Запобігання та вирішення соціальних конфліктів 4 страница

З огляду на це, постає питання, які аксіологічні аспекти визначають сутність управління суспільством, які завдання стоять перед управлінцями в процесі реалізації соціальної політики для досягнення суспільної мети? Покладатися на виключно правову регуляцію суспільного життя є невиправданим, бо навіть найдосконаліші закони не можуть зобов’язати громадян проявляти порядність, чесність, доброту, любов до своєї землі та інші моральні якості, які надають людині гідність, а суспільству – гуманістичні засади свого буття.

Для запобігання деморалізації суспільства управлінню треба орієнтуватися, з одного боку, на обмеження і ліквідацію джерел деморалізації, з іншого боку, на посилення морального виховання громадян, визначення межі між демократією і вседозволеністю, між відкритістю суспільства і духовною експансією.

Розгляд управління на трьох рівнях: технологічному, прагматичному і морально-світоглядному показує, що саме останній включає в собі той ціннісний зміст, заради якого здійснюються будь-які соціальні дії. Аналізуючи аксіологічні аспекти сучасного соціального управління, слушно згадати слова Т.Лукмана, який зазначав, що фундаментом розумного соціального світу є моральний порядок. Історична практика людства безліччю фактів навела докази того, що суперечність між ними завжди закінчувалися не на користь суспільства.

Отже, сутністю сучасного соціального управління має виступати усвідомлена, певним чином організована і наповнена ціннісним змістом дія на суспільство з метою його упорядкування, удосконалення соціальних відносин та досягнення певної соціальної мети. Як зазначав М.Бердяєв, все соціальне глибоко пов’язане позитивно або негативно з духовним і відображує все, що відбувається, в духовній дійсності.

ХХІ сторіччя, яке характеризується переходом до нових соціальних умов, пов’язаних з формуванням інформаційно-технологічного суспільства, глобальними тенденціями політичного та культурного розвитку, вимагає цілеспрямованої мотивації та нової якості людської діяльності, яка була б спроможною забезпечити життєдіяльність соціальної організації, враховуючи нові світові тенденції. Як пише О.Тоффлер, постіндустріальна людина зрозуміла, що замість того, щоб займати стабільне, чітко визначене місце і виконувати безглузді завдання, отримані «зверху», вона має покласти на себе всю відповідальність за прийняття рішень. Причому зробити це в обстановці організаційної структури, яка калейдоскопічно змінюється і побудована на швидкоплинних людських відносинах.

Звертає увагу і така специфіка управління суспільством, яка виявляється в тому, що в соціальній реальності люди по відношенню до суспільства виконують певні персоніфіковані соціальні ролі, завдяки яким вони вводяться в соціальну систему і підкорюються їй. Соціальне життя людини, таким чином, виступає залежним від загальних форм буття і має значення лише в тій мірі, в якій воно інтегроване в ці форми. Цей процес інтеграції відбувається як цілеспрямований свідомий процес, який робить життя індивіда значимим щодо соціальної реальності, суспільно визнаним і тому причетним до загального буття. Як пише Ю.Габермас, моральні заповіді є категоричними імперативами, які прямо виражають значимі норми або ті, що імпліцитно мають до них відношення. Імперативний зміст цих заповідей дозволяє зрозуміти як обов’язок те, що не залежить від суб’єктивної мети. Ціннісно-орієнтоване зважування цілей та цілеспрямоване раціональне осмислення наявних засобів служить для прийняття розумного рішення відносно того, як нам слід впливати на об’єктивний світ, щоб мати бажаний стан.. Отже, норми та ідеали можуть перетворюватися у внутрішні імперативи людського існування. І, оскільки соціальна реальність організована таким чином, що вона не може проконтролювати, визначити та задати кожну конкретну дію людини, суспільство вимушено покладатися на реалізацію загальних імперативів в індивідуальному існуванні.

Якщо розглянути це положення у площині соціального управління, то будь-яка підсистема суспільства в процесі соціальної регуляції підпадає під вплив певних організуючих ідей і механізмів. Ці ідеї випливають з потреб та інтересів людей і, за словами Е.Дюркгейма, вони є інтегруючою силою розвитку суспільства, проявом його солідарності. За допомогою управління суспільство усвідомлює свої корінні інтереси і з позицій їх формування і реалізації встановлює певні пропорції в процесі пошуку суб’єктами конкретних можливостей задоволення своїх потреб.

