Аудіокнига 4 страница

Вітаючи тебе, літній вітер, ангел доріг, пічним духом грізно обпалював вилиці, колосив поля, нагонив дрімоту на яструбів і відносив їх за виднокіл, мов тінь вказівного перста, що нагадує всьому живому: радійте! вітер вділить вам медового сінокосного тепла, вигріє нудьгу і кволість із серця, мужнійте, йдучи за ним, більшість уже пішла і шкодувати пізно; вітер, саме милосердя в батьківській, до всього звичній руці, зріднить запахи різнотрав’я з тліном біди, з туалетною аміачністю бродяг у вечірньому вагоні електрички, і в цій мішанині твоя жива, бо усвідомлена, мить згойднеться до висоти спокою, жалю — від споглядин згасання сам почуєшся померлим і день новий проживатимеш, як вік, додарований поза відпущеним терміном, і тільки вітер, що пам’ятає кожну стеблину й людську примарність, знає скільки вже здармувалося малих і великих борінь, знову наверне від надміру вдячності і схилить перед таїною і промислом Того, Хто з голубиніми хмарами невпинно щодень, щомісяць, щорік висилає тобі, малому, малий подих вічного, той сквилений холод, той вільновечірній стан, що зринувши з космічних проваль, як потопаючий, на одну обнадієну мить вдихає твоє і всього земного живе, простосерде, задивлене в осінь передчуття і, провалюючись в захмарну глибину, назад, вже збряклими легенями п’є хмільну і смертельну каламуть необжитого простору; чим далі, тим дужчає стрімнина минання, і думаєш собі, що більшість людських засад, розтривог лише оманлива вигадка, аби притлумити той паралітний жах пощезання; піднесення минуло, світ постає чіткішим, як є, бруд, зазвичай, бридкішає, мудрість книг і віків, загального й самотинного досвіду, сказати б, зніяковіла і недоречна серед безмірної наглятини з очима, як мерзлі покидьки; світ чіткішає, промерзає, нічний протяг під кригою гуготить порожніми руслами, втягуючи з морозним полум’ям туди і почуття дива, і сиротинні радощі, які втратили первозданність, і смак вина, позбавлений духмянку; до цього йшлося; магія притягань може тривати століттями; ті, що замислювали, дочекались свого; зашугане й хитрувате тутешнє дикунство зітнулося, як собака з дохлятиною, з дикунством цвілізаційним, спритнішим, вилюднілим, манірним, таким, що на своєму споді, там, де дніла душа, збовтує осад інстинктів і одбирає розум; і обоє вони, тепер однокровні, в данину за терплячість накидають погибельний обов’язок; коли за писанням романів ти розучивсь виживати, сам собі приятель, а все відразливе, як лепра з лепраками, пропадом гине без тебе, саме тоді, в тихій самотності, ніби нізвідки, нізащо, як і належить прокляттю, тебе знайде і завразить зневірливе люте безчасся, загноїть кров старими й недавніми прикрощами, неспокутним гнівом, причину якого, здавалося б, годі і відшукати, тим реальніший сміх незримців за спиною; смерть і зневіра! всеоднаковість порожнечі вчується в тому розкутому пересміхові тобі, ще вбереженому од забобонів; смерть і зневіра! лунатиме далі з бронзовим виляском піднятих щитів, і тоді, не бувши пророком, будь-хто б на твоєму місці зрозумів, що це їхнє переможне, їхнє урочисте, їхнє тріумфальне гасло; це подяка за те, що ми занадто повірили у виправну роль могили. Нахлинає прощальність, вересніє пора, коли не відаєш, смуток гризе чи моторош? де ж ворог? — безчассся, заповнене відчаєм лженадій? крижані сурми в пониззях хриплять про безсніжну, торбинно вицвілу, жебрацьки порожню осінь, і одного полудня, їдучи на велосипеді з призалізничних посадок, де від нічого робити ставив пастку на хижака, витрусивши