Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Внесок харківської школи романтиків у розвиток української літературної критики. М. І. Костомаровяк критик




Читайте также:
  1. Flashback: взгляд в недавнее прошлое феминистской критики
  2. IV. Розвиток математичних знань.
  3. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  4. Алгоритм висловлення конструктивної критики
  5. Американська школа– сформу­валась наприкінці XIX ст. у США і стала однією з основоположних у формуванні неокласичної теорії. За­сновником і главою школи був Дж. Б.Кларк.
  6. Анкетування щодо дотримання етичних норм і правил у Первомайському міськрайонному суді Харківської області
  7. Антимонопольна політика і розвиток конкуренції в Україні
  8. Архетипи української культури.
  9. Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.
  10. Будівельний комплекс України, його розвиток в роки незалежності 1 страница
  11. Будівельний комплекс України, його розвиток в роки незалежності 2 страница
  12. Будівельний комплекс України, його розвиток в роки незалежності 3 страница

Якщо М. Максимовичбув тією живою ланкою, яка передавала сконцентрований досвід філософської естетики через докладне вивчення давньої української словесності в сучасну йому нову українську літературу, то орієнтовані на нього молоді галицькі і слобожанські романтики творили ту літературу, вносячи нею якийсь інший фермент у поцінування художніх творів. Випускники Харківського університету немовби послідовно втілювали в життя естетику І. Кронеберга, який їх навчав, що «никакой философ не в состоянии написать такой психологии, какую можно бы извлечь из творений Шекспировых» (ХІЛК-I. — С. 54). Йому належить і такий афоризм: «В народной поэзии отражается характер народа; в ней сосредоточивается вся его жизнь, как внутренняя, так и внешняя; чудесное, таинственное, непостижимое ей свойственно» (там само).

Харківські романтики — передусім Л. Боровиковський,А. Метлин­ський, Ієремія Галка(М. Костомаров) та ін. — перейнялися духом народної поезії, стилізуючи, цитуючи її у власних творах, вдаючись і до віддалених ремінісценцій, алюзій тощо. Так вони виражали своє до неї ставлення: отже, безоглядне прийняття чужої художньої манери є проявом критики, що входить у структуру власного художнього твору. З цього погляду харківські романтики творили, як митрополит Іларіону княжу добу. Розробляючи тему митця (кобзаря-бандуриста), мотиви нерозуміння юрбою свого співця-пророка, вони також живили літературний критицизм романтизму. Саморефлексія їх ліричного героя висвітлювала природу і сутність психологічного аналізу процесу виникнення художнього образу. Типовим зразком є відоме «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю?»

Кожен з цих поетів не тільки втішався красою народних пісень і рідної мови, а й діяв: збирав фольклор, коментував його, досліджував, видавав; так же ставився й до мови (якщо не в окремих статтях, то бодай в листах розмірковував над її особливостями у зіставленні з іншими мовами). Більшість з них перекладала українською з інших літератур, а переклад — то також різновид критичної інтерпретації чужих текстів.

І, нарешті, треба відзначити, що в атмосфері харківського осередку постійно відтворювалося бажання рефлексувати з приводу поезії, прози, досліджувати їх природу на давніх і сучасних зразка.Молодше покоління словесників доби романтизму цю традицію продовжувало. Якщо Білецький-Носенкостворив трактат «Существенные свойства поэзии и риторики» (1821), то А. Метлинський— маґістерську дисертацію «Речь об истинном значении поэзии» (1843), а згодом і докторську «Взгляд на историческое развитие прозы и поэзии» (1850). Під однаковою назвою «Об историческом значении русской народной поэзии» друкували свої роздуми М. Костомаров(у Харкові 1843 р.) й І. Срез­нєвський(у Москві 1844 р.).



Між теоретичними міркуваннями харківських романтиків та їх художньою практикою не завжди існувала відповідність (частіше — суперечність), що також живило критичну думку активних учасників літературного життя, які намагалися всі ці колізії в ньому осмислювати, рецензуючи нові твори чи збірники. Тоді в поле зору потрапляло естетичне почуття, викликане твором; суперечки критиків про українські нові публікації. Апелювання до читачів, покликання на їх рецептивний досвід, яскраві образні описи власних читацьких вражень — все це було притаманне романтичній критиці О. Афанасьєва-Чужбинськогоу Харкові, Є. Гребінки в Петербурзі. До таких прийомів удавався і М. Костомарову проблемно-оглядових статтях і рецензіях.

