Становлення і розвиток педагогіки

План

ТЕМА 9. Освіта в культурі людства. Сучасні освітні тенденції

Загальна педагогіка

1. Становлення і розвиток педагогіки.

2. Класична форма навчання, інші форми навчання.

3. Напрями сучасної зарубіжної педагогіки.

4. Технології навчання.

Виникнення педагогіки зумовлене потребою суспільства в ефективній підготовці підростаючого покоління до життя. У своєму розвитку вона подолала такі стадії: народна педагогіка, духовна педагогіка, світська педагогіка.

Народна педагогіка. Термін «народна педагогіка» уперше вжив український письменник, культурний діяч, педагог Олександр Духнович (1803—1865) у підручнику «Народна педагогия в пользу училищ й учителей сельских».

Народна педагогіка — галузь педагогіки, що охоплює накопичений віками народний досвід, погляди на мету, завдання, засоби і методи виховання та навчання підростаючого покоління.

Якщо народна педагогіка охоплює емпіричні педагогічні знання без вказівки на їх походження, то етнопедагогіка пов'язана з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Отже, педагогіка виконує різноманітні завдання як на загальнодержавному, так і на галузевому й регіональному рівнях, спрямовані на забезпечення навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління. Етнопедагогіка досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей певного народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи поєднання народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою; аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання.

Етнопедагогіка є складовою народознавства й водночас — педагогіки народознавства.

Народознавство — у вузькому значенні (етнографія) є наукою про походження й розселення народу, його культуру, побут, традиції, звичаї, обряди; у широкому значенні — сукупністю сучасних наук про певний народ, його культуру, історію, духовність.

Педагогіка народознавства — напрям сучасної педагогіки, який вивчає шляхи та засоби практичного засвоєння учнями культурно-історичних надбань минулих поколінь: традицій, звичаїв, обрядів свого народу.

Невід'ємними складовими народної педагогіки є родинна педагогіка, педагогічна деонтологія, педагогіка народного календаря.

Родинна педагогіка — складова народної педагогіки, в якій зосереджено знання й досвід щодо створення і збереження сім'ї, започаткування та продовження сімейних традицій (трудових, моральних, мистецьких).

Родинна педагогіка сприяє формуванню в дітей любові до матері і батька, бабусі і дідуся, поваги до пам'яті померлих.

Актуальні для сучасної педагогіки питання стосунків між вихователями і вихованцями розглядає педагогічна деонтологія.

Педагогічна деонтологія — народні знання про виховні обов'язки батьків перед дітьми, вчителів перед учнями, вихователів перед вихованцями, про етичні норми, необхідні для виконання педагогічних функцій.

Значні виховні можливості закладено в педагогіці народного календаря, який попри певні універсальні особливості закорінений у буттєвий досвід кожного народу.

Педагогіка народного календаря — складова народної педагогіки, що передбачає виховання дітей та молоді шляхом залучення їх до сезонних робіт, підтримання звичаїв, участі у святах і обрядах.

Великі потенційні можливості національного виховання, зокрема формування патріотичних рис, має педагогіка, джерелом якої є історична пам'ять про оборонців рідної землі, традиції формування мужнього воїна — захисника вітчизни. У контексті педагогіки українського народу нею є козацька педагогіка.

Козацька педагогіка — педагогіка українського народу, спрямована на формування мужнього громадянина (козака-лицаря) з яскраво вираженою українською національною свідомістю, твердою волею і характером.

Новий сплеск інтересу до надбань козацької педагогіки стався з набуттям Україною державної незалежності.

Духовна педагогіка. Духовна педагогіка найбільшого розвитку набула в епоху середньовіччя, коли церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи виховання в релігійне річище. Педагогічна думка, яка до того часу розвивалася на ґрунті філософії, стала елементом теології (богослов'я). У церковних і монастирських школах на Заході, у мусульманських мектебах (початкових школах) на арабському Сході, у школах брахманів (жерців) у Індії виховання набуло яскраво вираженого теологічного характеру.

Духовна педагогіка — галузь педагогічних знань, що передбачає пріоритет релігії у вихованні й навчанні особистості.

Значний внесок у розвиток духовної педагогіки зробили християнські теологи,філософи та церковні діячі Квінт Септимій Флоренс Тертулліан (прибл. 160—222),Августин (Блаженний) Аврелій,Фома Аквінський(1225—1274).