листяну потеруху з-за коміра, знагла, безболісно, без ніякого відчуття, мов проковтнувши ціану, визнаєш давно приховане в собі, що безчасся триватиме та життя пропало. Отак, розвідвертившись про сьогоденне, пробігти вовком по дійсності — і ще день минає, смеркло, вогонь бояновою білкою кублиться в грубі; на тижні, коли нема полювання, одна втіха: нагонювати собаку по молодих лисах, що днюють, ніжаться на горбах у неприбраній сухій кукурудзі. Письменництво не дає відповідей на кляті питання; воно зобов’язує, скоріше, до стилю, непрямого втручання, нагінки, уявного пострілу в недосяжного хижака — і звір стосило втікає; мисливчий успіх дарує азарт і безліч умов: напрям вітру над видолинком, в’язкість пса, везіння, погода, колір одягу, ситий, розморений звір, чи голодний — і от він, лисяра, зірвавшись з належаного, вгрітого в бур’яні кубла, кидається напролам, приходить до тями, сповільнюється і в раптовому стрибку вискакує на міжряддя, вишневіючи проти сонця ріжками вух і спиною. Ягдтер’єр гарячкує, проскакує зопалу, губить сліда, ти вказуєш мовчки рукою, — туди, — лис пропадає з виду, губиться в чагарноті, на мить залягає, щулиться, плутає нариск, то легко й нечутно, як протяг, пливе між рядками, то на сріблястому, ковзкому животі стелиться, повзе в сухій траві, ледь сколихуються на пагорбі вершки кукурудзиння, собака з вистрибом майже насідає йому на хвоста, янчить, розривається, нюшкує зовсім поряд, звір не витерплює чекання і ложбиною, ложбиною виноситься в поле, на махах перестрибує канаву, осоку, якось аж відростає, витягується на передні лапи, летить солом’яним вогнем по ріллі, здалеку весь попелястий, з марлевою запоною на горлі, меншає, маліє придмухнутим свічковим полум’ям, а голий степ і пожухлі береги розлягаються від стрімкого гавкоту. Доки вертаюсь додоми, на яблунях крижаніє роса і крижані зорі роняться з шатра ординської ночі. В хаті гелгоче смрадіо, репетує чварламент; я вмикаю його, щоб відгонити мишей; на столі черствіє половина хлібини, крокує на місці, але долаючи прірви безчасся, будильник з великим, здивовано розплющеним оком; наніч по горищі гасатиме за горобцями куниця, тре буде зняти з ондатриніх хаток і поставити на неї капкана; сохне, пахне живицею розпалка на грубі, собака, вистрибнувши на стільця, вмощується над духовкою, зализує лапи і так засинає, вві сні притишено, глухо гарчить, мов мертвою хваткою бере звіра; я ж пробую дописати листа довжиною в невідомість і повернення. Звідси, з двадцять третього жовтня,— за п’ять осеней до пагорба тисячоліть — все ж легше опинятися в долині, там, де творчість і спогади про вересневий пором на Сіверському Донці, за Білою Калитвою, за курганом, біля якого кипіла битва Ігоря з половцями: був час, коли доля заносила всюди, куди потрапляєш підсвідомо, бо так і мало бути; і ми з тобою, стратегом набору, командувачем стількох переможних, багатих на славу й на здобич, фотобліцкрігів, як на ближні області, республіки, краї, так і на окремі поневолені станиці, без сумніву визволителем із небуття сотень тисяч упортретнених ликів, римськи поблажливим, сповненим гідності ревнителем справедливого, невідомим вітчизні героєм, майже душпастирем, хемінгуеївської вдачі добряком у короткій, до пояса, мужній шкірянці, чужим всякій кволі й пристрасті побратимом удачі, вищим середнього зросту, дещо повільним, замисленим на мить, але готовим до блискавичної дії, ми ждали перевозу з недалекого, обліпленого шахтарським висілком, берега: ріка відступала від кам’яних вимостків, золотіли