Уже згадувалося про форму критицизму, яка імпліцитно наявна у структурі альманаху «Ластівка», і характерну для критичних текстів Є. Гребінки примітку до першої глави «Гайдамаків». Він у ній писав: «Порадував нас торік Шевченко«Кобзарем», а тепер знову написав поему «Гайдамаки». Гарна штука, дуже гарна. Така смішна, мовляв, як у спасівку та у жаркий день після обіду гарний кавун! І їси, і ще хочеться — і читаєш, і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучче і лучче. Штука, я вам скажу!»14. Стислі смакові оцінки («гарна штука») мотивуються на рівні буденної свідомості через дуже віддалену аналогію з позахудожньої сфери.У подібній емоційно-стильовій тональності подаються оцінки творів Шевченка у листах до нього Г. Квітки-Основ’яненка 1840–41 року.

О. Афанасьєв-Чужбинський, рецензуючи «Ластівку» в московському журналі «Москвитянин» (1841), витворює спочатку есе про красу України, її поезію, про розчулене сприймання повістей Квітки-Основ’яненка, а далі жваво переповідає їх фабулу як життєві пригоди, супроводжуючи свою белетризовану оповідь риторичними окликами, як-от: «Превосходно! Превосходно! Какая прелесть и простота в выражении!» (ХІЛК-I. — С. 108). Резюмуючі оцінки виливаються в нього у ширші, але не конкретні, хоч і метафоричні висновки. З приводу згаданого уривка «Гайдамаків» Л. Боровиковськийнемовби відповідає на репліку-примітку Є. Гребінки: «Воображаю, что это будет за поэма!.. Степь, могилы, Днепр, леса, козачество!.. Ляхи!.. О, братіку, пиши швидше свого «Гайдамака», пиши та дай і мені послухать козацької розмови!» (Там само. — С. 111). Так в Україні зароджувалася суб’єктивно-особистісна критика, яка становитиме далі одну із тенденцій в літературній критиці, що її плекатимуть по-своєму дилетанти і поети. Емоційно-оцінний елемент у структурі критичної праці може, як видно із статей М. Костомарова, займати відповідне його природі місце, але не поставати довільним суб’єктивізмом.

Микола Іванович Костомаров(1817–1887) відбив атмосферу харківських романтиків у ранніх поезіях і виявив дійовість естетики романтизму у критиці (передусім у ранній своїй статті «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843), а згодом у проблемній рецензії «Кобзарь» Тараса Шевченка» (Отечественные записки, 1860).

Навчаючись у Харківському університеті (1833–1837), М. Косто­маровсеред інших слухав і П. Гулака-Артемовського(якийсь час навіть жив у нього), захопився українською мовою, яку вивчив самотужки. Разом з А. Метлинськимвирішили нею писати власні поезії. Випускає по-українськи щороку книги: 1838 — «Сава Чалий», 1839 — «Українські балади», 1840 — збірку «Вітка», 1841 — трагедію «Переяславська ніч» в альманасі «Сніп». Водночас працював над дисертацією «О значении унии в Западной России», але не закінчив її через протест харківського архієпископа, тому підготовив другу — про історичне значення народної поезії (1843). Отже, на час написання свого літературно-критичного огляду майбутній історик цілковито жив поезією, переймався проблемами словесності в усіх формах її вияву, не полишаючи історичних студій. Пильна увага до комплексу історико-культурних питань — характерна ознака його творчості — поезії, драматургії, наукових праць. Художня література цікавила М. Костомарова, за власним його зізнанням, «с исторической точки её значения»15. Ця позиція є концептуальною основою літературної критики Костомарова 40-х років.Від неї учений-історик не відмовився і після поглиблених досліджень міфології («Славянская мифология», 1847) і етнопсихології («Две русские народности», 1862). М. Костомаров, таким чином, стояв не тільки біля витоків історично-міфологічної школи, а й прокладав шлях, яким пішов О. Потебня, з одного боку, і етнопсихологи — з другого. Особисте знайомство з П. Кулішемі Т. Шевченкомуже в Києві розширювало коло літературних зацікавлень Костомарова, який як співавтор «Книги буття українського народу» ще глибше проникав у суспільно-культурологічні проблеми, зокрема, і в їх політичні аспекти. Однак можливе розгортання його діяльності в цьому напрямку було перерване арештом і засланням до Саратова.

