Аудіокнига 2 страница

Зачни з дитинного: з віри в прочитану сторінку, з шелесту перегорнутих назад ночей, коли малий, з підібганими, як закладка, ногами засинив, уявляючи зоряну глибінь над хатою, неісходиму, незміряну, склепну пітьму і пронизливу безсмертність світла, що вирушило до тебе від зір мільярди років, пришвидшених мільярдами чекань зустрічі тому, повз тривогу і співчуття заблукалих астероїдів, на мить торкнуло, замружило зіницю планети, і, поки ти закутувався в сон, слухав поскрипування кватирки од вітру, висіялось чистою свіжістю, мов свяченою водою з кропила — за межі сонячної системи; малим ти мріяв про зорову трубу — спостерігати опівнічну велич зір, а при денному освітленні оберненим кінцем приладу розглядати людей і бачити їх у дещо змалілому, але чіткішому од природнього вигляді; ти мріяв пізнати простір, віддалене на світлову неуявність життя, мовби вдихнути матіоловий туман галактик, ти марив космогонічними теоріями, перечитав наявні в сільській бібліотеці томи й брошурки по астрономії, пригадується, батько виписав тобі журнал по авіації і космонавтиці, та всі ті формули і малюнки мали з величним безсмертям неба стільки ж спільного, як зменшений обрис людини з її таємничою сутністю; тобі бракувало математичних знань, здогаду про тяжіння, що приземлює всяку земну істоту, аби податися першим шляхом; ти став роздивлятись людей, перейнявся суто літературними вправами, потаємно для себе маючи на меті пізнання пристрастей, характерів і, звідти, з нелінійного тлумачення часу, пригадати дитячий подив нахилених до тебе зір, чиє мовчазне чекання, ти певен, жде здогаду про себе з родинних почуттів, інакше звідки ця суворість, ця засоромлена тривога, наче б мають щось наказати, застерегти, та син давно за порогом, — буваючи в містах, бачить приїзд виставки комп’ютеризованих динозаврів, гортає газету і на енній сторінці, після амебного розплоду подій, перечитує статтю про відкриття античасток; якщо ти не жив на початку світу, в добу романтичних рептилій, або не лишав відтиск долоні посвяченого в мисливці в альпійській печері, то необразливо жити в добу практичного доказу: світ, з його сліпократіями і вселютіючим здичавізмом, невипадково печерніє, недарма волає, не без вини кровопінно шкварчить, як від від головешки в оці; пришвидшений мерехт останьостоліття зіллявся в грізноабсурдне видиво, — започатковане розщепленням атомного ядра, розкладом великодержав і владожадобних звичаїв, століття, без надії на видужання, досі судомиться лихоманно, то з кощеївським скнарством збирає знання на вістрі інтернетної голки, то в наркотичному ступорі чманіє від зміни самообманів, мерзенств, то втішається обайдужінням у гиблорадісних прогнозах, то провіщає еру всевідань, багатств, блаженств, але однак чамренне; й перезнавці й гавканалітики, і найзапальніші футудристи доісновують у вимірах покинутого без відповідей часу, що залишається, мов нерозкритий злочин, і тим тяжіє над майбутнім; заважаючи їм признати, що богоборність не зборена! владорозум пекельнить їх! і, велетенськіший велета, самоосліп триває. Пересічному громадянинові, давно зуроченому магіями, чаклунствами, політворожбитством і рештою земнопотвор, годі й, ніколи, уявляти, що надмір воєн, стихій, хвороб не тільки погрозлива його ж воля, втілення його ж невситимих примх, а й повільне назбирування інших якостей, в міжполярному існуванні достатніх, аби без зримого спалаху, без анігіляції перековзнути туди, за дзеркало неочевидного; годі і нам гадати, що сила-силенна напастей, як напруга між магнітами, зроджує енергію розвитку, а заразом і світло, необхідне художникові для обстежень мороку; невипадкова одночасність державотрусів і наукових відкриттів дозволяє сподіватись, що між морем і антиморем досі існує рятівна дистанція, пружина годинника, за прикладом Всесвіту, ще розтискається і промінить час— і світло, потік доскіпливих квантів, десь порядкує і переможнить над антисвітлом. Пересічний громадянин, заклопотаний певною кількістю калорій, давно вже став часткою