Аудіокнига 3 страница

Коли на щитах екзистенційних присягань пронесли полеглих героїв, а ті, хто з щитами, втомилися дужче сізіфів од посилання на авторитети, зроджений тута світогляд акцентує на загроженості і мовам, і літературам, і расам безвідносно до минулих культурперемог — і з-поміж величних поразок, добірних марнот, пропонує ще одну спробу: культура на всеспаленнях дотепер і знову, віднині. До сутінків звикати тривожніше, ніж до ртутного світла в бібліотечних склепах. До кожного протизапального знання віруси з часом звикають, як до антибіотиків, і цмулять його собі на користь; і літератор, якщо він не шарлатанить і не зневірився в хворому, здатен помислити й доповісти про кращі ліки; діагнози вічні, але опір організмів різний; а позбавлений досвіду бездиханних катівень підозрюватиме, що він пише винятково з маніакальних потреб; написане має стільки ж права на видання й переклад, як і зачитаний Летою етруський епос; там, де в часи бездомів’я, злиденства, ти в залюдненому теплі кав’ярень розливав із-під поли, ковтав із одної склянки по колу, читав безнадійні рядки, обгорав справжністю ковтка і миті, тепер встократ безнадійніше громаддя вікон, банків, партій, фондів, розкультурницьких установ, п’ють здебільшого мовчки, ніщо не морозить, в богопокинутій глухоті сутінок непривітно обвільг і ниє чиста, обварена смолою самотність неба, — дзеркало, сріблом звернене вгору, в ніч, вище ненависті геніїв до нездар, вище мстивих ужалень посередньості, вище всіхніх надій на вознесіння, вище й вище, туди, де Вселюбов милує виплакану душу. Ранок письменника тут починається із вслухання, вухом до землі, в копитний грім іздалека, в стенокардію прим’ятих навалою степів, у легеневі хрипи затемненої височини, в обважнілий трем паралітних лавин, що за хвилину мають зійти, а вже потім, коли розвидніло: зі сповіді розбещеного владою президента, з усних розпоряджень забіганому і забідканому прем’єрові, з подетальних настанов голові таємної служби, до того змучених, безпорадних, здитинілих в оточенні милих онуків, до того наївних, що мусиш без зайвого галасу, виборів, програм, присяг брати на себе відповідальність; за долю розкрадіїни! дбати!! забороняти небезпеку, легалізувати потяги мас, підозрювати головного банкірила і кожному громадянинові власноруч послиненим пальцем відраховувати надбавку до сатисфакцій, одним словом: дбати! з’являтись інкогніто на бандитські сходки, совістити, переконувати і навіслючувати на головорізів мішки наскельного живопису, наркотиків, зброї, встигати з лекціями в інститут підвищення лісу, збирати довірених редакторів і за пляшкою мінералки ділитись підозрами про безпробудну дрімливість ворога; будити думку! щорання з батьківською турботою вмивати руки чиновникам і обтирати пух; ледь поправивши краватку, невтомно приземлятися і прямо на летовищі через голови осіб пропихати наших людей до вершин консервативної ложі; нехтувати зримий об’єм; притягувати до відповідальності невчасно померлих від нежиті маньяків, бо скільки зневіри й прагнень розповісти в кожного безвісти полеглого! та не тільки засуджувати, але й оголошувати амністію кладовищ, у світлі вирішення вічножитлової програми забезпечувати антигероїв броньованими могилами, на правах пільговиків, потерпілих від надміру читацького запалу; вмить серйозніти, згадавши про біль неповернень, вакуум самого «назавжди», про покликання: напувати повітря живим озоном, сльозами тих, чиї поганьблені муки узріли справедливість; а потім згадувати польові квіти в білому соломоновому вбранні, не жати й не сіяти, доторкуватись подумки до єдиної, надживильної, здатної воскрешати сили слова, самим зверненням до висоти підтримувати розмову з Силою, вищою від заскубаних тривог, суворою, милосердною, вільною вкладати мужність в серця і виводити звідусюди, однаково прихильною до самотньості і до юрби, заспокійливою, здатною розтуляти уста і втішати простосердих. Зменшені до об’єму кількох букв, — менші, ніж на надгробку, бо там ще змагаються з величчю, — і немила собі особина, і окреме дорідне плем’я вдумливому шанувальнику профілів, філателістові з безхитрісною п’ятикратною лупою скажуть, відкриють стільки ж, як і крізь велетенську збільшувальну лінзу неба, таку потужню, що й справді на живих кожна волосина порахована і всякий помисел.

