Лекція 12. Теоретичні аспекти ринкової трансформації економіки України

Продуктивні сили і техніко-економічні відносини, як уже зазначалося, формують технологічний спосіб вироб­ництва. Узагальнюючим показником рівня його розвитку є співвідношення між трьома типами цього способу ви­робництва, що базуються на: 1) ручній праці; 2) машин­ній праці; 3) автоматизованій праці. На початку 90-х ро­ків в Україні частка першого способу виробництва стано­вила до 40% (виходячи з відсотка працівників, зайнятих ручною працею), частка другого — до 48%, а частка автоматизованого виробництва — менше 12%. У 90-ті ро­ки, по-перше, значно погіршилася якість технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, оскільки зросло фізичне та моральне зношування основ­них фондів; по-друге, зменшилися питома вага та якість технологічного способу виробництва, що базується на автоматизованій праці; по-третє, зросла частка способу виробництва, який базується на ручній праці, що найбільшою мірою властиве сільському господарству.

Таким чином, з погляду технологічного способу ви­робництва перехідна економіка 90-х років супроводжува­лася рухом у бік докапіталістичних формацій (адже їхній технологічний спосіб базувався на ручній праці) та капіталізму XVIII — початку XX ст. (його технологічний спосіб виробництва у цей період базувався на машинній праці).

Певною мірою прогресивними, але лише в кількісно­му аспекті є трансформаційні процеси у відносинах еко­номічної власності. Це виявилося у тому, що з 1991 р. частка державної власності скоротилася з 92 до 27%, що означає кінець її абсолютного домінування. Водночас цей процес набув надмірних масштабів, продовжується далі, що загрожує стабільності й суверенітету країни, означає перехід з однієї крайності в іншу.

Основним змістом трансформаційних процесів у від­носинах власності повинно стати роздержавлення (пере­хід державної власності у різні типи та форми недержав­ної власності — передусім акціонерну, а також коопера­тивну, приватну та ін.).

Трансформація економічної власності не повинна обмежуватися лише процесами роздержавлення. Доко­рінні або якісні зрушення необхідні й у межах державної власності. Такими зрушеннями у випадку трансформації економічної системи у бік соціалізації та гуманізації по­винні стати участь трудових колективів в управлінні власністю, створення автономних бригад, використання прогресивних форм заробітної плати, зокрема «участі у прибутках» тощо.

В Україні в 90-х — на початку XXI ст. реалізується далеко не найоптимальніша модель роздержавлення, в тому числі приватизації, характерними рисами якої є:

1. Підпорядкування державного сектора інтересам приватного капіталу. Значна частина державної влас­ності за безцінь (внаслідок штучного заниження її вар­тості або розкрадання) переходить до рук директорського корпусу, чиновників, представників тіньового капіталу. Через надмірне оподаткування, вилучення амортизацій­них відрахувань унеможливлюється навіть просте відтво­рення у межах державного сектора.

2. Інтенсивний процес первісного нагромадження ка­піталу. Закономірністю його в усіх країнах світу є по­чаткова капіталізація сфери обігу, утвердження в ній підприємницької діяльності. Водночас, на відміну від

країн класичного капіталізму, в яких змістом первісного нагромадження було відокремлення безпосередніх вироб­ників від засобів виробництва, з одного боку, і концент­рація цих засобів і фінансових ресурсів в руках капіта­лістів — з іншого, таке відокремлення де-факто існувало і в період існування СРСР (незважаючи на формальне проголошення загальнонародної власності). Тому в 90-х роках відбувалося значне поглиблення цього процесу, пе­ретворення переважної більшості робітників та інтеліген­ції на зубожілу частину населення.

Стосовно сільського господарства отримання земель­них сертифікатів і ділянок селянами та їх вихід із колек­тивних господарств є широкомасштабним процесом кон­сервації приватної трудової власності, яка в розвинутих країнах світу переважала у сільському господарстві в XV — XVI ст. Завдяки цьому долається антагонізм між особистісними і речовими факторами виробництва, між працею і капіталом, але на переважно звуженій докапіта­лістичній основі. Внаслідок цього у сімейних підсобних господарствах використовується виснажлива, здебільшого ручна праця, нерідко з меншим рівнем механізації, ніж за феодального способу виробництва. Така орієнтація від­кидає сільське господарство України в епоху аграрної цивілізації, яка, на думку західних учених, передувала індустріальному суспільству.