антисвіту; через шмарксиське вчення перетворений на цитатник, — убий, укради, ненавидь ближнього, клянись неправдиво, — він без прямого повчання начхав на блаженство, став галасливим, щоб відректись успадкованої землі, став радісним, як жеребець, щоб позбутись утіхи, став ненаситним, щоб приректи на смерть убогих духом і чистих серцем; однак, помиляється той, хто вважає його банякуватим пугалом, забутим серед снігів сусідами по планеті; мовляв, це одоробло, махаючи рукавами, смішить горобців, виступає, як захисник примітивної господарчої системи, одним помахом висіває з міщанської торби провідних людей, стукачів, комсомольців, старих, ще кагановичевого призову партійтуток, котрі на сьогодні, стомившись корчити патріоток і здобувши на розплід, як не естетсвуючі банкірила, то народолюбствуючі політикала, як не володарі телеморгів, то голови благодійних фондів, бритоголові, з бичошияками благодюги, як не пророки з людоїдним хистом, то виховані, чемні відмінники катувань, знущань, дізнань, всі як один з ягнячим, лагідним, притаманним всякому постояльцю кегебісівської «контори», голоском і поглядом; красотулічки такі; така безвинність, що, здавалося, вже обдурили Того, Хто ждав розкаяння, та, дякувати долі, тут наспіли речі, котрих ніхто не уникне: в матеріалістичному несвіті порох матерії і прах зоднаковінь підкинули матеріальну, далі нікуди, розплату. Про це доповім пізніше. Бо тутай, схожі на виїзних бригадирських коней, пофиркують нетерплячі динозаври— ще мить і довга дорога до антисвіту скоротиться, обігнавши світло з його черепашим бігом; заперечення дотеперішніх уяв і систем без сумніву окрилить і найперш пронесе повз міфологію з її перевтіленням душ, повз літературні пам’ятки з усіма заскоками й перескоками в минуле й майбутнє — предки, від нас, захирілих, відрізнялись добірним чуттям і відали більше, ніж квантова теорія — пронесе повз зіржавлену на обочині машину часу, агрегат, простіший від самогонного, якщо подумати, що там відкриється далі! пронесе повз утопії і потопії, що посутньо одне і те ж, повз поганство цвілізацій, спокуси зсодомлених руїн і зсудомлених культураїн, все те, що перетворювало цікавих на послідовників дружини Лота; та ось глядач обертає зорову трубу і бачить людину: безсила втекти від великого, вона ховається в мале, більшість метафор зобов’язана мализні і втечам, щоб тим применшити вагомість звіданого знання, закодованого в подіях, вчинках, здається, ще мить і на всякій данині запанує простий, зрозумілий кесарів профіль; та ось окуляр направлено, впіймано оптимальну відстань між лінз, і там, де жовтково туманів ореол, яскравіє, немов аж просвітлена чіткість; бути письменником в епоху мерців — не стільки вміння піймати відстань, як диво цікавості: що ж бо там проступає? з нецілованої долоні світ плесне кислоту розчарувань і спалить очі за один нахил до побаченого; однак, щось встигаєш запам’ятати; наприклад, про смерть, про яку відомо, що герой долає її геройськи, знехтуванням, а підупалий на силі і потерпаючий вірою в потойбічне воздання, ось вона, врешті, під’їхала на велосипедах з африканських хемінгуеєвих оповідань, поправила поліцейський мундир і що вона бачить на місці гангрени? ще смертельнішу апатію, а там, де розчищали ділянку під злітну смугу, по повітрі простерту до снігових вершин — мерзенніша од виття гієн, заколислива нуклеарна тиша, все німе, лиш тлін леопарда на скелі пригадує, чого ж шукав він там, де немає і слави? підлість нашого часу в тому, що трагедія стала предметом для збиткувань, для виправдання власного оскотиніння: нас довели до цього! хоча, здавалося б, покоління, котре волею долі,— заступницьким видихом мільйонів забитих, — уникло погибелі в промерзлих бараках, мусило б суворіше йти сьогоденням, та в останній підступності непогребний час накликав знесилля і зненависть до незримої, як душа, ціни в навіки зціпленому, протягнутому до нас, кулаці убитого; зачате перед телевізором, мляве, алкоголічне, синюшне, хоч вчора тільки народжене і, загалом, помилуване