Лекція 9. Ринкові відносини в аграрному секторі економіки

Жодна галузь народного господарства не залежить та­кою мірою від природнокліматичних умов, як сільське господарство. Це зумовлено насамперед використанням землі як специфічного, значною мірою невідтворюваного засобу виробництва, її родючістю, місцерозташуванням. Крім того, земля за раціонального використання не втра­чає своїх корисних властивостей, може поліпшуватися, а її цінність постійно зростати. Свідченням цього є те, що потенціал українських чорноземів використовується приблизно на третину. У сільському господарстві вироб­ництво продукції рослинництва і тваринництва пов'яза­но з дією природних та біологічних законів. Так, термі­ни зростання й визрівання рослин і тварин незначною мі­рою піддаються регулюванню. Частково на ці процеси впливає селекційна робота. Такі особливості вирощуван­ня сільськогосподарської продукції зумовлюють і ритм роботи підприємств переробної промисловості, які пере­возять та переробляють цю продукцію.

Специфічний характер землі як знаряддя праці та­кож полягає у тому, що вона водночас є й предметом пра­ці. До специфічних основних виробничих фондів сільсь­кого господарства належать: продуктивна худоба, дере­винні, плодоягідні та інші культури; своєрідними оборот­ними фондами є насіння, молодняк на відгодівлі, корми тощо. Виробничим фондам також властива їх повільніша оборотність (внаслідок нетривалого використання), висо­ка фондомісткість сільськогосподарського виробництва.

Специфіка сільськогосподарського виробництва вима­гає значної мобілізації сил працівників села. Адже посі­яти й зібрати врожай без втрат необхідно в дуже стислі терміни. У цій сфері має місце значний розрив між робо­чим періодом і кінцевим результатом. Тому працівники села повинні бути забезпечені комплексом сільськогоспо­дарської техніки. Щоб вона не простоювала у міжсезон­ний період, слід створювати універсальні машини (нап­риклад, трактори) з набором кількох десятків пристроїв. Велика залежність сільського господарства від природ­них умов вимагає створення страхових фондів від посу­хи, надмірних опадів тощо.

Значний розрив між робочим періодом і кінцевим ре­зультатом відчутно впливає на формування доходів пра­цівників села, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

Отже, головними особливостями розвитку сільського господарства є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних і при­родничих та біологічних законів;

2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать здоров'я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних зако­нів порівняно з іншими сферами, що зумовлено специфі­кою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природнокліматичних умов та місцерозташування ділянок землі не тільки в мас­штабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом;

Рен­та — це економічна форма реалізації власності на при­родні ресурси, тому зі зміною відносин власності з'явля­ються нові форми земельної ренти.

За феодалізму рента як економічна форма реалізації власності феодала на землю існувала спочатку як панщи­на, пізніше — оброк, який в період розпаду цього ладу замінила грошова форма.

Земельна рента за капіталізму існує у формі орендної плати орендаря землевласнику за тимчасове користуван­ня землею. Якщо на цій землі є споруди (склади, ірига­ційна система тощо), орендар додатково платить за ко­ристування ними. У цьому разі орендна плата більша за ренту.

Диференціальна земельна рента — одна з форм доходу сіль­ськогосподарських підприємств, пов'язана з використанням середніх і кращих за родючістю та місцерозташуванням земель.

Існує у формі диференціальної ренти І і диференці­альної ренти II. Причиною виникнення диференціальної ренти І є обмеженість земель кращої та середньої якос­ті, що змушує залучати до сільськогосподарського оборо­ту гірші за якістю ділянки землі. Аналогічно складаєть­ся ситуація з ділянками, розташованими на різних від­станях від ринку. Внаслідок цього суспільна вартість (ці­на рівноваги), а отже й ціни на сільськогосподарську продукцію, встановлюються, виходячи з умов виробниц­тва на гірших або найвіддаленіших від ринку землях (у промисловості — середніми умовами). Інакше землевлас­ник і орендар втрачають інтерес до ведення сільського господарства на гірших землях, на них не будуть забез­печені нормальні умови для розширеного відтворення. За цих умов на середніх і кращих землях утворюється до­датковий чистий дохід, який набув форми диференціаль­ної ренти І. Отже, умовою виникнення цієї форми ренти є відмінність в родючості та місцерозташуванні земель. Джерело диференціальної ренти І — праця сільськогос­подарських найманих працівників або фермерів.

