Педагогічна майстерність та її елементи

Навчально-виховний процес у вищий школі - явище складне, багатогранне, динамічне, Його специфіка зумовлюється передусім розширеним спілкуванням, найбільшою, на думку Антуана де Сент-Екзюпері, розкішшю на світі. Для викладача ця розкіш - ніщо інше, як професійна необхідність. З її допомогою здійснюється взаємовплив двох рівноправних суб'єктів - викладача і слухача. Щоб він був ефективним, у викладача і слухача мають переважати позитивні естетичні почуття як показник людяності, гуманності, творчості, а відтак і працездатності, її результативності. Цей бік педагогічної професії близько стикається з мистецтвом, що завжди є поєднанням таланту й майстерності. Майстерність, як правило, результат вишколу. Останній акумулює в собі кращі традиції і досвід багатьох поколінь, розвиває і підсумовує природні задатки слухача і викладача, дає їм необхідні знання і навички, організовує і розвиває талант, робить його гнучким і чутливим до будь-якого творчого завдання.
Досвід педагогічної діяльності показує, що викладачеві недостатньо знання з основ наук і методики навчально-виховної роботи. Адже всі його знання і практичні уміння можуть передаватись слухачам лише завдяки живому й безпосередньому спілкуванню з ними. Для багатьох викладачів очевидною є істина: відношення до них слухачі часто-густо переносять на предмет, який ними викладається. Саме ці взаємовідношення, їх мистецькі, моральні, психологічні, технологічні складники не завжди усвідомлюються викладачами як вартісний засіб удосконалення їхньої педагогічної діяльності. Багато чого у цьому відношенні викладач може почерпнути з театральної педагогіки.
Педагогічне мистецтво нерідко ототожнюють з театром одного актора. Це цілком відповідає життєвим реаліям. Тому для викладача важливо усвідомити принципи театральної дії, її закони. В цьому може добре прислужитися театрально-педагогічна система К.С. Станіславського, яка розглядає органічну природу театральної творчості через природу людини-творця, актора. У ній вперше вирішується питання свідомого оволодіння підсвідомим, довільним процесом творчості, виявом таланту особистості в діяльності. Система К.С. Станіславського - не лише наука про акторську творчість, але й наука про те, як, спираючись на об'єктивні закони, вирощувати, розвивати, збагачувати різні здібності, і не лише сценічні. Вона - вагомий засіб підвищення в творчій діяльності "коефіцієнту корисної дії" всякого обдарування.
Кожен, хто обирає педагогічну професію, стикається з тим, що в теорії педагогіки немає розділу, присвяченого розвиткові практичних умінь на підсвідомому рівні. Цьому якоюсь мірою може зарадити театральна педагогіка. Одначе своєрідно. Завдяки постійному тренінгові. Викладачу, як і акторові, слід дослухатись до порад К.С. Станіславського у "Роботі актора над собою". Здібності, на рівні підсвідомості, формуються постійно напруженою працею. Тренування вимагають дотримування певних правил, виконання різноманітних і численних вправ. У досягненні належного результату, як здійснення педагогічного задуму, унеможливлюється принцип "взагалі" чи "приблизно". Приблизність у здійсненні задуму спотворює і сам задум.
Для досягнення найвагомішої естетичної впливовості, для усвідомлення мистецької значущості поведінкою активності перед аудиторією слід відштовхуватись не від самопочуття, не від психічних станів, переважно непідвладних волі й свідомості, а від логіки фізичних дій. Правильне її здійснення здатне рефлекторно відтворювати і відповідну їй логіку почуттів, впливати на психіку з її підсвідомістю. Цей закон Станіславського продовж XX століття не дав можливості витіснити його систему на задвірки, а тримав її на позиціях авангарду.
З часів виникнення системи Станіславського з'явилось немало інших з метою її спростування. Пропонувалось психологію замінити біомеханікою, переживання - майстерністю зображення, живого актора на сцені - маріонеткою, створення характеру - доповіддю авторських думок, дію - оповіданням, перевтілення - відчуженням тощо. Багато з цих систем не пережили своїх авторів. Інші відбувають період лабораторних експериментів. Але жодна з них своєю основоположністю навіть не наблизилась до пошуку видатного реформатора. Він один з перших діячів сценічного мистецтва стояв у витоках науки про людину, і це допомогло йому позбутися стихійності в театральній педагогіці.
В оволодінні майстерністю мистецького впливу на аудиторію вирішальну роль відіграють як природні задатки виконавців мистецької дії, так і здатність їх удосконалювати, яка набувається в процесі навчання, виховання, практичної діяльності. Працездатність - невіддільна риса таланту.
Звичайно, нас цікавить визначення педагогічного таланту. Їх достатньо в історико-філософських, педагогічних, етико-естетичних дослідженнях. Але в даному разі нас більше цікавить проекція таланту в театральній педагогіці на педагогічну діяльність. У визначенні таланту остаточно уподібнюється акторське і педагогічне мистецтво.
Проаналізуємо популярність багатьох викладачів серед своїх слухачів. Кидається в очі одна повторюваність, що чарівність - невід'ємна якість також і викладача. Вона може не співпадати з життєвою, кінематографічною, телевізійною і навіть сценічною. Це специфічно педагогічна чарівність. У деяких викладачів явно переважає так звана інтелектуальна чарівність. У їхніх очах, рисах обличчя, рухах, в усій істоті є робота думки, мудрість, благородство духовних інтересів. У інших переважає чарівність наївності, дитячої безпосередності. Бувають викладачі з чарівністю трагічності, комічності, піднесеності. Важливо, щоб чарівність у педагогічній діяльності викликала позитивні естетичні почуття, найбільш важливі чинники сумісності суб'єктів навчально-виховного процесу.
Викладач повинен володіти арсеналом засобів для донесення слухачам свого досвіду, своїх бачень. Ці засоби завжди індивідуальні, неповторні. Окрім слів, голосу, інтонації, в розпорядженні викладача є ще жест, рух, ритміка... Але найперше і найвагоміше - очі! Саме вони, передусім, допомагають викладачеві прикувати до себе увагу.
Є декілька методів завоювання уваги аудиторії, крайні з них - пасивний і агресивний.