Змістом управління стає направленість руху інтересів всіх членів суспільства, виходячи з корінних інтересів більшості, в певні рамки, установлення пропорцій, пріоритетів, меж, що найбільш оптимально відповідають соціальній природі суспільства і тим цілям і завданням, які переслідує більшість. Це визначає той факт, що при певних розбіжностях ціннісних орієнтацій умовою функціонування соціуму стає підпорядкування соціальних дій домінантним суспільним цінностям, які забезпечують узгодженість і когерентність групових і індивідуальних цінностей.

Історія, зазначав С.Франк, є великий драматичний процес втілення і розгортання у часі та навколишньому середовищі духовного життя суспільства, виходу наверх і формуючої дії надлюдських сил і начал, що лежать в глибині людської сутності.

Це приводить до висновку, що в процесі соціального розвитку ціннісні орієнтири людства необхідно підтримувати і скеровувати за допомогою управлінських дій. Особливо це є важливим в період трансформації, бо як зазначав М.Бердяєв, в епоху глибоких соціальних перебудов, коли старі суспільства руйнуються, а нові ще не створені, духовні цінності відступають на другий план і їх творці утискуються. Від духу можуть вимагати, щоб він був служкою матеріальних інтересів і потреб. Рухи соціально революційні можуть бути духовно реакційними.

2.Роль соціальних норм, цінностей, менталітету в управлінні.

Ступінь функціональності цінностей, на основі яких формується управління суспільством, зумовлюється глибиною їх почуттєвого та емоційного сприйняття людьми. Якщо особистість визнає своїми ті цінності, що підтримуються суспільством, виникає певний соціальний зв’язок і людина має можливість відчути себе соціально адаптованою, в протилежному випадку відбувається її негативне відчуження від суспільства. Через подальшу акцентацію життєвих цілей формується соціальний характер людини, вплив суспільства на нього здійснюється шляхом передачі особистості системи суспільних цінностей, загальнолюдських імперативів. Та особлива роль, яку виконує у житті людини система цінностей, визначає дві основних тенденції людської діяльності: перша - це тенденція до певного консерватизму людини як способу захистити свою особистість, друга – постійний мотив до змін соціального життя.

Як пише Е.Фромм, існує розрив між тим, що люди вважають своїми цінностями, і справжніми, які ними керують, але не усвідомлюються. Так, наприклад, в індустріальному суспільстві, за думкою Е.Фромма, офіційними, усвідомленими цінностями є ті, що становлять релігійну і гуманістичну традицію: індивідуальність, любов, співчуття, надія тощо. Але для більшості людей ці цінності вважаються ідеологією і дієво не мотивують людської поведінки. Неусвідомлювані цінності - власність, споживання, соціальний стан, розваги, збуджуючі відчуття - визначають безпосередню поведінку людей. Утворюється розрив між усвідомлюваними неефективними та дієвими неусвідомлюваними цінностями, які внутрішньо спустошують особистість, людина відчуває себе винною, не довіряє ані собі, ані іншим. Для зняття цієї суперечності необхідно, щоб людина усвідомила, що цінним або благом є все те, що сприяє розгортанню людських здатностей і підтримці життя, а до негативного і поганого належить усе, що пригнічує життя і паралізує людську активність.

Так, сучасне суспільство Ж.Бодрійяр характеризує як суспільство споживання, вважаючи, що в сучасних суспільних системах суспільний контроль і свідоме регулювання економічних і політичних суперечностей засновується не на великих егалітарних і демократичних принципах, а на всій системі повсюди розсіяних і діючих ідеологічних і культурних цінностей.

Це приводить до нових соціальних суперечностей, нової соціальної диференціації, що виходить за межі соціальних і трудових відносин попереднього суспільства. Ж.Бодрійяр вважає, що у наш час стає помітним, що соціальна ієрархія набуває більш тонких критеріїв: тип праці і відповідальності, рівень виховання і культури, участь у прийнятті рішень. Знання і влада стали або стають найбільш важливими благами. Соціальна диференціація посилюється у доступі громадян до таких благ як природа, простір, чисте повітря, тиша, тобто в новому суспільстві відбувається трансформація всіх конкретних і природних цінностей в продуктивні форми, а саме в джерела: 1) економічного прибутку, 2) соціальної привілеї.