Господарства, розташовані на кращих та середніх за якістю землях, витрачають на одиницю продукції менше праці, отримуючи при цьому кращі врожаї. Тому дифе­ренціальну ренту І в умовах суспільної власності на зем­лю повинна вилучати держава. За капіталізму її привлас­нює землевласник у формі орендної плати.

Диференціальна рента II утворюється внаслідок інтенсивного ведення господарства, тобто використання кращих сільськогосподарських машин, насіння, поліп­шення культури землеробства і тваринництва, за раху­нок додаткових капіталовкладень. Це дає змогу підвищу­вати продуктивність праці й отримувати більше продук­ції з кожного гектара землі. Отже, природна родючість землі доповнюється і все більше замінюється економіч­ною родючістю. Водночас зменшується відмінність у при­родній родючості різних ділянок, дедалі меншу роль відіграє (з розвитком транспорту) місцерозташування ді­лянок. За умов раціонального сільськогосподарського ви­робництва додаткові капіталовкладення забезпечують не лише окупність цих витрат, а й отримання надлишково­го доходу, який набуває форми диференціальної ренти II. Цю ренту привласнює фермер або орендар землі впро­довж дії орендного договору. При укладенні нового дого­вору землевласник переважно враховує зроблені в попе­редні роки орендарем додаткові капіталовкладення, ви­щу родючість землі й збільшує плату за неї. Тому орен­дар зацікавлений, щоб договір про оренду землі укладав­ся на тривалий термін, а землевласник — навпаки.

У колишньому СРСР диференціальну ренту І вилуча­ла держава через механізм найнижчих закупівельних цін у найсприятливіших для ведення сільського господарства умовах і систему обов'язкових поставок сільськогосподар­ської продукції за цими цінами. Диференціальна рента II переважно залишалася в господарствах і використовува­лася для розвитку виробництва й частково для додатково­го стимулювання працівників колгоспів і радгоспів.

На сучасному етапі диференціальна рента в Україні по­винна вилучатися через механізм рентних платежів, пла­ти за землю, розмір яких залежатиме від якості землі. Оцінка якості землі (її родючість, забезпеченість вологою, теплом, а також місцерозташування ділянок, їх конфігу­рація тощо) міститься в державному земельному кадастрі.

Аналогічний механізм виникнення ренти в добувній промисловості, оскільки корисні копалини, що добува­ються з надр землі, продають відповідно до витрат вироб­ництва на гірших ділянках. Проте, на відміну від землі (з якої високий урожай за раціонального ведення сільсько­го господарства можна отримувати щороку), корисні ко­палини поступово вичерпуються, що зумовлює зростання їх вартості для майбутніх споживачів. Це і є економічною основою вилучення власником таких ділянок землі плати за право розробки надр, яка відмінна від ренти.

Частина землі в багатьох країнах знаходиться у надзвичайно сприятливих ґрунтово-кліматичних зонах. Роз­міщені тут господарства вирощують рідкісні фрукти — цитрусові, цінні сорти винограду та ін. Оскільки попит на цю продукцію переважно перевищує їх пропозицію, то на неї встановлюють ціни, вищі від вартості, або моно­польні ціни. Таким чином утворюється надприбуток, який набуває форми монопольної ренти і який привлас­нює землевласник. Джерелом її існування є частка дохо­дів покупців, які купують на ринку цю продукцію. Тому рентні платежі, плата за землю на цих ділянках повинні бути вищими.

Представники неокласичного напряму економічної теорії виділяють ще категорію «квазірента», тобто до­хід, отримуваний власником певного фактора виробниц­тва (в даному разі землі від впровадження передової агро­техніки) впродовж відносно короткого часу за умов обме­женості пропозиції цього фактора з боку конкурентів і встановлення вищої ціни. Якщо обсяг пропозиції з боку конкурентів зросте (вони також запровадять цю агротех­ніку), ціна знизиться, і квазірента зникне.

Абсолютна рента за капіталізму — форма земельної ренти, яку сплачують власникові за будь-яку ділянку землі, незалежно від її родючості й місцерозташування (звідси й назва — абсолютна).

