Соціальний контроль і девіантне поводження особистості

Люди складні і богатогранні. Вчинки однієї людини відрізняються від іншої. Та сама людина поводиться по-різному в різних ситуаціях. Оцінки поводження як «нормального», «правильного», «природного», «законного» відносні і залежать від обставин, від суб'єкта оцінки, але насамперед від соціальних норм,із яких виносилась оцінка. Соціальні норми бувають різної сфери застосування: моральні, економічні, юридичні, політичні, релігійні, естетичні, побутові й ін. Також існують різні зони прийняття норм: державні, групові, етнічні, загальнолюдські. Еміль Дюркгейм докладно вивчав цю проблему і виявив два протиріччя:

1. Норми,закони, правила, традиції застарілі, але прийняті в якості норм (канонів) - гальмо для розвитку товариства.

2. Якби всі люди дотримували норми (поводилися однаково) -це було б загибеллю суспільства, тому порушення норм благотворно і необхідно для нормального функціонування і розвитку. Розмаїтість - застава життєвості соціальної системи.

Поводження, що відхиляються, досліджували також Г. Зіммель, П.Сорокін, радянський соціолог Я.И.Гилінський, та інші.

Соціальна норми -історично сформована у конкретному товаристві межа, інтервал припустимого (дозволеного або обов'яз­кового)відхилення в поводженні, діяльності особистостей, соц. груп і організацій. (див. Мал. 6)

N- N+

Мал. 6

N - Норма, діапазон припустимих відхилень, що не забороняються суспільством.

В структуралістськой теорії Мішеля Фуко відношення «норма» і «аномалія» розглядаються в аналізі смислових контекстів:влади, божев вілля, сексуальності, знаннь.Згідно його поглядів,будь-який соціаль­ний феномен укореняється в житті суспільства через систему регламентації і регулювання соціальної діяльности через мову, кому­нікативні практи­ки в педагогике, клиничної практиці, петиціарної системі та інших. Коли влада розумилась як власність, то вона створювала центра­лізовані засоби та практики таки як система покарань (репрессії, ізо­ляції, виг­нан­­ня, страти), спрямовани на утримання та здійс­нення влади. Норма­лізацію, або нормотвочість, М.Фуко розглядає як особ­ли­вий механізм встановлення владних відношень внутрі суспільства за допомогою смислового розрізнення соціуму через інститут знаннь. Поняття «нор­ми» здіснювало роль провідника «влади-знання» до внутрішнього світу особистості через інститут родини та гуманітарні інституції.

Поводження, що відхиляється, (девиантное) включає:

По суб’єкту дії:

Ø Вчинок, дії людини, або групи що не відповідають встановленим або фактично сформованим у даному суспільстві нормам, стандар­там, шаблонам.

Ø Соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, що не відповідає офіційно встановленим або фактично сформованим шаблонам, нормам, стандартам.

По напрямку і наследкам:

Ø Позитивні відхилення сприяють розвитку суспільства, подоланню застарілих норм або реакційних законів (напр. расової сегрегації). Насамперед, педагогічні, психологічні (психіатричні), соціальні інноваційні відхилення.

Ø Негативні відхилення викликають дисфункції, дезорганізують систему, підриваючи її основи на макро, середньому або мікро рівнях. Ці різні форми соціальної патології: злочинність, наркома­нія,алкоголізм, проституція, насильство над особистістю. Їх поділя-ють на направлені проти інших і направлені проти себе.

Складно визначити куди віднести революціонерів: їхні ідеали і цілі часом позитивні, але форми і методи боротьби -негативні.

Будь-яка діяльність не відповідюча стандартам може бути позитивною і негативною. Копернік, Галілей, Бруно, Паулі, Ейнштейн і ін. -відкинули існуючі норми науки. Художники модерністи і пост модерністи, філософи, революціонери, люди творчості, інноватори соціальних відношень і педагогіки, - усі вони девіанти. Їхнє поводження,ідеї і практика життя не вписувалися в загальноприйняті.

Межа позитивних і негативних норм-відхилень рухлива в часі і соціальному просторі соціумів. Ті ж революційні рухи дисфункціо­наль­ні стосовно соц.системи, а з погляду біффуркації сіненергетики – пози­тив­ні для ії розвитку. Процеси дезорганізації (хаосу), відповідно до даної теорії, необхідні й обов'язкові для систем, що самоорганізуються. Крім того, різноманіття, стратифікаційне і субкультурне призводить до співіснування протилежних або суперечливих норм в одній системі. Це і є свобода вибору особистості - на які норми вона орієнтована (в дис­по­зиції). Але як і до прогресу, можна використовувати гуманічний критерій: коли відхілення приносить шкоду життю та здоровью хоч одной людини -вони негативні, коли ні - позитивни.

Девіантна поведінка відрізняється за ступенням відхілення: провина (невільна), проступок, правопорушення, злочин, гріх. Відповідно відрі­зняються і форми покарання.

