Проблема управління в історії філософії. 1 страница

Предметом філософії управління є виявлення природи і сутності феномену управління, дослідження генезису та джерел розвитку цього складного соціального феномену, аналіз його загальної структури, функцій та притаманних йому діалектичних суперечностей.

План

Тема 1.Управління як предмет філософського аналізу. Основні типи управління та рівні його дії

Донецьк 2013

Опорний конспект лекцій

Філософія управління

Діденко Н.Г., Коноваленко Н.В.

Питання самоконтролю

1. Що таке національна філософія?

2. Назвіть основні риси філософських пошуків у Київській Русі.

3. Сформулюйте принципи філософії «братських шкіл».

4. Філософські ідеї у Києво-Могилянській академії.

5. Новітній характер філософії Г.Сковороди.

6. Гуманізм філософії Т.Шевченка.

7. Сутність філософії І.Франка.

8. Що таке філософія українського духу?

9. Визначте основні етапи історико філософського процесу в Україні.

Змістовий модуль 1. Методологія сучасного управління в контексті суспільного розвитку

1. Сутність, предмет і завдання філософії управління.

2. Феномен управління, його структура, основні характеристики і функції.

3. Типи управління та управлінські ролі: проблеми вибору.

4. Роль потреб та інтересів у формуванні мотивів і цілей управлінської діяльності.

Ключові терміни та поняття:

управління, суб’єкт і об’єкт управління, управлінська діяльність, менеджмент, потреби та інтереси, мотиви і цілі управлінської діяльності.

1. 1. Сутність, предмет та функції філософії управління.

Діяльність людини в суспільстві обумовлена певними філософськими засадами. При цьому іноді людина навіть не помічає цього. Але як свідчить практика соціального управління, успішною є та діяльність, яка усвідомлена управлінцем з філософських позицій.

Філософія управління як тип інтелектуальної діяльності зародилася в Греції в кінці VII в. до н.е.

Спочатку філософія управління як знання, яке розвивається самостійно, була витіснена аналітичними методами дослідження розвитку соціально-економічних процесів. Згодом, філософія управління взаємодіє з теорією управління, але залишається цілком самостійною наукою.

Філософія управління - це інтелектуальна сфера, де перетинаються пізнавальні інтереси філософії і управління: вона вивчає концепції про місце і роль людини-суб'єкта в системі управління, а також форми і способи їх практичної реалізації у функціонуванні і розвитку систем управління. Філософія управління – це не тільки філософські роздуми про сутність і природу феномену управління, але й філософське розуміння того, що відоме світу як «мистецтво управляти».

Філософія управління - частина загальної філософії, одна з її галузей. Їй притаманне загальнофілософське, специфічно філософське, а також те, що безпосередньо йде від специфіки предмета. Філософія, виступаючи однією з найдавніших форм суспільної свідомості, узагальнює знання про світ, саму людину і її місце в світі, про її відносини з іншими людьми. У загальній сукупності цих знань належне місце посідають і уявлення про сутність управління та його філософські аспекти. Ці уявлення виступають лише результатом пізнавальної діяльності, субєктивним відображенням людського бачення і розуміння обєктивних процесів управління. Тому і цілі, і сутність, і результати одного й того ж управлінського процесу різні люди часто сприймають і оцінюють з істотно різних позицій.

Широке розуміння обєктивної реальності зумовлює необхідність її характеристики за певною сукупністю найбільш загальних ознак і властивостей, якими є цілісність, системна упорядкованість, невичерпність, послідовність тощо.

Іншими словами, одна з істотних функцій філософії полягає в тому, що вона здатна моделювати можливі світи. У цьому сенсі філософія управління повинна виходити з урахування тенденцій розвитку сучасного світу, ускладнення суспільства, зміни взаємовідносин людини і соціуму, щоб можна було створити теорію управління, адекватну трансформаціям людства, що відбуваються. Значимість філософії управління для майбутньої теорії управління можна висловити тезою, згідно з якою необхідно мислити глобально, щоб ефективно діяти локально

Власне, філософія управління - це не тільки наука. Це знання, що допускає невизначеність, неоднозначність, недомовленість, таємничість, та спрямоване на їх виявлення, послідовне обмеження, подолання. Воно сприймається як необхідна приналежність буття взагалі.

Управляюча людина діє як творець свого світу, у тому числі і світу ідеального, світу знань: знакового, словесного, ціннісного.