війною, тюрмою, сумою, воно саме собі осуд і саме собі кара — так здійснилась мета потрясінь: знесилити людину перед лицем стихій, що тільки насуваються на неї; політична і культурницька сліпоглухота, жадоба індивідуального рятунку до краю унеможливлює порятунок глобальний; коли тероризм чи статева пошесть ще викликає роздратування, то з безмежним поганьбленням, на яке кинута вся експансія грошви і влад, більшість давно змирилась і нагадувати вслух про високі цінноти стало такою ж непристойністю, як розтлін неповнолітніх; коли американський класик казав, що тягар його часу в необхідності вирішувати і від кожного вирішення залежить подальша доля, то вже наш час, посилаючись на уявну грижу обставин, все намагається відкласти на позавтрім; століття, що початкувалося фанатизмом, розщепленням ядра, схибленим потрактуванням підсвідомого, одним словом, деструкцією, виказує намарність своїх псевдовчень винятковою покинутістю і самотою, — і звідти жебрацьким пожвавленням комунікативної сфери, ніби вона справді здатна зробити озвірілого людяним, безчесного справедливим, глитайськи жаднезного схильним до аскези, зробити, звичайно, шляхом політекономічних хрюформ, чому приділяється головна увага — чи то забагато гравців для гри, чи то всюди запанувала схильність розважати, але колода, ми бачимо, в руках царственних блазнів, всеможних нездар, яких поцікавлює тільки залапаний зиск, а збоку стовбичать нашіптувачі; а далі стікаючі слиною маси; хіба з них хто годен метнути карту, де йдеться про те, що сталося з людиною і як їй далі бути? сторонній, якби його не мучила грижа і підвівся зір, розпізнав би в своїх вавілонських бригадирах замашки тих, що марою і привидом пройшлись по Євгробі; щоб змарнувати силу. Якщо кілька століть тому війна, моровиця, ганебний устрій сприймалися, як похибка від Абсолюту — і вимагали дії — то тепер кожна дія, надірвавшись від марноти, прямим підштовхуванням бокує до антиабсолюту,на чолі з антилюдиною; наш рідний сучасний нелюд вимагає прав на канонізацію своїх мерзот, як чогось єдино святого. Довкруг непроявлена білизна, ніч і ще білішими проступають дерева в інеї; космічний мінус, користуючись прикладом зайд, глибоко за північ, коли пишу рядок, володарює повністю: ліктем посунувши занавісу з зорями, проламує небо за один мах і над землею, принаймні над нами, зводить, витесує з шостого простору саркофаг — і звір і людина подрімує, лише дерева чують, тріщать, нагадуючи, мовляв, їм же треба вирости. Втішає: співкамерники по сучалізмові отримали відтермінування вироку — дбаючи про потреби і тим гайнуючи безчасся. Наші ж наглядачі з прибитого телевізором, причумленого розважальністю, світу, з огляду на їхню пронирність, за межею вдоволення всіх потреб, нацяцькавшись, назлягавшись, назароблявшись і облінившись лінуватись, зіткнуться з фатальним: куди податись? Цей предковічний клопіт вахтерів, пожежників, прапорщиків на вигнанні постане з корольлірівською прямотою. І тут згадають про літературу. Було б перебільшенням виголосити, що вся вона «зверталась», «застерігала» від пожад, від смаків, де краса сприймається, як чуттєва насолода або близькість до неї, такий собі плин старих, отруєних розлуками, коханців взад і вперед поміж холерними берегами на затишному пароплаві. Цнотлива маркесівська самотність, блукаючи в хащах кровозмішань, смиренно доживаючи біля електрифікованого курника грінго, побачила свою трагедію в тривалій замкнутості і раптовій експансії; стерта з землі цигановим віщунством прокидається постарілою, жалісною і прагне любові і співчуття на залізній шкарлупі. Куди ближча до істини література «соцтабору»; для читача «Батька-лісу» Анатолія Кіма самота — це приречена, зболена покинутість, це головна з мінус-властивостей, і вищий розвиток, явлений серед пісків любов’ю, буде, напевне, відринутий, волею Всесвіту, тому, що любов залежна повністю від такого ненадійного космічного препарату, як рід людський. Самота, довічне прокляття, каторга з каторг, куди потрапляє кожен спраглий відвертості, а