3. Створення акціонерних компаній. В економічну систему України у процесі роздержавлення впроваджу­ється акціонерна власність. Наприкінці 2000 р. налічува­лося понад 40 тис. акціонерних товариств. Акціонерна форма власності — визначальний елемент економічної структури розвинутих країн у XX ст., оскільки вона є найадекватнішою формою існування монополій, у тому числі групових монополій — олігополій. Проте, на відмі­ну від процесів поступового наповнення акціонерної фор­ми власності у цих країнах демократичним змістом, в Україні утверджується здебільшого колективна капіта­лістична власність. Цей процес здійснюється всупереч Закону України «Про власність», в якому пріоритетною названа трудова колективна власність.

4. Формування елементів економічної структури, властивих розвинутим країнам світу на ступені дер­жавно-корпоративного капіталізму. Уклад, який при цьому створюється, найлогічніше назвати номенклатур­но-клановим капіталізмом.

5. Створення класового суспільства. З погляду соці­альних відносин, які є найближчою формою вияву відносин економічної власності, в Україні активно формується класове суспільство з властивим йому антагонізмом двох основних класів.

Найбільших зрушень у трансформації економічної системи в Україні зазнав господарський механізм. Двома його основними підсистемами є ринкове саморегулюван­ня та державне регулювання. Переважає у розвинутих країнах світу державне регулювання, елементами якого є держане економічне, адміністративне і правове регулю­вання. Державне регулювання економіки оптимально по­єднується з ринковим саморегулюванням та корпоратив­ним регулюванням.

В Україні у 90-х роках зруйновано окремі раціональні форми економічного регулювання (наприклад, держав­не планування економіки, відносно помірковане податко­ве регулювання, фінансово-кредитне регулювання та ін.), деградувало управління державним сектором і замість цього інтенсивно впроваджувалися ринкові важелі само­регулювання. Водночас виникли такі атрибути ринкової економіки, як фондова, валютна, товарна біржі, а також біржа робочої сили, які за умов оптимального поєднання державного регулювання і ринкового саморегулювання сприятимуть розвитку зрілих форм економічної системи капіталізму.

Якщо розглядати трансформаційні процеси з погляду організаційної форми розвитку продуктивних сил (зокре­ма співвідношення планомірності й стихійності), то пере­хідна економіка 90-х років характеризувалася значним посиленням стихійності та хаотичності. Водночас позитивними аспектами перехідного періоду в 90-х роках було набуття певною частиною населення рис підпри­ємця (що може сформувати новий потужний фактор економічного зростання), певне зміцнення психології приватного (у власників земельних ділянок, фермерів) та колективного власника (в частини трудових колективів), економія при споживанні комунальних послуг, переоцін­ка ролі робочого місця та ін.

Отже, з погляду формаційного підходу, який є домі­нуючим (порівняно із загальноцивілізаційним), перехід­на економіка України характеризувалася своєрідним сплетінням підсистем та елементів як з однотипних, так і з різнотипних економічних систем. Переважаючим в ній слід вважати процеси первісного нагромадження ка­піталу та капіталізму на нижчій стадії його розвитку. Са­ме на цій стадії домінували ринкова економіка (тобто економіка, в якій переважало ринкове саморегулювання) та приватна капіталістична власність. На вищій стадії розвитку капіталізму має місце оптимальне поєднання ринкового саморегулювання і державного та наддержав­ного регулювання, яке (поєднання) отримало назву регу­льованої ринкової економіки, а також приватного, колек­тивного та державного типів власності за переважання двох останніх типів. Коли врахувати й наявність соціаль­ного захисту, то найадекватнішою економічною категорі­єю, яка теоретично виражає цей тип економіки, є «змішана економіка».

Власність та інтереси. У Конституції України з усіх існуючих нині форм власності пріоритет віддано приват­ній власності, праву приватної власності.

Ця форма власності відіграє важливу роль у розвитку людської цивілізації, є однією з матеріальних основ еко­номічної свободи людини, базою для формування її інди­відуальних потреб та інтересів. Проте її роль на різних етапах розвитку людства змінювалася, і нині у більшос­ті розвинутих країн світу вона перестала бути визначаль­ною формою соціально-економічного, в тому числі науко­во-технічного, прогресу.

