Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Економіка

Читайте также:
  1. IX. Національна економіка І економічна безпека
  2. ВОЄННА ЕКОНОМІКА
  3. Галузь знань: 0305 Економіка та підприємництво
  4. Економіка бджільництва.
  5. Економіка виробництва і використання кормів.
  6. Економіка виробництва продукції вівчарства.
  7. Економіка виробництва продукції птахівництва.
  8. Економіка виробництва продукції свинарства
  9. Економіка виробництва продукції скотарства.
  10. Економіка експлуатації озброєння і військової техніки
  11. Економіка Північно-Східного району.



Наповненийсвіт

Економіка

Е Е

 

 

С

переробка відходів

 

М М

Екосистема Т

 

Е Е

 

Рис. 4.1. Економіка як відкрита підсистема екосистеми

С = сонячна енергія; Т = тепло; М = матеріал; Е = енергія

– капітал, створений людиною; – природний капітал

 

Коли навколо економіки окреслюється обмежувальна лінія довкілля, ми переходимо від економічної теорії “порожнього світу” до економічної теорії “наповненого світу”; тобто від світу, в якому вхідні і вихідні чинники економіки необмежені, до світу, в якому вони стають дедалі більш обмеженими в результаті виснаження і забруднення обмеженого за розмірами довкілля. При цьому логіка економічної діяльності залишається незмінною – необхідно заощаджувати на дефіцитних факторах. Але характер дефіциту докорінно змінюється: дефіцитними чинниками стають вже не засоби виробництва, створені людьми, а при­родний капітал, що залишився (тобто не рибальські човни, а популяція риби, що залишилась у морі). Тому стратегія діяльності теж повинна радикально змінитись. Ось чому чиниться такий опір простому малюн­ку. Те, що малюнок є одночасно таким простим і очевидно реалістич­ним, пояснює, чому його не хочуть розглядати послідовники економіки зростання.

Відомо, що одним із способів вихолощення змісту будь-якої концепції є розширення її меж до такої міри, щоб вона стала всеохоплюючою. На початок 90-х років фразеологія “сталого розвитку” стала настільки модною, що вже аб­солютно все повинно було бути сталим, у результаті чого порівняно ясне поняття екологічної сталості економічної підсистеми було похова­не під “корисними” доповненнями на зразок соціальної сталості, полі­тичної сталості, фінансової сталості, культурної сталості і таке інше. Будь-яке визначення, що включає в себе абсолютно все, не має ніякого сенсу. Але якщо хтось заперечує проти включення культури у визначення сталого розвитку, то його звинувачують у тому, що він заперечує важ­ливість культури. Дуже швидко визначення сталого розвитку почало включати навіть право людей на мирне зібрання. Право на мирне зіб­рання – дуже важ­лива річ, але не слід включати всі важливі речі до визначення сталого розвитку. Цей термін набув такої популярності, що кожен відчував, що справа, якою він опікується, повинна входити до загального визначення, бо інакше вона без вагань буде приречена на забуття.

У 1995 р. було опубліковано спільну заяву відомих вчених-економістів і екологів під назвою “Економічне зростання, екологічний потенціал і довкілля”. В цій заяві наголошується, що, по-перше, ресурсна база довкілля є скінченою; по-друге, екологічний потенціал нашої планети є обмеже­ним і, по-третє, економічне зростання не є панацеєю від погіршення якості довкілля.



Економічне зростання – окрім того, що воно є неправильним засобом лікування, – є ще й головною причиною еко­логічної деградації (разом із збільшенням чисельності населення). Для цьо­го треба розділити економічне зростання, визначене як збіль­шення ВНП, на його кількісний фізичний компонент (збільшення пото­ку ресурсів) і якісний нефізичний компонент (поліпшення ефективності використання ресурсів). Тоді стає зрозумілим, що загальне збільшення ресурсопотоку є на­справді головною причиною деградації довкілля, в той час як поліпшення ефективності використання ресурсів дає можливість зберігати довкіл­ля шляхом зменшення потоку ресурсів або застосування більш безпеч­ної комбінації продуктів. Таким чином, розвиток (підвищення ефективності використання ресурсів) без зростання (збільшення ресурсопотоку) можна вважати сталим розвитком. Більше того, зростання у фізичному сенсі може бути антиекономічним або навіть шкідливим, тобто, починаючи з певної вели­чини, збільшення потоку ресурсів може приз­вести до того, що екологічні витрати будуть зростати швидше, ніж вироблені блага, що зробить нас біднішими, а не багатшими.

Конкретне уявлення про рівень політичного усвідомлення ідеї сталого розвитку у Сполучених Штатах Америки дає ­аналіз 15 принципів, проголошених президентською Радою з питань сталого розвитку[33] [Г. Дейлі, 2003]:

1. Ми повинні зберігати і по можливості відновлювати ціліс­ність природних систем – ґрунтів, води, повітря і біологічної різноманітності, – які підтримують як економічний добро­бут, так і саме життя.