У цьому сенсі певну роль регулятора норм і цінностей могла б виконувати культура, але у «масовому» суспільстві вона все більше перетворюється на розважальну і не несе в собі просвітницького потенціалу передачі соціальних цінностей, традицій, соціальних ідеалів. Розвантаження культури, перетворення її на засіб відпочинку, розваг, смисл яких постійно змінюється або зовсім відсутній, дає можливість використовувати її як засіб прихованого впливу на людей для нав’язування певних інтересів. Широке використання візуалізації політичного і соціального життя приводить до руху від абстрактного до конкретного мислення, яке орієнтує особистість не на ідею або реальний інтерес, а на певний символ, образ, подію, що дає можливість переорієнтувати увагу громадян з серйозних проблем демократизації, самоуправління, солідарності, соціального партнерства, покращення соціальних інститутів на боротьбу еліт, приватне життя можновладців, окремі події тощо.

Серйозна інформація замість чіткого логічного викладення матеріалу наповнюється напівправдивими тлумаченнями, спортивними, ігровими термінами. Виникає феномен віртуальної політики, зміст якої створюється засобами масової інформації і є часто далеким від реальних проблем громадян. Може виникати ілюзія участі громадян у вирішенні суспільних проблем у формі різноманітних опитувань, проведення форумів і з’їздів різних організацій, до яких, по суті, ніхто не дослухається і дані та висновки яких важко перевірити на об’єктивність. Поширення можливостей техніки маніпулювання і прихованого впливу на громадян вступає у все більшу суперечність з реальними соціальними проблемами, вирішення яких потребує кваліфікованих суджень, демократичної участі, що не може відбуватися за умов спорадичного, побудованого на програмованих емоціях малокваліфікованого підключення маси населення до їх обговорення та вирішення.

Крім того, що стосується України та інших країн колишнього СРСР, звернемо увагу на висновки Ф.Фукуями, який вважає, що оскільки культура як етична навичка змінюється дуже повільно, у період комунізму сформувалися такі звички як надмірна залежність від держави, що приводить до виснаження підприємницької енергії, нездатності до компромісу, непідготовленості до добровільного співробітництва в таких організаціях як комерційна компанія і політична партія - і ці звички зуміли суттєво уповільнити закріплення демократії і ринкової економіки. Віддаючи свої голоси за демократію і капіталізм, люди, на жаль, не мають соціальних навичок, необхідних для роботи того та іншого.

На базі цінностей формуються соціальні норми, які фіксують реальні відносини та залежності, що складаються між людьми у суспільстві і покликані підтримувати між ними стабільність. В процесі управління, опираючись на норми, важливо враховувати той факт, що в умовах перехідного періоду, коли соціальна картина світу стає нестабільною, соціальний нормогенез набуває не лише регульованого, але й стихійного характеру. Виникають такі ситуації, коли соціальні суб’єкти ігнорують знання соціальних норм або будь-яка швидка перебудова ускладнює адаптацію людей до нових реалій.

Нові норми не завжди знаходять шлях до свідомості людей, адже крах старих норм не може бути автоматично замінений створенням нових.

Як зазначає О.Тоффлер, в умовах формування нового суспільства соціальна раціональність передбачає індивідуальну раціональність, яка залежить від взаємовідносин між темпом і складністю змін і здатністю людини приймати рішення. Сліпо збільшуючи швидкість змін, рівень новацій та інтенсивність вибору, ми бездумно вмішуємося у раціональні передумови довкілля і засуджуємо мільйони до футурошоку. Критикуючи технократичні підходи до розвитку нового суспільства, О.Тоффлер пропонує нову стратегію, яку він назвав «соціальним футуризмом». Ця стратегія включає такі дії як залучення більшої кількості людей до процесу прийняття соціальних рішень, введення демократичних механізмів зворотного зв’язку, врахування потреб і інтересів всіх учасників соціальних дій, особливо меншостей. Кінцевою метою соціального футуризму, за словами О.Тоффлера, є не просто відхід від технократії і заміна її більш гуманним, більш демократичним плануванням, але підкорення самого процесу еволюції свідомому керівництву людиною.

