Лекція 13. Економічна теорія та економічна політика держави. 2 страница

У рамках американської і німецької моделей ринку держ­бюджет — це фактор впливу на структуру і обсяг пропозиції, ос­кільки податки, дотації, субсидії, податкові кредити, держкре­дити збільшують рівень цін на одні товари і знижують його на другі, крім того, держбюджет повинен заморожувати інфляційні доходи.

В англійській моделі держбюджет виступає як фактор впливу на попит шляхом концентрації, перерозподілу доходів, які змінюють структуру попиту і впливають на ціни через зміну попиту.

Характерною рисою англійської моделі ринку є державна влас­ність на підприємства капіталоємних і малорентабельних галузей, продукція яких істотно впливає на рівень витрат в інших галузях, особливо експортних. Розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі супроводжувався згортанням економічно неефективних ви­робництв, що привело до скорочення масштабів державної влас­ності. Такі виробництва, які необхідні для нормального процесу відтворення, виносяться в країни, що розвиваються та переходять до ринку.

Необхідно відзначити, що вплив на рівень цін шляхом концент­рації попиту в руках держави — це ринковий метод регулювання ринку, несумісний з методами адміністративного розподілу товарів і пов'язаний з цим адміністративним установленням цін. Проте в економічній політиці Великобританії, Франції і ряду інших країн останні методи були поширені під час війни та в повоєнні роки.

Шведська модель ринку була поширена у Скандинавських краї­нах, зустрічалась на окремих етапах реформи в Іспанії, Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання соціал-демократичного підходу до економічної політики. За шведською моделлю ре­гулювання ринку здійснюється передусім через регулювання тру­дових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, вста­новлення тарифних ставок) і через державну власність на підприєм­ствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна полі­тика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рів­нем доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць. Порівняно з США частка витрат на перекваліфіка­цію робітників в держбюджеті вища, ніж частка витрат на допомо­гу по безробіттю. Порівняно з Великобританією зайнятість підтри­мується більшою мірою через перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих місць. Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи послуги за пільгови­ми цінами).

Для шведської моделі характерні протиріччя між підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забез­печенням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою з інфляцією — з другого боку. Загострення цих проти­річ виявляється в розмиванні деяких корінних рис шведської мо­делі. Зокрема, мав місце перехід до укладання трудових договорів на рівні окремих галузей і підприємств, здійснювалась приватиза­ція частки комунального майна і підприємств держсектора, відбу­валось скорочення ряду трансфертних платежів та пільг тощо. Роз­виток виробничої демократії дав змогу організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, які пов'язані з організацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участі в робо­ті правління компаній.

Розвиток інтеграційних процесів в Західній Європі, залучення в нього шведського капіталу (відплив капіталу з країни, створення спільних підприємств), посилення іноземної конкуренції і нестабіль­ності крони сприяли перегляду економічної політики шведськими соціал-демократами у 80-х роках.

Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є кор­порація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником кор­порації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рів­нях максимальної та мінімальної заробітної плати становить не біль­ше 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.

Для японських корпорацій характерні особливі методи закріп­лення робочої сили за підприємством: патерналізм на рівні корпо­рації, довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості.

Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух бан­ківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через бюджетно-податкове регулювання.

Для японського ринку характерне групування дрібного і середньо­го бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих під­приємств.

Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтриму­вати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних опера­цій, які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів,.які виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.

За японською моделлю ринку використовуються також і адмі­ністративно-економічні методи регулювання. (наприклад, встанов­лення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним кор­пораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прий­няття державних рішень про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мек­сика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єд­нані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресур­сів, які управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Такі країни показують приклад рин­ку, який створюється самою державою за власний рахунок. Держава створює комбінацію підприємств, що можуть самостійно гос­подарювати, бути джерелом валютних доходів чи ринком збуту для інших підприємств.

Значна частка державних інвестицій визначає державний кон­троль за різними сторонами відтворення, включаючи ціни на деякі товари. Інфляційні тенденції пов'язані з значними державними інвес­тиціями і державним регулюванням. Проте вони частково паралі­зуються зовнішньоекономічною активністю, яка притягує в країну стійку іноземну валюту, забезпечує завантаження потужностей, структурний маневр національних економік і пов'язані з цим ви­сокі темпи економічного зростання. Ефективність цих моделей пов'язана також з невеликими територіями таких країн, як Тай­вань, Сінгапур, Південна Корея, високою щільністю населення. Моделі ринку в нових економічній політиці Великобританії, Франції і ряду інших країн останні методи були поширені під час війни та в повоєнні роки.