Пасивний метод полягає у тому, що викладач фокусує увагу аудиторії на своїй особистості. Послідовним, логічно струнким роздумом, поміркованою почуттєвістю об'єднується увага аудиторії в єдиний вузол педагогічної дії.

Агресивний метод цілком протилежний пасивному. Цим шляхом ідуть сильні, розумні, експресивні викладачі, їх почуття і волевипромінення звільняються через інтелект могутнім плином і миттєво приковують до себе увагу аудиторії. З тренованою переконаністю викладач такого складу наче гіпнозує слухачів. Хоч така гіпнозація короткочасна, все ж різними засобами її можна підтримувати стільки, скільки необхідно для вирішення педагогічної задачі. Часто-густо для цього використовуються темпоритми і своєрідна педагогічна монотонність, за допомогою яких викладач неначе "врубується" у свідомість слухачів, присипляючи, а потім напружуючи її, доводячи себе і слухачів до кульмінації почуттєвих переживань. Ці кульмінації і сприяють формуванню установок і переконань особистості, їх вияви зумовлюються тренованістю викладача, його психотехнікою, які вимагають переконаності в правоті і точності власної поведінки. Цілком зрозуміло, що кожен викладач виробляє свої індивідуальні засоби, користуючись якими, він гранично наближається до одухотвореності і досягає граничної самовіддачі.