чагарі по урвищах і на скелях, день дотлівав; ми стояли біля авто, білошиферний хутір підпирав небо, хотілося вікувати тутай, в чесній праці, в погожій красі; іноді ще трапляються такі години й місця, коли світлоносний час, конденсуючи досвід і уяву, пронизує непродихним щастям, мов обхукує, замовляє від злих зашпорів нетлінну душу; по обмазученій линві стікала вода, звіддалік чулось фиркання втомлених крутоспуском коней, чіткий грім копит по дощаному настилові, брязкіт ланцюга, яким перетнули в’їзд, рішучий подзвін залізного калатала, сичання лебідки, скрегіт зубів, що гризли вудила, тирговкання їздового з віжками, замотаними на лікоть; ми балакали про нічліг, про ймовірність готелю в цьому забутому закуті; мені на той час нила порожнеча після закінчення роману, відомий літераторам стан, коли невикористаність минулого, його непоправність, засліплює все оточуюче і тим самим художній простір пропалює річище для нового плину спогадів; вітер уздовж ріки розбивав хвилі об пором, гойдав, вохристого бакена; ми зійшлися на тому, що за браком готелю встигнем напитати куток, купити в’ялених рибців і слоїк домашнього вина на вечерю; коли ж пором м’яко гупнувся об газонівські шини причалу і старий перед підводою одчепив ланцюжка, мені стало якнайсумніше жаль покидати цей світлоносний берег; невипадкова осінь, скали й ріка, хіба з майбутніми сторінками, повернуться до мене згодом. От і новий роман докаторжено, розмахом ночей дописано просинь; дні після праці втрачають безжальність, нікуди поспішати, слухай, як тупцяє будильник, позіхає, потягуючись, собака. Ти б приїхав, ми сходили б на зайців, може, мишкуватиме на стерні лисиця, ополудень сита, вдоволена заб’ється в шелесткі, як рисовий папір, очерети, заходь з підвітреного боку і наставляй пса на гарячий нариск; тоді потіха! головне підстерегти лиса в найнепролазніших місцях, стояти незрушно, він підсліпуватий, боїться всього рухливого, притиснутий гавкітнею прошкуватиме по замерзлому рівчаку, дурнувато, пришиблено вистромить роззявлену морду з очеретяних простінків, скліпне очима павутиння, оскалиться хижо, петляне вбік, щоб заплутати собаку — піймай на мушку і з поправкою на пів-голови бий його вірною нулівкою; лисяра тріпнеться, підстрибнувши, кине тіло назад — добра прикмета смертельної рани — в неймовірній живучості з простріленим мозком, на перебитих лапах заскочить між будяки і там собака, захлинаючись від люті, двічі перехопить його за горлянку; стисне до тріску хрящів і мотне пащею, мов збуваючись нарешті ненависті і мсти за попередні всі свої поразки. Ми б пополуднали десь під скирдою, приставивши зброю до соломи і перчаткою накривши стволи від снігу, встали б, вага рюкзака була б теплою і неважкою на спині, прийшли б, напалили хату — й, дивись, ранкова зима зустріла б нас знову в дорогах; там раптова далеч хмелить яструбиньою полегкістю в грудях, світ стає молодим, і незбутнє і втрачене досяжним; розрив, провалля між дійсним і вигаданим, цей споконвічний поштовх до злету й мрійництва, заповнює гірський туман, форель в золотавих переливах судомиться на гачку, тріпається об суху глицю, блякне, і, загорнута в газету, пропікає холодом вод, що по ослизлому камінні тікають вниз — швидше, ніж ми наздоганяємо вечір, невідання пристанищної окраїни, береженість мовчанкою, бо в дорогах, як на війні, мало хто загадує на завтра; тим щасливішим стає приїзд, немов відпущення гріхів, немов обнадія життям, додарованим тобі понад накреслене долею і так необачно, радісно, стрімко прожите.