Питанням релігійного виховання великого значення надавав чеський педагог Ян-Амос Коменський (1592—1670). Він писав, що людина в цьому світі має три завдання: бути розумною, володарювати над іншими створіннями на землі, бути образом Божим. Відповідно індивід повинен розвинути в собі три якості: освіченість, моральність, релігійність.

К. Ушинський також наголошував на зв'язку духовної і світської педагогіки, релігійного і світського виховання. За його словами, є тільки один ідеал досконалості, перед яким схиляються всі народи, — це ідеал, що подає християнство. Воно дає життя і вказує найвищу мету всякому вихованню, воно ж і повинно служити для виховання кожного християнського народу джерелом світла й істини. Це невгасимий світоч, що йде вічно, як вогненний стовп у пустелі, попереду людини і народів, за ним повинен прямувати розвиток кожної народності і будь-яке істинне виховання, що йде разом з народністю.

Повернення до основ релігії є важливою гранню соціального життя в Україні на рубежі XX—XXI століть. Вплив духовної педагогіки на вітчизняну педагогічну думку виявляється в акценті на етичні орієнтації, що базуються на принципах свободи й унікальності особистості, альтруїстичних цінностях, увазі до внутрішнього світу особистості, вихованні моральних чеснот.

Світська педагогіка. Своїм корінням вона сягає педагогічних пошуків давнього світу. У Давніх Китаї, Індії, Греції, Римі було зроблено перші спроби узагальнити досвід виховання, сформулювати основні педагогічні ідеї. Саме на той час припадають перші педагогічні міркування щодо проблеми співвідношення політики і виховання, особистості й держави, а також про цілі, зміст і правила виховної діяльності.

Вагомий внесок у розвиток світської педагогічної думки зробили давньогрецькі філософи. Так, Демокріт вважав, що людину формує передусім життєвий досвід. Сократ і Платон обстоювали думку, що для формування людини необхідно пробудити в її свідомості те, що в ній закладено від народження. Учень Платона Арістотель обґрунтував залежність мети і засобів виховання від політичних завдань держави. Джерелом пізнання він визнавав матеріальний світ, не відкидаючи при цьому ідеї першопоштовху, Творця світу. Твір давньоримського філософа і педагога Марка Квінтіліана «Про виховання оратора» упродовж тривалого часу був основним посібником з педагогіки, за яким навчали в усіх риторичних школах.

В епоху Відродження в багатьох країнах Європи набули значного поширення гуманістичні ідеї, їх пропагува-видатні філософи-гуманісти, письменники, педагоги Вітторіно да Фельтре (1378—1446) в Італії, Луїс Вівес (1492—1540) в Іспанії, Франсуа Рабле (1494—1553) і Мішель Монтень (1533—1592) у Франції, Еразм Роттердамський (1469—1536) у Голландії. Гуманісти проголосили людину найвищою цінністю і стверджували, що її всебічного розвитку можна досягти вихованням.

До надбань світської педагогіки належить і доробок Я.-А. Коменського. У своїй головній книзі «Велика дидактика», яка містить засади світської педагогіки, Коменський з позиції гуманізму трактує основні педагогічні категорії — «виховання», «навчання» й «освіта» — як процеси, що відбуваються відповідно до законів природи й залежать від особливостей дитини. У численних його працях окреслено всі найважливіші питання педагогічної науки, яку він розглядав як науку про виховання дитини. Запропоновані Я.-А. Коменським принципи, методи, форми навчання стали підґрунтям багатьох педагогічних теорій, чимало його ідей актуальні й нині.

Англійський філософ і педагог Джон Локк у своїй праці «Думки про виховання» основну увагу приділяє проблемі виховання джентльмена — людини, в якій поєднуються високоосвіченість із діловими якостями, тверді моральні переконання з відповідними манерами поведінки.

Французькі матеріалісти й просвітники XVIII ст. Дені Дідро (1713—1784), Клод-Адріан Гельвецій (1715—1771), Поль-Анрі Гольбах (1723—1789), Жан-Жак Руссо (1712—1778) єдиним джерелом знань, розвитку інтелекту, моральних сил та естетичних уподобань дитини вважали чуттєвий досвід, обстоювали ідею природовідповідності у вихованні.