Педагогічний процес вимагає своєрідної "магії" педагогічного впливу. Щоб її створити, слід досконало володіти технікою міжособистісного спілкування на рівні певної педагогічної платформи і педагогічного надзавдання.
Отже, хто хоче проникнути у таємниці володіння людьми, повинен проникнути у таємницю володіння самим собою. Доти, поки аудиторія залишається таємницею, викладач не отримає влади над нею. Але правда також і те, допоки викладач не виробить майстерності підпорядковувати себе педагогічній меті, допоки не осмислить своїх власних можливостей впливу на аудиторію, вона по-справжньому не сприйме його інформацію. А.С. Макаренко висунув і розробив ряд важливих принципів педагогічного впливу, близьких за змістом і виконанням у сценічному мистецтві, що добре відбито в театральній педагогіці К.С. Станіславського і В.І. Немировича-Данченка. До них відносяться передусім "закон поступу колективу", "система перспективних ліній", "принцип паралельної дії".
Педагогічна дія у навчально-виховному процесі вигідно відрізняється від такої ж дії в театрі постійним колективом. Тому викладачеві у впливі на особистість важливо використовувати психологічну силу колективу, пам'ятаючи про постійний рух колективу, про "закон його поступу", про безперервний розвиток, удосконалення.
Виклад матеріалу, значно продуктивніший в педагогічному відношенні, коли подається великими блоками (тема, розділ). Це дозволяє слухачам краще його осмислити, усвідомити логічні взаємозв'язки там, де раніше були лише окремі правила, параграфи, закони. Слухачу надається можливість побачити всю дорогу, а не її частину, передбачити для себе більш і менш складні уможливлення.
Ось як відбувається робота над новим матеріалом за даною методикою.
Перший етап - розгорнуте, образно-почуттєве пояснення викладачем відібраних для лекції тем.
Другий етап - стислий виклад навчального матеріалу за опорним плакатом (збільшена копія листа з опорними сигналами), озвучення, розшифровка закодованого з допомогою різних символів основних понять і логічних взаємозв'язків між ними.
Третій етап - вивчення опорних сигналів, які отримує кожен слухач і вклеює їх до своїх конспектів.
Четвертий етап - робота з підручником і листом опорних сигналів у самостійній роботі.
П'ятий етап - письмове відтворення опорних сигналів на наступній лекції.
Шостий етап - відповіді на опорні сигнали (писемні й усні: тихі, магнітофонні, за листами взаємоконтролю тощо).
Сьомий етап - постійне повторення і поглиблене вивчення раніш вивченого матеріалу (організація взаємодопомоги - "педагогічний десант'').
Отже, сім етапів роботи над теоретичним матеріалом. Глибоке розуміння теоретичних питань народжує бажання випробувати власні сили в діяльності. Педагогічна дія викладача породжує відповідну дію слухача. 71% з загальної кількості етапів відбувають самі слухачі. Через образно-почуттєве мислення викладача розвивається за допомогою постійного тренінгу образно-почуттєве мислення слухача. Позитивні естетичні почуття стають спонукою (мотивом і мотивацією) педагогічної дії самих слухачів (частково шостий і сьомий етапи). Причому, як і передбачав Станіславський, почуття з'являються безсвідомо, інтуїтивно, як результат тренінгу, як результат психофізичної дії.
Завдяки педагогічному надзавданню, яке зумовлюється змістом опорних сигналів, "виробляється надзвичайно важливе уміння - віднаходити незвичайне у явищах і предметах буденних, надокучливих, а це вже відмінна риса таланту. Складові таланту - цілеспрямованість, наполегливість у пошукові, уміння узагальнювати розрізнені факти, спостереження і думки. Талант, і про це слід пам'ятати завжди, розвивається з почуття любові до справи. Можливо навіть, що талант, посутньо, і є лише любов до справи, до процесу праці... Але кому ж, як не викладачеві, прививати цю любов до справи, цю постійну націленість на пошук, цю внутрішню потребу відкривати прекрасне, незалежно від його знаходження: чи то в математичних формулах, практичних ситуаціях, чи в філософських суперечностях?! Для викладача його дія започатковується увагою слухачів.
Проблема уваги в педагогічно-театральній дії видається на перший погляд спрощеною. Чи заманеться комусь заперечувати необхідність для викладача досконало володіти своєю увагою? Специфічні умови його праці ставлять такі вимоги, виконання яких без здатності керувати увагою унеможливлюються: викладач повинен підпорядковувати свою поведінку гуманістичній цілеспрямованості навчально-виховного процесу, узгоджувати її з правилами педагогічної етики та з власними творчими завданнями; він повинен враховувати реакції аудиторії, чітко усвідомлюючи вікову психологію; він повинен з дотриманням міри сприймання розраховувати кожен порух жесту і міміки, кожного звуку свого голосу, домагаючись у всьому граничної виразності з максимальною економією виразних засобів. Можна і далі збільшувати у кількісному відношенні "повинен". На думку психологів, структура педагогічної праці нараховує понад 200 компонентів. Чи може викладач виконувати всі ці багаточисельні вимоги, якщо не мобілізований апарат його уваги, якщо очі і вуха не підготовлені до найзагостренішого сприймання всього, що його оточує не лише в аудиторії і в навчальному закладі, але й далеко поза навчального закладу?
Педагогічна праця - одна із найскладніших. Вона вимагає від того, хто її обрав, різнобічної підготовки, високого рівня духовної культури, професійної майстерності, тобто певних професійних здібностей, які характеризують як розумову, так і емоційно-вольову сторону особистості викладача.
Використовуючи дані психолого-педагогічних досліджень, можна виділити ряд компонентів у структурі педагогічних здібностей:
1. Дидактичні здібності - здатність передавати слухачам навчальний матеріал, роблячи його доступним і зрозумілим, викликати інтерес до предмета, збуджувати у слухачів активну самостійну думку.
2. Академічні здібності - здібності до відповідної галузі науки (економіки, історії, психології, правознавства і т.д.).
3. Перцептивні здібності - здатність проникати у внутрішній світ слухачів, психологічна спостережливість, пов'язана з тонким розумінням особистості слухача і його тимчасових психічних станів.
4. Мовні здібності - уміння ясно і чітко висловлювати свої думки і почуття за допомогою мови, а також міміки і пантоміміки.
5. Організаторські здібності - це, по-перше, здібності організувати аудиторію, згуртувати її, надихнути на вирішення важливих завдань і, по-друге, здібності правильно організувати свою власну роботу.
6. Комунікативні здібності - здібності до спілкування з слухачами, уміння знайти правильний підхід до слухачів, установити з ними доцільні з педагогічної точки зору взаємини, наявність педагогічного такту.
7. Педагогічна уява - це спеціальна здібність, що виражається у передбаченні наслідків своїх дій, у виховному проектуванні особистості слухачів, пов'язаному з уявленням про те, що з слухача вийде в майбутньому, в умінні прогнозувати розвиток тих або інших якостей слухача.
8. Здатність до розподілу уваги одночасно між декількома видами діяльності має особливе значення для викладача. Здібний, досвідчений викладач уважно стежить за змістом і формою викладу матеріалу, за розгортанням своєї думки (або думки слухача), одночасно тримає в полі уваги всіх слухачів, вчасно реагує на ознаки стомлення, неуважності, нерозуміння, помічає усі випадки порушення дисципліни і, нарешті, стежить за власною поведінкою (позою, мімікою і пантомімікою, ходою).
Крім перерахованих здібностей, викладач, зрозуміло, має володіти і цілим комплексом позитивних особистісних якостей, серед яких, на думку Л.М. Толстого, провідна роль належить любові до учнів і до справи: "Якщо вчитель має тільки любов до справи, він буде добрим вчителем. Якщо вчитель відчуває тільки любов до учня, як батько, мати, він буде кращим за того вчителя, який прочитав усі книжки, але не відчуває любові ні до справи, ні до учнів. Якщо вчитель поєднує в собі любов до справи і до учнів, він - досконалий вчитель".
Характеризуючи якості, необхідні викладачам для ефективного виконання своєї діяльності, англійський психолог Р. Берне виділяє в першу чергу такі:
- прагнення до максимальної гнучкості;
-здатність до емпатії, розуміння почуттів слухачів, співпереживання їм;
-уміння надати особистісного забарвлення викладанню;
-володіння стилем неформального, теплого спілкування з слухачами;
-емоційна врівноваженість, впевненість у собі, життєрадісність.

