Лекція 14. Фінансово-кредитна система. 2 страница

Забезпечені кредити — це позички під заставу. Вони зменшують ризик збитків у разі неспроможності боржни­ка повернути вчасно позичку. Наприклад, із ліквідацією підприємства-банкрута банк має перевагу перед іншими кредиторами щодо будь-якого майна для забезпечення банківської позички. До незабезпечених кредитів нале­жать насамперед кредити банків, надані урядові для покриття державного боргу. Невідновлюваний відкритий кредит надають передусім як позичку під будівництво нерухомості і повертають його частинами відповідно до етапів будівництва.

Споживчий кредит — кредит, який банки, спеціалізовані кредит­ні інститути та торгові компанії надають приватним особам для придбання товарів тривалого користування.

Існує у формі комерційного кредиту (у випадку про­дажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у випадку надання позичок на придбання спо­живчих товарів) і надається переважно на термін до 3 ро­ків. Ціна за користування споживчим кредитом сягає 30%, населення витрачає на його сплату до 20% своїх до­ходів (про що йшлося при розгляді реальної заробітної плати).

Іпотечний кредит — кредит, який банки та спеціалізовані фінан­сово-кредитні інститути надають у формі довготермінових позичок під заставу нерухомості.

Використовується переважно для оновлення основних фондів у сільському господарстві, а також для будівниц­тва житла та купівлі землі, що сприяє концентрації влас­ності у цій сфері.

Структура банківської системи та її еволюція. Най­важливіший елемент банківської системи — банки. Базо­вими операціями банку є акумулювання коштів, надан­ня їх у позичку та здійснення розрахунків між економіч­ними суб'єктами.

Банки виникають на основі розвинутих товарно-гро­шових відносин й існують у декількох суспільно-еконо­мічних формаціях (феодалізм, капіталізм, соціалізм). Поняття «банк» походить від італійського слова «banca» (лавка, на якій середньовічні міняйли розкладали моне­ти для обміну).

Банк — особливий фінансовий інститут, що акумулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, випускає в обіг гроші та цінні папери, здійснює грошові розрахунки, операції з золотом та інші функції.

Акумулювання грошових коштів у банках та їх на­дання в позичку здійснювалося здебільшого за рахунок внесків капіталістів, причому кредити видавали переду­сім торговельними розписками, з яких згодом утворили­ся банкноти. Такі розписки видавали при купівлі приват­них комерційних векселів. Кредитування здійснювалося також через запис кредитів на рахунок клієнтів. Будучи гарантом векселів комерсантів і оплачуючи їх достроко­во готівкою, банки сприяли зростанню вексельного обігу. Таким чином банкнота перетворювалася на вексель бан­кіра, а обіг векселів поступово замінювався обігом банк­нот (кредитних грошей) і чеків, за допомогою яких здій­снювали безготівкові розрахунки.

Діяльність банків сприяє витісненню з обігу метале­вих грошей. Позички банки надають не лише залежно від власного та залученого капіталу, а й через зарахування позичок на рахунки клієнтів. Виконання таких функцій банків та їх постійне розширення зумовлює посилення концентрації банківського капіталу і зростання масшта­бів привласнюваного ними прибутку. Основними джере­лами цього прибутку є виконання банками розрахунко­вих, емісійних, облікових та інших функцій, надання кредитів і встановлення при цьому вищих відсотків, ніж виплата відсотків за вкладами.

Концентрація і централізація банківського капіталу, його монополізація спричинили як якісні зміни у вико­нуваних банками функціях, так і появу нових функцій. Так, від функцій посередництва у платежах і кредитах (що мали епізодичний характер) банки переходять до постійного кредитування галузей і підприємств. При цьо­му вони переорієнтовуються з короткотермінових по­зичок на всі види та форми надання позичкових коштів, передусім на довготермінові інвестиції в основний капі­тал. Завдяки цьому банки здобувають контроль за окре­мими підприємствами, певною мірою деякими галузями, прямо й опосередковано розпоряджаються все більшою частиною власності промислових, торговельних, транс­портних та інших компаній. Цьому значною мірою спри­яють емісійно-установчі операції банків, тобто випуск цінних паперів різних компаній та їх розміщення на ва­лютних ринках.

Важлива функція банків у сучасних умовах — посе­редництво в міжнародному обігу позичкових капіталів, надання дедалі більшої кількості міжнародних кредитів. Для цього створюються філіали іноземних банків у роз­винутих країнах світу.

