Боголюдська природа Церкви

Догматичне правознавство.

Боголюдська природа Церкви.

План

1. Предмет та розвиток науки права взагалі.

3. Методи та школи у правознавстві.

4. Догматична юриспруденція Середньовіччя.

6. Історично-Філософська школа.

Являючи собою Царство Небесне на землі, Церква з самого свого народження виявила свою Боголюдську природу, якою вона відрізняється від усіх інших людських громад, в тому числі і релігійних.

Церква – це Божественний заклад, у якому Святий Дух подає людям благодатні сили для духовного відродження, спасіння і обоження. Церква Христова – це Царство не від світу цього (Ін.18, 36), у той же час це – Царство, видимо явлене у цьому світі. З людського боку вона являє собою “суспільство людей, з’єднаних православною вірою, законом Божим, священноначалієм і Таїнствами”.

В самому Священному Писанні слово “церква” вживається і для вказівки на її неземну природу: дім Божий, “ який є Церква Бога живого, стовп і утвердження істини ” (1 Тим.3, 15), Тіло Христове,” яке є Церква ” (Кол.1, 24-25), - і для того, щоб позначити її як людське суспільство: говорячи про те, що брата, який згрішив, потрібно спочатку викрити наодинці, а якщо не послухає, то перед свідками, Господь додав: “ Якщо ж не послухає їх, скажи церкві; а якщо і церкви не послухає, то нехай буде він тобі, як язичник і митар ” (Мф.18, 17).

Поняття “церква” веде походження від двох грецьких слів, які вказують на обидві ці – Божественну і людську – сторони в природі Церкви. Слов’янськими та германськими мовами (“црква” – сербською, Kirche – німецькою, church – англійською) слово “церква” бере початок від грецького словосполучення (Дім Господній), а по-латині і в мовах романських (ecclesia, l’eglise, chiesa) походить від грецького слова, яке означає суспільне, або народне, зібрання.

Як Тіло Христове Церква безкінечно переважає все земне і ніяким земним законам не підлягає, але як людське суспільство вона підпорядковується загальним умовам земного порядку: вступає у ті чи інші відносини з державами, іншими суспільними утвореннями. Вже одна ця обставина вводить її в область права. Проте область права стосується не тільки вказаних відносин Церкви. Вона охоплює і внутрішньоцерковне життя, устрій Церкви, взаємовідносини між церковними спільнотами та інститутами, а також між окремими членами Церкви.

Творець і Глава Церкви дав їй Свій закон: правило віри і правило життя по вірі, т. т. догмати віри і моральний закон, а разом з тим Він дав і закон, яким встановлюються відносини між окремими частинами її живого організму. Свої основні закони Церква отримала від самого Христа, інші закони вона видавала сама, владою, яку Він вручив їй. Норми і правила, що регулюють як внутрішнє життя Церкви, в її спільнотно-інституціональному аспекті, так і її відносини з іншими суспільними спілками, релігійного чи політичного характеру, складають церковне право. Цими нормами, правилами, законами Церква оберігає свій Богозданний лад.

МЕТОДИ І ШКОЛИ У ПРАВОЗНАВСТВІ

Загально кажучи, право можна досліджувати під трьо­ма поглядами: догматичним, історичним та політичним. Саме в такій послідовності розвивалася наука права.

1. Догматичне правознавство.

Практика життя насамперед вимагала застосування діючих правних норм, писаних чи звичаєвих для застосування їх у поодиноких життєвих випадках таких, як складан­ня угод та інших актів, розв'язання суперечок, встановлення провинності й кари та ін. Отже, особи, які найчастіше мали до діла з правом, тобто судді, адвокати, державні діячі, теоре­тики права, насамперед мусіли знати діюче у своїй країні пра­во та вміти застосувати його норми до конкретних пооди­ноких випадків, а цієї мети найкраще можна осягнути за допо­могою т. зв. догматичного методу.

Розглянемо у чому він полягає.

Наука права, викладена за цим методом називається догматичною юриспруденцією, або догматичним правознав­ством. Воно вживається у практичних цілях. При догматичній розправі права, яке колись зобов'язувало чи й нині зобов'язує в кожній окремій країні, його не піддають жодній критиці, але приймають інститути чи норми права, як щось незмінне й незаперечне. Тут є певна подібність чи аналогія до методу, що застосовується догматичним богослов'ям у справах віри. Правничий догматичний метод не дає справжнього наукового знання про істоту права, не помагає з'ясувати його природи, як соціального або психологічного явища. Догматичний ме­тод є систематично-описовим методом явищ і правних норм й залишає науковцям пояснювати істоту права, як явища соціального, психологічного, його відношення до етики і моралі й подібного. Наукове завдання догматики позитивного права полягає в конструкції, в побудові правних інститутів, у зведенні поодиноких норм до загальних понять, а також і в тому, щоб зробити логічно випливаючі з них висновки. Догматичний метод увів право в царину умового мистецтва в тлумаченні канонів.