Цілком слушно. Для відновлення природних систем необхідно зменшити наше фізичне навантаження на них (як на джерела ресурсів та смітники нашої економіки), щоб вони могли самовідновлюватись. Постійне збільшення масштабу економічної діяльності призводить до захоплення все більших площ проживання інших видів, що є не­сумісним із підтримкою біорізноманіття та екологічних систем життє­забезпечення.

2. Економічне зростання, захист довкілля і соціальна спра­ведливість мають бути взаємозалежними національними цілями, що підсилюють одна одну, а стратегії діяльності для досягнення цих цілей мають бути інтегральними.

Вказані цілі, можливо, і мають підсилювати одна одну, але на практиці вони часто конфліктують між собою. Процес кількісного збільшення масштабу економіки шляхом освоєння нової або приросту використання існуючої сировини, що видобувається із обмеженого за розмірами і можливостями довкілля не може бути ста­лим. Між тим якісне поліпшення і реалізація потенціалу може відбу­ватись вічно; принаймні ми не можемо вказати якісь очевидні обмеження для них. Таким чином, сталий розвиток – це розвиток без зростання, тобто без виходу ресурсопотоку за межі регенеративних і поглинаючих можливостей довкілля. Тому майбутній прогрес буде йти шляхом роз­витку, а не зростання. Необхідно чітко розуміти різницю між ними, бо інакше не обійдеться без непорозумінь.

3. З метою охорони і поліпшення стану довкілля необхідно разом із відповідними захисними заходами застосовувати й ринкові стратегії, спрямовані на використання приватної ініціативи та капіталу.

Так, ринок має бути головним механізмом вирішення пробле­ми ефективного розміщення ресурсів. Проте існують дві початкові проблеми, які треба вирішити, щоб ринок почав функціонувати саме таким чином. Пра­во щось вичерпувати або забруднювати в межах визначеного масштабу пере­стає бути безкоштовним товаром і перетворюється на цінний капітал. Справедливий розподіл початкових прав повинен визначатись суспільними чинниками. Тільки після того, як відповідно до суспільних обставин будуть вирішені питання сталого масштабу і справедливого розподілу, тільки тоді індивідуалістичний ринок може вирішувати проблему ефективного розміщення ресурсів. Необхідно використовувати ринок для розв’язання проблеми розмі­щення, але не можливо очікувати від ринку розв’язання проблем масштабу і розподілу.

4. Чисельність населення необхідно стабілізувати на рівні, що відповідає можливостям планети підтримувати життє­діяльність її жителів.

Цей принцип є критичним. Задля ясності слід було б додати: “... підтримувати життєдіяль­ність її жителів на такому рівні достатку на душу населення, який є достатнім для гарно­го життя”. Важко точно визначити поняття “гарне життя”, але можна, напевно, погодитись з Мальтусом, що воно має дозво­ляти кожному за обідом випивати склянку вина і з’їдати шматок м’яса. Навіть якщо людина непитуща або віддає перевагу вегетаріанській їжі, все одно такий рі­вень достатку є бажаним, бо він уже сам по собі утримуватиме чисель­ність населення на нинішньому або й нижчому рівні. Що дійсно треба стабілізувати, так це обсяг загального споживання, який дорівнює кількості людей, помноженій на споживання на душу населення. Обид­ва останні фактори треба зменшити.

Ефективною одиницею, в межах якої можна контролювати чисельність населення і споживання, є нація, а не вся планета. Різні країни зроблять свій власний вибір. Нинішній потяг до економічної глобалізації – окрім непри­вабливої перспективи мати світовий уряд – схоже, ще й суперечить концепції сталого розвитку. Найкращим внеском амери­канської нації у справу глобального сталого розвитку може бути створення успішного національного прикладу, гідного наслідування.

5. Проблема захисту природних систем вимагає від нас змі­ни моделей споживання, щоб вони відповідали концепції поступового підвищення ефективності використання сус­пільством природних ресурсів.

Починати треба з менших рівнів споживання, а не просто зміни моделей. Звичайно ж, потрібно підвищити ефективність вико­ристання ресурсів суспільством (розвиток), але найкращий шлях до цієї мети – це обмежити обсяг потоку ресурсів (зростання), змушуючи, таким чином, прогрес іти по шляху розвитку, а не зростання.

6. Прогрес на шляху ліквідації бідності є суттєвим для еко­номічного прогресу, справедливості та якості довкілля.

Ліквідація бідності за відсутності зростання (яке досі не змогло її подолати) повинна відбутись за рахунок кращого розподі­лу, більш жорсткого контролю за чисельністю населення і розвитку.

7. Усі прошарки суспільства повинні справедливо розподіляти між собою як екологічні витрати, так і блага.