Значно посилюється універсалізація банків. Крім пе­релічених функцій, вони виконують операції страхуван­ня, консультаційного бізнесу (надання фінансової, комер­ційної, ринкової, технічної інформації тощо). Швидко по­ширюється така форма діяльності банків, як фінансовий лізинг (фінансування банками оренди устаткування, особ­ливо нової наукомісткої та дорогої техніки), проектне фі­нансування.

Існують різні види банків. Залежно від форм власнос­ті — державні, приватні (в руках окремої особи), акціо­нерні, кооперативні, муніципальні, комунальні, змішані (державний капітал поєднується з іншими формами), міждержавні банки. Залежно від функцій та характеру виконуваних операцій — емісійні, комерційні, інвести­ційні, ощадні, іпотечні, зовнішньоторговельні та інші банки. Залежно від видів господарської діяльності — промислові, сільськогосподарські, торговельні, зовніш­ньоторговельні банки.

Банківські операції. Існують такі види банківських операцій: пасивні, активні, банківські послуги та власні операції банків. Основні з них — пасивні та активні.

Пасивні операції — операції, змістом яких є отримання позички, здійснюються з метою акумуляції коштів для наступного фінансу­вання активних операцій.

Базою цих операцій є залучені кошти. Співвідношен­ня між власним і залученим капіталом повинно бути не меншим 1:10 (для 24 країн ОЕСР, згідно з Базельською угодою, — 9,2%), хоча в деяких розвинутих країнах сві­ту воно сягає 1:100.

Найважливішим видом пасивних операцій є депозит­ні операції, тобто всі термінові й безтермінові вклади (де­позити) клієнтів — тимчасово вільні кошти підприємств, установ та ін. Депозити, у свою чергу, поділяють на вклади до запитання (можуть бути забрані клієнтом у будь-який час, тому на них виплачують низький відсо­ток, а мета їх залучення — здійснення поточних рахун­ків) і термінові (зможуть бути вилучені клієнтом лише у заздалегідь встановлений час, на них виплачують вищі відсотки, розмір яких зростає із збільшенням терміну вкладу).

Інші види пасивних операцій — ощадні вклади (по­вільно зростають і можуть використовуватися переважно через декілька років), залучення коштів (отримані від інших банків кредити) й емісія банківських та іпотечних облігацій.

У розвинутих країнах світу за допомогою пасивних операцій, одержання банком грошових ресурсів у кредит формуються власні, залучені та емітовані кошти, або створюються гроші (за формулюванням західних еконо­містів). Цей процес відбувається через надання кредиту фізичним або юридичним особам, завдяки чому зростає обсяг активів комерційних банків, а отриманий приріст відображається в пасиві сумою грошей, яка кредитована на банківських рахунках клієнтів. Важливо, щоб цей процес відбувався відповідно до законів грошового обігу. Зокрема, створена комерційними банками грошова маса повинна бути меншою за величину резервних норм.

Активні операції — операції, за допомогою яких банки розмішу­ють власний і залучений капітал.

До цих операцій належать: 1) кредитні; 2) операції з цінними паперами; 3) касові; 4) акцептні; 5) угоди з іно­земною валютою; 6) угоди з нерухомістю. Найважливіші - поміж них — перші дві (на них припадає 75% балан­су), провідну роль відіграють кредитні операції.

Кредитні операції залежно від забезпечення поділя­ють на бланкові (не мають забезпечення) і забезпечені. До забезпечених належать вексельні (надаються у формі купівлі векселя), під цінні папери, під товари.

Залежно від термінів погашення кредити поділяють на онкольні (погашаються на вимогу банку або позичаль­ника), короткотермінові, середньотермінові та довготер­мінові. Залежно від категорії позичальників розрізняють комерційні кредити (надаються підприємствам), сільсь­когосподарські, споживчі кредити, кредити посередни­кам фондової біржі та ін.

Основними видами банківських послуг є:

1) інкасові послуги (банк за дорученням клієнта отри­мує гроші на такі види документів та цінностей, як че­ки, векселі, цінні папери, іноземна валюта тощо);

2) акредитивні послуги (виплата певної суми фізичній або юридичній особі за умов виконання зазначених в акредитивному листі умов);

3) переказні послуги (перерахування грошей іншій особі);

4) довірчі послуги (пов'язані з цінними паперами: їх зберіганням, розміщенням, обслуговуванням облігацій­них позик, оплатою купонів тощо, з управлінням майном неповнолітніх в інтересах спадкоємців, збереженням цін­ностей, управлінням капіталом, тобто прибуткове вкла­дення коштів у цінні папери, управлінням пенсійними фондами підприємства тощо);

5) лізингові послуги (пошуки орендодавця чи оренда­ря, розробка умов лізингової операції тощо), в тому чис­лі фінансовий лізинг (придбання дорогого устаткування, машин та надання їх в оренду тощо), про що йшлося ра­ніше. Загалом сучасні могутні банки надають понад 200 різноманітних послуг.