Догматичне тлумачення постало ще за ранніх часів людської культури. Відомо, що понад дві тисячі років до Христа видано було закони Гаммурабі, кілька сот літ пізніше появилися єгипетські закони, Мойсеєві закони, а ще пізніше – законодавства грецьке і римське. Але певно, що існували законодавства й у значно раніші часи. Цілком певно, що вже тоді було потрібно вивчати право, треба було знати закони й звичаї, іцоб застосовувати їх при розсудах, а судові функції були найважливішими в системі тодішнього управління. У старинних жидів довгий час їхні провідники називалися суд­дями, які значно пізніше перебрали титул царів. У первісних народів право, як і всі суспільні установи, було безпосередню пов'язане з релігією. Норми права здавалися в очах первісної людини наказами або натхненням, що походило безпосеред­ньо від богів чи від Бога, як наприклад, десять заповідей Бож­их, переданих Мойсееві, а ціле право уважалось установою божою. Таким чином первісне право завжди було забарвлене релігійно, було священним, а переступ, порушення закону вважалось тогочасними людьми за невиконання божої волі. А тому, що волю найкраще могли знати жерці, священики, слу­жителі культу, тому й не дивно, що законотворчі функції, як і функції збереження, тлумачення законів та навчання їх, як й права взагалі зосереджувалися в руках цієї верстви. Так було в Єгипті, Ізраїлі, Стародавньому Римі, у первісній Церкві.

Як розвивалася наука права у різних найбільш культур­них народів стародавнього світу ми не знаємо. Більшість уривкових відомостей дійшли до нас лише з часів Римської імперії. Римлян визнала юридична наука за геніальних творців права, а особливо права цивільного. Ними розроблені деякі галузі права публічного такі, як про державний лад, процесуальне право. Найваливішою спадщиною, яку дістало людство від римських правників - це їхній метод, донині неперевершений. Римляни були митцями у творенні права. Вони най­краще зуміли відчитати, зінтерпретувати природний закон Творця й оформити його в правні норми.

В Римській імперії, а пізніше й у Візантії, наступниці Риму на Сході, діяли школи правознавства, де вивчалася складна чинна система права. За підручники, що впроваджу­вали учнів-правників в ділянку підставових понять права слу­жили т. зв. інституції, свого роду енциклопедії цивільного права. До наших часів дійшли інституції відомого римського правника Ґая (II ст.). Також імператор Юстиніян доручив професорам Теофілу й Доротею укласти елементарний під­ручник з систематичним нарисом римського права для правників-початківців. Цей підручник 533 року дістав навіть силу закону.

Занепад Римської імперії у V ст., занепад господарства й культури припинили на цілі століття розвиток правотворчості й правознавства у цілій Европі, хоч право й надалі не переставало діяти в Італії, Франції й Еспанії, але як право власне племені, народу.

Церква в цілому і клир зокрема, які оформилися в ін­ституції з певною структурою, жили також в основі за фор­мулами римського права, особливо щодо судів, процесів, щодо шлюбних норм, права власності, посілостей, дарування та ін.

В такому підрядному вигляді це право перебувало від VI до XII ст. В деяких містах Італії існували навіть правничі школи, найстарша – в Болонії, в яких викладали право на високому рівні.

ДОГМАТИЧНА ЮРИСПРУДЕНЦІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

На початку XI ст. починається відродження та новий розквіт римського права. Зумовлює цей факт широка морська торгівля, нове господарче й культурне життя північних іта­лійських міст та Венеції, що перетворюються в потужні морські торговельні республіки. Тут починає буяти жваве ко­мерційне, мистецьке, літературне, наукове життя. Настає ко­рінний поворот у соціальній структурі тодішнього суспільства. Примітивні форми пануючого досі «варварського» на­родного права зовсім не були придатними до регулювання нових відносин. Тому правнича думка того часу цілком при­родно звернулася до готового римського права, яке впродовж віків неволі було розгублене а чи й призабуте. Римське право було перейняте узагальненими принципами й становило собою гармонійну юридичну систему. Воно надавалося до застосування на широкій території І для розвиненого торго­вельного обороту, бо на цьому ґрунті воно і постало. Римське прво наново входило у життя та набувало характеру чинно­го права, особливо через судову практику, яку стверджувала законна влада.

ШКОЛА ҐЛЬОСАТОРІВ І КОМЕНТАТОРІВ

В XII ст, у Болонії розпочав свою діяльність своєрідний університет – школа ґльосаторів і коментаторів римського права. Слово «ґльоса» означає примітка між рядками тексту або на маргінесі, яка пояснює правне значення слів і тексту закону.