Це повинно відбуватись через інтерналізацію екологічних витрат та їх включення в ціну так, щоб платили ті, хто за­бруд­нює і збіднює довкілля. Один із ефективних способів досягти зрушень у цьому напрямі – це змінити базу оподаткування з доходу (доданої вартості) на потік ресурсів (те, до чого вартість додається). Навіщо оподат­ковувати те, чого ми найбільше прагнемо – роботу і доходи? Чому не оподаткувати те, чого ми хочемо найменше, – висна­ження і за­бруднення довкілля? Така зміна не обов’язково вплине на бюджетні надход­ження і може супроводжуватись встановленням ви­соких податків на дуже високі доходи і негативних податків на дуже низькі доходи з метою підтримки прогресивної шкали оподаткування. Справедливість при цьому торжествує, бо ті, хто забруднюють й ви­снажують довкілля, платитимуть за свої дії, а неминуча регресив­ність податку на споживання нейтралізується субси­діями для мало­імущих та високими податками на надвисокі доходи.

8. Будь-які економічні чи екологічні рішення повинні прий­матись з урахуванням добробуту майбутніх поколінь і зберігати для них можливість якомога ширшого вибору.

Збереження широти нині існуючого вибору для майбутніх поколінь є головною метою сталого розвитку, але її не можна досягти шляхом розрізнених індивідуалістичних міркувань про вплив усіх мікроекономічних та екологічних рішень на майбутнє. Збереження можливості вибору для нащадків повинно бути макросуспільним рішенням, яке буде впроваджуватись через макрополітику, наприклад, встановлення обмежень на масштаб ресурсопотоку. Спонукання окре­мих осіб до врахування інтересів майбутніх поколінь у ході прийняття ними особистих економічних рішень є необхідною, але недостатньою умовою.

9. Особливо обачно слід діяти у випадках, коли здоров’ю лю­дей може загрожувати небезпека або існує ризик завдання суттєвої чи непоправної шкоди довкіллю, а наука ще не має достовірних даних.

Невизначеність, яка залишається щодо впливу на довкілля нових тех­нологій або речовин, – це реальні економічні витрати. Як і інші витрати, їх слід включати в ціну, і за них мають платити споживачі того товару, що став причиною цих витрат, а не суспільство в цілому. Краще це робити шляхом оформлення гарантійного внеску на всю суму можливої шкоди, який сплачується наперед, а потім поступово повер­тається в міру того, як досвід використання зменшує невизначеність щодо можливої шкоди. Сьогодні тягар непевності великою мірою ля­гає на все суспільство. Закони, що встановлюють відповідальність, вступають у дію лише після того, як щось відбулося, і навіть тоді не­спроможність платити зустрічається надто часто.

10. Сталий розвиток вимагає фундаментальних змін у пове­дінці уряду, приватних інституцій та окремих осіб.

Так. Хоч поведінка і потребує змін, основний принцип часто залишається незмінним. Наприклад, в економіці прий­нято, що при обрахуванні доходу ми повинні враховувати амортизацію капітальних фондів для збереження існуючого рівня виробництва. Цей принцип зберігається, його лише слід поширити на природний капітал так само, як і на створений людьми. Вичерпування природного капіталу є витратою і повинно враховуватись у макросистемі національних рахунків, оцінці мікропроектів і міжнародному балансі платежів.

11. Екологічні і економічні турботи є наріжним каменем нашої національної та глобальної безпеки.

Правильно, особливо щодо країн, які живуть у межах незро­стаючого екологічно сталого біофізичного запасу. Вірогідність того, що такі країни стануть воювати одна з одною, значно менша, ніж для країн, які розширюють своє споживання і залежність від ресурсів, що належать іншим країнам або всьому людству, як, наприклад, нафта на Близькому Сході або здатність атмосфери поглинати СО2і SO2.

12. Сталий розвиток найкращим чином досягається там, де процвітають вільні суспільні інсти­тути.

Так. Ми повинні пам’ятати, що вільні інститути включають у себе не тільки інститут особистої свободи в конкурентному ринковому середовищі (свобода від монополії), а й суспільну, колективну свободу демократично приймати закони заради загального блага. Як наголо­шувалось раніше, ринкове вирішення проблеми ефективного розміщен­ня ресурсів передбачає політичне вирішення проблеми сталого мас­штабу і справедливого розподілу.

13. Прийняття рішень, які впливають на сталий роз­виток, має відбуватись відкрито і за участі всіх зацікавлених сто­рін. Це вимагає освіченої громадськості, вільного поширення інформації та надання рівних і справедливих можливостей для проведення їх перегляду і виправлення.

В контексті цього принципу стара Генеральна угода про торгівлю і тарифи (GATT) і нова Всесвітня торговельна організація (WTO) є дуже підозрілими інституціями, і в них необхідно провести серйозні зміни, щоб вони відповідали вимогам прозорості та іншим принципам сталого розвитку.

14. Прогрес науки і техніки дає користь, оскільки збільшує як наше розуміння, так і можливості щодо вибору схеми взаємо­відносин між людством і довкіллям. Ми повинні постійно дбати про розвиток науки і техніки для досягнення екологічної ефективності, захисту і відновлення природних систем та зміни моделей споживання.