Важливо зазначити, що суспільні трансформації не можуть не ґрунтуватися на певних моральних засадах. Дослідження проблеми показує, що специфікою соціального управління є те, що між істинним значенням соціальної інформації, яка лежить в основі прийняття управлінських рішень, та її практичним втіленням існують такі проміжні ланки як довіра та переконання.

Довіра завжди високо цінувалася суспільною думкою Отже, якщо задоволення інтересів виступає як мотив соціального управління, то очікувані результати управлінських дій дають змогу закріпити або зняти цей мотив. Наскільки довготривалою є соціальна довіра залежить від того, чи відповідає характер і мета управління розвитку соціального процесу. Якщо суб’єкти управління керують, виходячи з приватних корисливих інтересів, довіра стрімко падає, що знаходить своє відображення у невдоволенні, а потім у масових соціальних виступах, кризі влади, розпаді суспільства. Отже, сучасне соціальне управління повинно мати постійний моніторинг щодо керування соціальними діями, відкритий діалог з усіма верствами населення, щоб консолідувати основні соціальні сили і забезпечити суспільний консенсус.

Аксіологічний характер сучасного соціального управління пов’язаний також з менталітетом народу, що уособлює типові риси та ознаки ідеологічного, соціально-психологічного розумового складу людей, що унаслідували духовний спадок попередніх поколінь і користуються ними відповідно до потреб часу. Менталітет як своєрідний політико-психологічний тезаурус виступає в ролі організуючого фактору, що об’єднує спільність людей. Але в кризових соціальних ситуаціях менталітет набуває нестійкого плинного характеру, характеризується ситуативністю та постійною змінністю, що необхідно враховувати при прийняття управлінських рішень щодо об’єкта управління.

Розглядаючи філософські аспекти демократії, Ю.Габермас зазначав, що є два моменти, щоб забезпечити умови для формування розумної політичної волі. Для цього має виникнути взаємодія між інституційним формуванням загальної волі та неформальним формуванням, представленим думкою громадськості. Демократична правова держава стає проектом і одночасно результатом і каталізатором раціоналізації життєвого світу, який виходить далеко за межі політичної сфери. Нормативне утворення створює той вид цінності, в якій проявляється комунікативна влада. Це зумовлює необхідність формування у об’єкта управління такої якості як соціальна надія, яка живить людину духовною енергією, дає їй можливість вистояти перед ударами долі, не піддатися почуттю безвихіддя, апатії, безглуздості існування. Соціальна надія є важливим елементом консолідації суспільства, коли людина думає не лише про власні інтереси та бажання, а й турбується про майбутнє благо для інших.

Однією з головних складових сучасного управління є орієнтація на цінності громадянського суспільства. Громадянське суспільство, незважаючи на ставлення до нього, як до творчого хаосу, у якому намішано достатньо «постмодерного» плюралізму, дає можливість сформувати нові спільні цінності, без яких суспільство впадає в аномію та апатію.

Людські якості суспільства, за З.Бауманом, слід вимірювати якістю життя найслабкіших членів суспільства. А оскільки сутністю всякої моралі є відповідальність, яку люди беруть на себе за людяність інших, то саме вона має стати мірою етичних стандартів суспільства. Для постсоціалістичних країн, у тому числі і України, це стає однією з найскладніших проблем у зв’язку з тим, що в умовах швидкого переходу до нових економічних відносин без відповідного морального обґрунтування, неврахування історичної пам’яті колективної свідомості, яка складалася у суспільстві протягом ХХ ст., руйнування попереднього механізму конструювання соціальної реальності, процес формування нових ціннісних основ не відбувається так швидко.

Щоб втілити спільні цінності у реальне життя важливо створювати відповідні правові норми і правила. Отже, цей процес вимагає розвитку внутрішньої готовності людей ставитися до інших зі справжньою повагою і турбуватися про стан їхнього добробуту, а не вважати їх засобами чи перешкодами для досягнення особистих інтересів. Ці якості не можна впровадити законом, силою і страхом.