Ранком Нового року я йшов до лисячих нір, мела непроглядна хуга, спущений з повідка ягдтер’єр сайгачив по посадці, розплутував сліди і німо закляк перед ямою: там, на дні, прикиданий снігом, закудланий, мов брудна вівця, лежав кошлатий собака; я ткнув його чоботом, щоб побачити, чий він, і пересмикнувсь від виразу повільно, з дитячим подивом, розплющених очей, наллятих втомою вимерзлого жаху і потойбічною апатією; минулого вечора я чув дурнуваті постріли заїжджих п’яндиг, що, нічого не вполювавши, забанячивши десь під скирдою, потім гасять по всьому, що бігає, повзає і літає; відв’язаний на негоду хазяйський пес потрапив під роздачу набоїв, проте додоми не поткнувся, знаючи, що там його доб’ють скоріше; тепер він лежав на споді ями, в затишку, і терпляче, незмигно, мов щось пригадуючи суттєве, дивився в окрижанілий кут, дивився жалісно, благально, та водночас старече прозірливо, ні подих, ні зітхання не виказували життя, сніг намерзав на ошийнику з кулком, на клаповухій морді, здавалося вже бездиханній, тільки синювата сірчана туга мліла в очах і виплескувала залишок болісного тепла, безсила скліпнути іней і тоді заплющитись; я почвалав далі, обходив вітряні пагорби, переметені яри, не встрілив нічого і повернувся додоми з глухим забобоном, що рік почавсь невблаганно; енноліття апатії, вигубу та знесилля, розкиданого скрізь, зустрічало сутінню, вечором, сном, коли втома розпалювати в грубі, ждати з духовки тепла, загадувати, чи добудеш до завтра; якщо ти одрізаний від світу з розстрільністю подій, задмухуєш гасову лампу, лежиш на дні ями, маючи вдосталь пітьми для самотності, тоді без присилування уяви побачиш замерзлий простір і з туги вітру вгадаєш, з якою затятістю до всього живого він оббіловує степ, розпанахує ліси, п’є теплу кров ліхтарів, лютує здовкола хати, — і нема йому впину; ти пригадаєш дитинство в ополонці холодної війни, кукурудзяний хліб, грізні новини по чмрадіо і той знаний всім в’язням, всім хворим стан безнадійного очікування, коли малим приходив до мами на роботу і бачив вицвілі, немовби вже опромінені, плакати з цивільної оборони, мертвотні постаті в протигазах, мертвотний гриб над рівниною, мертвотні траншеї, куди треба падати обличчям вниз і ждати ось тих санітарів, що прибіжать по тебе з брезентовими похідними ношами; і ось, дочекавшись радіоактивної зими, ти думаєш: за цей час сліпі повинні б прозріти, криві розправити груди, підвестися на повен зріст і побачити, і розказати, що ж там діється поміж нами, та все, на що здатні вони: простягнути туристам фотографії небіжчиків, руїн і знов запасти в апатію; аби не відати і не знати: звідомлення про початок кінця подало Ноєві руку; без сумніву, іншим в інші часи також звідомлялося про наближення, але коли одним воно додає каяття й всезреченості, щоб після терзань,спустошень омилувати живим оновленням, то другим розпалює всезнаючий, гадючим поблиск розуму, всевіру в себе, у правильність свого способу існування, роз’ятрює самовкоханість, яка жалить лютоненавистю спроби навернення і згублює зловірних невірою в найгірше; всяке нове потрясіння закреслює дотеперішній досвід, історичну приблизність, людські способи порятунку як такі, що не вбезпечили від неминучості, від воздаяння — хто рятується за стінами Олександрійської бібліотеки, приречений згоріти і поховати знання з собою; параліч цвілізацій траплявся і внаслідок грипу, занесеного конкістадорами, та за пів космічної миті щасливі племена на нещасних кістках навряд чи скорботніють над минулим, навряд чи оплакують гріхоту нинішнього, а тільки дозрівають, досиджуються до свого грипу; та от твоя, однокровна з памороззю зима, ти прокинувся, заправляєш радіактивну постіль, вибрав позавчорашній радіактивний попіл з піддувайла, начистив радіактивної картоплі, і, поки кипить, гортаєш свої радіактивні романи, складаєш радіактивний архів на столі, мрієш влітку ловити на спінінг радіактивних підлящиків, слухаєш по брехунові своїх володарів, дикутатів, що дорікають тобі з ефіру відсутністю в нас серйозної літератури, радіактивно днюєш, розминаючи на турніку радіактивні кістки, їдеш в радіактивній