Саме школа ґльосаторів і коментаторів стала ініціато­ром ще перед добою відродження і дала почин догматичного вивчання права. Догматизм мислення саме й був характерною рисою раннього Середньовіччя.

За догматичним методом бралися готові істини ззовні, не розшукуючи їх шляхом самостійного дослідження явищ і не піддаючи їх критиці. Як у релігії бездискусійно прий­мається основою всього Св. Письмо, у класичній філософії - твори Арістотеля, в праві — corpus iuris civilis, тобто збірники права, іцо їх було видано за наказом візантійського імперато­ра Юстиніяна в 529—566 pp. під назвами інституцій, кодексів і новел. За цим збірником компіляцій і праць римських кла­сичних авторів-правників був визнаний найвищий авторитет. Його вважали хіба іцо не таким же авторитетним, яле Св. Письмо. Текст цього збірника у правничих школах лише вивчався і пояснювався. Навчання було фраґментарним, над якимось вибраним текстом, та казуалістичне, тобто пояснен­ня правних казусів, дійсних чи вигаданих. Навчання відбува­лося екзеґетичним, тлумачним способом.

Згодом деякі відважні автори намагаються подавати юридичний матеріал в своїй власній системі; відступаючи від збірників Юстиніяна. Ґльоси — тлумачення автентичних ав­торів набирають сили майже закону. У XIII ст. школа комен­таторів, пояснюючи гіе лише автентичні тексти і ґльосаторів, стає знаряддям, через яке запроваджується у життя західно­європейських народів римське право. Право церковне, чи ка­нонічне запозичило дуже багато юридичних форм та інсти­тутів від римського права.

ІСТОРИЧНО-ФІЛОСОФСЬКА ШКОЛА

Допитливі уми правників не задовільнилися вивчанням права за безкритичним методом ґльосаторів і коментаторів, перейнятих схоластикою, прискіпливою казуїстикою та пов­ною відсутністю історичних знань та історичного світогляду. В добу Відродження XIV-XV ст. поглиблюється досліджен­ня стародавніх грецьких і римських класичних письменників, філософів, богословів, правників. Разом з тим нагрома­джується великий історичний, філософський, богословський і правний матеріал. На підставі правдивого знання пробу­джується критична думка, яка і схоластиці, і царині юриспру­денції проголошує невблаганну війну.

У Франції на початку XVI ст. виникає історично-філософська школа права. Згодом, у XVI-XVII ст., постає подібна школа в Голяндії. Обидві ці школи впроваджують в дослід­ження права систематизацію та історично-критичний метод, а особливо нагромаджують велику кількість історичного правного матеріалу. Представники цих шкіл вимагають до­слідження за автентичним, оригінальним текстом правних джерел, відкидаючи ґльоси, тлумачення, які на той час майже цілковито витиснули первісні тексти збірників права, ви­магають старанної обробки джерел римського права. Але ці школи т. зв. практичного напрямку не внесли в науку права помітних надбань.

Розвинулася в XVII ст. також школа природного пра­ва, головно в Голяндії та Німеччині. Її засновником був Гуґо Ґроґій, а за ним іде ряд визначних науковців таких, як наприк­лад, Емануїл Кант. Ця школа в науку права внесла філософ­сько-ідейний зміст, чого бракувало попереднім школам права.

Ідея про природне право людини існувала завжди. Вже римські правники вживали термін ius naturale. Але викрис­талізувалася й оформилася ця ідея лише у XVII ст. та роз­винулася найбільше у XVIII ст., осягнувши апогея в часи Ве­ликої Французької Революції. Ґрунт для викристалізування ідеї природного права людини був підготований госпо­дарчими та соціальними причинами у XVII-XVIII ст.

Відкривалися нові світи, зростали промисловість і торгівля, підкосився рівень культури й добробуту, особливо серед міського населення. До цього появились велетні науки, як Галілей, Коперник, Декарт, Н'ютон. Серед народних мас постало практичне бажання свободи особистої, релігійної, економічної та політичної, тобто свободи від утисків феодалів, деколи й від утисків духовенства, та головно від настирливої опіки абсолютичної монархії, що зродилась на руїнах феодалізму.

Ці прагнення до свободи знайшли собі вислів, а згодом і дальший розвиток в ідеології школи природного права.

Школа природного права визнає людину основним елементом суспільства. Разом з тим людина є особистістю, особою, а тому моральною цінністю. Під суспільним оглядом людина, як особа, є найпростішим елементом, суспільним атомом. Як члена суспільства, людину вже не можна розділи­ти, тому вона є те, іцо суспільно неподільне, тобто індивідом. Кожний індивід має права, які йому вроджені та належать незалежно від суспільного ладу або держави, а єдино від Творця природи. Отже, права людини походять від самої її природи.