Філософія в її загальному плані вивчає відношення "людина — світ", тоді як предметом філософії управління є вивчення методологічних та світоглядних засад організаційних процесів суспільства та відносин між людьми, які виникають при здійсненні цих процесів.
Філософія управління вступає у справу тоді, коли у людини виникає потреба проникнути вглиб якоїсь реальності, зрозуміти її сутнісні підстави.

Мета філософії управління - виявляти внутрішні метасмисли (від грецької meta-те, що за смислом) взаємодії суб'єктів і об'єктів управління, тобто знайти реальні смисли зміни стану об'єкта від цільового впливу суб'єкта управління. Філософам доводиться не тільки виявляти метасмисли, а й оперувати ними, конструюючи і пояснюючи наявну реальність, іноді приховану і неявну для зовнішнього спостереження. Поки філософ не озброєний метасмислом, не існує і філософського пізнання.

Філософія управління не суперечить науці управління. Немає ніякої необхідності у витісненні одного іншим. І, якщо сподіватися на інтеграцію науки управління та філософії управління на рівні метазначення (глибинного розуміння того, що відбувається), то філософія управління дає можливість активно впливати на реальну взаємодію суб'єктів і об'єктів управління, тобто на практику.

Але філософія управління не може бути ні галуззю теорії управління як науки, ні її додатком, ні допоміжним засобом. Важливо підкреслити, що філософія управління не прагне підміняти собою загальну теорію управління чи теорію соціального управління.

У філософії управління – своя задача: формувати загальні принципи та методологію управління, вести аналіз, синтез, інтеграцію апріорного, початкового, вихідного знання про процеси управління.

Філософія управління має визначити світоглядні, морально- етичні й ціннісні аспекти соціального управління, його роль і значення у соціальному прогресі та культурному розвитку. Філософія управління призначена бути теоретичною основою формування методології управлінської діяльності та основних принципів ефективного її здійснення. На неї покладаються завдання визначення магістральних шляхів і тенденцій розвитку соціального управління в залежності від логіки суспільного розвитку, науково-технічного і соціального прогресу.

Предмет дослідження філософії управління також включає визначення найбільш загальних закономірностей соціального управління, вивчення залежності між індивідуально - особистісними, соціально - значущими груповими і суспільними цілями, прагненнями та інтересами, а також виявлення їхніх проявів у реальній управлінській практиці.

До предмету філософії управління слід віднести також і дослідження співвідношення влади і управління, права і управління, категорій стихійного, випадкового і детермінованого, понять закономірного, волюнтаристичного й об’єктивно необхідного в процесі управління, а також аналіз еволюції форм і методів управління в процесі історичного розвитку суспільства, науково-технічного і соціального прогресу.

Свій предмет вона розглядає по - філософськи, тобто системно, комплексно, цілісно, критично.

Отже, філософія управління одночасно належить як до сукупності філософських наук, так і до сукупності наук про управління соціальними системами. З тієї простої причини, що саме управління - це соціально-культурний спосіб регулювання взаємодій в організації і, в цілому, спосіб регулювання соціальних взаємодій, вироблений людськими індивідами у своїй еволюції та історії. Зокрема, як розділ теорії соціального управління, філософія управління досліджує сутність цього важливого явища, його значення в життєдіяльності суспільства у цілому, окремих соціальних груп і особистості окремої людини.

Структура філософії управління як наукової дисципліни включає наступні компоненти:онтологія управління; гносеологія управління; логіка управління; аксіологія управління; етика управління; методологія управління.

Онтологія управління людей розкриває сутність управління як специфічного соціального феномену, відповідає на запитання, що взагалі являє собою явище управління, яка його роль у забезпеченні буття конкретної людини як суспільної істоти та суспільства в цілому як основної форми існування й діяльності людей, якою є природа соціального управління.

Гносеологія управління – теоретична основа пізнання феномена управління і його закономірностей. Гносеологія управління відповідає на запитання, яким чином найбільш доцільно досліджувати феномен управління, як можна зрозуміти його сутність.

Логіка управління відповідає на запитання, яким повинен бути управлінський вплив і як найбільш доцільно його здійснювати у конкретній ситуації.Логіка управління пояснює внутрішню структуру процесів управління, роль окремих його компонентів,характер поведінки людей в процесі управління. Логіка управління зумовлює взаємозв’язок, взаємозалежність і послідовність етапів управління, закономірності вибору різних методів, засобів і технологій здійснення управлінської діяльності, необхідних для забезпечення її оптимальної ефективності. Саме логіка управління безпосередньо повязує обрані цілі, стратегію досягнення цих цілей, зміст і характер діяльності, спрямованої на її реалізацію, та очікувані результати.

