Тема 4. Право природокористування

План

План

План

Вступ

Тема 11. Правовий режим використання та охорони вод

Тема 10. Правовий режим використання та охорони надр 50

Тема 9. Правовий режим використання та охорони земель 45

Тема 12. Правовий режим використання та охорони лісів та інших об’єктів рослинного світу 62

Тема 13. Правовий режим використання та охорони тваринного світу69

Тема 14. Правове регулювання охорони атмосферного повітря 75

Тема 16. Правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій 87

Список нормативно - правових актів 95

Рекомендована література 96

Охорона навколишнього природного середовища від різного роду негативних впливів, забезпечення раціонального викорис­тання, збереження і відновлення природних об'єктів та ресурсів, охорона і захист екологічних прав та інтересів громадян нині є однією з основних функцій держави. Конституція України в ст. 16 закріпила: „Забезпечення екологічної безпеки і підтримання еко­логічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чор­нобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держа­ви”. Здійснюється така діяльність різноманітними способами, ме­тодами, в різних формах, які базуються насамперед на встанов­ленні правового регулювання відповідного роду відносин. Правотворча діяльність держави, яка полягає у виданні законів та підзаконних нормативно-правових актів, що забезпечують регулю­вання відносин у сфері взаємодії суспільства і природи з метою збереження та відновлення довкілля, забезпечення екологічної безпеки, стала природною реакцією на забруднення природи, її деградацію. Зараз людство досягло такого рівня розвитку, коли практично будь-яка дія людини спричинює вплив на навколиш­нє природне середовище. Це зумовлює існування величезного ма­сиву еколого-правових нормативних актів, які спрямовані на вре­гулювання і охорону відносин у цій галузі.

Екологічне право регулює широке коло суспільних відносин, які виникають в процесі взаємодії природи і суспільства, і сприяє організації найбільш ефективного, раціонального використання і охорони природних ресурсів, забезпеченню екологічної безпеки, збереженню і покращанню довкілля як умови життєдіяльності людини.

Навчальна дисципліна „Екологічне право” покликана забез­печити формування у студентів еколого-правового світогляду, еколого-правового мислення, закріплення необхідних юридичних знань з метою вирішення конкретних питань практичної діяль­ності щодо кваліфікації еколого-правових відносин, захисту еко­логічних прав людини, забезпечення екологічного правопорядку. В результаті вивчення даної дисципліни студенти повинні знати проблемні питання теорії, практики та законотворчості в сфері екологічних відносин, чинне екологічне законодавство, основні поняття і елементи правового механізму охорони довкілля, пра­вовий режим охорони і раціонального використання окремих природних об'єктів, юридичні засоби захисту і забезпечення прав і інтересів громадян в галузі охорони навколишнього природного середовища; вміти порівнювати і аналізувати норми екологічного законодавства, тлумачити і застосовувати чинне екологічне зако­нодавство, узагальнювати еколого-правову практику та робити від­повідні висновки, давати юридичну кваліфікацію відносинам, що пов'язані з використанням і охороною довкілля та його елементів.

Тема 1. Екологічне право як галузь права: загальна характеристика

1. Поняття, предмет і методи екологічного права.

2. Система екологічного права.

3. Принципи екологічного права.

4. Система джерел екологічного права.

1. Поняття, предмет і методи екологічного права

Основними критеріями виділення та відокремлення галузі права в теорії права традиційно вважається предмет і ме­тод правового регулювання. Предметом правового регулюван­ня є сукупність суспільних відносин, які регулюються правом. Предметом правового регулювання екологічного права є екологіч­ні відносини, тобто відносини, які складаються у сфері взаємодії людини (суспільства) і природи з приводу використання, охоро­ни природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

Слід зауважити, що в науковій літературі немає єдності по­глядів щодо визначення різновидів суспільних відносин, які складають предмет правового регулювання екологічного права та їх диференціації.

Найбільш структурованою є класифікація предмета, запропонована В. І. Андрейцевим, який включає до предмета екологічного права:

1) природноресурсові відносини — з приводу використання окремих природних ресурсів, які в свою чергу поділяються на: а) земельні, б) водні, в) лісові, г) гірничі, д) фауністичні, є) по використанню атмосферного повітря;

2) охоронні відносини, що в свою чергу охоплюють: а) природоохоронні — по охороні довкілля в цілому, в галузі охоро­ни окремих природних ресурсів і ландшафтів, в галузі охоро­ни об'єктів і територій природно-заповідного фонду, в галузі охорони екосистем і комплексів, в галузі охорони природно-ан­тропогенних ландшафтів, в галузі охорони оздоровчих і рекреа­ційних зон і територій; б) антропоохоронні — з приводу охоро­ни життя і здоров'я людини від небезпечних антропогенних впливів, негативного впливу стихійних лих природи та природ­них явищ3.