Поки сліпий поводирює сліпого, втішмось початком перемоги: в енноліття кошмарні — буденної, бомбоатомної чорнобилярні — вже нічогісінького не бояться; війна триває; медалюки і ордени, як нассані кров’ю кліщі, летять на підставлені боком груди; війна безпробудно героїть; за стільки осеней нагуляла апетит і, судячи з поміркованих дій і розгубленої німоти, планує акції на вічноліття; доки десь там покивують — закрийте ваші реактори — наші торгуються, і то так старанно, мов продають останнє: власний скелет анатомічному музеєві. Нащадки тих, хто вимріює парникове лихо, вітатимуть ударні стронцієві легіони; однаковий жест римськи виструнчить з’єднані полки мародерів; війна застилає зір; подумати! якби їм нині відкрилось і сприйняття істини було щирим і безоглядним, як віра переродженого, що ось уже, на порозі: панове асамблейники, викиньте свої права, паспорти і кредитні картки, викиньте лічильники з позначками допустимих доз і нагніть голову до плеча, вслухайтеся в попискування зліва, де серце — то ненаситець атома, проклюнувшись із гадючого яйця, спроквола, знехотя, розтягуючи на знудьговані віки, довбе грудну клітку, присмоктується до аорти, і мільярди його співбратів, пробуджені щосекундно, хапаються за свою частку кінцівок, нігтів, очей, тлумляться між собою, глухою тривогою звітуючи про роботу по перетворенню вас і нас на вакуум — на океан для віддзеркалення антисвіту. Скільки пора б забути, відмовити в урочистостях, згорнути фуршетних столів, відкласти візитів, проблем, нот протесту на те, що десь хтось голосніше дозволеного гавкнув — на зекономленому папері пора б писати листи і прощатися одним з одними; а потім, схилившись по двоє, по троє над сторінками прози, надихатись розділовими знаками, розставленими то з романтизмом йоду, то з поважністю цезію — ви б проїхали по майбутньому, як гнані страхом втікачі, що парувались на зачумлених підводах, і там позбулися жаху, мізерій, всього, за що чіпляєтесь нині; не бійтесь гранати, вона ручна, так само й атом; не бійтесь, що ліга залишиться без націй — сідайт і читайте: донесення по своїх наслідках важитиме стільки ж, як колись відкриття, що дітей не знаходять в капусті. Коли тут до небес розгорались панські маєтки, наставав новий лад, напівпритомні діти, збившись кружком, їли струп’я одне на одному, спритний дояр на євгробейських луках, спиною до кордону, з онаністичним засліпленням доїв миньку, а його далекий співбрат, відвантаживши допомогу, про яку мріяли армії наркомівських партійтуток, покійний фелікс і дивізії катюг, того ж дня, розімлілий від доброчинства, насмажував кукурдзки і йшов визнавати, і узаконювати дивний лад тих порятованих варварів — тоді ніхто й не помислював, що піддмухнута наругою пожежа спалахуватиме скрізь, на століття вперед знищить вартість людського існування, і тероризм стане темою нарікань при всякій здибанці падлітиків; та от земля, що подарувала людству арену для побоїщ, збридивши всим, прорвала застояним реакторним набряком і викинула з жаром їдкий сморід гниючих кісток, запах, який ні з чим не сплутати — тисячі нових нуклеїдів, наявності яких здивувався б великий хімік і сама нечиста сила; тисячі матеріальних свідоцтв розщепленого знання потвердили те, що люди навмисне ішли до цього, аби позбутись і знань, і чеснот, і прагнень. Зважаючи на відчуженість, що притупила чуття незгірше клюки, котрою проламували потилиці, доля послала чисту, найдемократичнішу війну; рядові й полководці в однакових мундирах знехтували просту здобич, переваги в живій силі й техніці; стратеги замірились на селекцію, на день і час, коли з лона зпластмасовілих виповзе надантилюдина. Теоретичні здобутки, як це часто трапляється, отримали можливість матеріалізувати процес привселюдно і непомічено — відчуження вирвало нас одне від одного, як око від ока, навіки позбавлені світла й жертовності, необхідних, аби любити і визволяти улюблених,— дозволило поводирювати один одного під живий колючий дріт, що від поліських