Шведська модель ринку була поширена у Скандинавських краї­нах, зустрічалась на окремих етапах реформи в Іспанії, Португалії, Греції. Для цієї моделі характерне переважання соціал-демократичного підходу до економічної політики. За шведською моделлю ре­гулювання ринку здійснюється передусім через регулювання тру­дових відносин на загальнонаціональному рівні (наприклад, вста­новлення тарифних ставок) і через державну власність на підприєм­ствах, які забезпечують відтворення робочої сили і формування величини вартості робочої сили.

Характерною рисою шведської моделі є сильна соціальна полі­тика, яка забезпечує найменшу диференціацію населення за рів­нем доходів, і високий рівень зайнятості, який припускає державні витрати на перекваліфікацію робітників і підтримку чисельності робочих місць. Порівняно з США частка витрат на перекваліфіка­цію робітників в держбюджеті вища, ніж частка витрат на допомо­гу по безробіттю. Порівняно з Великобританією зайнятість підтри­мується більшою мірою через перекваліфікацію робітників, ніж через підтримку чисельності робочих місць. Соціальна політика забезпечує високий рівень задоволення соціальних потреб через трансфертні платежі (безкоштовні послуги чи послуги за пільгови­ми цінами).

Для шведської моделі характерні протиріччя між підтримкою зайнятості реалізацією соціальних програм, з одного боку, і забез­печенням високих темпів зростання, підвищенням ефективності, боротьбою з інфляцією — з другого боку. Загострення цих проти­річ виявляється в розмиванні деяких корінних рис шведської мо­делі. Зокрема, мав місце перехід до укладання трудових договорів на рівні окремих галузей і підприємств, здійснювалась приватиза­ція частки комунального майна і підприємств держсектора, відбу­валось скорочення ряду трансфертних платежів та пільг тощо. Роз­виток виробничої демократії дав змогу організаціям працівників вирішувати самим деякі питання, які пов'язані з організацією праці, порядком прийому на роботу та звільнення з роботи, участі в робо­ті правління компаній.

Розвиток інтеграційних процесів в Західній Європі, залучення в нього шведського капіталу (відплив капіталу з країни, створення спільних підприємств), посилення іноземної конкуренції і нестабіль­ності крони сприяли перегляду економічної політики шведськими соціал-демократами у 80-х роках.

Японська модель ринку. В цій моделі основним суб'єктом є кор­порація зі специфічною внутрішньою структурою. Власником кор­порації є юридична особа, представлена фізичними особами, які привласнюють доход у вигляді не підприємницького прибутку, а заробітної плати за виконання специфічних функцій (розрив у рів­нях максимальної та мінімальної заробітної плати становить не біль­ше 5—6 разів, на відміну від США, де такий розрив досягає 10—11 разів) і у вигляді дивідендів по акціях, причому частка доходів у вигляді дивідендів по акціях невелика.

Для японських корпорацій характерні особливі методи закріп­лення робочої сили за підприємством: патерналізм на рівні корпо­рації, довгострокові трудові угоди, сприяння корпорації у вихованні своїх працівників, отриманні ними кваліфікації та освіти, набір пільг, створення умов для професійного розвитку і творчості.

Перелив капіталу між корпораціями здійснюється через рух бан­ківського капіталу: частка позичкових засобів значно перевищує частку засобів, які отримують від продажу акцій. Звідси більше значення має регулювання через банківсько-кредитну систему і менше — через бюджетно-податкове регулювання.

Для японського ринку характерне групування дрібного і середньо­го бізнесу навколо корпорацій, які закуповують продукцію цих під­приємств.

Провідні позиції Японії у світовій торгівлі дають змогу підтриму­вати стабільність єни за допомогою експортно-імпортних опера­цій, які формують сприятливе для неї співвідношення цін товарів,.які виражені у єнах, та цін товарів, які виражені у будь-якій іншій валюті.

За японською моделлю ринку використовуються також і адмі­ністративно-економічні методи регулювання. (наприклад, встанов­лення строків і розмірів оновлення устаткування конкретним кор­пораціям із зазначенням штрафних санкцій за невиконання, прий­няття державних рішень про перенесення підприємств тощо).