Все це позначилось на інтенсивності і характері занять М. Костомароваукраїнською літературою: були вони після заслання спорадичними, власне історико-літературознавчими і проводились з «історичного погляду».

В історії української літературної критики праця М. Костомарова«Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке» є зразком ґрунтовної проблемно-оглядової статті на матеріялі нової української літератури за сорок років її існування.У ній автор торкнувся таких важливих теоретичних проблем, як статус української мови серед слов’янських, зміна літературних напрямів і розвиток у цьому зв’язку системи жанрів, утвердження принципу народності в слов’янських літературах (і в українській, зосібна), відмінності відображення дійсності в усній (народній) і писемній (професійній) літературі, типи української жінки та їх відбиття в прозі, критерії оцінки художніх творів, — підпорядкувавши все це оцінці творів відомих українських письменників. Критик для огляду й поцінування вибрав «все, на что можно обратить внимание в малороссийской литературе, и едва ли не все, что было написано на малороссийском языке в России» (ХІЛК-I. — С. 210). Цим зауваженням Костомаров застеріг себе від можливих закидів у бібліографічній неповноті, свідомо співвіднісши власний огляд з однотипним оглядом М. Максимовича:один розглянув творчість наддністрянців, другий — над­дніпрянців.

Логічна основа статті М. Костомаровадоволі струнка. «Наречие правильное, богатое, гармоническое и способное к развитию литературной образованности» (ХІЛК-I. — С. 194) — це про мову українців; з розвитком просвітництва «вкус утончался, публика возымела потребность в чтении легком, служащим к удовольствию; явились романы, повести, театральные сочинения» (с. 195), з поширенням ідеї народності в Європі «мы начали стыдиться своего равнодушия к отечественному» і звернулися «к собственному источнику национальности и народности» (там само), в результаті чого «изменялся вкус, изменялся и язык» (там же). Як бачимо, автор глибоко розумів і чітко враховував взаємозв’язки у зміні основних компонентів естетичної свідомості: потреба — смак — засади літературної творчості — літературні напрями, жанри, мова — читач (адресат). На такій основі цілком обґрунтовано склався висновок, який мав методологічне значення для критика: «Теперь идея народности оживила нашу литературу: и читающая публика, и писатели почитают народность главным достоинством всякого сочинения по изящной словесности» (с. 196). Отже, зроблено осяжні висновки в оглядовій статті, метою якої було — оцінити твори, написані й опубліковані українською мовою. М. Костомаров виходив з того, що час появи таких творів — це період «упадка классицизма и вторжения в европейские литературы романтических идей» (с. 197). Автор фіксував прояви зіпсуття естетичних смаків, але для нього важливо було принципово наголосити на тому, що «народность Малороссии есть особенная, отличная от народности великороссийской» (с. 196). Такий теоретико-естетичний «зачин» статті, широко окреслений історико-літературний контекст у всеєвропейському масштабі дали можливість Костомарову влучно оцінити твори І. Котляревського,Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боро­виковського,А. Метлин­ськогота молодого тоді Т. Шевченка, зробивши загальний висновок, який протистояв шовіністичним заперечувальникам. «Литература, считающая в себе такие творения (подібні до повісті Квітки-Основ’яненка. — Р. Г.), — узагальнював автор огляду, — не может быть ничтожною: при малом количестве своих произведений она счастлива, если может похвалиться такими, в которых видно не какое-нибудь подражание чужому, не иностранные чуждые идеи, одетые в искаженную форму, не жалкая всеобщность, мысли, всем известные, выраженные образами, всем известными, но истинное изображение своего, родного, со всем отпечатком национального характера» (с. 200–201). Закономірно, що в процесі таких міркувань М. Костомаров змінив термінологію: замість «наречия» стосовно української мови почав вживати слово «язык».

