощо є важливими складовими правильного догляду. Прискорення пульсу, дихання, поява ціанозу, холодного поту є важливими ознаками розладу серцевої діяльності та вимагають термінових лікарських маніпуляцій.

Для виведення токсичних продуктів хворому дають більше питва: чай (з цитриною чи з малиновим варенням), каву, молоко, фруктові соки, мінеральні води [18, с. 71].

Хворому з гарячкою слід давати їжу, що легко засвоюється (бульйон, молоко, картопляне пюре, сметану, простоквашу, кефір тощо) і вітамінні продукти (фрукти, ягоди). Годувати хворого треба часто, невеликими порціями, більшу частину їжі слід давати зранку і вдень, коли температура тіла не така висока, як увечері. Після прийому їжі хворий повинен прополоскати рот перевареною содою. Слизову оболонку рота, язика, ясен, щік протирають зволоженою ватою, язик очищають від нальоту. Якщо на тубах утворилися тріщини, їх змащують вазеліновою олією, 20 % розчином бури в гліцерині або дитячим кремом.

Треба стежити за чистотою тіла хворого, своєчасно міняти білизну, особливо після потіння [23, с. 276-277].

Особи, що доглядають за хворим, повинні стежити, щоб він тривалий час не залишався в одному і тому ж лежачому положенні, особливо на спині. Хворого потрібно повертати на боки, надавати напівсидячого положення. Особливо це стосується літніх людей. Цим запобігають розвитку запалення легень, а також появі пролежнів чи опрілостей. Провітрюючи палату, не можна робити протягів, хворого треба вкривати ковдрою, а голову прикривати рушником. Протягом усього гарячкового періоду хворий має дотримуватись суворого постільного режиму [18, с. 72].

У стадії зниження температури різко підвищується віддача організмом тепла, а теплоутворення зменшується. В цей період часто посилюється потовиділення.

Зниження температури тіла може відбуватися критично − швидко або літично − повільно, поступово. Криза характеризується швидким падінням температури тіла і різким переломом у перебігу хвороби. Зниження температури тіла до нормальних цифр наступає найчастіше протягом кількох годин. Іноді перед кризою настає так звана псевдокриза. При цьому температура тіла знижується, але не досягає нормальних цифр, наступного дня спостерігається деякий її підйом, а потім настає справжня криза. В період критичного зниження температури тіла у хворого спостерігається потовиділення, часом дуже сильне. Іноді під час кризи пульс стає дуже частим і погано промацується, дихання поверхневе. Хворий блідне, потім розвивається ціаноз, шкіра вкривається липким холодним потом може бути нудота та блювання. Такий стан пояснюється різким послабленням серцево-судинної діяльності (колапс) [36, с. 213-216]. Хворому треба дати випити гарячого міцного чаю чи кави, до ніг прикласти гарячі грілки, з-під голови хворого забрати подушку або підняти ніжний кінець ліжка на 30 − 40 см. При значній пітливості хворого виникає потреба часто обтирати його теплим рушником і змінювати білизну. Білизна повинна бути теплою, міняти її слід швидко, щоб не переохолодити хворого.

Лізис характеризується повільним спадом температури тіла з поступовим зникненням симптомів хвороби. Тривалість лізису коливається від 3 діб до 2 тижнів. Поступове, повільне зниження температури хворі переносять добре: пульс повільний, дихання рівне, нечасте, свідомість прояснюється, збудження і безсоння змінюються глибоким сном.

Наслідки багатьох захворювань нерідко залежать від серцево-судинної системи, тому дуже важливо вміти спостерігати за її станом і, якщо необхідно, швидко проводити відповідні лікувальні заходи. Про стан серцевої діяльності до деякої міри можна судити за пульсом та артеріальним тиском [1, с. 82-84].

Дата добавления: 2014-11-29