Моделі ринку в нових індустріальних країнах, що розвиваються, характерні для повоєнного розвитку таких країн, як Бразилія, Мек­сика, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кувейт, Об'єд­нані Арабські Емірати, Індонезія, Єгипет та ін. Характерна риса цих моделей полягає у зламі традиційних структур і формуванні ринково-підприємницьких відносин на основі створення підприємств новітньої технології та включення в міжнародний поділ праці на цій основі. Ці процеси здійснюються за рахунок державних ресур­сів, які управляються безпосередньо державою чи передаються в тій чи іншій формі національним підприємцям, а також за рахунок залучення іноземного капіталу. Такі країни показують приклад рин­ку, який створюється самою державою за власний рахунок. Держава створює комбінацію підприємств, що можуть самостійно гос­подарювати, бути джерелом валютних доходів чи ринком збуту для інших підприємств.

Різні моделі ринку можуть бути згруповані за формами влас­ності та механізмом регулювання. Питання про частку державного бюджету у ВВП виражає кількісну сторону регулювання. Якісна сторона регулювання виявляється через механізм регулювання. Порівняльний аналіз різних механізмів регулювання дає змогу ви­ділити такі ознаки: по-перше, об'єкти регулювання (вплив на про­позицію, тобто на структуру і обсяги сукупного виробництва, вплив на попит як результат зрушень у розподілі доходів); по-друге, еко­номічні способи регулювання (бюджетно-податковий, грошово-кре­дитний, валютно-фінансовий, інвестиційний, адміністративно-еко­номічний), які виражають способи впливу на пропозицію і попит; по-третє, неекономічні способи регулювання (правовий, мораль­ний, політичний механізми).

Економіка як система суспільних відносин розвивається разом з появою держави. Держава є найвищою формою організації люд­ського співжиття. Вона створила умови для того, щоб діяльність людей щодо задоволення своїх потреб в їжі, одязі, житлі та інших матеріальних благах здійснювалась згідно з схваленими суспільст­вом нормами, правилами та звичаями. Перша спроба самоусвідом­лення людьми характеру цієї діяльності як уміння ведення домашньо­го господарства, бережливості зроблена вже в Стародавній Греції.

Становлення та зміцнення держави як суспільного інституту супроводжувалися розвитком численних її функцій, включаючи економічні. Отже, історія розвитку економічних функцій держа­ви — невід'ємна частина еволюції суспільства в його організованих формах.

Виникнення економічних функцій держави є результатом роз­витку продуктивних сил, об'єктивних його потреб. Поглиблювалося усуспільнення виробництва, долалась подрібненість його складових, окремі товаровиробники об'єднувалися через ринок у колективно­му процесі праці. Виникало багато загальних проблем, вирішення яких кожному окремому виробникові було не під силу. Серед та­ких проблем — забезпечення неподільності території держави як середовища для господарської діяльності, зовнішньої та внутрішньої безпеки, розвиток шляхів сполучення, управління, суд, армія, гро­шовий обіг, формування державної скарбниці. Це були суспільні, загальні проблеми. Вирішенням цих та інших спільних проблем міг займатись тільки такий інститут, який був відносно незалежним від кожного з виробників і від суспільства в цілому. Отже, держава стала апаратом організації, об'єднання господарського житгя, реа­лізації економічних інтересів суспільства в цілому. Так виникає гос­подарство, яке знаходиться в управлінні державної влади.

У XX ст. подальше вдосконалюються і змінюються економічні функції держави. Найсуттєвішими проявами цих змін у другій поло­вині століття стали інтеграційні процеси у світовій економіці, фор­мування наднаціональних міждержавних економічних функцій. У цей період у Західній Європі, Північній Америці, Південно-Схід-ній Азії та інших субрегіонах уніфікується господарське законо­давство різних країн, формується узгоджена митна, валютна, про­мислова, сільськогосподарська, екологічна, соціальна політика. Створюються наднаціональні інститути економічного регулювання, здій­снюються заходи переходу до колективних систем грошового обігу.

У цей самий період в інших субрегіонах, а саме в Азії, Африці, в Центральній Америці та в районі Карибського басейну, а згодом на території колишнього Радянського Союзу бурхливо розвиваються процеси становлення національних держав та формування їх влас­них економічних функцій. Утвердження політичного і економічно­го суверенітету молодих держав закономірно веде до становлення регіональних економічних об'єднань держав.