Серед інструментів РЦП важливе місце займають державні боргові зобов'язання. Вони не виражають відносини власності й існують тільки у вигляді кредитних фондових цінностей. Державні цінні папери можуть бути випущені центральним урядом, органами влади на місцях і установами, що користаються державною підтримкою.

Уряд, що піклуються про національну економіку, як відомо, намагаються уникати по можливості емісії грошей. Найбільш цивілізованим і економічно доцільним методом фінансування бюджетного дефіциту служить розміщення на РЦП державних боргових зобов'язань. Світовій практиці відомі випадки, коли державні цінні папери випускаються з метою згладжування нерівномірності податкових надходжень, тобто для усунення самої причини касової незбалансованості доходів і витрат. Державні цінні папери можуть випускатися для фінансування програм, здійснюваних органами влади на місцях і для залучення засобів у позабюджетні фонди. Таким чином, основними цілями, що можуть переслідуватися в процесі розміщення державних боргових зобов'язань, є: фінансування поточного бюджетного дефіциту; переоформлення раніше випущених державних цінних паперів при настанні терміну їхнього погашення, касове використання держбюджету, згладжування нерівномірності надходження податкових платежів; забезпечення комерційних банків ліквідними активами, фінансування програм місцевих органів влади і залучення коштів у позабюджетні фонди.

Державні цінні папери поділяються на ринкові і неринкові. Ринкові державні цінні папери можуть вільно обертатися на ринку і перепродуватися після первинного розміщення іншим суб'єктам. Неринкові боргові інструменти уряду не можуть вільно переходити від одного вкладника до іншого. Класичним прикладом ринкових цінних паперів служать казначейські векселі. Коло суб'єктів, серед яких можуть розміщатися казначейські векселі, різноманітний. Казначейські векселі випускаються в більшості країн як на регулярній основі, так і в міру необхідності. Крім казначейських векселів до ринкових цінних паперів відносять різні середньострокові і довгострокові державні боргові зобов'язання. Неринкові цінні папери призначені для розміщення головним чином серед населення. Через їхнє розміщення уряду іноді намагаються регулювати діяльність комерційних банків, тому що покупка населенням неринкових цінних паперів скорочує можливості переміщення коштів у банківські депозити. Неринкові цінні папери, що неможливо ні продати іншим особам, ні погасити до закінчення терміну, виявляються ефективними в умовах нестабільного ринку кредитних ресурсів, коли вкладники починають рятуватися від ринкових цінних паперів. У різних країнах існують свої неринкові цінні папери.

Первинне розміщення державних цінних паперів може здійснюватися шляхом аукціону, відкритої продажу або індивідуально.

В умовах відкритого продажу, що відбувається протягом довгого періоду (від декількох тижнів до декількох місяців), цінні папери продаються всім бажаючим на умовах, зазначених при оголошенні відкритого продажу. Учасники РЦП завчасно одержують повну інформацію про умови нових випусків, розміщених за допомогою відкритого продажу.

Світовій практиці відомі кілька способів виплати доходу по державних цінних паперах: установлення фіксованого процентного платежу, зміна східчастої процентної ставки, використання процентної ставки, що плаває, індексація номіналу, реалізація боргових зобов'язань зі знижкою (дисконтом), проведення внутрішніх позик.

Установлення фіксованого процентного платежу є дуже розповсюдженої і найбільш простою формою виплати доходу по державних боргових зобов'язаннях. Однак в умовах інфляції і швидко мінливої ринкової кон'юнктури з часом одержання фіксованого доходу стає усе менш привабливим. У подібних ситуаціях звичайно використовують більш складні механізми виплати доходу по державних боргових зобов'язаннях, що підвищують їхня конкурентноздатність на РЦП.

У ряді країн при випуску державних боргових зобов'язань установлюється кілька дат, після закінчення яких власник цінного папера може або погасити її, або зберегти до настання наступної дати. Для того щоб зацікавити вкладників у збереженні таких цінних паперів, у кожен наступний період часу ставка відсотка східчасто збільшується. Ставка відсотка по державних цінних паперах може бути така що плаває, тобто змінюється досить регулярно у відповідність з динамікою дисконтної ставки центрального чи банку рівнем прибутковості державного цінного папера, розміщеної шляхом аукціонного продажу. По деяких державних цінних паперах відсотки можуть не виплачуватися. Їхні власники одержують доход завдяки тому, що купують подібні фондові інструменти зі знижкою проти номінальної вартості (дисконтам), а погашають по номіналі.