електричці, зустрічаєш екологічно чистих видавців, розплющуєш віям очі, підтримуєш за лікоть ревматичну пізанську задуму, проводжаєш їх радіактивним помахом на літак, вони посміхаються пришелепувато, безглуздо, дещо причмелено за кілька днів тутешнього небуття, посміхаються, як лікар мавпі, перед тим як загнати в спинний мозок шприца, відтак поважніють і благословляють тебе, як тюремний батюшка в’язня смерті; ти минаєш тінь саркофага, далі дописуєш радіактивні сторінки, без жодного задуму когось розсовістити чи здивувати; ти, знаючи історію з ешелонами пшениці, відпроданої туди в голодний рік, коли вона жодній з демокрадій не стала впоперек горла, а кожна відібрана пригорща тут прирікала на судомні корчі сироту, не потішиш нікого й обуренням, якого так ждуть, бо ж звідки така безневинна розбійна тиша? ти знаєш, що жоден з гуманітарних туристів, спадкоємців тих, що роздавали опухлим по ополонику рідкої бовтанки і тим розчулювали свої уряди до амністії надубивць, жоден не поміняє свій паспорт на український і не залишиться тутай назавжди; то ж і ми, ступаючи на іржаву від крові арену, забудемо привітати цезаря; ми пам’ятаємо їхній погляд на гладіаторство, як на сувору, та невблаганну гру, вибір богів, подмух долі; там, між матронами, їм не загрожує ні короткий меч, ні леви; тому дозволяємо собі здогадатись, що від нас немало приховують: земля, котра стільки рятувала світ від монголів, від московитів, від комунярні, від атомних шанкрів, знадобилась для чогось вищого від примітивних загроз, якими звичні до брехні аналітики лякають своїх пуголовкоголових комп’ютерів; вищого від базікань про ісламську загрозу, про цвілізаційні сутички, про африканську народжуваність, тобто від легкої, шлункового характеру, лихоманки в межах випробуваної системи; інша справа: абсолютно незнаний, непередбачуваний, некерований досвід масової апатії і шаленої ейфорії пірових вояків, та критична маса свідомості, задіяної в ланцюгову реакцію допустимих доз; а поки що досвід, старомодно кажучи, світу тутешнього, позбавленого благодаті і радості життя, розливається дзвоном над цвинтарями старих пізнань і над тими, хто запитував по кому подзвін, пояснюючи: коли на вигуб різниці між добром і злом знадобились віки, то на знищення відміни між життям і смерю стало достатньо і дещиці літ, малої миті— і, гляньте, незримий вітер, напнувши вітрила привидів димом поліських пущ, несе без кінця, без мети, без краю вантаж тупих пріоритетів, мапи давно пощезлих земель, барила політиків, зграї блазнів, цілі шобляки мертвомозглих науковців, цілі штабелі обсмалених сенсаціями, ніжних, немов різдвяні поросята, газетних писак і тічку безруких гавкологів, що, напірнавшись біля полігонних атолів, голяка стрибають по палубі: всі впевнені в щонайближчих берегах, святкують роззброєння, початок безкровної ери, збадьорені пливуть у світле променеве майбутнє, такі приколисані міражами, що забули підключити, підінтернетити свої душі до шестисот радіактивних могильників на території зони відчуження, забули відрубати потопаючим руки, аби не хапали за борти, забули врахувати каталізацію чорнозему, протікаючи крізь який підземні води змінили властивості біологічної речовини, настрій гольстрімів, зів’ялили звичну троянду вітрів, змусили динозаврів у товщах вапняку втягувати голови і ховатись під папороть; та холод котив звідусюди; їхні фітьлософи за маслинами і вином просторікували, пофітькували, що смерть скоро щезне, безвідносно, чи стане людина кращою і знайде кращий, правдивіший від втечі в зарозум, порятунок; їхні акселерати всихали і меншали до розміру тритонів; щось більше, ніж просто життя, покидало тіла назавжди, щось таке, зрідні м’ясничому подивові хірурга, що вийняв для пересадки серце і ніде не знаходить ще й душу; коли людина сплюгавіє геть, смерть підмінятиме воскресіння, смерть стане нібито живою, як усі ми в тілі, велика туга з потопельничих плотів підніметься вище горла — і нізвідки нікого, бо незримий протяг над кораблем насилатиме апатію, одбиратиме пам’ять і поклик незрадливих берегів, розмагнічуватиме курс і вони пливтимуть доти, доки забудуть про існування суші.