Отже, економічні функції держави знаходяться в постійній ди­наміці. Спостерігається їх зростання та ускладнення в тісному взаємозв'язку з розвитком суспільного прогресу.

Держава завжди виконувала і виконує функції не лише інстру­менту реалізації інтересів суспільства в цілому, а й захисту панів­них соціальних верств.

Поняття "панівні соціальні верстви" є історичним. В умовах постіндустріального суспільства ними стає основна частина населення. За таких умов держава слугує виробленню компромісних позицій усіх суспільних верств для забезпечення соціальної рівноваги.

Отже, економічну роль держави слід досліджувати в двох аспек­тах — забезпечення нею загальносуспільних інтересів та інтересів панівних верств населення. Останній аспект свого часу невиправ­дано абсолютизувався вітчизняною теорією.

Держава має великі можливості впливу на економіку, може сти­мулювати або затримувати розвиток тих чи інших виробничих від­носин, виконувати прогресивну і регресивну роль. Проте, незва­жаючи на свою відносну самостійність, вона не може примусити суспільство жити за тими правилами, які суперечать об'єктивним економічним законам або для яких ще не створено матеріальних передумов.

Понад 100 років К. Маркс справедливо зазначав, що суспільство ставить перед собою завжди тільки такі завдання, які воно може вирішити, і що саме завдання виникає тоді, коли матеріальні пере­думови його вирішення вже наявні або знаходяться в процесі ста­новлення. Однак історія XX ст. (як вітчизняна, так і зарубіжна) свідчить, що це не завжди враховувалося.

Волюнтаризм як діяльність держави, що не враховує законів роз­витку виробництва, призводить до дезорганізації і, врешті-решт, відкидає суспільство в його еволюції далеко назад. Одним з проя­вів такої діяльності є надмірне втручання держави в економіку, тотальне її одержавлення. Держава в такій ситуації стає диспет­чером економічних процесів, сковує їх, регламентує, ліквідує господарську ініціативу і підприємливість, тобто потужні джерела прогресу.

Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем визначальною мірою залежать від поділу функ­цій між суб'єктами господарської системи. Головна функція цен­тралізованого регулювання полягає в управлінні економічним роз­витком країни в цілому, розвитком її продуктивних сил і науково-технічного прогресу. Вона реалізується через ряд конкретних функ­цій, частина з яких може бути визначена як мікроекономічні, а саме: раціоналізація економічної структури суспільства і управлін­ня нею; фінансування і організація науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; стимулювання розвитку нових галузей та тих, що вимагають особливо великих первинних вкладень і не га­рантують отримання найближчим часом значних прибутків; допо­мога проектам високого ризику.

Не менш важливим є функції перерозподілу національного до­ходу між сферами суспільного життя і галузями економіки, а також створення та розвитку соціально-економічної інфраструктури.

Функція перерозподілу національного доходу через одержавлення фінансів забезпечує процес відтворення в сучасних умовах. Він здійснюється завдяки цілеспрямованій податково-бюджетній політиці держави, за допомогою якої держава акумулює величезні кошти, що створюють можливість державного впливу на економіку.

Функція створення та розвитку соціально-економічної інфра­структури полягає у забезпеченні життєдіяльності галузей, які ство­рюють загальні умови для функціонування економіки (енергетика, транспорт, зв'язок), сприяють відтворенню робочої сили (охорона здоров'я, освіта, житлове будівництво). В них централізоване регу­лювання практично не конкурує з ринковим, а навпаки, підвищує ефективність останнього на макрорівні.

Важливу роль у процесі наближення до економічної рівноваги в системі ринкового господарства відіграє державний сектор. Завдя­ки йому держава бере безпосередню участь в економічних проце­сах як прямий суб'єкт виробничих відносин. Вона виконує також функцію регулювання зовнішньоекономічної діяльності всіх об'єк­тів господарювання та охорони навколишнього середовища.

Ефективність економічного регулювання залежить і від того, як держава забезпечує правову основу і суспільну атмосферу, які сприя­ють ефективному функціонуванню ринкової системи. Американські економісти К. Р. Макконелл та С. Л. Брю зазначають, що це перед­бачає такі заходи, як надання законного статусу приватним під­приємствам, визначення прав приватної власності та гарантування обов'язковості дотримання контрактів. Уряд також встановлює за­конні "правила гри", які регулюють відносини між підприємства­ми, постачальниками ресурсів і споживачами.