Ніхто не може опиратись прогресу в галузі знань, але нині вже має прийти розуміння того, що не кожна нова технологія корисна для людства. Нам потрібні технології роз­витку, що могли б більш ефективно переробляти певний обсяг ресурсів, а не технології зростання, що мають більші щелепи і більший травний тракт. Знову ж таки, замість туманного формулювання щодо “зміни моделей споживання”, потрібно було б указати “зменшення рівнів споживання” природних ресурсів і послуг. Як тільки потік ресурсів знизиться до сталого рівня, модель споживання автоматично прийде у відповідність новим умовам завдяки ринку. Прямий контроль за модел­лю споживання призведе до відмови від ринку і, головне, не обмежить рівень споживання.

15. Сталий розвиток США тісно пов’язаний з глобальною сталістю. Наша політика торгівлі, економічного розвитку, міжнародної допомоги і охорони довкілля повинна розгля­датись у контексті міжна­родних наслідків такої політики.

Майже всяка політика, спрямована на досягнення сталості, передбачає інтерналізацію (врахування) зовнішніх природних і соціальних витрат на національному рівні. Це призводить до підвищення цін. Тому вільна торгівля з країнами, які не враховують ці витрати або роблять це в значно менших масштабах, неможлива. В таких випадках виправдано встановлення захисних тарифів. Такі тарифи спрямовані на захист не неефективної промисловості чи фірми, а ефективної національної політики щодо інтерналізації витрат. Вільна торгівля між країнами з різними режимами інтерналізації витрат викличе зниження стандартів у результаті конкуренції і призведе до ситуації, де все більша частка сукупного світового продукту буде вироблятися в країнах, які все менш повно враховують витрати.

Нинішня тенденція до економічної глобалізації через вільну торгівлю, мобільність вільного капіталу і вільну (чи при­наймні неконтрольовану) міграцію є насправді стиранням національ­них кор­донів на догоду економічним цілям. Це значно підриває можливості країн щодо впровадження будь-якої політики підтримки сталого роз­витку, в тому числі контролю за кількістю населення та виконання між­народних домовленостей, під­писаних з метою вирішення глобальних екологічних проблем. Екологи і прибічники сталого розвитку повинні знайти пере­конливі відповіді на глибокі філософські й релігійні питання стосовно того, чому їх зусилля, врешті-решт, мають сенс.

 

4.2. Деякі еколого-економічні показники розвитку України [34]

На сьогодні в Україні 1 кг умовного палива витрачається для виробництва ВНП на суму 1,8 долара США, а в середньому по Європі ця сума становить $6,4. В той же час, в енергетиці України відновлювальні джерела енергії становлять всього 0,2%, а в Європейському Союзі – 3,7%.

Соціальні умови. Тривалість життя в Україні в цілому скоротилася до 66,5 років (у Швеції – 80, Німеччині 78,4, Польщі 73,9). Загальна кількість населення щорічно зменшується приблизно на 350 тис. осіб. Падіння рівня особистих доходів та почуття загальної невпевненості в майбутньому позначилися на зменшенні кількості шлюбів та більш пізньому вступі в шлюб, зростанні кількості розлучень, покинутих дітей та абортів. Близько 60 % українських сімей мають лише 1 дитину.У 2005 році ця тенденція схоже почала змінюватись на краще – рівень народжуваності почав зростати.

Стан довкілля. Економіка збільшила інтенсивність навантаження на довкілля, оскільки зросла її ресурсозатратність та екологічна шкідливість. Наприклад, вуглецеве навантаження (атмосферні викиди вуглекислого газу на одиницю економічного продукту) знизилося у світі більше ніж на 30% між 1950 і 1999 роками, тоді як в Україні цей показник між 1992 і 1999 роками зріс на 29 % і майже в 4 рази перевищив середньо світовий.

Кількість пилу в повітрі м. Києва складає 45 мг/м3, тоді як у Берліні 25 мг/м3, а у Парижі – 15 мг/м3. При цьому українська промисловість не виробляє каталізаторів для автомобілів, а велика частка автомобілів використовують етильований бензин з присадками свинцю.

Ще однією проблемою України є відсутність повноцінної системи поводження з відходами (як промисловими, так і побутовими), не кажучи вже про їх утилізацію, рекуперацію чи безпечне знешкодження.

Табл.5. Деякі показники розвитку країн СНД та світу на 1993 р.

(Human, 1996; World resources, 1994)

  Держава   ВНП на душу населення тис. доларів   Очікувана тривалість життя   Реальний ВНП на душу населення, тис. доларів   Індекс людського розвитку  
Канада 77.5 0,951
США     72,1     0,940  
Японія     79,6     0,938  
Коста Ріка     76,4     0,884  
Мексика       71,0     0,845  
Польща     71,1     0,819  
Росія     67,4     0,804  
Бразилія     66,5     0,796  
Білорусія     69,7     0,797  
Казахстан     69,7     0,740  
Україна 69,3 0,719
Туркменістан   65,1     0,695  
Арменія     72,8     0,680  
Узбекистан     69,4     0,679  
Азербайджан 70,7 0,665
Молдова 67,6 0,663
Киргизія 69,2 0,663
Грузія 72,9 0,645
Індонезія 63,0 0,641
Таджикистан     70,4     0,616  
Китай     68,6     0,6  
Зімбабве     53,4     0,5  
Сомалі   Н.Д.   47,2     0,2  
С’єрра Леоне   39,2     0,2  
Нігер   46,7     0,2  

Відношення держави до стану довкілля характеризується і такими показниками як залісненість території і площа природоохоронних територій. Так, заповідні території в Україні займають всього 4,5% всієї території, а площа лісів складає близько 17,0% (в Європейському Союзі відповідно 13,5% та 20%).