Отже, абсолютна рента є економічною формою реаліза­ції монополії приватної власності на землю, її джерело — надлишок додаткової вартості над середнім прибутком (різниця між ринковою вартістю сільськогосподарської продукції та суспільною ціною виробництва), а умова ви­никнення — значно нижча органічна будова капіталу в сільському господарстві. Коли фермер або капіталіст-фермер самі є власниками землі, зникає причина існування абсолютної ренти.

З розгортанням науково-технічної революції в сільсь­кому господарстві (впровадження біотехнології, електро­ніки, комп'ютерної техніки тощо), а також з монополіза­цією агробізнесу, інтеграцією сільського господарства з переробними галузями промисловості, формуванням АПК відбувається поступове зближення органічної будо­ви капіталу сільського господарства з промисловістю, що зумовлює дію тенденції до зменшення абсолютної ренти.

Повному вирівнюванню органічної будови капіталу сільського господарства з промисловістю перешкоджає сезонний характер використання сільськогосподарської техніки, значна віддаленість багатьох ферм від ринків збуту, що спричиняє зростання питомої ваги транспорт­них засобів серед знарядь праці. Крім того, НТР ще не охопила більшості країн світу або охопила їх далеко не повною мірою. Тому органічна будова капіталу в сільсь­кому господарстві таких країн нижча, ніж у промисло­вості, що зумовлює існування в них абсолютної ренти.

Оскільки органічна будова капіталу в сільському гос­подарстві розвинутих країн піднялася до рівня промис­ловості й навіть перевищила його, деякі економісти ще три десятиліття тому стверджували про зникнення цієї форми земельної ренти. Другою умовою її зникнення дехто з науковців вважає значні дотації держави сільсь­когосподарським товаровиробникам та істотну модифіка­цію внаслідок цього процесу ціноутворення. Такий під­хід до проблеми існування абсолютної земельної ренти однобічний, некомплексний, оскільки враховує лише умови її виникнення, а не причину, яка є вагомішим чинником, ніж умова. Крім того, такий підхід ігнорує наявність орендної плати за землю. Так, у США вона становить до 10% її ринкової вартості, або в середньому 350—400 дол. за 1 га; у Канаді на оплату оренди витра­чається 40—45% вирощеного врожаю, у Франції — до 1/3 врожаю. Тому аграрна політика в розвинутих краї­нах світу передбачає поступове перетворення фермерів-орендарів на власників землі через механізм викупу, що, у свою чергу, зумовить зменшення державних дотацій у сільське господарство, зниження цін на сільськогоспо­дарську продукцію.

У випадку приватизації землі в Україні, перетворен­ня її на товар, істотний вплив на процес ціноутворення матиме орендна плата. Це призведе до значного зростан­ня цін на сільськогосподарську продукцію, якщо не відбудеться зниження її собівартості, а також радикаль­ного підвищення врожайності рослин та продуктивності тваринництва.

Процес перетворення землі на товар має позитивні та негативні риси. Позитивним є формування повноцінного господаря землі, реальної приватної власності на землю (у такому разі фермер не боятиметься споруджувати сіль­ськогосподарські будівлі на землі; намагатиметься поліпшувати її якість, не маючи спадкоємців, зможе про­дати її, вийшовши на пенсію, й забезпечити собі належ­ний рівень життя), створення додаткових стимулів для іноземних інвестицій в економіку України тощо. Ці по­зитивні риси значною мірою зберігаються за наявності довготермінової оренди.

Негативними наслідками перетворення землі на товар в Україні є, по-перше, можливість концентрації значної частини землі в руках мафіозно-тіньових структур і навіть іноземного капіталу (через підставних осіб), які спекулюватимуть земельними ділянками (середня ціна 1 га землі в Україні — майже 15 тис. дол.). Вже нині майже за безцінь скуплено 10 тис. земельних паїв. По-друге, такий шлях не сприятиме формуванню реального власника і господаря, який працюватиме на землі. Інши­ми словами, він сприятиме капіталізації аграрних відно­син, що суперечить прогресивній тенденції у цій сфері — подоланню відчуження працівників від власності (на зем­лю, інші засоби виробництва і створений продукт). По-третє, дрібні фермерські господарства перешкоджають використанню переваг сівообміну, меліорації.