Щоб обґрунтувати цю думку, слід розглянути різні форми власності в органічному взаємозв'язку з економіч­ними інтересами (їх найважливішими видами), а також коротко проаналізувати сутність приватної власності та її еволюцію, взаємодію з іншими формами власності.

Зв'язок економічних інтересів з відносинами еконо­мічної власності виражається в тому, що економічна власність — це відносини між людьми з приводу прив­ласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності тощо в усіх сферах сус­пільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі й споживанні). З цього випливає, що прогрес економічної власності найшвидше здійснюється тоді, коли форми власності (а отже й форми привласнен­ня) найповніше забезпечують задоволення потреб та інте­ресів людей.

Економічні інтереси — найконкретніша форма вияву відносин економічної власності. Через наявність у сучас­ній структурі цих відносин трьох основних типів власнос­ті (приватної, колективної і суспільної) виділяють приват­ні (в тому числі індивідуальні), колективні та суспільні

Входження України у світове господарство. Україна як молода суверенна держава не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світу. Це пояснюється передусім тим, що вона не могла набути та­кого досвіду у складі СРСР, їй поки що бракує також достатньої кількості органів, кадрів, які могли б прово­дити самостійну науково обґрунтовану зовнішньоеконо­мічну політику.

Світові економічні зв'язки необхідні Україні для то­го, щоб швидше подолати глибоку економічну кризу, для стабільного і швидкого розвитку продуктивних сил і зростання на цій основі життєвого рівня населення. Як уже зазначалося, країна, яка не має зовнішньої торгівлі, господарських зв'язків з іншими державами світу, зму­шена збільшувати витрати виробництва приблизно у пів­тора—два рази.

Україна робить перші кроки на шляху входження у світове господарство. Цьому сприяє створення відповід­ної правової бази.

У минулому Україна мала економічні зв'язки зі 123 країнами світу, але рішення щодо розвитку цих зв'язків приймалися в Москві. Те саме стосувалося зовнішньоеко­номічної діяльності майже 1400 її підприємств. У 2000 р. Україна здійснювала зовнішньоторговельні операції май­же зі 190 країнами світу.

Об'єктивні причини, що перешкоджають нині вход­женню України як рівноправного партнера у світове гос­подарство:

1) низька конкурентоспроможність її продукції на світових ринках. Крім того, навіть ті товари, на які є по­пит на зовнішніх ринках, не повністю відповідають між­народним стандартам. Нестача кадрів та їх недостатній професійний рівень роблять недосконалою систему управління зовнішньоекономічною діяльністю;

2) переважання в експорті України паливно-сировин­ної групи, її частка у 2000 р. перевищувала 68% і разом з товарами народного споживання становила 86%;

3) низька частка машин, обладнання, об'єктів інте­лектуальної власності (патентів, ліцензій, «ноу-хау») в експорті. У 1997 р. вона становила менше 10%. Водночас позитивним є зростання частки машин, устаткування та механізмів у 2000 р. на 26%, внаслідок чого вона стано­вила в експорті 14%;

4) незначна частка в експорті товарів, які виробляють відповідно до договорів про міжнародну спеціалізацію та кооперування виробництва;

5) значна питома вага бартерних операцій у зовніш­ньоекономічній діяльності та всередині країни. Якщо в 1992 р. вона становила до 13%, то в 1996 р. — 75%. Ви­сокий рівень бартеризації зовнішньої торгівлі зумовле­ний зняттям обмежень щодо квотування і ліцензування, порушенням закону грошового обігу та ін. Характерно й те, що бартерна торгівля поширюється навіть на високоліквідні товари, які раніше реалізовувалися переважно за валюту, мають вирішальне значення для отримання валютних доходів держави;

6) відсутність стабільного законодавства, науково обґрунтованої політики зовнішньоекономічної діяльнос­ті. Загалом за рівнем конкурентоспроможності Україна у 1999 р. посідала 58-ме місце у світі (після Зімбабве).

Для поліпшення зовнішньоторговельної діяльності Україні необхідно обмежити ввезення продукції чорної металургії, поліпшити якість металу, зменшити масу го­тових виробів, значно збільшити обсяг номенклатури від­ливок, домогтися міжнародних сертифікатів на свою про­дукцію тощо.