Демократичні ідеї французьких просвітників розвинув видатний швейцарський педагог Йоган-Генріх Песталоцці (1746—4827). Головне завдання виховання він також убачав у розвитку здібностей людини відповідно до законів природи, теоретично обґрунтував доцільність поєднання праці та навчання. Пропагуючи принципи наочності, поступовості й послідовності у навчанні, Песталоцці створив методику елементарного навчання.

Значний внесок у розвиток світської педагогіки зробив німецький педагог Йоган-Фрідріх Гербарт (1776—1841). Йому належать ідеї чотириступеневої структури уроку, поєднання навчання з вихованням. Для втілення у життя своїх ідей Гербарт створив систему вправ, спрямованих на розвиток дитини.

Знаний німецький педагог Фрідріх-Адольф-Вільельм Дістервег (1790—1866) виступав проти авторитарного виховання, обстоював усебічний гармонійний розвиток людини, вивчав внутрішні суперечності педагогічних явищ, сформулював принципи відповідності виховання природі та культурі народу, самодіяльності у вихованні й навчанні.

Світська педагогічна думка в Україні. Перші пам'ятки української світської педагогічної літератури з'явилися в часи Київської Русі. Це «Палеї», «Златоустьі», «Ізмарагд», «Пчела», «Злата матиця» та ін. «Ізборник Святослава» (1076), наприклад, містить поради, як краще вчити дітей читати: не поспішати, а роздумувати, про що пишеться в книзі, що означає кожне слово, перечитувати окремі її розділи і т. ін.

У «Повчанні Володимира Мономаха дітям» (1096) відомий державний діяч висловлював переконаність у необхідності виховання у дітей любові до Батьківщини, праці, милосердного ставлення до дітей-сиріт і жінок-удів, розвитку поваги до навчання, прагнення до освіти.

Загалом, у Київській Русі педагогічна система передбачала виховання любові до рідної землі, гуманного ставлення до людини, дисциплінованості, поваги до старших, сумлінності у праці, мужності, хоробрості, терпимості та релігійності.

Однією з найдавніших пам'яток педагогічної думки XV—XVII ст. є «Домострой». Ґрунтувався він на принципах народної педагогіки, у якій суворість і вимогливість поєднувалися з піклуванням про дитину, вихованням почуття громадянського обов'язку. Поряд із настановами виховувати у дітей мужність, працьовитість, бережливість тощо у «Домострої» йшлося про доцільність фізичних покарань. Утім, попри численні згадки про такі методи в багатьох творах, фізичні покарання не мали великого поширення в українських школах, на відміну від західноєвропейських.

У XVI—XVII ст. передові педагогічні думки втілюються у діяльності українських братств. Основою навчально-виховного процесу в них були православні цінності та патріотизм, що стало противагою тодішній освітній політиці польської шляхти та католицької церкви, яка спрямовувалася на національне і соціальне поневолення українського народу.

Великий вплив на розвиток національної світської педагогіки мали ідеї видатного українського філософа, письменника і педагога Григорія Сковороди (1722-1790). На його думку, світ і людина мають духовну основу. Усі люди народжуються талановитими, але кожен талановитий по-своєму. Тому освіта й виховання мають допомогти пізнати себе, бо тільки завдяки цьому можна стати щасливим, служити людям і Вітчизні. Філософ був переконаний, що у кожній людині може виявлятися як «добра», так і «зла» воля. У суспільстві ж головне — гармонія частин. Коли вони «отступают от того, к чему оньїе свои хитрецом сделаньї», тоді настає «суєта суєт» і починають виявляти «злу» волю «гогочущі», «лукаві», «алчні», «змієві», «крокодилові», «мавпячі» індивіди. Тому багато зусиль слід докладати для розвитку в родині й державі «духу сродности». Метою виховання є такі риси, як природність, суверенність і внутрішня свобода людини. А найкраща форма виховання — особистий приклад.

Новими ідеями збагатили вітчизняну світську педагогіку видатні мислителі й письменники XIX ст. — Іван Котляревський (1769—1838), Тарас Шевченко (1814—1861) та ін. Гостро критикуючи просвітницьку політику уряду царської Росії, вони обстоювали ідеї виховання всебічно розвиненої людини (з багатогранними знаннями і високими моральними якостями), трудівника, патріота, борця за свободу народу. Т. Шевченко уклав підручник для недільних шкіл — «Букварь Южнорусский», який так і не було допущено в українські школи.