натомість напоєний сукровицею досвіду — історичного, родового, глобального, — розгадувати який неймовірно тяжко для людини в своїй «відразливій абсолютній порожнечі»; скута жахом і марнотою безкінечних перевтілень, підневільних спроб, оскільки позбавлена відповідей і нового вибору, милосерднішої історії, вона геть втрачає рівновагу і, перетворена в позаштатну особину без радості і мети, перед тим як ковзнути за розщеплений мінусовий полюс, збивається в потопельне, невпізнане ніким і поховане на чужині «я»; від імені сили, що прирікала на спрагу, автор пояснює, «я ніколи не воскресав, тому, що не помирав, я не вмирав, а тільки міняв оселі, де жив, різноманітнив свої звички, міняв ходу, забавлявся складною начинкою націй і рас, правою рукою впокорював ліву, імператрствував, диктаторствував, розмішував епохи, підливав у казан історії смути і революції — робив усе те, чого більше ніколи не буде». Ось людина! впевнена, що вона сама придумала добро і зло, «довго цим забавлялась, проголошуючи славу першому і проклинаючи друге», поки справа не дійшла до того, що вона сама «перестала розрізняти призначення кожного з цих початків». Цей пошук призначень, півоберт окуляра зорової труби, заперечуючи примітивні пошукування, — від наукових розгадок людини до аговкань братів по розумові, — цей пошук постав серед колишніх «соцтабірників», що опинилися в жебрацькій, дратівливій подобі перед безтурботним розквітом прибитих телевізором, тих, чий спільний досвід, скільки б його не жували, не поможе їм витримати хоча б одне з випробувань, а відтак знову братися за долю світу. Досвід, котрий з епічних обставин дозволяє собі узагальнитись і поставити крапку над головним, — що сталося з людиною? — ти вислуховуєш із уст відживаючого, із уст самого художньопростору, і доповідаєш майбутньому; замкнений злиднями, боргами перед народом, ти скнієш довічно у казематній, з червоногранітними мурами, кегебістній, кегезбісеній, людоїдярні— бандил, стукачил, державних мочил, ударних комуноманьячил — кодлярні; сидиш чи ходиш тісним подвірцем, скрізь під недремним наглядом спостережних камер, за якими порозповсідалася їхня байстрота, маньякобатьків лютіша, підлезна, улесна і брехловенна, скрізь розсілася, депутатить, чиновлить, блимає крізь окулярів скельця, від імені нової, нєзалєжнаї, демократодержавки править; тобою і тобі подібними; а ти сидиш в облишаєній кривавою цвіллю, слизькій, прозневіреній, пропекельненій, залюбки лише душогубствуючій, кегебярні, у цій, по шию загрузлій у магматичних гноях, державні, в знелюдненій зникраїні, зникаючій, як смертезна, смрадом роздута, булька; в цій материнсько турботливій, як склобоїстий смітник щойно народженому, розкутаному немовляті, що повзе на тепло собачої тічки і своєю криваводорогою ще лютіше звірячого лютить їх, у цій талантолюбній здихарні, віковій кегебярні, козирючій, клацаючій, уракаючій мілітарні, мільйонами, як здоми взятими бутербродами на обід, звично закушуючій між основної роботи людоїдярні; у цій, пошитій з старого клоччя, всесвітній клошарні, цибаючій межи очі, розкошніючій, золотосяйній блошарні, розбійних, розгульних, неправедних статків грошарні, в цій, порядно злодюжачій, парадно крокуючій, привітно усміхненій, непробивній казематні, горя лихварні, вічних стихійних лих, нескінченних напастей лихарні, у цій, із відбитою совістю, з розтоптаним страхом Бога тремтярні, повальній смертярні, ти й сам вже не відаєш, чи репортажиш ще, чи вже закладаєш когось? у всепідглядалові, у всепідслуханні; тут, в осінньо зсіряченій, болотношинельній, вітчизні тисячолітніх воєн, воєнних етапів, військових вагонів, коменданських годин, патрулів у панцерниках, надзвичайних станів, обшуків, розшуків, скорих на руку польових судярень, всенічних сирен, уранітних опадів, тут, у країні доповідей і наказів, ти зжився, звикся, зріднився з доповідним, розлогим, або з наказовим, розстрільним стилем; і, або хутцем доповідаєш, або вогнеметно наказуєш; своїм горінням випалюєш магматичне море; грієш мури і карцерні душі.