сіл розпросторюється до альпійських пасовищ отавами для троянських динозаврів: от вони нагуляють сталевий жир і, почувши потріскування в малих голівках, з кмітливістю виродків подумають про самозбереження, роззирнуться і перейдуть на чисту айсбергову воду, на чисті харчі, на чистий спокій тих, що завезли навіть своє чисте повітря в офіси. Вони вгадають безкарність бойні, той факт, що на полях побоїщ крики, волання, підмога розчиняються в летаргічній сутіні; тут ланцюгова реакція смердить карбідом, обіцянки й знаки криві, земля гангренно пашить і обрубність доріг вказує на безнадію, звідки нема повернень; тут плавиться мозок від простої уяви, брешуть правила математики, синусоїда загострюється навподобі колійського шпичака, назловтішавшись, апатія дозволяє побавитися в культуру; добре лиш дурнями і п’яничкам, плакальницям і віршарам; в задумі графітових брил чорніє збожеволене, що ж сталося? тут навіть спокій землистий, попри обличчя, гримасні, викопні, безжально до себе змучені страстішками; всіх однаковить головна, потопельна пристрасть; деінде зустрінеш незурочене лице і пригадаєш атлантів; тут, немов боячись хлебнути води, пливуть, зціпивши зуби, ніхто не зітхає за Аврелієм: чи будеш коли-небудь душа доброю, простою, єдиною і в своїй голизні більш зримою, аніж оболонка тіла? все гине в тяжінні четвертого енергоблоку; натомість нізвідки, з незримого виміру, втіленням дівократії, з гаслом «нам нічого втрачати, крім своїх нуклеїдів», виходять рідні, в косинках, з сором’язливою ненажерністю в щиро розплющених очах, демонстрантки, пролєтарки в святкових колонах двадцять шостого квітня; йдуть, приголомшують іноземців звабою хітинових тіл і розносять на околиці нашвидку зачатих рядових і єфрейторів війни тисячоліть, безсмертніше смерті сім”я! мов сарана в окриленні перемоги, мов зуби драконів, це перелітне плем’я хутко пізнає, що в світі, в комп’ютерному парнику зужитих знань, не більше тепла, ніж у їхньому обезкровленому тілі, — тож нічого сподіватись і ні за чим шкодувати,— вгадає загрозу в древніх ціннотах, старих почуттях, вітатиме радіоактивну холоднечу, і в палацах мистецтв повиставляє опудала людинорептилій. Либонь, передчуваючи той ящурний холод, В.Фолкнер ще в одна тисяча добропорядному році, — коли динозаври грілися в головах вчених, як в інкубаторних яйцях, — виказуючи деяке розгублення майстра, чий виконаний обов’язок зійшов непрочитаним і незрозумілим для молодих поколінь, повідомляв про тодішній стан американської культури, як такий, ніби для нього взагалі не існує людства: і душу людини викаструють у неї, як викастровують жеребців, свиней чи биків, і в істоти під іменем людина не залишиться людяності; в іншому місці великий мисливець на білок передбачував дні, коли первинність любові, як першотворчого початку, посядуть залози внутрішньої секреції; сивий, римського вигляду, мисливтель,в гонитві за жовтожарими живими блискавками так і не змирився з повальною кастрацією; на старосвітського бідолаху поблажливо глипали верткі комп’ютерні генії, що шляхом гіперрозуму і комунікативних злук хотіли вправити людині силу. А мале земне слово звітрилась за виднокола, туди, де поза обставинами й зневірою здатне виконати завдання, як виконувало його споконвічно: нагадати деякі прості речі, безліч разів пережиті, — й спинити забріхування споживацьким раєм, свободою заздрісної жадоби, погордим успіхом переможців, всим тим, що розвихрює полум’я на торф’яних континентах і все подальше дбання спрямовує назовні: заливає водами животіння ланцюгове пекло, поборює наслідки, а людському серцю покидає випалену порожнечу, відчай і неможливість вирватися з пожежі. Марнотність зусиль так і підбиватиме визнати, що в сарани немає царя, зло невиправне, — така розплата за обжирання сурогатним знанням, така старість всякого переситу, такий наслідок вертлявих втеч від страждань, спроб уникнути, як лайки, одного цього слова, таке воздання за всі намагання позбавити світ милосердя.