Державні цінні папери випускаються не тільки центральним урядом, але й органами влади на місцях. Звичайно доход по таких цінних паперах обкладається податком на пільгових умовах. До державного можуть бути прирівняні цінні папери, що випускаються окремими, відносно самостійними підрозділами уряду. Так, у Німеччині статус державних цінних паперів мали облігації, розташовувані федеральною поштою і залізничною службою.

Деякі види інструментів фондового ринку, що випускаються неурядовими установами й організаціями, можуть одержувати повну чи часткову державну гарантію, що підвищує рівень їхньої ліквідності. Наприклад, у США такими гарантіями користаються цінні папери, що випускає Азіатський центр розвитку, Система фермерського кредиту і т.д.

Багато цінних паперів випускаються приватними компаніями і тому одержали назва частки (комерційні). Приватні інструменти РЦП є менш надійними в порівнянні з державними, по яких уряду гарантують виконання умов випуску. Вкладення засобів у приватні фондові інструменти сполучено з багатьма видами ризику.

По-перше, існує ризик утрати капіталу, вкладеного в цінні папери, що виникає, наприклад, у зв'язку з банкрутством емітента.

По-друге, можливий ризик утрати ліквідності, тобто того, що куплений цінний папір не можна буде продати на ринку, не уникнувши при цьому істотних втрат у ціні.

По-третє, інвестиції в цінні папери сполучені з ринковим ризиком, тобто ризиком падіння їхньої ціни внаслідок погіршення загальної ринкової кон'юнктури.

По-четверте, коли вкладник зіставляє якість різних цінних паперів, вона несе ризик помилки вибору об'єкта інвестування.

По-п'яте, при визначенні інвестиційної стратегії зростає ризик помилки у виборі моменту купівлі-продажу.

По-шосте, може мати місце ризик втрат у зв'язку з несприятливими для інвестора змінами законодавства.

До приватних цінних паперів відносяться як боргові зобов'язання, так і боргові цінні папери (акції). Кожна з зазначених різновидів фондових цінностей має свої специфічні особливості.

Боргові зобов'язання випускаються комерційними організаціями з метою запозичення на фінансовому ринку коштів, необхідних для рішення поточних і перспективних задач, що коштують перед ними. Найбільш розповсюдженою формою приватних боргових зобов'язань є облігації.

Облігація - цінний папір, що підтверджує внесення її власником коштів і зобов'язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного папера в передбачений у ній термін з виплатою фіксованого відсотка (якщо інше не передбачене умовами випуску).

Власники облігацій не користаються правами власників акціонерного товариства, якими наділені власники акцій. Проте, обличчя, що мають на руках облігації, мають визначені переваги перед акціонерами. До того, як акціонерне товариство нараховує дивіденди по акціях, воно повинно забезпечити виплату відсотків по облігаціях, що включаються у витрати. Якщо акціонерне товариство стає банкрутом, то в першу чергу погашаються його зобов'язання перед власниками облігацій і інших кредиторів, а тільки що потім залишилися активи розподіляються між акціонерами. Тому боргові зобов'язання мають старшинство перед діловими цінними паперами.

Комерційні організації, розміщаючи облігації й інші боргові зобов'язання, зобов'язуються виплатити їхню номінальну вартість. Котирування облігацій дається у відсотках від їхньої номінальної вартості. Повернення грошей по облігаціях здійснюється у визначений момент часу, що називається датою погашення. Облігації з термінами звертання до 5 років вважаються короткостроковими, облігації, що випускаються на термін від 7 до 15 років, відносяться до середньострокових, а облігації, що знаходяться в звертанні більш 20 років, є довгостроковими.

Власники облігацій звичайно одержують по них відсотки, що, як правило, виплачуються 2 рази в рік. Величина відсотків по облігаціях залежить від різних факторів. Одним з основних обставин, що визначають рівень прибутковості боргових зобов'язань, є тривалість періоду їхнього звертання. В екстремальних економічних умовах зв'язок між прибутковістю боргових зобов'язань і термінами їхнього звертання порушується. Облігації випускаються на пред'явника (такі облігації також називаються купонними) чи відносяться до категорії зареєстрованих (іменних).

Акціонерне товариство, що випускає облігації, звичайно приймає на себе зобов'язання: виплатити відсотки на кожну облігацію, указати місця, у яких облігації і купонні аркуші будуть вручені їхнім власникам, визначити юридичний титул і заставну власність.

Акціонерне товариство виплачує відсотки по облігаціях у визначені періоди часу. Тому при продажі облігацій у дні, що не збігаються з днем виплати відсотків, покупець і продавець повинні розділити між собою суму відсотків. Самі ж покупці при настанні терміну виплати відсотків одержують їх цілком; так сума відсотків розподіляється між їх різними власниками.