Письменник залежний від володарів, а на них безталання. Якщо латиноамериканці в своїх диктаторах вбачають простакуватий оптимізм і в тексті можуть їм забезпечити роль розпорядника карнавалу, сікти, довчати, перевиховувати їх сотнями художніх засобів, то наші властителі самі караються графоманством і щоб ти не вигадав— буде мало. Політбюристи з обличчями старих повій і шаркітливою ходою капканених медведів літературно невловимі, мов розчинилися в ретрансляторах на телевізійні хвилі, божевільністю задумів збожеволіли мікросхеми, погасили екрани і отримали незримість, маючи пристрасть до потаємного, до морфію зрад— що їм розтоптувати на вулицях шевченківських хрущів, колотись не тими пріоритетами, занюхувати кокаїновим прахом указів, коли їм по тридцять дев’ять разів на день потрібно зрадити, принаймні, вітчизну (така доза), потрібно підрубувати коріння річкам, задобрюючи Харона. Перебуваючи в абсолютній художницькій ситуації, коли знаєш сильні й слабкі місця попередників, а супротивник не відає про тебе, непомітно для себе осилюєш мову справжньості, яку окільні автори, зачакловані майстрами, з пристрастю алхіміків виморочують, здебільшого, з попередніх текстів, або ж у припадку розгублення хапаються за підручний матеріал, б’ють реторти, збиваються на зпальцявисмоктаний, переумкувато-сюсюкалістичний зойкіт, плямкіт, квакіт, вереск, видаючи художню поразку за романи. Та поразка триватиме довше, ніж незнання іншого письма, — триватиме доти, доки втаємничений в одній мові досвід не стане за рятівну спробу в аналогічному або приблизному досвіді довідатися, чи це не смертельно? — що це вже переживали. Ти, зрісши під острахом третьої світової, під бетоноплитою історичних жахів, скутий льодниками імперії, волею якихось непорозумінь вижив, перетривав те, перед чим тіпалась решта людства, — і віднайшов голос без кволого перемовляння з античністю, без дзвінкого пересипання бібліотечного золота класиків, без ремісницької міфології, назбираної то в острівних народів, то в передранішніх, знесилених карнавалом, навстіжних, немов сама вичерпаність, притонах. Ти почув голос, яким німує стронцій у кістках тіток і бабів, що доживають у приреакторній зоні, по вікна закидані снігом, паморозь молочно піниться по сінешніх стінах і шпарині навколо клямки, доскімлює вітер в комині, шоркає кожух, у ньому і сплять і пораються по хаті, яку відкидають тільки весною; почув свинцевий і сажистий запах квітневого леготу і горе матерів, присилуваних до аборту, і плач ненароджених, що їх, скособочившись, виносила у відрі санітарка; почув у напрямі до реакторів гул вертольотів з мішками, вселюдську брехню співчуття, окремішній скрип допомоги, яка тільки-но виїхала, а її вже розділили на сотню грабіжницьких кишел; почув як обпалюється об повітря й холоне суцільною раною тіло пожежника в герметичній палаті; почув як кров, шумуючи, витискує очі військовика, що в чорній апатії, чорнішій від просто бажання зникнути і не бути, ще спробував двома великими пальцями хапнути за петлю і обвис на водогінній трубі в підвалі лікарні; почув як нудотно і вчаділо туманіють голови у дітей, що вклякали без свідомості перед дошкою в класі, як пухлинно збрякають і затовкують горло язики, прирікаючи на голодну смерть удома, як склянішають і обриваються судини, розпеченим жалом пропікаючи мозок, як хребти в сильних молодих чоловіків стають вразливими, мов стовпці глиняних чашечок, як підлітки млявістю нагадують дистрофіків, доходяг, як жінки, мов прокляті, бояться народжувати, як на цвинтарі просідають домовини і мертві страхаються живих, як дико бутить, надувається і горбатіє корова, виштовхуючи двоголове на шести ракотицях теля, яке мотузком, накинутим на задні ноги, витягують чотири чоловіки, як жвавіші мріють виїхати в пошуку громадянства, як лікарів обсідає різницька втома, як всі хапаються за день насущний, як забобонніє в оселях глухе берложне безсоння, як все закинуте в безвість, ніби й нема нікого, а час, отримавши нове пришвидшення, закручує і щострімкіше старить людей, щоб стерти їх у безпечний порох; ти почув голос синдрому, що зваблює небуттям, голос, відомий стиснутим, мокрим тілам у газовій камері, голос змалілих під навислою, спіненою лавиною стихій, голос лиха й сирої, осінньої, як земля, неволі, що чигає завжди і скрізь скільки б людина не марила про захищеність. Все почуте і зжите заронило знання, що третя світова війна, панове, — година, перед якою ви то озброювались, то роззброювались, то подрімували