Використання енергії в Україні зменшилося в останні 10 років, проте значно більш глибокий спад в економіці означає, що вона залишається набагато менш енергоефективною порівняно з економіками інших індустріальних та пост комуністичних країн. Це тривожні тенденції, проте політика уряду підпорядкована виключно цілям економічного зростання. Так, наприклад, у 1999 році влада ухвалила закон щодо податкових пільг застарілій гірничо- металургійній галузі (близько половини потужностей з виплавки сталі використовують мартенівський процес, винайдений ще у 1860-х роках). Така політика заохочує збільшення марнотратного споживання природних ресурсів, забруднення довкілля та імпорт енергоносіїв з Росії. Водночас, ці субсидії допомогли гірничій галузі та металургії зробити значний внесок у зростання на 21 % валового економічного продукту в Україні у 2000-2002 роках.

Зрозуміло, що уряд несе відповідальність за таку короткозорість своєї політики розвитку, але й українські бізнесові кола мусять розділити цю провину. Прогрес до сталого суспільства вимагає соціально і екологічно відповідального підприємництва, готового змінювати свою виробничу практику та сприяти формуванню раціонального й дієвого державного регулювання (податки, субсидії, екологічні нормативи, торгівля дозвільними ліцензіями, тощо). Українська промисловість особливо потребує ресурсоефективних технологій, систем екологічно чистого і безпечного виробництва, а також ефективного менеджменту у сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів. На жаль, українські промисловці та підприємці – переважно вихідці із старої номенклатури, що захопили власність у свої руки, – переймаються переважно боротьбою з конкурентами в експлуатації застарілої промислової бази з метою одержати швидкі прибутки.

Україна є практично єдиною державою Європи, яка не має Національного плану дій з охорони навколишнього середовища, а Стратегія сталого розвитку розроблена тільки на рівні проекту. Відсутній в Україні також і Національний план з інтегрованого управління та раціонального використання природних ресурсів.

Не дивно, що в Україні політичний вплив ідей сталого розвитку є дуже слабким. Гори публікацій про сталий розвиток були надруковані за останні десять років у всьому світі, але дуже мало з них українською мовою. Невігластво щодо концепції сталого розвитку, навіть щодо її засадничих принципів, є типовим в Україні. Висвітлення переваг сталого розвитку та формування почуття нагальності переходу до нього повинні стати ключовими для будь-якої політики, яка має на меті попередити економічні, соціальні та екологічні потрясіння в Україні.

Однак, є надія на кращі зміни і в цьому напрямку. 22 квітня 2005 року комітет з питань співпраці Україна-ЄС схвалив розроблені українською стороною заходи з виконання Плану дій „Україна-ЄС”. Згідно з цим документом КМУ запланував уже до кінця 2005 року розробити законопроекти „Про стратегію сталого розвитку України”, „Про енергозбереження” та ряд інших документів, що стосуються як охорони довкілля, так і раціонального використання природних ресурсів. Уряд згадав також про рішення саміту в Йоганнесбурзі – розробити заходи для запобігання погіршенню стану довкілля, захисту здоров’я людей та досягнення раціонального використання природних ресурсів. Зокрема, заплановано розробити проекти Концепції охорони водних ресурсів, Загальнодержавної програми збереження біорізноманіття на 2005-2015 рр. та інші документи.

Сьогоднішній реальний стан впровадження ідей сталого розвитку в суспільне життя України Юрій ЩЕРБАК, президент Інституту сталого розвитку України ім. В. І. Вернадськогo (саме він в ранзі міністра екології підписував угоди в Ріо) в інтерв'ю газеті «День» (№167, 3 жовтня 2007) оцінює досить песимістично. За його словами: «Сьогодні, через п’ятнадцять років після саміту в Ріо, ми збагнули, що живемо в світі нових суворих реалій, коли закінчився рожевий період після холодної війни (Post-Cold War period). У світі виникли нові виклики, про які не думали лідери 1992 року: зросли терористичні загрози, посилилась боротьба за природні ресурси, що невпинно скорочуються, — органічні види палива, уран, воду, харчові продукти та інше; виникли нові небезпечні воєнні конфлікти на Близькому Сході, зростає нерівність країн і народів, посилена процесами глобалізації. У світі дуже мало що робиться для торжества принципів сталого розвитку і реалізації засад саміту Ріо на практиці.