Оскільки централізоване регулювання не є директивним для всіх секторів економіки, то необхідною умовою його ефективності є законодавче закріплення універсальних параметрів державної еко­номічної політики, на які орієнтуються в своїй господарській діяль­ності всі економічні одиниці. Законодавчо закріплюються перед­усім такі показники: обсяг і структура кредитно-грошового забезпе­чення економіки; норми оподаткування доходів або вартості реалі­зованої продукції; обсяг і структура державних бюджетних витрат.

Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру. Всі вони однаковою мі­рою стосуються кожного з об'єктів впливу, оскільки спрямовані чи на стимулювання-господарської діяльності, чи на її гальмування. Відсутність селективного підходу надає державному регулюванню стабільності й сприяє підвищенню ступеня узгодженості дій на мікро- та макрорівнях. Вплив держави на мікрорівні відбувається як безпосереднім, прямим втручанням в діяльність господарських об'єк­тів, так і через опосередковане регулювання.

У першому випадку йдеться про так звану природну монополію, яка властива тим галузям економіки, де технологічні та економічні умови виключають можливість існування конкурентних ринків, уряд утворив державні комісії для регулювання цін, встановив стандар­ти на послуги, що надаються". До цієї природної монополії нале­жать транспорт, зв'язок, енергопостачання тощо. Для них держав­на економічна політика є переважно директивою, тому тут можна говорити про планомірну організацію продуктивних сил і вироб­ничих відносин усередині цих галузей. Така планомірність необ­хідна для підтримання процесу відтворення у загальнонаціональ­ному масштабі та забезпечення самозростання вартості кожного з функціонуючих приватних капіталів.

У другому випадку централізоване регулювання орієнтоване на ринковий механізм. Тут держава діє в двох напрямах. Перший — часткове втручання у функціонування ринкового механізму через законодавчі акти і дії. Це стосується найбільшою мірою політики щодо конкуренції та доходів, встановлення розміру зростання цін і заробітної плати, ціноутворення, змін у кредитно-грошовій системі тощо. Другий напрям — зменшення впливу на ринковий механізм і використання лише непрямих методів втручання — через фінансові та кредитно-грошові важелі, податки, субсидії, зовнішньоекономічні та валютні заходи, за допомогою яких створюються умови для пев­ної поведінки підприємств недержавних секторів економіки.

Централізоване регулювання економіки проявляється у корот­ко- і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набу­ло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямо­ваних на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясо­вуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і пря­мо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, суб­сидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспромож­ного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової еко­номіки запровадив президент США Ф. Д. Рузвельт. У межах його "нового курсу" було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація і вироблялися "ко­декси чесної конкуренції"; про регулювання сільського господар­ства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулю­вання американської економіки періоду "великої економічної де­пресії" та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткостро­кового централізованого регулювання, спрямованих на спробу роз­в'язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної систе­ми на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здій­снюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення, її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування про­дуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування харак­теризується більшим ступенем узгодженості часткової планомір­ності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямо­ваного впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній не­обхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова дер­жавна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування виз­начаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмуван­ня. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулю­вання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночас­ному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабіль­ності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізня­ються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіанські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вилив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попи­ту, яка, врешті-решт, визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетно­го дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інстру­ментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефі­цитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і струк­турної перебудови економіки аж до середини 70-х років.

Структурне програмування — вища форма економічного регу­лювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обґрунтованими планами економічного і со­ціального розвитку. Це пов'язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії приватного і державного секторів та знач­ним ринком державного споживання. Крім того, на структурне про­грамування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне станови­ще. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням струк­турної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в ок­ремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і со­ціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер­гетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цих країнах частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50—60-х роках. Голов­на його мета полягала в регулюванні між.- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для роз­витку національного економічного потенціалу. Частково структур­не програмування об'єктивно переростало у власне структурне.

Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад, державна струк­турна політика не набула форми загальнонаціонального економіч­ного регулювання. Доктрина "соціального ринкового господарст­ва", проголошена канцлером ФРН Л. Ерхардом, заперечувала ме­тоди прямого державного втручання в економічні процеси. На пер­ший план було висунуто підготовку науково-технічних кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві та регіональні аспекти централізованого регулювання. У Франції, навпаки, наяв­ність розвинутого державного сектора зумовила посилення пря­мих форм регулювання, що сприяло становленню загальнонаціо­нальної системи індикатного планування.

Дата добавления: 2014-12-07