в безпечних гамаках, — як все довгоочікуване, прийшла в незвичній подобі, калатьнула тут, почмихує, підпалює ліси, розлітається з димом і попелом розвітрених пущ, з благальними факсами і безжалісними діагнозами, розповзається водами, каламутить моря, липне скловатним туманом на обличчя, одбирає розум, як в окремих парламентів, так і в цілих асамблей, відмовляє в статусі екологічного лиха, примушує дбати про побіжне, приборкувати конфлікти, додушувати страйки, вводити єдину євгробейську валюту, морочити оптимістичними нісенітницями, тягнути з сироти лахмана, перебиватись скандальними чутками, надавати кредити, бавитись грунтовними порадами, давати пів дулі, міняти уряди, боятись приходу комуністів, товстіти на витворах генної інженерії, обіцяти, підтримувати, остерігатись фашизму, потрапляти в засаду на буденних хабарях, дуріти від мавпячого крику екранної зірки, примирювати, судити, посилати каральний флот, знімати санкції, піднімати квоти, заголюватись на нудистських пляжах, муштрувати олімпійців, обідати з принцесою, ненавидіти фоторепортерів, оголошувати конкурси на кращого гермафродита, всіх вдовольняти, хоронити своїх мерців, дивуватися лютій негоді, боятись нежиті, китайців, СНІДу, обурюватись черговою вихваткою терористів, ставати почесним обивателем власного порогу, оплакувати перспективи парникового ефекту, возити комп’ютеризованих динозаврів, як цигани привозили на показ лід, дбати про супутникові перемови, захлинатися в міражах, пізнавати щастя простого існування, вдивлятися в метаморфози днів, сумувати щасливо, куди б не гребти, а запливати в спогади, ховатися в собі так глибоко, що голоси по радіо, ніби з давно прочитаного світу, бадьоритись, під стіною радіактивного урагану, що кривавить виднокіл, пресує хмари і виє так вовчо, так люто, аж на дні розплесканих морів гори здиблюються, як шерсть на загривку — виє і гільйотинить принишклих — під стіною мороку, похитнувшись, шукати руками лице і все ще загадувати: врятують кордони, чисті харчі й дієта.

Бойові дії тепер, коли доповідаю сторінку, незримо тліють у голосах дикторів, у паузах між новин, у раптовому сніжку, обтрушеному на телеекрани тим, хто крадькома, дулом «опеесвете» розсуває хащі і знімає з приціла ковпачка; постріл нечутний, але смертельна вагота наливає кістки, щитовидку, зір, що ковзає по друкованих аркушах: щосекундний цей наступ перетворює істот на підвладних лиш вітрові сараноїдів, — і, поки я відсуваю заслонку в грубі, розпалюю в сільській хаті, вони з виглядом азартно виконаної роботи, з сумками на плечах зачиняють двері моєї міської кімнати, забравши штани, боксерські рукавиці, старі патинки, — коли ти перечитуєш абзац, гасиш сигарету, допиваєш прохололу м’ятну гарбату, сарана з цілого світу здирає останнє і мить у мить вимуштровує новопризвані лави, виструнчується, дає команду, «вільно; зняти головні убори!», вчить натягувати протигази, «повітряна атака! спалах зліва! спалах справа!», кидає в замети, оралиться в оргіях, хоботинить збагнілий сніг і розпирає величчю сильних світу; апатію визнано головною вірою; ворожість прилавків, де товар звойовується товаром, перекинула мсту на решту речей і їхня загальна припорошеність радіактивним пилом, немов аж рятівна, немов є спробою звільнити від ядерної полохливості зашугану планету, — початок ми пережили, і цей страх, на зламі благоговінь, на стільки відмінний від всього, як воля народженого в тюрмі від привілля ката; та оманлива воля живучості, нехтуючи латентний період, скиглення лікарів, паніку, променево засвідчує конденсацію світла і святість переконань, що на передовій кожен битиметься затято, щонайменше віки, аби обвугленими фалангами розписатись на брамі; в цьому переконує потяг накопичувати, споживати, армійська хапливість зору і навіть вві сні звіриний солдатський апетит, все те, що обіцяє довгожитню силу адамам; як солоний жарт старшини їх потішать і натівські заяви, і потворне миротворство, і вигляд незвойованих ще околиць передчуттям подвигу розіпре їм груди; в радіації свої устави, вона безсмертніша від безсмертя, повільно байдужа, боготворить мутації, перетворення суті в колоїдний розчин, океан речовини, біологічну резервацію допервісних молекул, бо, виявляється, людина в безмежній наглятині здатна обхитрувати звичайні кари, — потопи, сірковогненні дощі і, ймовірно, розхвалену грибовидну страхоту — хтось та відсидиться і піде в мерзотняві далі випробовувати терпіння; та далі не стане кар. Допоміг аварійний випадок.