Аксіологія управління досліджує властивості предметів і явищ, які стають метою діяльності та управління нею, здатні задовольняти потреби й інтереси людини і суспільства в цілому. Аксіологія управління відповідає на запитання, чи не суперечить управлінське рішення, той чи інший управлінський вплив ціннісним нормам і уявленням суспільства. Мета аксіології управління полягає у зясуванні природи ціннісних основ самого управління та у дослідженні цінностей та ідеалів, притаманних соціуму, вивченні взаємозалежності та взаємодії аксіологічних основ обраної системи управління і стилю управління з життєвими цінностями, ідеалами, мотивами та інтересами всіх учасників спільної діяльності та процесу управління нею:як керівників, що формують управлінські рішення та забезпечують їх виконання, так і безпосередніх виконавців.

Етика управління відбиває моральні аспекти суспільних відносин, особливості їх прояву у процесі соціального управління. Етика управління відповідає на запитання, яким чином управлінські рішення та їх можливі наслідки співвідносяться з нормами і принципами моральної парадигми, прийнятої у даному суспільстві. Етика управління формує розуміння того, за якими правилами будуються ділові та управлінські відносини, як має здійснюватися ділове спілкування, якою має бути поведінка учасників управлінських процесів. Саме етика управління аналізує місце і роль таких категорій, як добро і зло, справедливість і несправедливість, честь і гідність у загальній структурі процесів управлінської діяльності.

Методологія управління – це певна сукупність найбільш загальних принципів організації управлінського поцесу, методів, форм і засобів, за допомогою яких забезпечується досягнення бажаної його ефективності. Методологія управління відповідає на запитання, які принципи мають бути покладені в основу організації управління, ефективного формування і здійснення системи управлінських рішень.

В такому контексті під філософією управління можна розуміти узагальнену систему теоретичних поглядів, аргументованих уявлень та фундаментальних ідей, які обґрунтовують цілі та зміст управлінської діяльності в єдиному контексті процесів культурно-історичного, матеріального і духовного розвитку суспільства та окремих його підсистем.

Наука управління виникла одночасно з формуванням філософського знання і в своєму розвитку спиралась на це знання. З розвитком суспільства мінялися не тільки підходи до форм влади та організації управління, але й їхнє розуміння, відбувалось теоретичне осмислення і філософське узагальнення цих надзвичайно важливих соціальних феноменів. Проблеми раціональної організації суспільного устрою, проблеми влади, соціальних відносин та соціального управління, дослідження природи людини як однієї з основ управління суспільством посідають істотне місце у науковій спадщині багатьох видатних мислителів [4, 392-403]. У давньоєгипетському трактаті “Повчання Птахотепа” ще чотири тисячі років тому сформульовані такі глибоко продумані поради керівникові:” Якщо ти начальник, будь спокійним, коли слухаєш слова прохача; не відштовхуй його раніше, ніж він полегшить свою душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, вражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж досягти сприятливого вирішення свого питання”[5, 218].

Давньокитайський філософ Лао-цзи (приблизно 604р. до н.е.) розробив оригінальне вчення про “Дао” як організаційний принцип усього сущого, регулятивну норму соціальності та моральних якостей людини. Вчення про Дао, або даосизм, є одним із джерел виникнення і розвитку ідей логіки управління. Спільним для них виступає положення про неприпустимість порушення закону природності, тобто необхідність максимальної відповідності будь-яких дій людини, у тому числі й здійснення управлінських функцій, механізмам самоорганізації системи.

У вченні знаменитого китайського філософа Конфуція (551-479р.р. до н.е.) центральне місце посідають питання моральності людини, створення досконалого суспільства, раціонального державного устрою, принципи взаємодії людини з іншими людьми. Філософ вважав необхідним розвиток у людини здатності управляти собою. Саме Конфунцію належить формулювання “золотого правила управлінської етики”:”Допомагай іншим досягти того, чого б ти хотів досягти; чого не бажаєш собі, того не роби іншим ”. Його філософія була підпорядкована високим цілям досягнення соціальної злагоди, єдності індивіда і суспільства, краси і добра.