Ці права потрібно лише віднайти, відчитати, як закони природи, як істини, що випливають з аксіоми моральної при­роди індивіда, у якому містяться також природні закони люд­ського спілкування, як рівно ж невід'ємні й непорушні права вільної людини. Природні закони спілкування будуть служи­ти для управління суспільством.

Виходячи з цих наставлень, філософська школа при­родного права визнавала кожну історично створену систему природного права лише нівеченням ідеальної системи при­родного права та шкідливим ухилом від нього. Таке знеї важливе й погірдливе ставлення до позитивного права приве­ло до занедбання вивчання права минувшини, його історії, як і права чинного та його догми. Під цим оглядом школа при­родного права мала свій неґативний вплив на подальший роз­виток права. Проти теорії природного права з гострою кри­тикою виступили з одного боку історики й соціологи, а з дру­гого – самі таки правники.

Одначе, незаперечним фактом є те, що заслуги школи природного права перед цілим людством, а зокрема перед наукою права, є просто неоціненними. Вона піднесла науку права до висот філософських наук, створивши для неї широку ідейну базу.

Школа природного права не цікавиться лише практич­ними питаннями права, як це робилося перед тим, але вивчає право, як органічну сукупність правних норм, як щось ціле, закінчене і розшукує для права належне місце у суспільстві, а особливо - в державі. Ця школа намагається розв'язати питання про саме походження права, про його зв'язки з ети­кою. Вона стверджує правну цінність кожної людини, як ін­дивіда, визнаючи за ним певні незмінні, непорушні, особисті й політичні права.

Ця школа впроваджує лише свої формулювання за­гальних понять права та критичний метод у вивчанні права, бо не ввазсає тогочасних зобов'язуючих правних норм за. щось священне, а навпаки за попсоване, інтерпольоване при­родне право. Школа природного права не шанує авторитетів, але з повагою ставиться до римського права від якого, хоч несвідомо, запозичила багато правних концепцій. Вона також сприяла догматичній юриспруденції, домагаючись доціль­нішої систематизації догматичного правничого матеріалу, тобто норм позитивного права.

Догматичне правознавство вивчає переважно сучасне практичне право та його практичне застосування в житті. Історичне правознавство вивчає переважно право в минуло­му, пов'язуючи його часто зі сучасним правом.

Одначе, людський розум цим не задовольняється. Йо­му треба встановляти право на майбутнє, чого вимагав саме життя суспільства, яке перебуває в процесі постійного роз­витку. Життя - це рух, постійний поступ, воно цілий час творить нові відносини в суспільстві, нові вартості й нові цілі у людей. ІЦоб не залишитися поза життям, не застаріти, пра­во мусить поспішати, охопити своїми нормами нові відноси­ни, задовольнити нові потреби.

Політика права має своїм опорним пунктом метод, протилежний методу догматичного правознавства. Всупереч з догматизмом, вона починає саме критикою зобов'язуючого права, яке для неї не є жодною істиною чи безсуперечним твердженням.

Але ця критика права їй потрібна на те, щоб довести необхідність запровадження нових правних нррм. Для того що така критика визначає точну мету майбутнього законодавчого акту, вишукуючи форми і засоби, якими цю мету можна осяг­нути. Таким чином інтенсивно вводиться у творчий процес права елемент людської свідомості, зокрема свідомості цілей і засобів.

В загальному політика права, як наука, відіграє роль ві­щуна майбутньої реформи, наприклад, запровадження нової конституції в якійсь державі чи радикальні зміни в царині пра­ва карного або цивільного, нові кодекси і тому подібне. Прав­дою є і те, що саме ця наука політики права найслабше роз­винена з усіх правничих наук.

З вищесказаного бачимо який складний шлях довело­ся перейти правознавству, поки воно дійшло до сучасного стану. Ми бачимо, що право охоплює найрізноманітніші яви­ща життя, індивіда, суспільні зв'язки, державу, релігію, між­державні зв'язки, а разом з тим речі й чини. Право не є яви­щем простим, а навпаки,- багатогранним і різнородним. До вивчання права треба підходити з різних боків, історичного, догматичного, соціологічного, економічного, психологічного або релігійного. Цей лад має бути, як право, розумний, спра­ведливий та гарантуючий свободу всім членам суспільства. В цій різнобічності права полягають практичні труднощі вивчання природи права, та труднощі його дослідження.

Все таки право, як явище людської культури, є ціліс­ним і неподільним. Цілісність поняття права імперативно ви­магає від нас зводити докупи все те, що є в праві спільного, що його об'єднує в цільне поняття і, врешті, дає загальне піз­нання права, тобто синтез цілого правознавства. Тому перед нами стоїть друге важливе після вступу питання — визначити властиве поняття права.

ТЕМА 2. ПОНЯТТЯ ПРАВА

Дата добавления: 2014-12-07