Розглядаючи асіологічні аспекти сучасного соціального управління, доцільно звернути увагу на таке явище як відчуження, що є результатом об’єктивного перетворення діяльності людини та її результатів у відносно самостійну силу. Аналізуючи проблему відчуження у соціальному управлінні, необхідно звернути увагу на те, що для розумного розвитку суспільства необхідно ефективно управляти потребами і інтересами людей, обмежуючи, лімітуючи і вводячи в певні рамки спектр духовних і матеріальних потреб. Нашому суспільству слід виробити певний «шаблон», «набір» людських потреб, дійсно необхідних для життя, рішуче відсікаючи псевдопотреби, які поглинають величезні людські і матеріальні ресурси, приводять до створення цілих галузей виробництва.

Отже, завданням сучасного управління є створення такої управлінської моделі, яка б поєднувала, з одного боку, індивідуальні та суспільні інтереси, а, з другого боку, забезпечувала виховання об’єкта управління і самовдосконалення суб’єкта управління у відповідності до загальнолюдських цінностей.

Якщо суперечність між розумінням людини як колективної істоти і реалізацією її особистого соціального інтересу не вирішена, людина відчуває себе самотньою. В сучасному суспільстві самотність справедливо вважається однією з глобальних проблем, адже, набуваючи кризового характеру, самотність відображує розлад особистості, панування дисгармонії, страждання. Самотність стає проблемою інтерсуб’єктивності, тобто можливості чи неможливості індивіда спілкуватися з іншими людьми, визнання їх існування загалом. Реальним відшкодуванням самотності, зневіри у спільність людей стає екзистенціальна свобода, яка виражається в суб’єктивному відчаї або примусі до смерті. Разом з тим, для подолання самотності, відчуження людини, примирення людини й суспільства існують різні шляхи. За дослідженням авторів монографії «Философия управления», умовами подолання суперечності між колективізмом та індивідуалізмом виступають певний рівень економіки, виробничих сил суспільства, наукових технологій; наявність ефективних соціально-державних програм розвитку суспільства і здатність управлінців всіх рангів здійснювати ці програми; соціально-культурний і психологічний клімат в організаціях, установах, на підприємствах і певні методи, способи, процедури, які забезпечують реалізацію управлінських рішень; демографічні, екологічні, національні особливості розвитку країни; чітке визначення пріоритетних напрямків суспільного розвитку, визначений набір дійсно необхідних людині й суспільству матеріальних і духовних цінностей, які сприяють суспільному розвитку; психологічний склад особистості управляючих і тих, ким управляють, наявність творчого складу мислення, ініціативи, творчої акт

3. Соціальна відповідальність бізнесу в сучасному суспільстві.

Особливу увагу в умовах сучасного нестабільного ринку праці і необхідності спільних зусиль за участю органів державної влади, підприємців, громадян по встановленню певних соціальних стандартів доцільно приділити питанню соціальної відповідальності бізнесу, підприємців.

Термін «корпоративна соціальна відповідальність», за визначенням Європейської комісії, по суті означає добровільну участь бізнесу у покращенні суспільства та захисті навколишнього середовища. Її основні ідеї реалізуються у ряді міжнародних документів: Хартія Кейданрен про гідну корпоративну поведінку (1991), ініціатива «Корпоративна соціальна відповідальність – Європа», яка об’єднує понад 50 провідних компаній Євросоюзу (1995), Глобальні принципи Салівена, які включають підтримку економічної, політичної, соціальної справедливості в регіонах діяльності компаній, дотримання прав людини і сприяння рівним можливостям при наймі персоналу на всіх рівнях управління і навчання, підтримку соціально-незахищених працівників підтримка толерантності та міжкультурного взаєморозуміння (1999), Міжнародний стандарт щодо огляду соціальних програм як рекомендації до принципів, правил, показників інформації про соціальну активність компаній, Глобальна ініціатива по складанню звітів, в якій визначені керівні принципи до підготовки звітів про стабільність компанії, що включають соціальні індикатори, стандарт «Соціальна відповідальність SA 8000», в якому уточнюються умови соціальної відповідальності компанії, незалежно від географічного розташування, приналежності до певної галузі чи розміру компанії, Глобальна угода між компаніями та установами ООН, профспілками, недержавними організаціями для стимулювання партнерства на підтримку дев’яти принципів у галузі прав людини, трудових відносин і захисту навколишнього середовища (2000) та інші.