Як висловився професор О. Яблоков, усе більш очевидною стає криза людської цивілізації, яка перетворює ідеї сталого розвитку на утопію.
Цей скепсис, що його поділяють з О. Яблоковим ряд провідних екологів світу, має підстави для існування. Так, згідно з доповіддю Національної розвідувальної Ради США (Mapping the Global Future. Report of the National Intelligence Council’s 2020 Project, 2004), що розробляє сценарії до 2020 року, головною подією стане вихід на світову арену Китаю та Індії, як нових глобальних гравців iз сумарним населенням 2,7 млрд. чоловік, з різко зростаючими потребами в енергоносіях та мінеральних ресурсах. Європейський Союз і Росія (а також і Україна) відчують серйозні проблеми у сфері демографії — зменшення робочої сили і старіння населення. Передбачуване зростання світової економіки на 80% в 2020 р. у порівнянні з 2000 р. не дає ніякого шансу на збалансований економічний й екологічний розвиток.

Серед глобальних економічних, екологічних, геополітичних, соціальних і технологічних ризиків, визначених у доповіді Світового економічного форуму в Давосі в 2007 р. (Global Risks 2007, WEF, 2007), найбільшим викликом для ХХI століття вважаються зміни клімату, які стануть фактором міжнародних і громадянських воєн у найближчі 50 років.
І все ж, незважаючи на всі кризові явища та наближення глобального шторму, на сьогоднішній день немає розумної альтернативи стратегії сталого розвитку. При цьому треба розуміти, що універсальний рецепт такого розвитку відсутній. Кожна країна повинна вирішувати проблему сталого розвитку, виходячи з власних цілей, національних особливостей та економічних можливостей. Будівля сталого розвитку — це складно збалансована конструкція, що тримається на кількох колонах: крім традиційно згадуваних економічної, соціальної та екологічної складових, важливу роль, особливо стосовно України, грає соціо- політична ситуація.

Досить згадати коротку історію незалежної України з її трьома президентами і чотирнадцятьма урядами, які борсалися у вирі сьогоденних проблем і не мали можливості зазирнути в майбутнє, щоб зрозуміти, наскільки нестабільною є державно-політична пострадянська система, яка не вийшла за межі парадигми індустріального суспільства.
За таких умов комплексна програма імплементації на національному рівні рішень, прийнятих на саміті сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002), затверджена Кабінетом Міністрів України в 2003 р., стала черговою невиконаною відпискою. Такі декоративні утворення, як Національна рада сталого розвитку при Президенті України і Національна комісія сталого розвитку при Кабінеті Міністрів України або взагалі не скликалися, або були обмежені консультативними функціями.

Про який сталий розвиток можна говорити в країні, де ведеться шалена і безпринципна боротьба за владу (тобто розкрадання загальнонаціональних ресурсів), де перманентні міжпартійні (міжкланові) та міжособистісні конфлікти в керівництві перетворили Україну на посміховисько Європи. Країна, яка дозволяє нестримно збагачуватись вузькій групі олігархів, тримаючи на грані зубожіння більшість трудового народу, порушує один з фундаментальних законів сталого розвитку — гармонізацію соціальних стандартів та економічних показників.

На фоні нестримної фанфарно-оглушливої рекламної кампанії надзвичайних економічних успіхів урядів і партій, що стояли при владі в Україні в 2004—2007 рр., гірким парадоксом сприймається такий факт: зростання ВВП не відбилось на добробуті народу: так, якщо в Польщі зростання ВВП на душу населення на 1000 доларів США призвело до збільшення тривалості життя на один рік (усього тривалість життя в цій країні зросла на п’ять років), то в Україні ріст ВВП призвів до… зниження середнього віку життя на 9 місяців! Замість жонглювання цифрами ВВП (тобто тоннами металу, вугілля, руди, хімічних речовин), уряд повинен звітувати перед народом показниками людського розвитку — зростанням тривалості життя, зміцненням здоров’я і освіченості народу.

За п’ять років населення України скоротилось на 2,3 млн. чоловік (4,3%). Особливо це скорочення торкнулось «процвітаючих», відданих Партії регіонів областей Донбасу, Придніпров’я, Харківщини — тобто найбільш соціально і екологічно неблагополучних країв України. Різниця в середній тривалості життя українців та громадян країн ЄС досягає 10— 11 років: чому про те, що в Україні завчасно помирають чоловіки й жінки, яким ще жити й жити, не кажуть ті партії, що так вихваляються економічними успіхами?

Невирішеність питання про продаж землі й відсутність реформ у сільському господарстві ставлять на грань повного вимирання село — цей колись становий хребет української нації. Між тим, за розрахунками експертів, українська земля може прогодувати біля 300 млн. чоловік.
Усі програми й маніфести політичних партій містять популістські обіцянки виборцям, але не пропонують стратегічних програм майбутнього України, її постіндустріального розвитку за рахунок наукоємних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій.

Зупинимось на основних національних проблемах майбутнього, вирішувати які треба вже зараз, якщо Україна не хоче опинитися на узбіччі історії.