Під методом правового регулювання розуміють сукупність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспіль­ні відносини.

У теорії права традиційно виділяють два основних мето­ди правового регулювання: адміністративно-правовий (метод владного підпорядкування) і цивільно-правовий (метод рів­ності).

Із специфіки об'єктів правового регулювання екологічного права випливає, що найбільш прийнятним для цієї галузі є адмі­ністративно-правовий метод, який дає можливість максимально забезпечити виконання екологічних приписів шляхом встанов­лення обов'язків, заборон, відповідальності тощо.

Разом з тим в екологічному праві застосовується і цивіль­но-правовий метод, зокрема, при регулюванні відносин власнос­ті на природні об'єкти, при сумісному використанні природних об'єктів, відшкодуванні завданої шкоди.

Також в екологічному праві сьогодні все частіше послугову­ються економічним методом, тобто застосовують вплив на су­б'єкта через його матеріальну зацікавленість в охороні довкілля (шляхом встановлення податкових пільг, дотацій тощо).

Особливим для екологічного права вважають також метод екологізації.

Отже, екологічне право використовує в сукупності різні мето­ди правового регулювання за пріоритету імперативного (адміні­стративного, владного) методу.

Таким чином, екологічне право є окремою самостійною галуззю пра­ва, що охоплює систему правових норм, які регулюють екологічні відносини у сфері взаємодії людини і природи з приводу раціона­льного використання, охорони, відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки.

У науковій літературі зазначено низку специфічних рис, ознак екологічного права, які відрізняють його від інших галузей пра­ва2. Зокрема, серед них можна виділити наступні, які притаман­ні й екологічному праву України:

-- відносна молодість і надзвичайна інтенсивність розвитку.
Воно сформувалось в теперішньому своєму вигляді в останній чверті XX ст. і тепер екологічне законодавство України, що є його основою, нараховує десятки законів, сотні підзаконних нормативно-правових актів;

-- специфічність термінології. Значна кількість термінів,
якими оперує екологічне законодавство, а особливо відомчі під
законні акти, мають природничо-наукове походження і розроб­лені в рамках біології, фізики, хімії;

-- численність і різнорідність нормативного матеріалу, що, впершу чергу, зумовлено надзвичайною різноманітністю об'єктів регулювання та відносин, які з приводу них виникають;

-- глобальний характер багатьох його приписів, що обумовлю­ється не стільки сучасними процесами глобалізації, а в основно­му специфікою навколишнього природного середовища та окре­мих його компонентів;

--виключна оновлюваність і новизна правових норм, що під­креслює високий ступінь його реагування на нові проблеми в га­лузі охорони довкілля, які виникають (інститути надзвичайних екологічних ситуацій, біобезпеки та інші);

- конфліктність, яка проявляється в першу чергу між еко­логічними і економічними пріоритетами, інтересами держави і індивідів, у міждержавних відносинах.

2. Система екологічного права.

Система екологічного права — це відповідним чином структурно об'єднані елементи, що утворюють відповідну га­лузь права.

Елементами екологічного права як галузі права виступають підгалузі, інститути, підінститути та норми права, які в свою чергу об'єднані в Загальну, Особливу та Спеціальну частини.

Загальна частина екологічного права охоплює інститути, що містять найбільш важливі положення, які мають спільний харак­тер для цієї галузі.

У Загальну частину входять такі інститути:

- право власності на природні ресурси;

- право природокористування;

- екологічні права та обов'язки громадян;

- правові механізми управління в галузі охорони довкілл

- екологічна експертиза;

- економічний механізм у галузі охорони навколишнього природного середовища;

- правове забезпечення екологічної безпеки;

- юридична відповідальність в галузі охорони довкілля.

Особлива частина містить норми, які регулюють окремі ви­ди екологічних відносин з урахуванням специфіки окремих при­родних об'єктів.

В Особливу частину входять такі підгалузі та інститути:

- земельне право;

- надрове право;

- водне право;

- лісове право;

- фауністичне право;

- правова охорона атмосферного повітря;

- правовий режим екологічної мережі України, що охоп­лює правову охорону природно-заповідного фонду, а також пра­вовий режим лікувальних, оздоровчих, рекреаційних зон та ін­ших її складових;

- правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій.
Спеціальна частина екологічного права охоплює норми, що регулюють міжнародне співробітництво в галузі охорони дов­кілля.

3.Принципи екологічного права.

Екологічне право як будь-яка галузь права формува­лась, розвивалась і функціонує на базі певних основних засад, ідей, тобто принципів. Поняття «принципи права» розроблене теорією права і традиційно визначається як вихідні, керівні за­сади, відправні установки, положення, які визначають суть пра­ва і загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи1.

Відповідно, принципи екологічного права — це основні, вихід­ні, положення, засади, на яких базується правове регулювання екологічних відносин.