Аналізуючи соціальну відповідальність корпорації, виділимо, за Д.Беллом, її суспільну місію:

- корпорація для багатьох співробітників перетворилася у справу їх життя, тому має стати прийнятним стилем життя для своїх членів;

- корпорація є особливим світом з соціальними обов’язками перед своїми членами, якій доводиться визначати баланс своїх обов’язків в таких справах, як задоволення роботою членів корпорації; як це співвідноситься з продуктивністю праці; чи лежить на корпорації відповідальність за прийом на роботу представників національних меншин; як оцінити вартість працівника; чи є виправданим розрив у зарплаті між робітниками і керівниками у співвідношенні 1:25 і вище; яку відповідальність несе корпорація перед місцевим співтовариством; яка відповідальність покладається за охорону довкілля тощо. [21, 166-177].

У рамках досліджуваної проблеми звернемо увагу на принципи теорії доброчесності в бізнесі, запропоновані Джоном Мосом, який підкреслює, що, як моральний представник суспільства, бізнес має усвідомити свої можливості глибоко впливати на формування членів спільноти, культивуючи певні бажання й заохочуючи різні типи моральної поведінки або перешкоджаючи їм. Таким чином, бізнес повинен розглядати власні цілі і діяльність як підпорядковані й відповідні цілям і діяльності суспільства загалом. Доброчесність і бізнес тільки тоді будуть пов’язаними поняттями, коли бізнес сприйматиме себе як частину суспільства, яка має можливість сприяти вихованню доброчесності у своїх представників. Джон Мос вважає, що бізнес є соціальною діяльністю і оскільки діяльність у бізнесі не може бути відокремлена від особистого життя, цілі та наміри бізнесу потребують інтегрування з іншими суспільними та індивідуальними цілями, а не посідають якесь окреме упривілейоване місце. Діяльність бізнесу стає необхідною умовою процвітання суспільства та індивідів. Як необхідна умова цього процвітання, бізнес не може обмежувати ці цілі заради збільшення матеріального добробуту акціонерів. Бізнес необхідно розуміти як моральну організацію, невід’ємну частину суспільства, й тому він має бути зацікавленим у добробуті суспільства, в якому він розвивається, так само, як і в добробуті тих індивідів, на яких він впливає. Застосування етики доброчесності у бізнесі показує нам, що бізнес має величезний вплив на наше життя і потребує кращого об’єднання заради загальнолюдського процвітання. [244, 63,77-78].

На це звертали увагу А.Мескон, М.Альберт, Ф.Хедоурі, підкреслюючи, що організація має направляти частину своїх ресурсів і зусиль на розвиток місцевих громад і суспільства в цілому. Затрати, пов’язані з соціальною відповідальністю є доцільними, тому що ведуть до удосконалення різних сегментів суспільства і покращенню його ставлення до фірми, отже, фірма має проаналізувати своє середовище і обрати такі програми, які будуть найбільш ефективними, адже прибуток і розвиток йдуть рука об руку зі справедливим ставленням компанії до персоналу, споживача, місцевого співтовариства [229, 131]. М.Мескон, М.Альбет, Ф.Хедоурі вживають термін «соціальний аудит», який проводиться для оцінки і складання звітів про соціальний вплив дій і програм організації, і при складанні рейтингу використовують індекс «відповідальності компанії перед місцевим співтовариством і навколишнім середовищем».

Практика бізнесових кіл провідних країн свідчить про активне інтегрування бізнесу в суспільне життя, що дає можливість стимулювати економічне зростання, залагоджувати соціальні конфлікти, створювати сприятливе середовище для інноваційного розвитку. Прикладами такої співучасті є створення фондів, аналітичних і науково-дослідних центрів, університетів, підтримка соціальних проектів тощо. У провідних країнах спостерігається стала тенденція до злиття галузевих і локальних асоціацій підприємців і створення загальнонаціональних об’єднань, які беруть на себе функції соціальних партнерів в масштабі країни, а тепер все частіше і в регіональному, і в глобальному масштабі.