Особливе місце в розвитку педагогічної теорії належить видатному вітчизняному вченому Костянтину Ушинському. Його педагогічні погляди викладено в праці «Людина як предмет виховання» і втілено у підручниках «Рідне слово» і «Дитячий світ», за якими навчалося не одне покоління дітей.

Значну роль у розвитку педагогічної думки і практичному вирішенні багатьох проблем виховання відіграв видатний український педагог Антон Макаренко (1888—1939). Він розробив і реалізував на практиці принципи створення дитячого колективу і педагогічного керівництва ним, методику трудового виховання, виховання свідомої дисципліни. Педагогічні ідеї Макаренка було втілено у діяльності виховних установ, якими він керував, у його книгах «Педагогічна поема», «Прапори на баштах», багатьох наукових і публіцистичних працях.

Розвитку педагогічної науки сприяла діяльність відомого педагога Василя Сухомлинського (1918—1970), який протягом чверті століття керував школою в с. Павлишна Кіровоградщині. Його публіцистичні, наукові праці, найпомітніші серед яких — «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Як виховати справжню людину», є своєрідним осмисленням суті й завдань виховання, ролі сім'ї та школи в цьому процесі, розкривають особистий педагогічний досвід автора.

В українській національній педагогіці важливе місце посідає спадщина видатного педагога Григорія Ващенка (1878—1967). У своїй праці «Виховний ідеал» він усебічно обґрунтував таку важливу мету тогочасної української національної школи, як формування виховного ідеалу. Цінним є і його підручник для педагогів «Загальні методи навчання», в якому детально проаналізовано філософсько-психологічні основи навчально-пізнавальної діяльності дітей, принципи і методи навчання, шляхи активізації пізнавальних зусиль учнів у процесі використання різних методів навчання. «Головна заслуга цього педагога, — на думку Анатолія Погрібного, — полягає у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».

Звільнившись від партійної опіки, марксистсько-ленінської ідеології, утисків тоталітарного режиму, нині українська національна педагогіка відроджується на принципах демократії та гуманізму. В ній окреслилися
нові напрями:

— педагогіка співробітництва — передбачає спільну діяльність учителя й учня, що ґрунтується на взаєморозумінні, єдності їхніх Інтересів і прагнень, метою якої є особистісний розвиток школярів у процесі навчання й виховання;

— особистісно орієнтована педагогіка — покликана максимально наблизити зміст і методику навчально-виховного процесу до інтересів, нахилів, потреб і життєвих цілей особистості школяра;

— педагогіка життєтворчості — проголошує необхідність творчого підходу до організації навчально-пізнавальної та позанавчальної діяльності школярів;

— педагогіка толерантності — спирається на такий важливий у спілкуванні принцип, як терпимість до чужих думок і вірувань.

Бурхливий розвиток людської цивілізації супроводжується

виникненням нових гуманітарних проблем, які стосуються освітньо-виховної сфери. Це потребує посиленої уваги вітчизняної педагогіки до зарубіжної педагогічної теорії і практики, використання їх у вирішенні подібних проблем в умовах нашого суспільства, оптимального поєднання цього зарубіжного досвіду з національними педагогічними традиціями і новаторством.

Джерела педагогіки. Основними джерелами, що збагачують педагогічну теорію і практику, є:

1. Народна педагогіка, що відображає народну мудрість і досвід виховання в усній народній творчості: прислів'ях, приказках, піснях, казках, обрядах, звичаях, іграх, загадках, міфах та ін. Вона містить повчання і судження з різних питань виховання і навчання, з налагодження добрих стосунків між людьми тощо.

2. Педагогічні ідеї і теорії прогресивних педагогів минулого.

3. Сучасні педагогічні дослідження, які збагачують педагогічну думку новими ідеями.

4. Передовий педагогічний досвід, різнобічне вивчення та узагальнення якого дає змогу визначити певні наукові факти, закономірності, що живлять нові теорії, концепції, прогнози. Здобуті в процесі вивчення педагогічного досвіду знання стають джерелом розвитку педагогічних наук.

Будучи загальноцивілізаційним феноменом, педагогіка у своєму розвитку використовує надбання різних наук, передусім гуманітарних, її різноманітні системи інколи містять нетрадиційні знання.