Мале земне слово, попри звіринство звичаїв, пожирання обставин, пронизливий гама-відчай довкіл, все ж здатне на дещицю:спокоєм вже пережитого,відтерплістю в грудях довтішити невтішних, дообнадіяти безнадійних, знов нагадати стільки нагадуване й нечутне за жнивами скорботи, за пережовуванням кукурудзи, за доїнням шоколадних корів — «випростайтесь і підніміть ваші голови вгору, бо ваше визволення близьке»1.

Ти вернувся додоми й листуєш другові з Дону, подумки доповідаєш йому, як ти їхав до нього на заробітки, знов вертався у невідомість, тіло, як вимочка, просякало чорнобильським чорнилом, — і знову їхав, степами, всепам’яттю, з черезплічною сумкою, з вірою в береженість, якої, вистачило б, щоб захистити цілі світи, та не себе від призначеного; і впівдороги, в крапці розщеплення долі, згідно закону про митарство загорнеш книгу, де йдеться про те, що саме тут маєш зморгнути зужитість, згадати адресу, ім’я, телефон, і, коли звільнений від прагнень перековзнеш майбутній кордон, серце обпалиться об беззахист і змаліє на кулю під лопаткою; і світ постане найсправжнім: хитивом прорубаних в сутінь і воду очеретів, плоскодонками в збагрілих прогалинах, абрикосовим вогнищем заперонних садів, світлою тугою полустанків, де когось завжди чекають; задимленим вітром зі степу, обнадійливим спокоєм і холодом знання, що серед цієї простої краси і чужинності треба знайти людей і вижити;світ зашморгне новизною, ліловим від безсмертнику обрієм і, хоч вгорі вже громадиться забобонна пітьма, щось гонить вовком по дійсності і все здається несправжнім, — державотруси імперій, кожен крик пугача, що віщував незворотність двобою і мсти, кожен храп жеребця, що кипів здогадом про запінену лють і наступ, кожен вибріх лисиці в долині, що нагадував про ласу здобич, розбиті щити, всюдисущу непевність полону, вигострений зір і слух, сподіванку на самого себе, прихильність долі, — все підмовляє довіритися прикметам і гнати назад, туди, де не бувши ні князем, ні смердом, ні володарем дружини, а тільки автором рукописа і молодечої глупоти, я був прийнятий, остограмлений у Західному мікрорайоні на вулиці імені загиблого космонавта, а зранку посвячений у справу, гідну пам’яті прадідів, бабусь, дідів, чиї збільшені фотопортрети прикрашають кожну сільську й висілкову хату; я став набірником замовлень, лицарем без сумніву і прописки, відчайдухом удачі, несусвітнім тріплом, підмайстром по забиванню баків, спочатку по рупьпіїсят за лурик, коли решта вітрогонів наймалися просто за рупь, але, при циганському язикові й гончих ногах, це все одно обганяло платню міністрика; зранку, з мічурінської площі, ми на вертких «Жигулях», — де в бардачку млинцями плескалось зо п’ять підроблених прав, на випадок постових оказій, справжні ж береглися, мов прострілене бойове знамено, для параду, — ми вирвалися з ядучої тісняви смрадянських проспектів, мерзоти й убозтва сірошинельних фасадів, геройських гасел, підлятини найменувань, покликаних, щоб зоднаковити в прах підневільну довколість; ми перетрамплінили залізничний міст і форсували простір в напрямі станиці Казанської; дорога на диво сприяла, нізвідки, сам по собі, зроджувався той чистосердий настрій, ритм, притаманний справжньому, а не намисленій історії, той захват, що супроводжував войовничих бранок і скіфських юнаків, коли вони, змовившись, покинули свої племена і подались геть, через степ, на берег жовтомісячний, як цивілізаційний мур, де ніч згортається в дикі тумани; той, розлитий повсюдно, голос невідомого співця, автора «Слова о полку Ігоревім», що, як завжди після затемнень, прозрівав з урочистої тривоги і ще воїн, ще спраглий честі, галопу, ратних справ, туги за тризною, смертного вітру стріл, вже бачив довколість крізь ковильну імлу марноти і, хоч заносив ногу в стремено, хоч брався за гриву, легким поштовхом кидаючи тіло в сідло, вже