У системі принципів екологічного права можна виділити такі.

Загальні принципи, на яких базується вся система пра­ва, — законності, невідворотності, відповідальності за проти­правну поведінку тощо.

Спеціальні (галузеві), що стосуються і діють лише в рам­ках однієї галузі, зокрема, екологічного права.

Принципи підгалузей екологічного права (земельного, надрового, водного).

Принципи інститутів екологічного права (наприклад, прин­ципи інституту екологічної безпеки).

Нормативне закріплення системи принципів охорони навко­лишнього природного середовища міститься в ст. 3 Закону Укра­їни «Про охорону навколишнього природного середовища».

Слід також зауважити, що в Декларації по навколишньому середовищу і розвитку, прийнятій на конференції ООН в Ріо-де-Жанейро в 1992 р. сформульовано 27 соціально-екологіч­них принципів, що мають основоположне значення для всього міжнародного співтовариства і для кожної окремо взятої дер­жави.

Серед основних спеціальних (галузевих) принципів екологіч­ного права можна виділити наступні:

1) Принцип пріоритетності охорони життя і здоров'я лю­дини.

2) Принцип оптимального поєднання екологічних і еконо­мічних інтересів суспільства.

3) Правове забезпечення раціонального та ефективного використання природних об'єктів.

4) Запобіжний характер заходів щодо охорони навколиш­нього природного середовища.

5) Гласність і демократизм при прийнятті рішень, пов'яза­них із впливом на довкілля.

6) Забезпечення міжнародного співробітництва в галузі охо­рони навколишнього природного середовища.

Разом з тим окремі підгалузі та інститути екологічного пра­ва дотримуються також своїх спеціальних принципів, як напри­клад, принципу поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва, характерного для земельних відносин; принципу збалансованості екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки, що реа­лізується при проведенні екологічної експертизи тощо.

4.Система джерел екологічного права.

Поняття «джерела екологічного права» випливає із за­гального поняття «джерела права», виробленого теорією права. Джерелами права є форми, способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм. В Україні домінуючим джерелом права є нормативно-правовий акт, а також ратифікований Украї­ною міжнародно-правовий договір (угода).

Отже, джерелами екологічного права України є прийняті уповноваженими державними органами чи органами місцевого само­врядування нормативно-правові акти та ратифіковані міжна­родно-правові договори, що регулюють екологічні відносини.

Нормативно-правові акти як джерела екологічного права України не є однорідними, їх можна структурувати за юридич­ною силою, предметом регулювання, структурою, формою тощо. Зокрема, за юридичною силою в системі нормативно-правових актів України виділяють такі:

1) Конституцію України як основний закон держави. Вона за­кріплює основи суспільного ладу, загальні засади державної по­літики, в тому числі в галузі екології. Ключове значення для ре­гулювання екологічних відносин мають безпосередньо статті 13, 14,16,50, 66 Конституції України та ряд інших статей загально­го характеру, що забезпечують основоположне регулювання су­спільних відносин, у тому числі екологічного характеру.

2) Закони України. Особливістю законів як джерела екологіч­ного права є високий ступінь кодифікації. Основну масу в сис­темі екологічних законів становлять поресурсові кодекси — Зе­мельний кодекс України, Лісовий кодекс України, Водний ко­декс України, Кодекс України про надра, а також поресурсові закони — Закон України «Про охорону атмосферного повітря», Закон України «Про тваринний світ», Закон України «Про рос­линний світ», Закон України «Про природно-заповідний фонд України». Ці законодавчі акти є основою відповідних підгалузей та інститутів екологічного права. Слід зазначити, що за своєю структурою вони багато в чому подібні (зокрема, включають за­гальні положення; управління в галузі використання і охорони відповідного об'єкта; механізм і види використання; заходи охо­рони; юридичну відповідальність тощо). Разом з тим часто вони містять багато бланкетних норм, які не реалізовані у вигляді підзаконних актів або ж взагалі не мають механізмів реалізації тих чи інших положень.

Слід зауважити, що Закон України «Про охорону навколи­шнього природного середовища», прийнятий 25 червня 1991 р., є основним галузевим актом екологічного законодавства. В ньо­му знайшла втілення ідея комплексного підходу до регулювання природоохоронних відносин і саме з його прийняттям був запо­чаткований новий етап становлення екологічного права України. Він містить головні принципові положення в галузі використання і охорони природних об'єктів та навколишнього природ­ного середовища в цілому. Хоча він за структурою не є кодек­сом, але його можна віднести до комплексних, узагальнюючих нормативно-правових актів.

У системі законів як джерел екологічного права можна також виділити закони загального, інтегрованого характеру. Це, зокре­ма, Закон України «Про екологічну експертизу», Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації» та ін. Друга гру­па — названі вже поресурсові (спеціалізовані) закони і кодекси.