Конфуцій запропонував концепцію суспільства як сім’ї, у якій головна роль відведена батькові, тобто правителю країни. Він вважав, що на чолі суспільства повинен стояти загально шанований, але лише номінальний правитель. Реальна ж влада повинна належати вченим-інтелігентам, які поєднують в собі якості філософів, літераторів, учених і чиновників.

На думку одного з послідовників Конфуція Мен-цзи (372—289р.р. до н. е.), центральною ідеєю всієї системи управління має бути урахування людської природи. Крім любові до людей як центрального елемента людської природи, філософ додає до змісту цього поняття ще почуття обов’язку. Мен-цзи вперше сформулював принципи “гуманного управління” або “гуманної політики ”, відповідно до яких правитель повинен бути не тільки знаючим і мудрим, а й володіти моральною силою. За думкою філософа, “правитель, який думає здійснити велику справу, має шанобливо ставитись до людей високого розуму серед своїх слуг. Коли вони йому потрібні, він не викликає їх до себе, а сам йде до них і радиться з ними. У розумного правителя такі слуги є завжди. Якщо ж у повазі до людської гідності, у любові до правильного шляху він не такий, йому не здійснити великих справ ” [5, 215].

Філософія управління була тією цариною, якої дотикались різні філософські школи античності. Практично немає ні одного з філософів стародавньої Греції і Риму, який би не висловив свою думку стосовно управління в економічній і, особливо, в політичній сферах. Але з стародавніх греків лише Сократ, Платон і Арістотель, а з римлян Ціцерон, більш-менш чітко визначили засади управління. Характерно, що вони високо підносили роль знань взагалі та їх значення для суспільної організації, зокрема.

Вже в Піфагорійському союзі, створеному відомим мислителем Піфагором (571-497 pp. до н.е.), доводилось, що кожне суспільне явище детерміноване певними світоглядними характеристиками, спирається на ті чи інші філософські засади. В людських стосункахзавжди існує панування і підкорення. Люди, покликані до управління, відчувають необхідність підкорення своєї волі космічному порядку. В основі науки управління людьми повинно бути містичне покликання до керівництва з раціональним його обгрунтуванням. Отже, люди не можуть жити, коли вони певним чином не організовані і коли відсутні ті, хто бере на себе відповідальність за управління суспільством і його структурами. Якщо людина підпорядковує себе комусь, то цим самим вона підпорядковується Логосу. Найгіршим є те суспільство, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому кожна людина повинна вибрати своєю філософією філософію поваги до іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім'ї — батькам.

Управлінці складають групу людей, яка вигідно відрізняється від інших і краща не тільки тим, що вона має аристократичне походження, але моральними та інтелектуальними якостями. Тож той, хто хоче працювати з людьми, мусить постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним. Тому важливим є, окрім навчання молоді, ще і її виховання. І піфагорійці пропагували особливий стиль життя молодих громадян суспільства, в основі якого була відмова від марнування часу, натомість - наполегливе навчання музиці, гімнастика, оволодівання природничими науками.

Геракліт (середина 40-ч років VI ст. до н.е. - 480 р. до н.е.), цілком погоджуючись з Піфагором, що керування людьми передбачає у керуючого високі моральні якості, заявляв прямо, що управляти суспільством повинні аристократи. Аристократи — це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних ситуаціях. Вони краще від представників інших верств населення підготовлені до управління, бо аристократи — вже готові управлінці, а інших ще потрібно довго вчити науці управління. “Для мене,—заявляв Геракліт,—один вартий десяти тисяч, якщо він кращий”[3, 21]. Звеличуючи авторитет мудрості як єдиний спосіб пізнання світу, він протиставляв “ владі юрби” ідею організованого суспільства, у якому панують закони.

Для давньогрецького філософа Сократа (469-399 pp. до н.е.) найбільш важливим було не відкриття законів буття, а вивчення поведінки людей в різних ситуаціях. Жити по-людському— це діяти так, щоб не зробити боляче іншому, і, разом з тим, це - цілеспрямованість, вміння не відступати від своєї мети. Слід мати на увазі, що на всіх рівнях існує певна ієрархізація цілей. І людина повинна знати, що її власна мета тоді може бути успішно реалізована, коли вона співпадає з загальною метою, яку поставило перед собою суспільство.