І час заборсався в аритмії розщеплення; одним промельком зринули тридцяті роки, історія, засвідчуючи збіг, коли воскресіння одної жертви приховувало вигуб і збайдужіння до цілого дочорнобильського часу; розщеплення, зрештою, відсторонило епоху, забуло обіцянки, лженадії, плачі і устаткувалось в жорстокості, — та під ту пору ти вже встиг схопити горгонинські риси, а, відтак, вгадуванням прикметним, окільним, як мисливець по легких натрусах на снігу розпізнає нічний верховітний біг куниці і вистежує звіра, засвідчив стан речей, досі невідомий людям: сторінки донесень з непритомності дійства, вихриплені в над’яскравій атомній сліпоті, всередині вибуху, навіть, якби це були просто діалоги знудьгованих пасажирів, розповідають про моровицю й безвихідь більше, ніж всі узагальнення кінецьсвітніх сюсюкалістів. Голий міф, гола метафора, гола ляльковість узвичаєного письма заклякли як доісторичні помийниці перед льодниковими горами.

Енноліття погибелі. Хто мріяв пережити хоча б той рік? Погляд ізсередини вибуху дозволяє побачити події в розпростореній яскравизні, ти бачиш голодних, покорчених, з продовбаними клюкою потилицями по завулках передмість, стиглі поля, простежковані напівмертвяками, що насмоктавшись молочка з колосся, вклякали, сходили жовтою піною, дерли животи, судомно вгрібалися в землю і заклякали там; бачиш: кров стояла у храмі по гнуздечку коня, гнояка текла з опухлих, мов олія крізь мішковину, німі, ковтаючи стогін, одгризали собі язики і захлинались прокляттям, мертві раділи червам; бачиш зігнуту, з пучком перехопленого жнива й серпом, молоду свою бабцю, якій дозволили збирати колгоспний урожай, бо більшість ярих колгоспничків вимерло, і діти плели вінок на межі, виглядаючи якогось недоїдка з обіду; бачиш тих, що продовбували клюкою голови і їхніх дорідних синів, що з усмішечками вроджених, манірних садюг допродали розкрадіїну, якій знадобилося сімдесят з лишнім років бухкання по голові, судомних корчів, праці на вигуб, праці по двадцять годин на добу, праці на порятунок дитини, праці, що дозволила нам умовно зрівнятися з громадянами світу– і рабеї всіх країн з’єднались; робота замість життя: тут нагатили стільки морів, що їх спускати треба століття і на осушених приріччях випасати троянських динозаврів — і на кожній з майбутніх канав, з жабуриння і стронцію, розквітне цвілізація за прикладом Нілу; тут під ракетні сідала надовбли стільки шахт, що в них можна розмістити половину божевілень світу, що досі марить кінецьсвіттям; тут робота здатна з семи худих корів зробити сім товстих і всупереч єгипетським снам відфараонити голод, відтягнути Ісход, схаменути історію — та вже пізно; десь по війні моя мама скуштувала союзницької тушонки, а мені, ближче до теперішнього, дістались поношені, гуманітарні, вишневого кольору штаненята. Добропорядний швейцарець доїв корову, а його родич, жувальник поп-корну, дивився на всю шосту частину світу з суворістю музейного доглядача, приставленого змітати пилюку з черепів австралопітеків; доки світ собі науково революціонізувався, замість кількох виродків пропонуючи на широкий вибір і смак сотні й тисячі потвор незгірших, доки мінялися позами сексуальні перевороти, тутай для переважної більшості щодень і щомить була робота й робота, з тачками, з мішками, без вихідних, нагинці, на суботниках, з граблистими руками, двожильна, недоспана, примітивна, на совість і страх, але якась-то праця — де вона? тутай тлів духовий досвід, подібний до невгасимої пожежі на торф’янику — з ним буде важче, на взір покупців його найпростіше замовчати, заткнути, а, щоб перекрити кисень, обкопати ровами своїх ціннот і напустити туди сечовину здинозавреної культури; тут билось живе страждання, живий усенічний страх, жива лямка гадючилась і приростала до спини, а довколишнє дійство, здавалось, всіма зусиллями прагло забуття, невідання, незнання, щоб