Підзаконні нормативно-правові акти, а саме:

1) постанови Верховної Ради України;

2) постанови і розпорядження Кабінету Міністрів;

3) укази і розпорядження Президента України;

4) інструкції, накази міністерств, державних комітетів та інших органів центральної виконавчої влади;

5) рішення і розпорядження органів місцевого самовряду­вання і місцевих органів виконавчої влади.

Особливе місце серед джерел екологічного права займають міжнародно-правові акти, зокрема, міжнародні угоди за участю України. Згідно з Конституцією України і Законом України «Про міжнародні договори України» укладені і ратифіковані міжнародні договори становлять невід'ємну частину національно­го законодавства України. Серед них, наприклад, Конвенція ООН «Про охорону біологічного різноманіття», прийнята у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро і ратифікована Україною 29.11.1994 р., Конвен­ція про водно-болотні угіддя, що підписана у 1971 р. в Рамсарі (Іран) і ратифікована 29.10.1996 р. Міжнародно-правовими уго­дами регулюються екологічні питання, що мають планетарний характер і не можуть ефективно регулюватись лише законодав­ством однієї чи декількох країн.

Контрольні запитання і завдання:

1. Які основні форми взаємодії суспільства і природи та фор­ми охорони природи?

2. Яке на вашу думку соціальне призначення екологічного права та мета його вивчення?

3. Які суспільні відносини регулює екологічне право і яка їх структура?

4. У чому суть комплексного підходу до регулювання від­носин по охороні і раціональному використанню при­родних ресурсів?

5. У системі яких екологічних відносин більш прийнятним є застосування адміністративно-правового методу регу­лювання, а в яких цивільно-правового?

6. Що виступає об'єктами екологічного права?

7. Дайте перелік основних диференційованих об'єктів еко­логічного права та ознайомтесь з їх визначеннями, що даються у відповідних поресурсових кодексах та законах..

8. У чому суть та відмінність понять «природний об'єкт» і «природний ресурс»?

9. Яке співвідношення екологічного і конституційного пра­ва, екологічного і адміністративного права, екологічного і цивільного права?

10. Яка система галузевих принципів екологічного права?

11. Як ви розумієте принцип оптимального поєднання еко­логічних і економічних інтересів суспільства?

12. Яка система джерел екологічного права?

Тема 2. Екологічні права та обов’язки та обов’язки громадян України

1. Загальна характеристика системи екологічних прав та обов’язків громадян України.

2. Право на безпечне для життя і здоровя довкілля.

3. Забезпечення та захист екологічних прав громадян.

1. Загальна характеристика системи екологічних прав та обов’язків громадян України.

Екологічні права становлять нову групу прав, які впер­ше були зафіксовані в Україні Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» у 1991 р.

Слід зазначити, що про ці права і в міжнародному масштабі почали говорити досить пізно. Традиційно міжнародним стан­дартом у галузі прав людини вважається Загальна декларація прав людини 1948 р. і Міжнародні пакти про економічні, соціаль­ні, культурні права і про громадянські, політичні права 1966 р.

Уперше на міжнародному рівні право жити в сприятливому навколишньому середовищі було зафіксоване в Декларації про навколишнє середовище, прийнятій на конференції ООН у Сток­гольмі у 1972 р. У Декларації зазначено: «Людина має основне право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в навколи­шньому середовищі, якість якого дозволяє вести гідне і квітуче життя і несе головну відповідальність за охорону і покращання навколишнього середовища на благо теперішнього і майбутніх поколінь». Основні ідеї Стокгольмської Декларації знайшли відо­браження і в інших міжнародних актах, зокрема в Заключному акті наради з питань безпеки і співробітництва у Європі 1975 р.

У Декларації Конференції ООН по навколишньому середо­вищу і розвитку, яка відбувалась у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, було закріплено право «на здорове і плідне життя в гармонії з природою». Крім цього, в ній були сформульовані права на до­ступ до інформації про стан довкілля, участь у прийнятті рішень, доступ до правосуддя у сфері довкілля.

Як зазначалося, в українському законодавстві екологічні пра­ва вперше розгорнутою системою були закріплені в ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища». Нині ця система охоплює права на:

а) безпечне для життя та здоров'я людини навколишнє при­родне середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будів­ництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення про­позицій до органів державної влади та органів місцевого само­врядування, юридичних осіб, що беруть участь в прийнятті рішень з цих питань;

в)участь в розробленні та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комп­лексного використання природних ресурсів;

г)здійснення загального і спеціального використання при­родних ресурсів;

д)об'єднання в громадські природоохоронні формування;

є) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отри­мання, використання, поширення та зберігання такої інформа­ції за винятком обмежень, встановлених законом;

є) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;

ж) одержання екологічної освіти;

з) подання до суду позовів до державних органів, підпри­ємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шко­ди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впли­ву на навколишнє природне середовище;и) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав грома­дян у порядку, передбаченому законом..

