Політичний розвиток. Стабільність і конфлікти

Якщо політична діяльність – це суб’єктивний фактор політичного процесу, то політичний розвиток відображає об’єктивні зміни у політичному житті та характеристики цього процесу. Слід відзначити, що декларовані цілі політичної діяльності і наявні результати політичного розвитку часто не співпадають, навіть, як стверджував М.Вебер, регулярно опиняються у парадоксальному відношенні один до одного. Це пов’язано з виключною складністю суспільного організму, а також з ірраціональною сутністю суб’єктів політики – як особистостей, так і надіндиві­дуальних утворень – держав, націй, партій тощо.

Втім, політична діяльність все ж таки значною мірою позначається на характері політичного розвитку. Перевага в діях суб’єктів політики консервативних, реформістських або революційних елементів, толерантності або конфліктності спрямовує об’єктивні процеси у відповідний бік, надає їм характерного забарвлення.

Об’єктивний політичний розвиток може здійснюватись в еволюційних (поступові зміни) або революційних (стрибкоподібних) формах. За напрямком змін ці форми можуть характеризуватись як реформація (реформи) і контрреформація, революція і контрреволюція. Еволюційні зміни можуть спливати як за умов політичної стабільності, так і за умов політичних криз та конфліктів. Зрозуміло, що революційні зміни характеризуються поняттями кризи і конфлікту.

Політична стабільність (лат. stabіlіs – сталість, незмінність) – одна із сторін соціальної стабільності, що характеризується таким станом співвідношення соціальних груп і політичних сил, при якому жодна із них не може істотно змінити політичну систему в своїх інтересах, тобто забезпечується її статус-кво (лат. status quo – існуюче становище). Стабільність означає нормальне функціонування політичної системи, всіх її інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатню авторитетність. Вона виявляється також у виконанні законів, використанні відносно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби.

Слід розрізняти динамічну і стагнаційну (лат. stagnum – стояча вода) ста­біль­ність. Для першої характерна здатність справлятися з анархією, налагоджений механізм періодичного оновлення політичної системи, гра різних політичних сил, забезпечення політичної спадкоємності. Основою такої стабільності є наявність сильного середнього класу. Другій притаманні репресивні методи, усунення будь-якої опозиції, утвердження одноманітності в усіх сферах життя.

Політична криза характеризується, перш за все, станом політичної напруги. Її характерні ознаки такі: поширення у населення настроїв незадоволення існуючим становищем; втрата довіри до влади і відчуття безпеки, атмосфера масового неспокою і збудження; масові дії стихійної та організованої суспільно-політичної активності, різноманітні форми громадянської непокори.

Політична криза є наслідком конфліктного протистояння сторін у політичній боротьбі, яке своєчасно не розв’язується. Цей процес проходить певні стадії. Перша – передконфліктна ситуація. Конфлікт визріває на фоні більш загостреного зіткнення інтересів протилежних сторін, але ще не виявляється. Друга – конфлікт у неприхова­ному вигляді. До нього призводять якісь суттєві прорахунки політичної влади, або свідомі дії екстремістських, непримиримих сил. Якщо конфлікт не вдається погасити, наступає третя стадія – поглиблення, ескалація конфлікту. Розширюється зона конфлікту, скорочуються можливості взаємних поступок, відбувається перехід до більш жорстких, іноді насильницьких і збройних форм боротьби. Наявними є значні збої в функціонуванні політичної системи, одним з проявів яких може бути урядова криза. Заключна стадія полягає у виявленні результатів впливу конфлікту на суспільно-політичне життя (зміна панівного режиму, зміна еліти тощо).

Суспільно-політичні конфлікти характеризуються рівнем, масштабами, гостротою, сферою виникнення та іншими критеріями. Так, розрізняються три типи: конфлікти інтересів (боротьба навколо матеріальних інтересів різних соціальних верств); цінностні конфлікти (боротьба навколо ідеалів, що вважаються правильними і важливими – “свобода”, “рівність”, “справедливість”, “незалежність” тощо); конфлікти ідентифікації – коли суб’єкти ототожнюють себе з певною групою, а не з суспільством в цілому (міжетнічні, міжконфесійні та ін.). Виокремлюються також горизонтальні (тобто між індивідами, групами, класами) і вертикальні (між суб’єктами і об’єктами політичної влади) конфлікти.

Отже, політична система є не тільки сталими інституціями, а й динамічним, соціально конфліктним і змагальним процесом, у якому беруть участь різнорідні соціальні спільності і політичні суб’єкти. Функціональна рівновага і легітимізова­на стабільність політичних систем досягаються в результаті динамічно протікаю­чої політики і у відносно тривалому часовому інтервалі.

Дата добавления: 2014-12-07