Критеріями захоплених оцінок художніх творів українських авторів для Костомароває «верное изображение народного быта», «живость и естественность характеров», які випливають «из глубины характера малороссийской нации».При цьому критик звертає увагу на «ясность характеров», їх «резкость» і різнотипність, а також на «художественную отделку», «соразмерность» в частях» творів. Оцінюючи лірику, Костомаров враховує природність розвитку ліричного переживання, яке поєднує емоційні стани ліричних персонажів, автора і продовжується у свідомості читача. Промовистим з цього погляду є таке узагальнення, яке випливає з аналізу поезій А. Могили(Метлинського): «Собственные чувства поэта высказываются тогда уже, когда явления, пробудившие их, овладевают вами, и вы сталкиваетесь с его впечатлениями и признаете их за свои. Он как будто не хочет высказать всего, что у него на душе, и делится вместе с вами, не сознаваясь. Это достоинство истинного художника, и нельзя не видеть здесь малороссийского характера» (с. 209). Арґументуючи свої оцінки, критик, по-перше, таким чином увиразнює їх теоретичні основи, називає критерії поцінування творів і, по-друге, часто вдається до позатекстової реальності: згадує життєві факти, апелює до досвіду читачів. Тоді це виявляється в такий спосіб: «Обращаюсь к тем, которым известна малороссийская народная поэзия. Они знают... » (с. 201); «Маруся ничуть не идеал: она обыкновенная в быте малороссийском; вы можете много увидеть таких Марусь» (с. 203); «Кто следил за малороссиянином.., тот может поверить... » (с. 209).

Основна частина власне літературно-критичного огляду присвячена кільком письменникам, які мали на час писання статті значний доробок або високо оцінювались критикою. У заключній частині огляду тільки згадується ряд прізвищ інших літераторів, чиї твори мають, на погляд Костомарова, «более или менее относительную цену в малороссийской литературе» (с. 210), і перераховує альманахи, в яких ці твори друкувалися. Характерно, що власні твори Костомаров лише називає в бібліографічній довідці без авторства.

Схильність М. Костомаровадо теоретизації в літературно-критичних працях проявилася ще більш виразно після заслання.Його статті «Народні оповідання» Марка Вовчка» (Современник, 1859) і «Кобзарь» Тараса Шевченко» (Отечественные записки, 1860) — це за жанровими ознаками — рецензії-трактати. Вони вкладаються у розміри рецензії, бо мають предметом розгляду по одній книзі одного автора, які щойно вийшли друком. Їх аналіз та оцінки спрямовані, спроектовані на поточний літературний момент, адресовані сучасникам. Писані для популярних російських журналів у час суспільного піднесення і підготовки реформи 1861 року, вони надихані тодішньою епохою. У такій ситуації обидві рецензії не могли не бути проблемними, скрито і відверто полемічними. Про це свідчить не тільки їх зміст, а й композиція. Обидві мають ґрунтовні теоретичні вступи, обидві співвіднесені з минулим, коли нова українська література зазнавала особливо гострих нападок і російських шовіністів, і українських перевертнів. Про все це згадується як про минуле, рецидиви якого даються взнаки у сучасному. Критик спокійно ставить і розглядає проблеми української літератури, бо спирається на авторитет і загальне читацьке визнання авторів, чиї книги представляє всеросійському загалові.

У «Народних оповіданнях» Марка Вовчкакритик вбачає щось «античне» — вміння «в немногих чертах представить многое» (ХІЛК-I. — С. 231). Це, на його погляд, «речь народа», «движение малороссийского сердца», «голос правды и человеколюбия за слабых и беззащитных» (там само). Теми, взяті із життя народу, породжені, наголошував Костомаров, «неестественным и ненормальным отношением земледельцев к землевладельцам», які по суті стали «душевладельцами». Те, що заборонялося раніше цензурою, стало предметом безпосереднього обговорення в передреволюційній ситуації. Зосередивши основну увагу на проблематиці рецензованих творів та на її актуальності, критик тільки принагідно відзначає моменти «неестественности» характерів, деякі розтягнутості в окремих оповіданнях (його основні критерії), зате обстоює право автора на власний погляд і своєрідність письма. М. Костомаров розуміє, що «Народні оповідання» Марка Вовчка «не коснулись таких сторон этого предмета (взаємин землевласників и землеробів. — Р. Г.), которые бы вытекали из его сущности» (с. 233) і були тоді бажаними в літературі, але слушно твердив: «Никто не в праве требовать от сочинителя, чтоб он изображал то, а не другое, когда он не показал сам притязания» (там само). І водночас делікатно додавав, що читачі «вправе просить» автора прекрасних оповідань «не останавливаться на этих первоначальных опытах, а раскрыть важную сторону народной жизни в более общих и знаменательных её явлениях. Все малороссияне разделяют это желание» (там само).