Найважливішим різновидом приватних цінних паперів виступають часткові цінні папери (акції). Вони свідчать про те, що їхній власник є співвласником суспільства, заснованого на акціях. Розмір його паю визначається кількістю приналежних йому акцій.

Акція - цінний папір без установленого терміну звертання, що свідчить про ділову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві і право на участь у керуванні їм, надає право її власнику на одержання частини доходу у виді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.

Акції поділяються на звичайні і преференційні (привілейовані).

Покупці звичайних акцій здобувають ряд, зв'язаних з ними, прав.

По-перше, акція може бути продана чи відступлена її власником якої-небудь іншій особі.

По-друге, власники звичайних акцій мають право на одержання дивідендів. Їхнім джерелом є прибуток акціонерного товариства, що залишилася після погашення всіх його зобов'язань перед кредиторами, сплати податків і виплат дивідендів по привілейованих акціях.

По-третє, при ліквідації акціонерного товариства акціонери мають право на одержання частини його активів, що залишилася після задоволення вимог кредиторів, пропорційно частці приналежних йому акцій у загальному їхньому обсязі.

По-четверте, власники акцій одержують можливість брати участь у керуванні компанією за допомогою голосування на зборах акціонерів при виборі її виконавчих органів і при рішенні принципових питань діяльності акціонерного товариства.

По-п'яте, власники акцій мають право на одержання інформації про діяльність акціонерного товариства, головним чином тієї, котра представлена в річних звітах.

По-шосте, власники звичайних акцій (на відміну від власників привілейованих акцій) можуть дістати права покупки нових випусків цінних паперів компанії. Акціонери можуть користатися цілим поруч додаткових прав, визначених у статуті акціонерного чи товариства умовами розміщення акцій,

Акціонерне товариство може викупити власні акції в їхніх власників по поточній ринковій ціні. Такі акції іноді називають казначейськими. Вони не дають права голосу чи одержання дивідендів. Казначейські акції можуть зі знижкою проти покупної ціни продаватися співробітникам акціонерного товариства.

Існує кілька видів вартості акцій. Серед них виділяються: номінальна вартість, оголошена вартість, бухгалтерська вартість, ринкова вартість. Номінальна вартість являє собою вартість, що друкується на бланках акцій. Вона використовується для цілей обліку. Бухгалтерська вартість на відміну від номінальної й оголошеної змінюється рік від року. Вона визначається шляхом відрахування з всіх активів компанії і пасивів і розподілу результату на загальне число звичайних акцій, що знаходяться в обігу. Бухгалтерська вартість відбиває величину капіталу, що належить акціонерам, що приходиться на одну акцію. Ринкова вартість акції являє собою ту ціну, за якої вони можуть продаватися чи купуватися на ринку. Вона є визначальною для інвестора.

Крім звичайних акцій компаніями можуть випускатися привілейовані акції, що дають їхнім власникам ряд додаткових прав. Головною відмінною рисою привілейованих акцій є те, що дивіденди по них встановлені у формі гарантованого фіксованого відсотка і повинні виплачуватися до їхнього розподілу між власниками звичайних акцій. Привілейовані акції можуть володіти деякими іншими правами.

По-перше, умовами випуску привілейованих акцій передбачено звичайно, що у випадку, якщо по них не мається можливість виплатити фіксований відсоток, власників звичайних акцій не повинні одержувати дивідендів.

По-друге, сума відсотків, виконаних по привілейованих акціях може бути підвищена до розміру дивідендів по звичайних акціях.

По-третє, привілейовані акції можуть протягом деякого періоду часу бути наділені правами їхнього обміну за бажанням власника на визначене число звичайних акцій.

По-четверте, при випуску привілейованих акцій компанія може передбачити можливість їхнього викупу у власників за цінами, що перевищує ринкові.

Акції, будучи більш ризикованими цінними паперами в порівнянні з борговими зобов'язаннями, як правило, залучають інвесторів можливістю одержання підвищеного доходу, що може складатися із суми дивідендів і приросту капіталів, вкладених в акції внаслідок підвищення їхньої ціни.

Завдяки підвищеній прибутковості акції звичайно забезпечують кращий захист заощаджень від інфляції в порівнянні з борговими зобов'язаннями. Тому основними мотивами, що спонукують інвесторів вкладати кошти в акції, є бажання забезпечити приріст вкладених коштів унаслідок підвищення їхньої ціни, а також прагнення одержати підвищені дивіденди.

Дата добавления: 2014-12-07