Стосовно дотацій сільськогосподарському виробницт­ву, то вони надаються з державного бюджету, податкової системи, тоді як земельна рента є результатом реалізації власності на землю. І лише коли власником землі є дер­жава, одержана нею земельна рента може використовува­тися для надання дотацій землекористувачам. В усіх інших випадках ренту привласнюють землевласники. При цьому дотації повинні отримувати землекористува­чі, а не землевласник, що свідчить про принципову від­мінність цих видів доходів.

З рентними відносинами тісно пов'язана ціна землі. Земля в багатьох країнах світу є об'єктом купівлі-продажу, оскільки узаконена приватна власність на землю.

Земля — особливий товар. Ця особливість полягає в тому, що вона є продуктом природи і на неї початкове не затрачена праця. Згодом витрати праці на поліпшення якості землі постійно зростають. Якщо абстрагуватися від таких витрат, то ціна землі базується не на вартості, а на величині доходу, який вона приносить своєму влас­никові, — ренті. Власник може продати землю за умови, що отримана сума буде не меншою, ніж дохід у формі відсотка, одержаний від вкладання цієї суми в банк.

Вартість землі визначається множенням отриманої за рік ренти на певну (переважно значну) кількість років. За підрахунками економістів, середня вартість 1 га сільсько­господарських угідь становила в Україні в середині 90-х

Аграрно-промисловий комплекс. До складу АПК вхо­дять такі основні сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) зби­рання, заготівля, переробка, зберігання, транспортуван­ня сільськогосподарської продукції.

Аграрно-промисловий комплекс — сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції.

Створення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням науково-технічної революції. Впровадження досягнень НТР у сільське господарство зу­мовлює скорочення кількості зайнятих у цій галузі, зву­жує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. частка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила майже 85%, то нині у СТА та Англії — до 3%, Франції, Італії — до 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід де­яких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжу­ють обслуговувати його.

До першої сфери АПК належать галузі й підприємст­ва, які виготовляють для сільського господарства техні­ку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти тощо.

Важливе місце у складі АПК посідають галузі вироб­ничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспорт­не господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультаційні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.

В АПК розвинутих країн Заходу залучено від 18 до 30% всього працездатного населення. У США в цій галузі у 1997 р. було зайнято понад 23 млн. осіб, обсяг валової продукції перевищив 1 трлн. дол (14% ВВП). Кін­цева продукція АПК — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації.

Роль первинної виробничої ланки в сільському госпо­дарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій, набуває поширення також кооперація фермерських гос­подарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих пос­луг, спільного використання й ремонту техніки та ін.

Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподар­ським коопераціям придбати всю необхідну техніку не­можливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-еко­номічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які еко­номічно або юридичне незалежні). До послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сіль­ськогосподарської продукції.

Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської тех­ніки. В Німеччині, Швеції та скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійсню­ється через технічні центри. У Франції, Італії, Велико­британії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В АПК розвинутих країн світу практикується продаж фер­мерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і пос­тачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.

Держава активно регулює діяльність АПК через меха­нізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, через заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та ре­алізацію сільськогосподарської продукції (в Україні че­рез погане зберігання втрачається до 25% всієї продук­ції). Крім того, на одиницю національного продукту в сфері АПК України витрачають у 2—3 рази більше сиро­вини, електроенергії, ніж у більшості країн світу.

У 90-х роках в Україні поступово наростала техноло­гічна деградація аграрного сектора (наприклад, трактор­ний парк наприкінці 90-х років поповнювався менше ніж на 2% від рівня технологічної потреби, а його зношу­вання становило майже 80%, внаслідок чого щорічно втрачається до 20% врожаю), дезінтеграція АПК (яка ви­явилася у створенні багатьма господарствами своїх пере­робних господарств тощо), що є ознаками ослаблення продовольчої безпеки України. Цьому значною мірою сприяє поступова втрата внутрішнього ринку збуту сіль­ськогосподарської продукції внаслідок засилля імпорт­них товарів, причому нерідко сумнівної якості, що, у свою чергу, є наслідком хибної політики надмірної лібе­ралізації зовнішньої торгівлі.

Дата добавления: 2014-12-07