Поки виношу попіл на вулицю і думаю про батьків, яким все обіцяють підвести газ від лінії, що через наші городи тече до милих, пухкеньких, євгробейських природолюбів, заклопотаних долею хутрової звірини, поки зима перетворює пустелю в подобизну закиданої манною оази, моровиця апатії, праматері самогубств, здається, притихла і я загадую про час, коли всенька євгроба опиниться за колючим дротом, там, де немає людського співчуття, все зворохоблене, хворобливе, і відсутність любові і змоги допомогти означатиме пекло: смерть відмовиться грати в шахи, відтягувати термін, розгадувати черговий гамбіт, нащось ждати, а звично змусить обкопувати зачумлені цвинтарі і поховає туди найцінніші цінноти, найтонші чуття, найсправедливіші конституції, найширші права, загорне їх тим папером, згідно якого нам відмовили в статусі зникраїни; смерть зачерпне шоломом із полинових рік і влаштує таке, що терористи вийдуть з підпілля й запросяться на постійні горщики в дитсадок, ультраправі смертикали прийматимуть морквяний сік, лідери сепаратизму ховатимуться по будинках престарілих; геройства, обов’язки, страхи таємних поліцій і служб стануть безглуздими байками; всі, як в останній день, зненацька захочуть жити, та доля, що стільки бачила і терпіла глум, вставить межі очі сірники і змусить узріти годину, від якої вони так ховались, розширювали збройні союзи, посилювали кордонів суворість, переймали втікачів, боліли серцем за пухнастих звірів, ніжились і, як казав їхній Бісмарк, ставали ледачими і тупими від пива; несли вахту, спали, а, коли хтось там дерся об борт, кидали потопаючим по жувальній гумці; та годинник заведений, попискування гейгерівських секунд звідомляє, що невзабарі час, коли вони, зірвані незримим протягом, поперекидавши столи, юрбами, герелицями пхатимуться на Схід і займатимуть черги на житло в містах меншогоря, в краях повільнішої гиблості; черги, довші від тих, які ми бачимо перед дзотами посольств на вулицях; невзабарі століття, коли замучені безпросипністю євгробейські дрімократи, тікатимуть самі від себе, довідавшись, що ворог вже вдома скрізь, і виборюватимуть право обробляти грядку поблизу благодатного саркофага; посипавши голови трупноактивним піском, прибіжать запитати, чи не холодно йти на дно? лежати в ямі з осклілими собачими очима? ми відкажем їм, — добре, йдіт-но, йдіт-но сюди, ось цей, ви бачите, вмер і розклався вдома, бо нічим було викликати «швидку», вам цього не зрозуміти, ви по сотовій трубці тоді домовлялися з балерилкою; ось цей заковіз на смітнику за лікарнею, звідки вигнали, бо скінчились ліки і раціон, до речі, на відсотки з тих коштів, що вкладені нашими виродками у ваші банки, який-небудь страсбургський муніципалітет робить обов’язкове прищеплення бездомним собачкам; ось ця дитина, народжена всохлою і прикопана зів’ялою, навіть не здогадалась, що в світі існує щось краще недоїдків і крижаних, поцвілих всередині, знадвору мочею обмерзлих, дитбудинківських стін; ось ці мільйони, — погляньте, — щодень пили, споживали калорії, кохалися в домовині і народжували смерть, створили цілу побутову культуру вмирання, заповідали вам відмовлятися від варених яєць, бо стронцій із шкарлупи перекипає в жовток, забутися про гриби, про ягоди, особливо про смородину, труїти пацюччя бульйоном з кісток, молоко пити наперстками, рятуватися клізмами, відрами хлистати зелений чай, їсти салати з трави перстачу сріблястого, мужніти, боятися перепадів настрою і пов’язаного з цим алкоголізму, знаркочення, суїциду, обминати сонячні пляжі, щоранку слухати, на скільки поменшало в крові