Як показує зарубіжна практика, представниками інтересів роботодавців з метою підвищення суспільного престижу бізнесу виступають, як правило, асоціації підприємців, промисловців, товаровиробників, зокрема Торгово-промислова палата у США, Конфедерація британської промисловості у Великобританії, Національна рада підприємців у Франції та ін. Це дозволяє виділити дві моделі соціальної відповідальності: американську, зорієнтовану на соціальні інвестиції у місцеве співтовариство і людський капітал, та рейнську, або континентальну, яка передбачає інституціональне втручання держави.

В останні роки практика соціальної відповідальності бізнесу поширюється в Росії. На відміну від американської і рейнської моделі, соціальна відповідальність російського бізнесу жорстко детермінована державою. Саме під впливом держави багато російських компаній, зокрема групи СУАЛ, ГМК «Норильський нікель», ВАТ «Лукойл», ВАТ «Северсталь» та інші, витрачають на соціальні заходи 17% прибутку, прийняли кодекси корпоративного управління і публікують звіти про свою соціальну діяльність. Основними стратегіями соціальної політики цих підприємств є стратегія надання пакету соціальних компенсацій; стратегія підтримки соціальної інфраструктури та змішана стратегія, яка поєднує надання соціальних компенсацій і підтримку соціальної інфраструктури.

В Україні об’єднання роботодавців реалізовувалося через створення у 1998 р. Конфедерації роботодавців України. З 2002 р. в Україні діє Федерація роботодавців України, яка проголосила основною метою захист законних прав і інтересів організації роботодавців, їх представництво у економічних, соціально-трудових та інших відносинах, а також координація і консолідація членів федерації для досягнення позитивних результатів їх діяльності та посилення впливу на формування соціально-економічної політики, особливо з підвищення конкурентоздатності держави.

Останнім часом в Україні набуває поширення ідея впровадження міжнародного Стандарту SA 8000 (Соціальна відповідальність) як універсального стандарту етичних і моральних основ у діяльності адміністрації. Застосовуючи цей стандарт, бізнес підтверджує свою соціальну відповідальність, використовує більше можливостей для розвитку компанії, зменшення плинності кадрів, підвищення продуктивності праці, покращення системи управління, збільшення можливостей для співпраці з компаніями, для яких цей стандарт є обов’язковим. Порівняння стандарту з трудовим законодавством України показує, що він не суперечить законодавству і має перед ним ряд переваг.

Новим напрямом соціальної діяльності бізнесу є соціальне підприємництво. Світова практика доводить, що важливою складовою утримання компанією лідируючих позицій є можливість пропонувати своїм працівникам не лише достойну зарплату, але й гарантований ефективним управлінням «соціальний пакет», виконання якого входить все частіше до соціальних звітів українських компаній. До основних питань, за якими роботодавець має домовитися з працівниками, щоб їх відносини дійсно відповідали принципам партнерства, крім питань про розмір оплати праці, грошових винагород, виплат, компенсацій, доплат, механізму регулювання оплати праці, виходячи з росту цін, рівня інфляції, виконання показників, визначених колективним договором; забезпечення зайнятості працівників, а у випадку звільнення – порядку перепідготовки і створення нових робочих місць; заходів щодо покращення умов охорони праці працівників, у тому числі жінок і молоді; визначення зобов’язань щодо добровільного і обов’язкового соціального страхування; дотримання інтересів працівників при приватизації підприємства, відомчого житла, слід віднести питання про соціальні зобов’язання перед працівниками та місцевою громадою у формі або «соціального пакету», або підтримки соціальної інфраструктури.

Соціальне підприємництво, згідно з характеристикою, розробленою Стенфордським університетом, при цьому визначається як діяльність, яка складається з таких компонентів: 1) соціальна проблема, яка протягом тривалого часу існує у суспільстві з причини обмеженого доступу певної цільової групи до фінансових і політичних ресурсів для її вирішення; 2) розробка і впровадження механізму інноваційного вирішення (шляхом прямої дії) проблеми, яка порушує стабільний, але несправедливий баланс; 3) створення нового стійкого балансу, який вивільняє ресурси для вищеназваної цільової групи для підтримки нової системи, що передбачає краще майбутнє не лише для цих людей, але суспільства в цілому. Соціальне підприємництво – це діяльність, яка має три орієнтири: соціальний, ринковий та інноваційний.

Дата добавления: 2014-12-07