Управління людьми, вчив Сократ, є “царське мистецтво”. До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Чеснота є вираженням рівня знання. Всяке зло є результатом неусвідомлених дій, незнання суті справи. Неосвічений управлінець більше приносить зла, ніж користі. Його дії непередбачені, думки хаотичні, алогічні, їх важко визначити через зміст загального.

Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний ким попало, або добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих моральних норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому. Управлінець може бути різного рівня — від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу.

Спираючись на принцип загального в управлінському процесі, учень Сократа Платон (427-347 pp. до н.е.) вперше в історії філософії зробив спробу здійснити класифікацію форм державного управління. В своїх працях, а особливо, в “Державі” і “Законах”, Платон створює образ ідеальної держави. Управління є доменою людей освічених, які оволоділи висотами наукового пізнання, розуміють причини поведінки людей в господарчому та політичному житті полісу, і на основі знань вміють передбачити майбутнє. Люди ж неосвічені, демос, не здатні оцінити ні себе, ні своїх близьких, відсутність необхідних знань не дозволяє їм зробити погляд в майбутнє. Представники демосу -­­ оратори-демагоги витісняють з управлінських структур афінську аристократію, яка не вміє, а іноді принципово не хоче маніпулювати неосвіченою, податливою на емоції і нерозсудливі дії юрбою.

Суспільство в державі, згідно Платону, повинно бути поділене на 3 стани: філософів, воїнів, ремісників і землеробів. Найкраще управляти державою можуть філософи. Саме вони володіють всіма знаннями, політ їх думки відповідає широті і багатоманітності управлінського процесу, який вимагає активної діяльності розуму, напруги всіх духовних зусиль. Приватну власність філософів і воїнів слід ліквідувати: філософів вона буде відволікати від філософування і управління, а воїнів — від служби.

Важливою рисою платонівської ідеальної держави є виховання громадян. Програма виховання повинна розроблятись таким чином, щоб вона була однаковою для всіх виховних закладів. Під впливом суспільно-політичних настроїв Спарти, де збереглися пережитки матріархату і жінки часто займали високі керівні посади в суспільстві, Платон приходить до висновку, що в містах-полісах юнаки і дівчата повинні отримувати однакове виховання і освіту з тим, щоб мати рівні стартові можливості для управління суспільством і його підрозділами.

Розробляючи вчення про ідеальну державу, грецький мислитель зазначав, що такою може бути та держава, де при владі аристократія. Це мудрі, добрі, шляхетні керівники. Менш ідеальною формою правління є тімократія (або тимархія), де керівництво державою здійснюють герої. Це люди честі, відваги і сили. Для них багатство є предметом зневаги. Нижчою формою управління державою стосовно тімократії є олігархія. Це влада багатих людей. В державі, де керує олігархія, все пристосовується до влади грошей. Розбещені менталітетом олігархії, громадяни такого суспільства “чим вище ставлять гроші, тим нижче — чесноти” [1, 79]. Ще гіршою формою державного управління, вважав Платон, є демократія. Це така форма, де панує безмежна свобода і відсутня шана до старших за віком і посадою. А найгіршою формою управління є тиранія. Тиран спирається, як правило, на рабів і “найгірших людей”. Він “...в перші дні і години свого правління усміхається і обнімає всіх з ким зустрічається, не називає себе тираном, обіцяє багато взагалі і конкретно, звільняє від боргів, народові і близьким до себе роздає землі і вдає з себе милостивого і лагідного до всіх...” Тиран постійно потребує поклоніння, він підозрілий і мстивий. Всюди він вбачає змову, ворогів. “Тому тиран,— писав Платон,— якщо хоче втримати владу, повинен наполегливо знищувати всіх, аж поки в нього не залишиться ні ворогів, ні друзів...” [1,81-82].

В праці “Закони”, яка написана Платоном пізніше “Держави”, проект ідеальної держави дещо модифікований. На чолі держави в “Законах” вже не мудреці-філософи, а старійшини. З старійшин вибирається правитель держави, для якого слід встановити віковий ценз — 50 років. Найменше порушення регламентованого буття передбачає для людини суворі кари. Завдання управлінця всіх рівнів у суспільстві — боротись зі всякими новаціями, стверджуючи одноманітність в житті спільноти, виховувати у людей почуття самопожертви в ім'я держави, що є вищим проявом їх самовдосконалення. Правда, самопожертва в ім'я держави була необхідна для її правителів і воїнів. Для ремісників такі суворі норми були зняті, адже з цих людей керівники не набирались, тож і вимоги до них були відповідно занижені.