лагіднів, просвітлений вдячністю до всього, всерозчинним світлом безсмертя попереду, долею співця. А потім, пагорб за пагорбом, арканилася дорога, захльоснувши машину, як знесиленого раба, що йому легше збігати вниз, поміж розпеченого каменю, в коротку прохолоду байраків, достатню, аби поновити рішучість, перетривати знікчемнення, гидь здармованих днів, бо тільки з ненависті і втрат народжується любов і творчість; збігали по виступах, нишкли в скельних розламинах ящірки, схожі на джерела пилюки, неквапністю волі відлунював свист байбаків на білопіщаних обнірках, крейдяні гори даленіли й зливалися з вилісками; руку, по лікоть вистромлену за вікно, обпікала засмага, асфальт розплавлено, сито чорнів, мов натерта налигачем і заліплена мухами рана, пізно було передумувати, сідати на попутню назад, відсутність вибору, як різновид свободи, вимлоювала груди — ще підйом і попереду бачиш тісняву з машин і підвід біля одностороннього понтонного мосту; на річку звертаєш увагу пізніше— човни і водорості на обмілілому березі, рівний безвітряний блиск, хлопці пірнають з баржі на тому боці, хапаються за поренча, вилазять назад, і сліди їхні миттєво сохнуть на залізі — і тільки назва на вказівнику змушує назвати течію води рікою; це просторився Дон, найправіше правобережжя, за Геродотом осідок таємничого амазонства, по-теперішньому фемін, що знайшли своє жіноче впокорення в патріархальному світі, прихиливши й примноживши скіфську силу, олюднивши почуттям єство безстатевого войовничого несвіту, на історичну мить ставши заслоном кочівництву; то вже потім, може їхні, а може й не їхні поїхали звідти, декого підманувши з собою, збудивши в собі поганство, потяг до скаженіючого вогню, бо коли всі їдуть, циганіють, когось же тре підманути, щось вкрасти, треба, звіріючи в гонитві, в пошуку, згребти випадкову жінку, віддати їй частину себе, і, збридившись поглумом, спалити зачаття, од’їхати від диму, випити й заспівати — про те ж саме, як їхали в зжіночений, наскрізь облесливий світ, навзахід сонця, буцім додоми, їхали здібні перемагати, а опинились ніде, ніким і нічим, з кортячки обдурені срамотою; втрата потуги, далекої і манливої землі, означала більше, ніж втрата простору й сили: початок великого захиріння, — від всохлості легень, — призвів до закостеніння дух і до скелетності тіло; вихід з проспіваної землі, до запомороки забивши подих, привів до історієядухи; комуномор обернувся чорнобопошестю; комунобиль в чорнгробиль; гикали, гикали, кавкали, кавкали, та не окаялись; пошилися в глобандізм, зубами й всіма кінцівками утверджувати добробут; і дивократію. Щоб не підхопити пропащості, ти уподібнишся лікареві, що в гангренному шпиталі, дивлячись на обрубки тіл, всіх вислуховує, шкодує поглядом і втішає; уподібнишся священикові, що мусить роками, десятиліттями слухати на сповідях і спалювати в собі близький над вухом сап лихих, підлуватих, загниваючих зсередини лукавств; але іноді й ти, котрий стільки вигадав оказій і людей, підвів їх під браму вічного, повернувсь між засмикане вошкання живих, сплутав їх з власними персонажами, з нелюдами й добряками, іноді й ти дратуєшся на самого себе, звідки вони набралися, чому їх, підлогероїв, захованих і закопаних по абзацах передостанніх сторінок, так невмістимо багато в цьому задовгому для роману епілогочасі? та, все одно, попри мертвотну втому, попри знання останньої фрази, ти приречений дослуховувати про них, додивлятися, довзнавати, любити, як спільну надірвану душу, котра, ніби вовчиця на прострелених, перебитих ногах, відкорчилася в пилюці і жде тільки людського погляду і зблиску вогню в зіницях; літ стонадцять тому простіше було віднаходити героя гідного чи відверто негідного, сердечність і підступ, злукавлення і простота, віра і маловірство глибиною своїх протилежностей енергетизували письмо і силою пристрастей підносили над