1. ДЕГРАДАЦІЯ ДОВКІЛЛЯ


Незважаючи на падіння ВВП в 90-ті роки на 60% і зупинку ряду підприємств, екологічна ситуація погіршилась. У документі, виданому в Києві в рамках проекту ПРООНУ та Глобального Екологічного Фонду «Оцінка національного потенціалу в сфері глобального екологічного управління в Україні» (2007), стверджується, що «особливістю України є наявність значної кількості депресивних регіональних територій зі значною екологічною деградацією». «У країні сформувалося стабільне тло хімічних мутагенних і канцерогенних забруднень атмосферного повітря, водойм, ґрунтів, що значно перевищує встановлені гігієнічні нормативи». «Значна частина населення України одержує питну воду з істотними відхиленнями від нормативів». На одного громадянина України припадає 400 т. індустріальних відходів. Гори побутового сміття заполонили всю країну, а особливо Крим, який стрімко втрачає свої славетні курортно-рекреаційні можливості; невдовзі, здається, самі кримчани, змучені екологічними і побутовими негараздами, відпочиватимуть у Анталії, де і морська вода, повітря і пляжі незрівнянно чистіші. Керівництву країни треба визнати сумну істину щодо того, що Україна стала брудною країною — чи не найбруднішою в Європі не лише в політиці. Міф про чистоплотність українців упав у нас на очах. То ж перше гасло сталого розвитку для України — очищення. Без реформи ЖКГ та співпраці з великим бізнесом втілити в життя це гасло неможливо. Але перш за все керівництво країни (незалежно від того, хто прийде до влади) має виявити консолідовану волю до боротьби з деградацією довкілля. І передбачити в бюджеті не 0,5% ВВП на природоохоронні заходи, і навіть не 5%, а 7— 8% — кошти, які зможуть зрушити справу очищення з місця.

2. СТАН ЕНЕРГЕТИКИ


Енергетика визначає не лише геополітичну слабкість України, залежність від зовнішніх факторів, але й суттєво впливає на екологічну ситуацію. Головна проблема української енергетичної ситуації відома давно: енерговитратність вітчизняної економіки в 3—4 рази вища, ніж у країнах Європи і в 9 разів вища, ніж у Японії. Жорстка боротьба зі згубною перевитратою енергії і народних коштів мала б давно стати національним пріоритетом № 1. Але, незважаючи на повінь паперових програм, не стала.
Усього 0,7% енергії виробляється з використанням так званої зеленої енергетики, хоча потенційно Україна може досягнути до 2015 р. 20% вкладу зеленої енергетики — так, як передбачено в директивах Європейського Союзу.

Замість зосередження на цих пріоритетах, чергові уряди розробляють гігантоманські плани розвитку ядерної енергетики. Чим, як не безвідповідальним ставленням до власної країни та її громадян, які пережили Чорнобильську катастрофу, є план побудови… 22 нових реакторів, з них — 11 (!) у нових для України місцях. Ігнорується все: і ціна кожного реактора, не підйомна для України (ціна реактора, в залежності від його потужності, вагається від 1 до 1,6 млрд. доларів, а за розрахунками британських експертів будівництво АЕС потужністю 1200 мВт обходиться в 2,4 млрд. фунтів стерлінгів, тобто понад 4 млрд. доларів — Nuclear Issues Paper, Nr. 5, Heinrich Boll Foundation, 2005), і високa вартість атомної електроенергії, і обмеженість водних ресурсів, і брак кваліфікованих кадрів у сфері будівництва і управління АЕС, і строки будівництва (10—15 років), і небажання суспільства стати заручником атомної енергетики, і, в кінці кінців, відсутність підтримки цих абсурдних планів з боку ЄС, куди Україна начебто збирається інтегруватись.

Українська енергетика — це поле битви між прибічниками сталого розвитку і тими, хто ігнорує всі економічні та екологічні закони і хоче повернути Україну назад, в 1970— 1980 рр., коли всемогутній Союзний Средмаш намагався перетворити покірливу УРСР на атомну зону і звалище радіоактивних відходів, проблема яких досі не вирішена на глобальному рівні.
Інтереси розвитку України вимагають загальнонаціональної дискусії щодо національних пріоритетів (а не референдумів, спрямованих на знищення української мови і встановлення міфічного нейтрального статусу держави) з участю представників громадянського суспільства і зарубіжних експертів.


3. ДЕМОГРАФІЧНА СИТУАЦІЯ


Пропагандистські заходи урядів і партій щодо стимулювання народжуваності грошовими виплатами недостатньо ефективні. Головне — зупинити надсмертність чоловіків продуктивного віку, зменшити смертність від травм, особливо в ДТП, встановити контроль над поширенням СНІДу й туберкульозу, скоротити рівень наркоманії i алкоголізму.
Шляхи боротьби з цими лихами відомі, потрібні лише воля керівництва країни й розуміння небезпеки, що нависла над суспільством. Потрібне негайне реформування зруйнованої системи охорони здоров’я з врахуванням нинішніх економічних і соціальних реалій. Треба припинити, або як мінімум, обмежити загальнонаціональну «пивозацію» України, завдяки якій формуються мільйони молодих алкоголіків. Невже інтереси пивних і горілчаних королів важливіші, ніж майбутнє України?