У ході еволюції неадаптовані і нефункціональні форми поводження елімінуються (самі зникають), напр. секти сатаністів. Збе­ріга­ються адаптовані форми, здатні до зміни, або які виконують важливі функції.Однак, негативні, в очах товариства, явища неможливо знищити адміністративними, заборонними або командними методами.

Причини девіантного поводження трактуються різними теоріями. Приведемо деякі з них:

1. Р.Мертон вважає, що девіантність зростає, коли відбувається роз­рив між цілями (цінностями), проголошеними даною культурою і способами їхніх досягнень (напр.більшоизм).

2. Е.Дюркгейм - коли порушуються або відсутні явні соціальні норми (перебудова в СНД).

3. Шоу і Маккей - коли порушуються або слабшають культурні цінності і норми, соціальні зв'язки або вони стають суперечливими.

4. Я.И.Гилінський - коли великий розрив між потребами особистості і можливостями їх задоволення, соціальна кривда висока або є нерівність шансів на початку життя. Масова соціальна невпоряд­кованість, незадоволеність у період криз. У Ленінграді КСД показали, щосоціальна база девиантности -«маргинали», молодь.

Молодь по суті маргинальна - уже не діти, ще не повноправні дорослі. Соціальні групи не включені, відчужені від праці, керування, духовної творчості. Немає можливостей для самореалізації і розвитку. У Г.Маркузе - «нові» революціонери, контркультура, «аутсайдери» ка­пі­талістичної системи: (безробітні, нацменшості, молодь), працівники некваліфікованої праці, - усі, хто не має рівних прав.

Причини дезорганізації соціальних спільністей. Соціальні процеси:демографічні, міграційні, урбанізаційні, індустріальні у разі небажаного результату роблять деструктивний вплив на спільності. Це відбивається як у зовнішній (формальній)структурі, так і у внутрішній функціональній характеристиці. Розпад великих сімей, жінки, що пра­цю­ють, зникнення сусідських спільностей - знизило спадкоємність куль­тури поведінки і послабило соціальний контроль - „Дітя з ключом на шії”. Плинність кадрів у великих колективах, відсутність групових норм, - ослаблення соціально-психологічного чинника взаєморозуміння і згуртованості. Велике число мігрантів - посилення маргінальности. Перекру­чування статево - возрастной структури в силу низкою народ-жуваності, вими­рання сіл і диспропорції моно промисловості в малих містах дало ріст безробітних або несімейних одиначок. Розхитування цінностей, суперечливість норм і стандартів, розмитість меж між гарним і поганим, ослаблення нормативних функцій товариства, - ріст девіантної поведінки.

Ще одним чинником дезорганізації є включеність особистості в різні соц.групи, що нав'язують різні, часом суперечливі норми й ідеали, зразки поведінки. Непевність соціальних ролей або вимог, також може приводити до не ясності критеріїв оцінок, а значить і орієнтирів. Звідси спільністі не можуть забезпечити особистості несуперечливої системи норм у якості зразка й орієнтира поводження, не створюють почуття солідарності і приналежності в силу відчуженого характеру зв'язків особистості зі спільністю, руйнуючи упорядковану систему щаблів соціального престижу і визнання. Напр. в опитаннях страшокласники на поч. 90-х р.р. найбільше престижними професіями назвали «валютну проституцію» і «рекет». Одним з проявив такої дезадаптованності е концепція «маргінальності».

Маргінальна людина (Стоунквіст) -це не просто «середня» або проміжна особистість, що знаходиться між двома соціальними група­ми, а двоїста по своїй культурі особистість. В основі цієї двоїстості лежить соціальний або національний антагонізм. Поки особистість, що належить до підпорядкованої групи, не усвідомить свого положення, - антагонізм відсутній. Почуття самітності, відчуженості від товариства, внутрішній конфлікт, моральна і психологічна криза - призводить до втрати соціальних ідеалів і асоціальної поведінки. Постійна готовність до протистояння породжує агресивність маргіналів. (Р.Парк)

Критики пропонували розділяти маргінальну ситуацію і культур-ну взаємодію, що не породжує асоціального поводження (А.Анто-новський): обмін між незалежними співтовариствами, спілкування наро­дів, чиї етнічні межі стійкі і культурні контакти, що приводять до швидкого поглинання й асиміляції індивідів і груп однієї культури - іншими.

Дві культури, що знаходяться в тривалому контакті, із яких одна є пануючою (російська в СРСР), її представники мають владу і не схильні впливу іншої, маргінальної культури. Члени маргінальної групи проникаючи й освоюючи пануючу культуру, сподіваються бути заохоченими її представниками, але бар'єри зберігаються в силу дискримінації (пр: євреї в Росії або Німеччині), або дії чинників, оцінюваних як «зрада» своїй культурі. (М. Голденберг).

Роберт Парк на основі досліджень у Південно-Східній Азії змінив свої погляди: «Маргінальна людина - це тип особистості, що з'являється в той час і в тому місці, де з конфлікту рас і культур почина-ють з'являтися нові співтовариства, народи і культури. Доля прирікає їх на існування в двох світах одночасно, змушує їх прийняти роль космополіта.Така людина стає мимоволі, у порівнянні з його оточен­ням, людиною більш тонкої і широкої культури, витонченного інте-лекту, більш широких, незалежних і раціональних поглядів».