зоднаковінням. Жива думка була життям і мала здатність застерігати; душа приймала відвертість, ясніючи від прочитаного, як від промельку зірниці; ніщо не множило легкослів’я, легковірства, сліпоглупоти, котра тепер, при загальній поінформованості, в цвілізаційній телеобжитості часу, дозволяє подумати про нього як про час, коли завершився тривалий, довжиною в писемну історію, процес зчервивлення земного слова, співслуги небесного Слова, що позостало впочатку світу, слова, як найоб’ємнішого й найщирішого, усного, переказового, зрештою, роздрукованого свідчення про мільйони й мільярди життів, спрацьованих і загублених у німоті й виживанні; слова, як наймолодшого в мозкові, — всього декілька десятків тисячоліть, врівень олюднення людини, — засобу, здатного переплавляти свідомий і підсвідомий досвід; і от: блідопоганкова подобизна мови дозмертвляє мозковий прошарок, що допоміг вилюднити особину з низьким лобом і гембатою щелепою, прибиту гризнею над печерним вогнищем; блазень, актор, політикан, нагримована і манірна, умнякаюча телемавпа, криво’язикий багатій, розшаманена самичка, співуни і співухи, анекдотники й дригалки, всі, як один, чарівні, розніжені, прості, всі ненагляднєйші звьоздолічності, всі вони стали щирозубими героями цього людоїдного часу; смаки і вподобання здебіліли, закони і звичаї перевершують содомські; процвітаючі содомити й розуспішні гоморці сіпаються розтерзати наймалішу побожність, язик обивателя проти насильства, та його давній, пробуджений смак, його смокчуча п’явколюбов до себе, переситившись самим вмінням жити, тобто цвілізаційністю, збридивши оманами процвітання, прагне саме його, насильства, чорносолоної крові з кадрів і сторінок, оскотинення, наруги, жаху, — прагне доглипати й дочитати, немов повним ротом напхатися жирних, паруючих смальцем, кров’яних ковбасидел, і по-кротячі запасти в чорнозем ночі; в стотьмі без пробуджень, милішає і світає пам’ять: ми знову в дорозі, вертаємо звідкись від рукотворного моря, телеверсії потопу, в багажникові авто налляті сонцем, злегка рипучі кавуни з мишачими сухими хвостиками, це дарунки замовників, опортретнених і щасливих, а на задньому сидінні, могутніший скіфа, возсідає Шура, завзятий картяр, іподромник, знавець завулків і нічніжних хавір на добрій половині совдепії; на колінах в нього куйовдиться пачка «Спортлото» і улюблене слівце «мразь» переплітається з шансами виграти, й раз і назавжди обсістися, забагатівши; Шури, мені переказували вже нема, щиросердого в азарті, в розмові його таки дістала та переважна частина публіки, про яку він басив, нагинаючись до передніх сидінь «мра-а-зь» — і пристрасть всього набаченого, лихого ятрилась у зболеному переконанні. Чим далі в дорозі, попри відступи, відстані, біди, ми бачимо і долаємо приблизно одне і те ж; давнє й теперішнє устатковується в рядок, позбавлений епосу, більше розміняний на замітки в уяві, і не вловлюєш, як саме собою, поміж зітхання й скреготу, між розділових знаків болю, все частіше вихриплюється «мразь!», і тим все сказано. Кому з озвірілих заважав він, фотограф із Таганрогу, в минулому боксер, знавець Єсеніна і зірок футболу, сповнений віри в щасливішу, в прихильну, виграшну долю, митар і в’язень тисяч пасажирських вагонів, буфетів, заробітчанських доріг, здається, добував гроші для хворих брата й сестри, здається, більше романтик, ніж схильний до авантюри, і голос осіннім вітром з-понад морозних довкіль однаково втомлено і нестримно доносить хльостке, прощально кинуте гидярням світу: мра-зі! скільки їх піднеслося на помийній піні, відгодованих, чемних, замислених державно кастратів, що вчора тішились імпортною запальничкою, забутою під ліжком коханцем дружини. І все меншає, меншає тих, хто читає напам’ять поезію в тихій і бронзовій, як без’язикий дзвін, вересневій імлі, просто з раптового смутку, при в’їзді до міста.