Станам у державі, вважав Платон, відповідають ті ж самі чесноти, що і частинам душі: чеснотою правителів є мудрість, воїнів — мужність, ремісників — панування над собою. Гармонійна єдність фундаментальних античних цінностей дозволяє досягти вищого блага держави, під яким мається на увазі справедливість (такий стан речей, при якому кожен, займаючись своєю справою, одержує відповідну винагороду). Коли кожен з станів сумлінно виконує свої обов'язки, дотримується принципу одноманітності, в державі панує гармонія, вона розквітає, всі члени суспільства щасливі і спокійні. Ідеальна держава Платона спиралась на прекрасний принцип: індивіди підпорядковуються державі, а держава керується загальнолюдськими, загальноприйнятими нормами, але реалізація цього принципу була жорстокою. Ідеальна держава Платона - прообраз тоталітаризму сьогодні.

Арістотель (384—322 pp. до н. є.) обґрунтував статус людини в суспільстві як “політичної істоти”. Згідно з арістотелівським вченням про форму і зміст, все, що матеріальне, не має ніякої цінності і абсурдне без форми. Тож і людина стає собою, коли вона, як і їй подібні, організована в якусь спільноту (форму). Людина може жити тільки в певній організації і, зокрема, в такій великій, як держава, де чітко визначено місце кожному. А “держава виникає заради потреб життя, але існує вона заради досягнення загального добра” [1,126]. Управління людьми має різні рівні, але, різниця тільки в об'ємі даної форми і змісту. Навіть найменша організація передбачає пана і раба, чоловіка і жінку, батька і дітей, а в кінцевому рахунку — керівника і підлеглого. “Влада пана над рабом є свого роду наука, однорідна з наукою організації сім’ї, державою і царською владою...” [1,126].

Як і Сократ, Арістотель вважав, що керування людьми на різних рівнях є мистецтвом, яке набувається роками. Але до управління людьми здатні не всі. “Вже з моменту свого народження, деякі... відрізняються тим, що одні з них призначені до підпорядкування, інші до керування”[1,126]. Чим вищий інтелект підлеглих, тим більшого вміння управляти вимагається від керівника [1,126]. Особливо це важливо в управлінні вільними людьми. Керівник, поставлений зверху або вибраний членами організації, повинен уособлювати в собі вміння, інтелект, справедливість кожної конкретно взятої людини. Як Сократ та Платон, Арістотель вважав, що тут тільки одного формального призначення на посаду є замало. Людина повинна бути освіченою, добре вихованою, мати хист до керівництва.

Велика увага в філософії Арістотеля надається формам управління державою. Ці форми, вважав мислитель, можуть бути “правильними” і “неправильними”. Правильними є: монархія — коли при владі одна людина, яка управляє, виходячи із загального блага, дбаючи про добро всіх підлеглих; аристократія — управління, яке здійснюється небагатьма, знову ж таки в інтересах загалу, і, нарешті, політія — коли управлінцями є представники більшості населення міста-поліса. “Неправильними” формами управління є відхилена від монархічної форми управління тиранія, від аристократичної — олігархія, від політії — демократія. “Олігархія дотримується інтересів заможних класів, демократія — інтересів неімущих класів; загального ж блага ні одна з цих відхилених форм державного устрою не має” [1, І32]. Найгіршою серед “відхилених” форм управління Арістотель вважав тиранію.

За думкою Арістотеля, суб'єкти управління, яких вибирають на посади за їх чесноти, - аристократи. Вони чесні, шляхетні, розумні, але управління людьми завжди дає блага людині, навіть у тому випадку, коли управлінець від них намагається триматись осторонь. Та в певний момент, з накопиченням цих благ, непомітно, навіть для себе, представники аристократії “відхиляються” і переходять в стан олігархії.

Кожна форма управлінняспирається на принципи, якими керуються в своїй діяльності управлінці. Тільки принцип, яким керується аристократія, є благом для суспільства. Олігархічне управління перетворює суспільство у ринок, де ніхто ні про що не думає, окрім гонитви за грошима. Принцип свободи в демократії розглядається як потенційне безладдя, тому демос не знає межі конечного і безконечного. Вже в ті часи філософ вважав неприйнятними революційні зміни.

Дата добавления: 2014-12-07