Професійно-педагогічне спілкування є системою способів та прийомів соціально-психологічної взаємодії викладача і слухачів, змістом якої є обмін інформацією, здійснення виховного впливу, організація взаємовідносин.

Причому, викладач виступає як ініціатор цього процесу, організує його і керує ним.
Підкреслюючи значимість навчально-виховних функцій педагогічного спілкування, О.О. Леонтьєв відзначає, що "оптимальне педагогічне спілкування - таке спілкування викладача (і ширше - педагогічного колективу) із слухачами в процесі навчання, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації слухачів і творчого характеру навчальної діяльності, для формування особистості слухача, забезпечує сприятливий емоційний клімат навчання (зокрема, перешкоджає виникненню психологічного бар'єра), забезпечує управління соціально-психологічними процесами в колективі і дозволяє максимально використовувати в навчальному процесі особистісні властивості викладача.
Педагогічне спілкування передбачає виконання системи важливих функцій: обмін інформацією між викладачем та слухачами, міжособистісне пізнання, організація та регуляція взаємостосунків і спільної діяльності, здійснення виховного впливу, педагогічне доцільна самопрезентація викладача.
Викладач, у своїй діяльності прагни реалізувати всі функції спілкування: бути і джерелом інформації, і людиною, що пізнає іншу людину або групу людей, і організатором колективної діяльності та взаємовідносин.

Дата добавления: 2014-12-07