Ніщо не минуло, поки маєш хвилину і спокій згадати готель в Карачаєвську, листяний запах дощу за вікном, гори і сутінь, і зеленкуватий графин на столі, і синю, стрімку, як смуга волошок, річку, де пробували вудити форель на коника, принаймні, так радив у одному з оповідань Ернест, і брак розчарування, що не впіймалась, густий грибний духмянок по приріччі, фотографування на схилі з чемним віслючком, гарячий лаваш, зрідні ладанові й водяній м’яті, нову дорогу, циганський поспіх і гамір їдальні за обочиною, звичне хамство, вік не миті, розхитані, мов триколісні, столи з перекинутою сільницею, вродливий профіль у зашпиленій крохмальній пілотці, бузковий від диму шашличні базарчик, раків, що шкребуться клешнями по бляшаному лотку, а продавець рукою од ліктя посовує їх на купу. Згадати! чого там тільки немає! риба на всякий смак, в’ялена, копчена, жива, соми, лящі, линки, щукери, дині з грушевим запахом, на дотик ніжні, як перси, добірний, завбільшки з сливи-угорки, чавунний від соку виноград, гори цибулі, слоїки сиру, сметани, молока, бідон з олією, поряд круги макухи, домашнє пиво, на сковороді біля жару домашня ковбаса, абрикосівка з-під поли, сміх, холодок бензину від шосе і дід у штормівці підвозить на велосипедному рулі відро оранжевих лисичок, сідає на дерев’яний ящик, і, простягнувши ногу, дістає кисет з галіфе, та вихор наскакує йому з-за спини, щоб видмухнути з обривка газети тютюн і подражнитися, засліпити зір базарному цуцикові, що кліпає до вогню, простягнувшись мордою на передні лапи; відступитися звідти подумки і йтиме слідом щовечірня тривога, де б пристати на ночівлю, — нестаріюча туга бродяги — чи є в цьому містечку якась подобизна готелю? чи випадуть вільні місця? скільки накинути адміністраторші, повсюдно, як одна, біловолосій від перекису і закудланій під овечку? смеркає — і в мріях про степове місто й серпневу жінку там бродить вино осіннє. Пора витягувати сумки з багажника; портативна друкарська машинка, як талісман, виставляється скромно напоказ, ми сидимо під фікусом в холі, вдаєм приречених, мовчимо, як підсудні перед вироком; друг вертає від стойки і роздає папірці; заповнюєм, поселяємося в обкомівський номер; він вміє з фарбованими розмовляти; не дарма ж казав один карлик юриспруденції, «мнє твой голос і рост, я б под хінірального прокурора шаріл»; все лишається з нами, спогади, як вапно на похідному кип’ятильнику, глузування з моїх літературних вправ, навряд, чи ти, Женька, виб’єшся поміж письменників, навряд, де-де, а там треба добру лапіду мати, а ти думав, там такі сидять, що вже всіх пересиділи і хочуть плямкати, строчать; пиши, пиши, от я тобі розкажу, який був случай, бери й записуй! Тепір і я розказав би, кого там бачив, з ким пив, що чув: про літпарторфеєв, котрі в шестидесятих прозріли, а в дев’яностих очолили процес і давай присягати в поті чола «відродження, спадщина, духовність, культура», аж зрештою ці безплідні, опошлені ними, звуки «відродження, спадщина, духовність, культура», почали застосовувати косяки на призивних комісіях, так переконливіше вдаючи божевілля. Жили, епігонили, вчасно підрили стіну до демохрятичних харчів — і, поки прийде господар, обуриться свиньством, дасть держаком суховил штурхана і з колійським спритом накине на задню ногу петлю з мотузки, вигризають стіни і нема таких місць, де б вони не депутякали,не вихвалялися, не послували, не свинячили, розгодувавшись