Також уперше в новій Конституції України основні з цих прав набули конституційного характеру (ст.51 КУ).

До особливостей системи екологічних прав громадян можна віднести наступне:

По-перше, екологічні права спрямовані на задоволення еко­логічних потреб і забезпечують реалізацію екологічних інтере­сів. Це основна особливість екологічних прав громадян, яка вка­зує на суть, призначення цієї категорії прав.

По-друге, центральною ланкою, основою системи екологіч­них прав є право громадян на безпечне довкілля. Система еко­логічних прав громадян складається на базі цього права. Воно і є метою їх реалізації.

По-третє, пріоритет екологічних прав громадян у загальній системі прав людини і громадянина, в першу чергу пріоритет права на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Виходячи з інтересів забезпечення безпеки навколишнього природного се­редовища допускається обмеження низки інших прав, в тому числі і прав природокористування.

По-четверте, забезпечення екологічних прав громадян є цент­ральною і кінцевою метою екологічної політики держави. Вони визначають зміст і спрямованість діяльності держави в екологіч­ній галузі.

По-п'яте, система екологічних прав громадян України, їх ме­ханізми реалізації перебувають в стадії формування.

Отже, екологічні права громадян України є самостійною гру­пою прав у галузі екологічних відносин, що закріплені Конститу­цією України і Законом України «Про охорону навколишнього при­родного середовища» і становлять сукупні можливості поведін­ки громадян України у сфері приналежності, використання при­родного середовища, придатного для нормального існування лю­дини, а також збереження, відтворення і покращання цього се­редовища.

Екологічним правам кореспондуються екологічні обов'язки.

На конституційному рівні екологічні обов'язки закріплені в ст. 66 Конституції України, яка встановлює: «Кожен зобов'я­заний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, від­шкодовувати завдані збитки».

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону навко­лишнього природного середовища» громадяни зобов'язані:

а) берегти природу, охороняти, раціонально використову­вати її багатства згідно з вимогами законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

б) здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної безпеки, інших екологічних нормативів та лімітів використан­ня природних ресурсів;

в) не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

г) вносити плату за спеціальне використання природних ре­сурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

д) компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Разом з тим згідно з ст. 12 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» громадяни зобов'яза­ні виконувати й інші обов'язки у галузі охорони навколишньо­го природного середовища відповідно до законодавства Украї­ни. Такі обов'язки закріплені в поресурсових кодексах та зако­нах і визначаються специфікою окремих природних ресурсів, їх режимом використання та охорони.

На відміну від екологічних прав екологічні обов'язки — це закріплена в законі необхідність певної поведінки громадян у галузі охорони, раціонального використання і відновлення дов­кілля.

2. Право на безпечне для життя і здоровя довкілля.

Базовим у системі екологічних прав є право на безпеч­не для життя і здоров'я довкілля. Це право означає, насамперед, можливість проживати в такому навколишньому природному середовищі, що не спричиняє шкоди здоров'ю, можливість ко­ристуватись природними благами (дихати чистим повітрям, пи­ти чисту воду тощо).

У статті 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» дається визна­чення поняття «безпечні умови для людини»: це стан середовища життєдіяльності, при якому відсутня небезпека шкідливого впливу його факторів на людину.

Стосовно довкілля безпечним є такий його стан, який не впливає негативно на здоров'я людини і процеси функціону­вання живих організмів, в якому наявні хімічні, фізичні, біоло­гічні та інші елементи, не порушують природного балансу зв'яз­ку людини і довкілля, не перевищують встановлені законодав­ством норми безпеки.

На практиці для забезпечення цього права важливо вироби­ти чіткі критерії, на основі яких можна було б визначити без­печність чи небезпечність довкілля. Основні вимоги до якості довкілля зафіксовані в екологічних стандартах і нормативах. Сьогодні в Україні такими базовими критеріями є нормативи екологічної безпеки (нормативи гранично допустимих концен­трацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі, гранично допустимі рівні шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього). Перевищення цих нормативів і буде порушенням права на безпечне довкілля.

Однак традиційно в законодавчих актах передбачена конк­ретна юридична відповідальність за перевищення нормативів гра­нично допустимих викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих речовин. Нормативи гранично до­пустимих викидів (скидів) забруднюючих речовин — це вели- чина, що відображає граничну кількість забруднюючих речо­вин, які дозволяється скидати в навколишнє середовище в оди­ницю часу з даного джерела викидів (скидів). Логічний ланцюг взаємозв'язку гранично допустимих концентрацій забруднюю­чих речовин у навколишньому природному середовищі і гранич­но допустимих викидів та скидів у навколишнє природне се­редовище забруднюючих хімічних речовин можна побудувати таким чином. Шкода, яка заподіюється природі і здоров'ю людини, є наслідком перевищення гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин в навколишньому природному середовищі. Перевищення гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середо­вищі — наслідок перевищення гранично допустимих викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруднюючих хі­мічних речовин певним об'єктом. Цей об'єкт і є джерелом нега­тивного впливу і порушником права на безпечне довкілля.