Слід визначити пріоритетні напрями розвитку експортної спеціалізації, переорієнтуватися на виробниц­тво наукомісткої продукції, ресурсозаощаджуючих тех­нологій у сфері верстатобудування, літакобудування, в ракетно-космічній техніці, створення надтвердих матері­алів. Ці напрями повинна всебічно підтримувати держа­ва. Необхідно скасувати податок на додану вартість на продукцію, яку вивозять з України (оскільки це спричи­няє необґрунтоване зростання цін і штучно знижує її конкурентоспроможність), та імпортне (ввізне) мито на стратегічні для України товари: нафтопродукти, ліс, ко­льорові метали, целюлозу.

В Україні потрібно істотно розширити виробництво імпортозамінної продукції: кормо - і картоплезбиральних комбайнів, тролейбусів, автобусів, холодильників, авто­мобілів та ін. Водночас, експортуючи переважно товари паливно-енергетичної групи, треба значно поліпшити обробку сировини (титану, рідкоземельних елементів, бу­дівельних матеріалів, граніту, урану), сільськогосподар­ської продукції. Так, рівень переробки сільськогосподар­ської сировини в Україні становить лише приблизно 50% від її рівня в розвинутих країнах;

Враховуючи низьку конкурентоспроможність продук­ції в Україні, не варто поспішати з лібералізацією експортно-імпортних відносин. Йти таким шляхом мож­на, лише змінивши конкурентоспроможність товарів. Навіть у США понад 35% товарів захищені нетарифними бар'єрами.

Слід заохочувати іноземних інвесторів. Найважливі­шою умовою цього є стабільність законодавства у зовніш­ньоекономічній діяльності. В Україні у 90-х роках так часто переглядалися закони, що стабільною можна вва­жати лише постійну їх зміну. Тому Україна, за оцінкою міжнародних експертів, за створенням надійного інвести­ційного клімату посідає 139-те місце у світі.

Важливо налагодити надійний митний контроль. У розвинутих країнах світу держава бере на себе облік і всебічно контролює експорт та імпорт товарів. В Австрії, зокрема, їй відомі адреси кожного постачальника, ціни його товарів, обсяг, сертифікація товарів. Цей процес контролюють податкові та банківські установи. В Украї­ні недосконалим є сам Митний кодекс: у ньому лише 164 статті, тоді як у Митному кодексі, скажімо, Росії — по­над 400 статей.

Крім того, необхідно проводити активну політику за­хисту вітчизняного товаровиробника, істотного послаб­лення доларизації української економіки, вживати інших заходів.

Один із шляхів заохочення іноземних інвесторів і фор­мування міжнародних економічних відносин — створення спільних підприємств.

З проблемою міжнародних економічних відносин тіс­но пов'язана проблема зовнішнього боргу України. Вона має два аспекти:

1. Зовнішній борг України після розпаду СРСР. Вели­чина його була поставлена в залежність від частки Украї­ни у ВНП колишнього СРСР і встановлена на рівні 16,37%. Рівноправний розподіл боргів передбачає справед­ливий розподіл інших активів колишнього Радянського Союзу — алмазного, валютного, золотого фонду, зарубіжних активів за кордоном (майно посольств, консульств та ін.). Ці активи становили майже 33 млрд. дол. Згідно з підписаною з Росією угодою прийнято «нульовий варіант» щодо розподілу активів і боргів. Це означає, що Росія оплачує іноземним державам частку України в колишньо­му борзі СРСР, а Україна не претендує на свою частку майна, активів. Щорічно по зовнішньому боргу України Росія виплачує до 700 млн. дол. Проте розподіл активів і боргів відбувається не на користь України, оскільки на її частку припадало приблизно вдвічі більше активів.

2. Борги, причиною яких є пасивний торговельний ба­ланс, пов'язаний з оплатою енергоносіїв. Наприкінці 1999 р. сума зовнішнього боргу України становила май­же 12,4 млрд. дол., а сплата відсотків на обслуговування боргу — майже 1,5 млрд. дол. на рік. У 2000 р. зовніш­ній борг держави зменшився до 10,3 млрд. дол. Для його подальшого зменшення треба позбутися сировинної та енергетичної залежності від інших країн,. радикально перебудувати власну економічну систему, насамперед зовнішньоекономічну діяльність, ефективно викорис­товувати іноземні кредити, проводити раціональну економічну політику.

Перспективними напрямами інтегрування України у світове господарство є створення вільних економічних зон, українських ТНК, банків, торгівля об'єктами інте­лектуальної власності — патентами, ліцензіями, «ноу-хау» тощо.

Дата добавления: 2014-12-07