 


4. ЗМІНИ КЛІМАТУ

 

Вони вже стали реальністю для Європи й України. Атмосферна концентрація СО 2 в 2005 році значно перевищила природний діапазон за останні 650 тис. років. Одинадцять з останніх дванадцяти років (1995— 2006) були серед 12 найжаркіших років за всю історію спостережень за температурою поверхні землі з 1850 р. У масштабах континентів, регіонів та океанів спостерігалися численні довгострокові зміни клімату. Вони включали «зміни арктичних температур та льодових покриттів, широко поширені зміни кількості опадів та екстремальних погодних умов, таких як посухи, сильні опади, гарячі хвилі та інтенсивність тропічних циклонів». Це — не цитати з роману жахів, а уривки з доповіді «Зміна клімату 2007: фізична наукова база», виданої Британською Радою в Україні. Як писала газета «The Independent» (2007), якщо потепління на планеті досягне 6,4 о С, це «може катапультувати планету в стан надзвичайної теплиці, небаченої принаймні за 100 млн. років, коли на полярних джунглях паслись динозаври, а пустелі досягали серця Європи».

Проблематика змін клімату не обмежується лише рамками виконання Кіотського протоколу, згідно з яким Україна має право на продаж квот на емісію тепличних газів. Мова йде про створення надзвичайної державної програми підготовки України до життя і роботи в умовах глобального потепління, опустелювання, підняття рівня Світового Океану. Що робити з сільським господарством у посушливих районах, як врятувати життя літніх людей, і як допомагати дітям пережити спеку, як створити потрібну для існування людей інфраструктуру і як уникнути нашестя мільйонів екологічних біженців — ці та інші питання вже сьогодні на повен зріст стоять перед державою.

 

5. ЕКОЛОГІЧНІ КАТАСТРОФИ

 

Ожидівська «фосфорна» аварія влітку цього року показала, що Міністерство надзвичайних ситуацій і органи місцевого самоврядування виявилися неготовими до аварії такого типу. Сумний досвід Чорнобиля не був врахований: мала місце неузгодженість дій органів влади, приховування й затримки інформації.

Враховуючи наявність на території України до 1000 екологічно небезпечних систем і об’єктів, зношеність обладнання і високу імовірність виникнення нових аварій і катастроф, назріла необхідність створення єдиного координуючого дії всіх міністерств і відомств Національного аварійного центру для попередження і адекватного реагування на надзвичайні ситуації. Дуже важливо розробити національний план захисту критичної інфраструктури (Critical Infrastructure Protection) —маються на увазі енергетичні, транспортні, хімічні, ядерні, оборонні структури, системи зв’язку та інші. Мова про це йшла на ХVII Економічному форумі в Криниці, Польща (вересень 2007 р).

Варто також розглянути пропозицію, що міститься в доповіді Global Risks 2007 — створити посаду Адміністратора Глобального Ризику в країні, який би визначав національні пріоритети в цій сфері.
Кому, як не Президенту України і не РНБО зайнятися цією життєво важливою справою зміцнення екологічної безпеки.

6. СХВАЛЕННЯ ДЕРЖАВОЮ І СУСПІЛЬСТВОМ КОНЦЕПЦІЇ СТАЛОГО РОЗВИТКУ


Це, либонь, найважче завдання, яке вимагає інтелектуальної сміливості, стратегічного мислення, відповідальності перед наступними поколіннями. Ідеї сталого розвитку повинні бути вмонтовані в нову Конституцію разом з планом європейської інтеграції і стати однією iз складових національного проекту на найближчі 50 років. Вони повинні бути сприйняті і схвалені народом.
Нове покоління українців не хоче згинатися під тягарем пострадянських традицій кумівства, клановості, хуторянської дріб’язковості, брехні і корумпованості, люди втомилися жити в країні, яка обіймає найгірші — поряд з хаотичними і кризовими країнами Африки і Азії — місця в світових рейтингах розвитку; зневіра народу в усіх без винятку державних інституціях — президенті, уряді, парламенті, головних політичних партіях — досягла критичної межі. Якщо ті, хто несе відповідальність за прийняття рішень ігноруватимуть фундаментальні потреби людей і суспільства й продовжуватимуть дрібно вовтузитись у боротьбі за особисту владу, заміняючи серйозну дискусію щодо майбутнього України попсовими концертами, зливами брудних компроматів та ток-шоу, державу спіткає катастрофа, а політиків — прокляття наступних поколінь».

 





Дата добавления: 2014-12-07; Просмотров: 90; Нарушение авторских прав?;


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Читайте также:



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2017) год. Не является автором материалов, а предоставляет студентам возможность бесплатного обучения и использования! Последнее добавление ip: 54.161.91.76
Генерация страницы за: 0.022 сек.