Так в історії української літературної критики у коректній формі постало питання спрямовуючої ролі критики, читацьких сподівань на літературний процес.М. Костомаров, характеризуючи своєрідність «Народних оповідань» Марка Вовчка, звертав увагу на роль оповідача, на позицію автора («личность автора невидима»), що задовольняється характеристичними рисами явищ і постатей, які представляє в розрахунку на співтворчість читача.

Стаття про «Кобзар» Т. Шевченка1860 року стала рецензією-трактатом тому, що в ній на прикладі творів поета розглянуто питання еволюції народності української літератури, взаємодії народної і професійно-письменницької творчості, роль державності у розвитку нації, національної мови і літератури. Своєрідність цієї літературно-критичної студії полягає в тому, що в ній творчість Шевченка оцінюється в цілому як національний духовний феномен через визначення його ролі в українській культурі, місця в європейській літературі, через зіставлення з народною творчістю і писаннями М. Гоголя.

Оцінки-висновки М. Костомарова— стислі і виразні, хоча докладно не арґументовані розгорнутими аналізами поодиноких творів. Критик-дослідник з публіцистичним пафосом стверджував: 1) «Шевченкопринадлежит к первоклассным поэтам славянского мира. Его место рядом с Мицкевичеми Пушкиным» (с. 226); 2) «Независимо от всех эстетических достоинств его стихотворений, главное, что не только приковывает к нему читателя, но и ставит поэта выше уровня обычных писателей, это то, что явление Шевченко победоносно поражает старый предрассудок от удобо- и неудобописательства на том или другом языке, в той или другой форме выражения»; 3) «Поэзия Шевченко есть родная и законная дочь народной малорусской поэзии — поэзии песен, но сохраняет свою отдельность от последней и самобытность»; 4) «Проникаясь поэзией Шевченко, возникает и утверждается мысль и надежда возрождения массы (...) не только малороссийской, но вообще взятой... Вот отчего и великорусс, и поляк, и немец, и француз, если только у него есть поэтическое чутье и любящее сердце, не останется без влияния от поэзии Шевченко».

Все це констатувалося за життя Т. Шевченкаі в принципі підтвердилося історією літератури. З цього погляду важко переоцінити значення російськомовної літературно-критичної діяльності і творчості М. Костомаровадля розвитку української літературної критики.





Дата добавления: 2014-12-07; Просмотров: 361; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:

  1. Flashback: взгляд в недавнее прошлое феминистской критики
  2. IV. Розвиток математичних знань.
  3. Актуальність безпеки життєдіяльності. Сталий розвиток людини
  4. Алгоритм висловлення конструктивної критики
  5. Американська школа– сформу­валась наприкінці XIX ст. у США і стала однією з основоположних у формуванні неокласичної теорії. За­сновником і главою школи був Дж. Б.Кларк.
  6. Анкетування щодо дотримання етичних норм і правил у Первомайському міськрайонному суді Харківської області
  7. Антимонопольна політика і розвиток конкуренції в Україні
  8. Архетипи української культури.
  9. Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.
  10. Будівельний комплекс України, його розвиток в роки незалежності 1 страница
  11. Будівельний комплекс України, його розвиток в роки незалежності 2 страница
  12. Будівельний комплекс України, його розвиток в роки незалежності 3 страница




studopedia.su - Студопедия (2013 - 2018) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление ip: 54.198.86.28
Генерация страницы за: 0.003 сек.