Право громадян на безпечне для життя і здоров'я навко­лишнє природне середовище відноситься до абсолютних прав і йому відповідає обов'язок держави і всіх інших осіб утримува­тися від порушення цього права. Разом з тим держава, її органи, всі інші юридичні і фізичні особи в процесі своєї діяльності, по­в'язаної з впливом на довкілля, зобов'язані здійснювати комплекс заходів, спрямованих на дотримання відповідної якості нав­колишнього середовища, покращання його стану і т. п.

Крім цього, право на безпечне довкілля охоплює і можливість звертатися по захист порушеного права в суд. При цьому, як правило, порушення права на безпечне довкілля тягне за собою заподіяння шкоди здоров'ю громадян і відповідно поєднане з відшкодуванням цієї шкоди, тобто реалізацією права на відшко­дування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадян через не­гативний вплив на довкілля.

Отже, право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище — це закріплена законодавством і забеепечувана державою можливість суб'єкта проживати в середовищі, яке не спричиняє шкоду здоров'ю, користуватись для задоволення своїх життєво необхідних фізичних і духовних потреб безпечни­ми природними благами, вимагати від держави, а також інших фізичних і юридичних осіб виконання вимог екологічної безпеки, а у випадку їх порушення звертатись по захист порушеного права до компетентних органів.

3. Забезпечення та захист екологічних прав громадян.

Належна реалізація екологічних прав неможлива без досконалих механізмів, які б передбачали детальні процедури їх здійснення, встановлювали обов'язки по забезпеченню нада­них можливостей, закріплювали процедури захисту у випадках порушень.

У статті 10 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» перерахована система гарантій забез­печення екологічних прав, адже без них права перетворяться на декларацію.

До них відносяться:

а) проведення широкомасштабних державних заходів щодо підтримання, відновлення і поліпшення стану навколишнього природного середовища;

б) обов'язок міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій здійснювати технічні та інші заходи для запобігання шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на навко­лишнє природне середовище, виконувати екологічні вимоги при плануванні, розміщенні продуктивних сил, будівництві та екс­плуатації народногосподарських об'єктів;

в) участь громадських об'єднань та громадян у діяльності щодо охорони навколишнього природного середовища;

г) здійснення державного та громадського контролю за додержанням законодавства про охорону навколишнього природ­ного середовища;

д) компенсацію в установленому порядку шкоди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

е) невідворотність відповідальності за порушення законодав­ства про охорону навколишнього природного середовища;

є) створення та функціонування мережі загальнодержавної екологічної автоматизованої інформаційно-аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації.

У ній також встановлено, що діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище та інших їх екологічних прав, підлягає припинен­ню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодав­ством України.

Кожна з цих гарантій передбачає систему конкретних захо­дів, багато з яких вже знайшли відображення в законодавстві і на практиці. Проте деякі з них ще законодавчо не врегульовані. Центральна проблема, пов'язана із забезпеченням охорони дов­кілля, — фінансування.

У випадку виникнення перешкод у реалізації своїх прав, по­рушень зі сторони інших осіб громадяни можуть звернутися по захист своїх прав до відповідних компетентних суб'єктів. Тра­диційно розрізняють такі форми захисту прав, як судову, позасудову та самозахист. У їх системі все ж таки найбільш дієвою та ефективною є судова форма захисту. Як зазначено ст. 11 Закону України «Про охорону навколишнього природного сере­довища»: порушені права громадян у галузі охорони навколиш­нього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.

Слід зауважити, що право на звернення до суду по захист свого порушеного права (право на доступ до правосуддя), буду­чи з одного боку самостійним правом, одночасно визначає ме­ханізми захисту інших екологічних прав. Спеціальне правове регулювання цих відносин міститься в Орхуській конвенції.

Аналіз її положень та інших норм законодавства дозволяє виді­лити такі форми доступу до правосуддя при захисті екологіч­них прав:

— оскарження рішень, дій (бездіяльності) державних орга­нів та інших суб'єктів, що порушують національне екологічне за­конодавство;

-- позовна форма захисту, яка реалізується шляхом подання позовів про припинення небезпечної для середовища діяльнос­ті, відшкодування заподіяної шкоди тощо.