Незважаючи на авторитет Р.Парка, його оптимістична інтерпретація маргінальності не одержала підтримки. Соціологи різних шкіл і напрямків, розглядають як і раніше маргінальність як символ одіозності і девіантності, персону нон грата.

Відомий представник французької соціологічної школи Г.Тард, який, до речі, працював окружним мировим суддею і директо­ром відділу кримінальної статистики, не міг обійти питання злочину і покарання, присвятивши дослідженню цієї проблеми кілька праць, зокрема, такі як "Філософія покарання", "Порівняльна злочинність", "Злочинці і злочин". Поведінку порушника, як і інші соціальні явища, Тард пов'язу­вав із процесом наслідування. Проте злочинність він розглядав як суто соціаль­не явище, підкреслюючи, що уявлення про дозволене і злочинне змінюються в суспільстві разом із ходом історії. Злочинець, за Тардом, - істота цілком соціальна, породжена злочинним соціальним середовищем, яке відрізняється влас­ними звичаями, неписаними правилами, специ-фічною мовою. Злочинці, як і всі інші категорії людей, тяжіють до об'єд­нання у співтовариства, що мають власну субкультуру, організацій­ну структуру тощо. Ідеї Тарда щодо формування особистості злочинця через наслідування згодом знайшли відлуння в кількох сучасних теоріях походження девіантної поведінки.

Найвагоміший здобуток у розвиток соціологічних уявлень про норму і відхилення належить у класичній соціологічній теорії, безумов­но, Е.Дюркгейму, який великою мірою спирався на праці А.Кетле. Остан-ній намагався простежити статистичні закономірності подій і спів­віднес­ти їх із станом суспільства, щоб з'ясувати закони побудови і розвитку суспільства. Аналі­зуючи статистичні відомості, Кетле дійшов висновку, що зло­чини з необхідністю присутні в будь-якому суспільстві, і висло­вив припущення, що саме суспільство готує злочин, а злочи­нець виступає лише його знаряддям. Те, що "бюджет в'язниць та ешафотів" виконується вкрай акуратно, свідчить, на думку Кетле, про те, що суспільство передбачає певний рівень зло­чинності і, на жаль, прогноз цей зазвичай справджується. Ство­рені Кетле "таблиці злочинності" не втратили своєї актуаль­ності і сьогодні. Виявлені ним закономірності, наприклад, про зв'язок рівня злочинності з віковими категоріями, зокрема, про пік злочинної поведінки в молодому віці, мають сталий ха­рактер і діють сьогодні так само, як і в позаминулому столітті.

Дюркгейм, відштовхуючись від соціальних типів Кетле, що ґрунтувалися, передовсім, на статистичних закономірностях, увів у соціологічне теоретизування поняття нормального і па­тологічного, які були вже теоретичними конструкціями, по­будованими на ґрунті зафіксованих статистичних залежнос­тей. На відміну від Ломброзо, Дюркгейм удався до розрізнен­ня соціального й індивідуального в поясненні природи відхи­лень. Він зазначав, що нормальність злочину як соціологічного явища не те саме, що визнання нормальності індивіда, який його скоїв. Ці питання не залежать одне від одного і пов'язані з різницею психологічних і соціальних фактів.

Із соціальної точки зору злочин є нормальним явищем, оскільки суспільство, позбавлено відхилень, неможливе. Хоча дії, що кваліфікуються як злочинні, змінюють свою форму, завжди існують люди, які діють у такий спосіб, що заслугову­ють покарання. Моральна свідомість суспільства ніколи не відтворюється в усіх людей з енергією, достатньою для того, щоб стримати будь-які відхилення в поведінці, оскільки сере­довище, спадковість, соціальні впливи змінюються від люди­ни до людини й утворюють розмаїття індивідуальних мораль­них свідомостей. Оскільки не може бути суспільства, в якому індивіди не відрізнялися б від колективного типу, деякі з цих відмінностей обов'язково кваліфікуватимуться суспільством як злочинні. Отже, відхилення (крайньою формою якого є злочин) є необхідною умовою будь-якого со­ціального життя і є корисним, оскільки умови, з якими воно пов'язане, необхідні для нормальної еволюції моралі та пра­ва. Воно не лише вимагає відкрити шлях до змін, але й прямо готує ці зміни. Так, свободній філософії передували єретики, які переслі­дувалися впродовж усіх середніх віків. Причому функцію забезпечення змін виконують не лише позитивні, а й негативні відхилення, бо, як зазначав Дюркгейм, "для того щоб могла виявитися оригінальність індивідуаліста, який мріє піднятися над своїм століттям, потрібно, щоб була можлива й оригінальність злочинця, що перебуває нижче свого часу. Одна не існує без іншої" (Дюркгейм, 1995).

Дата добавления: 2014-12-07