Аспекти педагогіки. У процесі розвитку педагогіки структурно виокремилися три її аспекти. По-перше, вона є наукою, яка має свої об'єкт, предмет, принципи, закономірності. По-друге, це практика, яка допомагає вирішувати складні педагогічні проблеми, що виникають у навчально-виховному процесі. По-третє, педагогіка є мистецтвом, що вимагає творчого натхнення вчителя для досягнення майстерності педагогічного впливу.

У живому педагогічному процесі ці аспекти педагогіки поєднуються. Розкриваючи об'єктивні закономірності виховання і навчання, педагогіка показує шляхи практичного застосування теоретичних тверджень, виступаючи таким чином як прикладна наука. Справжня майстерність педагога, високе мистецтво завжди ґрунтуються на наукових знаннях. У свою чергу, узагальнення досвіду майстерності і мистецтва передових учителів дає змогу педагогічній науці формулювати правила виховання і навчання.

9.2. Класична форма навчання, інші форми навчання

Класична форма навчання, розроблена Я.-А. Коменським.

Зростання міст, розвиток територіальних відносин і промисловості вимагали вдосконалення навчання, що привело до виникнення класичної форми організації навчального процесу.

На чолі класу стояв окремий викладач, який об'єднував у своїх руках усе навчання. Програма підпорядковувалася основній меті - забезпеченню доброго знання латинської мови та ораторського мистецтва цією мовою.

Така форма навчання використовувалась у братських школах України, але найбільш повне і глибоке обгрунтування знайшла у праці Я.-А. Коменського «Велика дидактика» (1632 р.).

Він вважав, що в школі потрібні класи, які формуються на початку навчального року.

Навчальний рік повинен мати визначені початок і кінець, чотири періоди канікул.

Було вироблено програму навчання, розподілено зміст навчання за роками. Кожен день повинен мати чотири години з викладачем, чотири години самостійної роботи учнів, окрім середи й суботи, коли після обіду заняття не проводились.

Коменський вважав за можливе одночасне навчання великої кількості учнів (40-50 осіб) і навіть припускав, що кількість учнів може бути збільшена до 300 за умови залучення кращих учнів для проведення занять з кожним десятком учнів під загальним керівництвом учителя.

Протягом 300 років класно-урочна система діє та удосконалюється за участю кращих учителів і видатних учених-педагогів.

Белл-ланкастерська система навчання

Ідея Я.-А. Коменського про можливість залучення кращих учнів до навчання інших набула поширення в Англії наприкінці XVIII - на початку XIX ст. і дістала назву белл-ланкастерської системи навчання.

Назву ця система отримала за прізвищами її авторів - Белла, англійського священика-місіонера, і Ланкастера, англійського педагога. Сутність системи полягала в тому, що вчитель організовував навчання молодших школярів за допомогою старших. Учитель не проводив заняття з класом, він лише давав інструктаж старшим дітям.

У наш час у деяких спеціалізованих школах також практикується проведення занять у молодших класах учнями випускного 11-го класу. А втім, проведення занять у школах студентами педагогічних вузів практикувалося завжди і практикується нині у вітчизняній школі. А це є не що інше, як елемент белл-ланкастерської системи навчання.

Лабораторна система занять за Дальтон-планом.

На початку XX ст. було зроблено спробу відмовитися від класно-урочної системи навчання. У 1909р. американська вчителька Елл єн Паркгерст запропонувала будувати всю навчальну роботу відповідно до так званого Дальтон-плану (за назвою м,Дальтона, де був застосований).

Заняття за Дальтон-планом виключають класи, колективну робо-
ту вчителя з учнями. Натомість використовуються лабораторії, де
зосереджено необхідні книги, таблиці, прилади, що ними учні мо-
жуть користуватись у процесі занять.

У разі труднощів вони можуть звертатися по допомогу до вчителя.

Вчитель дає кожному учневі індивідуальне завдання, орієнтовний план на день, пропонує раціональні методи виконання цього завдання.

Виконавши завдання, учень складає залік і отримує наступне завдання.

Інтенсивність, швидкість праці залежать від самих учнів, тому кожний просувається вперед індивідуально, у тому темпі, в якому встигає виконувати завдання.

Така форма навчання збереглася частково – як форма проведення лабораторних занять із фізики чи хімії у школах або з технічних дисциплін у вузах. Щоправда, клас чи група поділяється на підгрупи, бригади, варіанти завдань. Зрозуміла річ, що система занять, яка складається виключно з лабораторних робіт у нашому розумінні, не могла зберегтись як єдино можлива.

Дата добавления: 2014-12-07