Захист прав громадян здійснюється судом шляхом перед­бачених законом способів, які забезпечують відновлення по­рушеного чи підтвердження оспорюваного права. Способи за­хисту екологічних прав випливають із загальних способів за­хисту цивільних прав, закріплених ст. 16 Цивільного кодексу України. Це може бути; визнання права, припинення дії, яка по­рушує право, зміна чи припинення правовідносин, відшкоду­вання майнової чи немайнової шкоди, визнання недійсним рішення, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування чи їх службових осіб та інші. Вибір конкретно­го способу залежить від особливостей права, що порушено, кон­кретних правовідносин, їх суб'єктного складу та повинен бути оптимальним та ефективним за його кінцевим результатом.

Контрольні запитання і завдання

1. Яка система екологічних прав та обов'язків громадян Укра­їни закріплена сьогодні законодавством?

2. Які особливості системи екологічних прав та їх місце в си­стемі прав людини і громадянина?

3. Проаналізуйте систему екологічних прав громадян. Які з них є самостійними, а які базуються на загальних, ра­ніше встановлених правах?

4. Дайте порівняльний аналіз екологічних прав громадян (ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища») і повноважень громадських приро­доохоронних об'єднань (ст. 21 Закону) і зробіть виснов­ки про їх співвідношення.

5. Що є юридичними критеріями визначення безпеки (чи небезпеки) довкілля?

6. Що становить зміст екологічної інформації?

7. Ознайомтесь з положеннями Орхуської конвенції про доступ до інформації і участь громадськості у процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (1998 р.) і встановіть, в яких випа­дках вона допускає можливість відмови зі сторони дер­жавних органів в наданні екологічної інформації.

8. Проаналізуйте порядок подання запиту про надання еко­логічної інформації, що визначений в Положенні про по­рядок надання екологічної інформації.

9. Які підстави для відшкодування шкоди, заподіяної жит­тю і здоров'ю громадян внаслідок негативного впливу на довкілля?

10. Яка система гарантій забезпечення екологічних прав за­кріплена Законом України «Про охорону навколишньо­го природного середовища?

11. Яка ваша думка про реалізацію екологічних прав? Ким і як вони гарантуються і забезпечуються?

Тема 3. Право власності на природні об’єкти та їх ресурси

1. Поняття та особливості права власності на природні об’єкти та їх ресурси.

2. Загальна характеристика відносин власності.

1. Поняття та особливості права власності на природні об’єкти та їх ресурси.

Інститут права власності детально досліджується в юри­дичній науці і є традиційним для правової системи. Право влас­ності на природні ресурси повністю базується на загальному ци­вільно-правовому інституті права власності.

Взагалі власність — це економічна категорія, що вказує на приналежність певних матеріальних благ конкретному індиві­ду, визнання їх «своїми» на відміну від «чужих». В юридичному значенні власність розрізняють:

-- в об'єктивному розумінні (як сукупність правових норм, що регулюють відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном);

-- в суб'єктивному (як закріплена законом можливість су­б'єктів володіти, користуватись, розпоряджатись належними йому об'єктами власності).

Відповідно, право власності на природні об'єкти та їх ре­сурси в об'єктивному розумінні — це система правових норм, що регулюють відносини власності на природні об'єкти та їх ресурси;

право власності на природні об'єкти та їх ресурси в суб'єк­тивному розумінні — це врегульована нормами права можливість суб'єкта володіти, користуватись і розпоряджатись належни­ми йому природними об'єктами та їх ресурсами.

Природні об'єкти як об'єкти права власності мають свою спе­цифіку на відміну від будь-яких інших матеріальних цінностей і благ:

1) вони є об'єктами природного походження і не створюють­ся людською працею;

2) природні ресурси не підлягають простому відтворенню в процесі виробництва як товар, частина з них взагалі є вичерп­ними і не відтворюваними;

3) на відміну від товарно-матеріальних цінностей природні об'єкти не мають вартості, вони не є майном у власному розу­мінні;

4) більшість природних об'єктів не можна перемістити в прос­торі, окремі з них навіть неможливо виокремити, обмежити, ін­дивідуалізувати;

5) природні об'єкти мають особливе значення для держави і суспільства в цілому тому, що вони є природною основою, ба­зою функціонування людського суспільства і забезпечують са­ме його існування;

6) всі природні об'єкти існують в нерозривному зв'язку між собою, з навколишнім природним середовищем, природними еко­системами, розвиваються за об'єктивними законами природи.

Ця специфіка обов'язково має бути врахована при визна­ченні режиму власності на природні об'єкти, при встановленні механізмів його реалізації, які забезпечують попередження не­гативних, а тим більше незворотних впливів на природу, здійс­нюються з урахуванням об'єктивних закономірностей існуван­ня екосистем.

Вихідні положення права власності на природні об'єкти за­кріплені в Конституції України, яка виділяє їх в системі всіх об'єктів власності, встановлюючи щодо них особливий право­вий режим власності Українського народу. Відповідно до ст. 13 Конституції України — «Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, ви­ключної (морської) економічної зони є об'єктами права власно­сті Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місце­вого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону».