найближчі вже покоління одвикли від людської мови, втратили в лексиці слово «страждання» і одним своїм виглядом не заважали торгувати, а лише з нутряної болячки вили, не знали, звідки їм так болить і загризали себе насмерть. Досвід подібний до гончака, що з підвивом проламував ліс, гнав по гарячому сліду звіра, розгойдував над галявинами луну і захеканий, вспокійнілий повернувсь до господаря, знає тисячі невідомих нікому запахів, міток, скидок, глухих лазів, але безсилий сказати, і людяно хилить голову до плеча; так і відлуння подій повертається до нас напівніме і мудріше спроб довідатися, вгадати, збагнути, що ж там хекало і втекло крізь загущавлений поруб, і як там було насправді?! той незримець, ще в люті, зупинившись на чотири ноги, втягує запах підсліпуватої необережності, легковірства, переляків, замість порятункового інстинкту, запах облежаної кволі — так пахне людина звірові, що відразу і забуває про неї, як чесний забуває підлого, як зграя вовків, помітивши розгублену поведінку, кидає свого скаженого брата, переярка. Тим, хто в землі, довелося конати в лихоманці воєн, вмирати від серцевого нападу на порозі хати, відписаної під сільраду, забувати лік розпластаним дням, давитись попелом нового підпалу, доздихувати в шанцях, гнити в перекреслених стрілкою наступів болотах, забувати героїв, на відбудовах вітчизни надривати хребта, згорати в запоях перемоги, за ящик розтрачених цвяхів порохніти в тюрмі, давитися мерзлою картоплиною з помийниці, пощезати з вічнорабського передчуття, - завтра буде ще гірше — й заради чого? Мов покинутий і забутий дефективний сирота, ти виріс, вижив, спромігся на власну знакову, доповідну мову і дивишся на своїх «втрачених» євгробейських братів, як на купу зманіжених шарлатанів і,звихнутих на успішності, славолюбних сюсюкалістів; ти сидиш собі, де й сидів – у тьмі народивсь і в стотьмі посивів – сидиш, зречено, загнано й ледь притомно, а чемний рум’яний старець, мліючи від захопленого співчуття, крізь розбите вікно приглядається: на який донорський орган знадобився б ти згодом? коли доохлянеш, щоб продатись. Спочатку безпорадний ти писав зеленькою по стінах, виписував у повітрі безголосу хрипоту, під ударами чобіт знакував обдертими нігтями бетонну підлогу, вивчав букви по ініціалах, по вишитті на халатах санітарів, номерував сторінки видертими над ліжком роками, брав епіграфи з вовтузняви на кухні і з пророчого крику про обід, що радісно, як звільнення, пролітав коридором, та чобіт примушував до курсиву, плазувати повільними абзацами, згорбатіло засинати по кутках якихось заштатних публікацій, облапувати кістки, розгинатися і стрімкішати в полегкості, коли відпускає забитий дух, і бити ліктем з півоберту, відпихати наглядача, вриватися до канцурки і писати на обгортках історій хвороб, на титулах армійських «справ», на обернених сторінках довідок і доносів, розстрільних списків і свідоцтв про смерть, де вказувалось: поховання не встановлене; писати на перелинялих, вицвілих замість фіранок, газетах без змісту, писати поривчато, щоб більше втиснулось, писати всупереч джойсівським прогнозам — великий ірландець, загрожений стилізаціями, передчуваючи добу графоманства, коли всякий письменний відразу й письменник, був змушений вдатися до роману-кінця, написаного на бібліотечних підвіконнях, чорнилами цитат, вдатися до канонізації тексту й завершенні часу на ньому; він, спіткнувшись об власну метафору майбутніх комунікацієзлук, зневірився, одрік прийдешніх послідовників, саму можливість і диво зцілення, а ти, долаючи досвід втраченого, пересидівши дебілію, на затертих обгортках, титулах, обернених сторінках, в обставинах ядерного кінця і старечого недоумства, мусиш починати текст початку; як невіддячена в кордонах народу війна народжує хлопчиків, воїнів, так неоплакана в межах мови трагедія посвячує в письменництво.

Дата добавления: 2014-12-07