на розблудові держави; час войовничих старців, що б’ються клюками, стягують один одного з теплішого й затишнішого місця на сходах; тривання потолочі, десять зрадників на десяток мародерів; благородно посивіли, повальяжніли, мають рахунки десь там, подалі, доки сільські батраки, мовби вростаючи в землю, горбатіли на бурякових гонах, обсапували і проріджували кожен корінець, за мішок цукру з гектара, а потім з грелями на плечах, вдосвіта, ополудень, уночі поспішали викидати люк-другий жому на станції, нагрібали лантух худобі і мали це за щастя; що їм до вступу в євгробу, до броньованих авто, столичної гавкітні, щоденних розкошів, свят, ювілеїв, презентацій, фуршетів — у промуляних, рудих від гною, чоботиськах і перелатаних штанях, понуріші за погорільців, ідуть і йдуть вглиб радіоактивних снігів, чорноземів, зашугані злиднями, повальним, вимушеним злодійством, ідуть видовбувати з мерзлого грунту свинцеві, з ослизлою гичкою, буряки, складати їх на купи, в кагати, в чорні піраміди надтерпіння й ревматичної ломоти, що на завтра, перетворившись у вагони цукру, поновить благоденство для тих, спраглих солодощів, далеких, що прийшли нізвідки і западуться в нікуди. Доки розблудовники й літорфеї жебрацьки скоромовили «відродження, культура, духовність», суспільство ввергалося в прірву нових смертологем, у безіменну, безлику, презервативно розраховану на загал, виблювану наркоманськими бруклінами мас-культуру; і все зрівнялось отруйним туманом закляття; за взірець править зчоловічене жіноцтво, понурі, збабнілі чоловічки, а в омріяному процвітанні, в апофеозі злонасолод, вже нікому й процвітати, крім просмерділих потом і хіттю мандавошок. Все дякуючи духівникам, «орфеям» та ще радіоактивному гетто, де час має схильність до пришвидшення, маніякальний потяг до змін; де, крім заслужених губошльопів та ударних душолюбів, нікому й подбати про вітчизну. Кадри, провірені, закальонні кадри вирішують все, дбання важливіше від минулого — так ростовський душогубило, маньяк для спецслужб був важливий в якості інформатора; і он скільки протримався! так і розмудовники, автори іллічіан, лєнініан, мавзойлєнінна плоть, трупоїдолєнінци, дихальники його сифілістичним великовченням, причаділі від його натхнення, з гадючим серцем і поблиском в погляді, з жаб’ячим потиском руки, завжди потрібні як надихальники на смрадуховність і звиродження: притягують і надихарюють, мов ходячі газові камери; недарма ж, недарма, обгризаючи м’ясо з живих мистців і виригуючи його в лігві з виводком, їх підгодовувала вовчиця-служба-мати; це при них твоє слово стало німим, відкинутим і розтоптаним, мов амброзія під столом у трупарні.

Нагло пустельніє ніч, народ докопує буряки, раптовий вітер нізвідки молодить серце пригодами; так і живу, дивлюсь на шаленство темряви, а, коли втомлює зір, вчуся терпіння у тих, що долають бурякові гони; лишилось любити самотність з багряним подихом вечорів, пригадувати друзів, спостерігати недругів, прозоріти разом з осінню, де немає містка між тліном всякої плоті і пам’яттю письменника про неї; якщо земне слово й вчить чомусь, так це відчувати миттєвість як сповільнене безсмертя; якщо списаний аркуш і важить чогось, то тільки як нагад про відчайдушну прю з несвітом, з неназваним, з недожитим, з німим і всенічним досвідом, що розливається в пітьму, заколисує в знемогу, даремність, сон, аби приховати себе від слова.

Дата добавления: 2014-12-07