2. Загальна характеристика відносин власності.

Аналіз відносин власності на природні об'єкти та їх ре­сурси містить характеристику їх суб'єктів, об'єктів та змісту.

Суб'єкти права власності на природні об'єкти та їх ресурси. Первинним суб'єктом права власності згідно з Конституцією України є Український народ. Теоретично свої повноваження він може реалізувати шляхом вирішення відповідних питань на референдумі. Однак фактично, як і визначає сама Конституція від імені Українського народу, права власника здійснюють ор­гани державної влади та органи місцевого самоврядування в ме­жах, визначених Конституцією. При цьому органи державної вла­ди виступають від імені держави як суб'єкта права державної власності відповідно до ст. 326 ЦК України, а органи місцевого самоврядування, створені територіальними громадами, здійсню­ють управління майном, що є у комунальній власності (ст. 327 ЦК України). В законодавстві, на жаль, не достатньо чітко роз­межовані управлінські повноваження між центральними і міс­цевими органами влади та органами місцевого самоврядування. Суб'єктами приватної власності за загальним правилом є фізич­ні та юридичні особи. Найбільш детально регулювання суб'єкт­ного складу відносин власності здійснено в Земельному кодек­сі України стосовно земель (статті 80—86 Земельного кодексу України).

Об'єкти права власності. До об'єктів права власності нале­жать природні об'єкти та їх ресурси, а саме:

1) земля, а точніше земельна ділянка, тобто частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташуван­ня, з визначеними щодо неї правами (ст. 79 Земельного кодексу України). Розділ 3 Земельного кодексу дає переліки категорій земель, які можуть перебувати в державній, комунальній чи при­ватній власності;

2) надра, які включаються в державний фонд надр (статті 4,5 Кодексу України про надра). Частиною державного фонду надр є державний фонд родовищ корисних копалин. Для правового режиму корисних копалин має значення їх поділ на корисні ко­палини загальнодержавного та місцевого значення, притаманний і для інших природних ресурсів, про що детально буде сказано в Особливій частині;

3) ліс. Відповідно до ст. 1 Лісового кодексу України всі ліси на території України становлять лісовий фонд України. Що­ правда широке визначення лісу, яке дається в ст. 1 Лісового ко­дексу України і охоплює пов'язані з власне лісом (деревами та чагарниками) самостійні природні об'єкти, ґрунти, тварин, тра­в'яну рослинність, мікроорганізми, не зовсім підходить для ви­знання лісу в такому значенні єдиним об'єктом власності, оскіль­ки названі окремі природні об'єкти є в той же час самостійними об'єктами власності. Об'єктами "лісової" власності є також лі­сові ресурси — деревина, технічна і лікарська сировина, кормо­ві, харчові та інші продукти лісу;

4) води (водні об'єкти), які в сукупності становлять водний фонд України (ст. З Водного кодексу України);

5) об'єкти тваринного світу, визначення яких дається в ст. З Закону України «Про тваринний світ»;

6) території та об'єкти природно-заповідного фонду, склад якого визначений в ст. З Закону України «Про природно-запо­відний фонд України» та Інші природні об'єкти та комплекси.

Зміст права власності складають три правомочності: воло­діння, користування і розпорядження. Вони реалізуються і у від­носинах власності на природні об'єкти. Однак у цьому випадку слід пам'ятати про особливості об'єктів власності, які зумовлю­ють певні екологічні обмеження при їх реалізації. Це, наприклад, недопустимість зміни цільового призначення використання при­родного об'єкта, можливість припинення права власності у ви­падку порушення екологічних вимог тощо. У найбільш повно­му обсязі вказані правомочності реалізуються органами держав­ної влади при здійсненні права державної власності.

Контрольні запитання і завдання:

1. Які особливості природних об'єктів як об'єктів власності, на відміну від інших матеріальних об'єктів власності?

2. Який режим власності встановлений Конституцією Украї­ни щодо природних об'єктів?

3. Дайте теоретичний аналіз конструкції «права власності Українського народу». Яка ваша думка щодо механізму реалізації відповідного конституційного положення?

4. Які колізії присутні в законодавстві щодо регулювання власності на окремі природні об'єкти?

5. Які природні об'єкти відповідно до законодавства Украї­ни можуть перебувати в приватній власності?

6. Розкрийте зміст права власності на природні об'єкти та їх ресурси.

7. Дайте узагальнену характеристику елементів відносин власності на природні об'єкти та їх ресурси.

8. Дайте перелік суб'єктів права власності на природні ре­сурси стосовно кожної з можливих форм власності.

9. Проаналізуйте положення поресурсових кодексів та за­конів і визначте екологічні обмеження щодо реалізації права власності, які в них закріплені.

Дата добавления: 2014-12-07