Лекція 13. Економічна теорія та економічна політика держави. 3 страница

Національне планування як форма реалізації власне структурно­го регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ­ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит­ку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як інди­кативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розра­хована на п'ять (у Франції) і більше (в Японії) років, її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств дер­жавного підпорядкування, а для приватних господарств мають характер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяль­ності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фі­нансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здій­снюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням під­приємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарсь­кої чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є ЇЇ доповненням в забез­печенні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проя­вів циклічного розвитку. Однак, ґрунтуючись на розроблених спе­ціальними державними органами, промисловими і банківськими кор­пораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення ЇЇ структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування — прерогатива колишньої радянської економічної системи, що ґрунтувалася на одержавленні привлас­нення й управління, її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ре­сурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забез­печували реалізацію розроблених планів. Державне планування ве­лося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожно­го виду продукції для кожного підприємства. Проте світова практи­ка свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються пе­ребудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням сту­пеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під­приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль­них умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференцію­вати підходи до державного управління різними групами підпри­ємств залежно від виконуваних ними функцій у народному госпо­дарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути директивне плану­вання і управління стосовно підприємств оборонних галузей та ви­робничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов'язання, працю­ють підприємства важкої індустрії.

У цілому система державного планування і управління не по­винна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нор­мативні межі і умови діяльності підприємств.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього ком­плексу методів державного регулювання економіки країни ринкового господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання дер­жавних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфля­ція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обме­ження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це ско­рочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що приз­водить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В ре­зультаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, змен­шується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ре­сурсів у державній скарбниці, а з другого — призводять до погір­шення господарської кон'юнктури та зростання безробіття. Інфля­ція — це ціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регу­люванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподатку­вання. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання креди­ту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кре­дитними установами через операції з цінними паперами на відкри­тому ринку, регулювання дисконтної* ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Прибічники теорії "нової інфляції", згідно з якою основною при­чиною розвитку сучасного інфляційного процесу є надмірне зрос­тання заробітної плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією. Вони вважають, що оскільки "інфля­ція витрат" є результатом зростання витрат виробництва і заробіт­ної плати, то необхідно здійснювати "політику доходів", яка пе­редбачає контроль над цінами та заробітною платою, централізо­ване та обов'язкове обмеження зростання як доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їх ре­комендаціями, корпорації не повинні підвищувати ціни, а проф­спілкам слід відмовитися від боротьби за підвищення заробітної плати.

Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут ви­ступає податково-бюджетна та кредитно-грошова політика, що здій­снюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.

Дата добавления: 2014-12-07