клітин-кілерів, що мали б знищувати мутаційні клітини, не дивитися в дзеркало, не думати про щитовидку, не дихати на повні легені, коли вітер нізвідки гірчить і пощипує в горлі сосновим димом; заповідали ходити з поблажливим спокоєм ночі, шукати гідність, одягатися в смертельне і спати вдягненим, щоб менше завдати клопоту на випадок кінця, сподіватися, що й за тим пробудженням, на місці самоти, знайдеш погідну ранкову вдячність; звісно, вам, наляканим кіножахами тут незвично лягати; пошліть своїх президентів правити милостиню на погреб, як ми посилали своїх вимолювати надію для знеболення конаючих — ідіть і лягайте; ми відкинем злопам’ять і без плюгавих дебатів, перевірок, підозр, кожен отримає статус нуклеарного майжебезсмертя; які вам вигадки, скажеш, пробуючи гукнути, докричатися крізь нічний скловатяний океан до того, що має статись, пробуючи ще звичними жестами, словом розповісти про ніколи неназване, про початок прикмет і безмежність втоми — ідіть і звикайте: в зоні, вільній від зазіхань, ви відчуєте справжню свободу: без знудженої екзистенційності, без нав’язливих пізнань, без теорій розгублення: куди податись? ви тут, ви в одній ланцюговій реакції з нами і час промінить назустріч, мов перса наложниць цілокраїнного гарему; звикайте: скажене кнуряче рило, розриваючи мерзлий грунт, як жолудя за жолудем, чавкає хату за хатою, кожен думає, що обмине його, та нема спасу; кошти, виділені нам на захист, мусили розтягнути чиновники, всі мають родини, малих дітей, всі хочуть вискочити звідси і подихати без кисневої подушки; мільйони клопотів миттю вторинніють і не відаєш, що ж важливе? змертвіння, скнижнення слова, зведення відчаю і апатії в лікарняний, карболковий стиль здається зумисним, аби піддурити хворого латинізованим знанням,— і звідти сподіванками на зцілення; ні ваших, ні наших ніщо не цікавить, крім того, що гонить шлункові соки і вмаслює зір, так само в кожусі на плечах апостола, котрий спускався узвозом, гниди хотіли лишатись гнидами і їх не цікавила істина: Кого він бачив; більшість щось длубає з печаллю пришиблених архіваріусів, підмугикує, корчить велику зайнятість, іде в оперу, опирається на розважальну культуру, влаштовує оптові розпродажі в храмах, закидає за спину міняльницьку суму, смакує вино, спить, накрившись газетою, мріє безглуздям заповнити зміст, що вимага одного: посерйозніти і прозріти; тут клімат помірний, іноді пролітають дощі і в сумному чеканні грозу легко сплутати з шельпітом перелітних птахів, однак, ти-то знаєш: першими розбіглись магнітні поля, зникли орієнтири для піднебесся і навіть круки облітають звідтоді нас; дещиця старих чорнокрилів довіковує тут ще з князівських часів, прикипівши до сцени з живою акустикою; слово смерть давно вмерло, в побутовому лексиконі щезають буденно, мовби йдуть на роботу; мруть, десь завертаючи череду і послизнувшись на кротовинні, десь, злігши грудьми на важелі трактора в куряві за ріллею, десь, оступившись над краєм землі — і по всьому; тут ніхто не бере в закладники, не підриває в автобусах, не розстрілює в бляклих кав’ярнях, та в одному моєму районі вигибає більше, аніж від рук усіх світових терористів; вперше за двадцять віків весь проминулий, весь дочорнобильський час постав, як одна міфологема і пошук нового, якщо він спотребиться колись, зросте з цього досвіду, звідси; тута лишається дехто, але немає всього; втрата смаку заважає вибрати зілля, необхідне для зцілення; з досьогоднішніх здобутків до наших умов стосуються крихти, відгомін про давнє покликання людини, — готуватись до смерті; найбільше кумедного, багато блюзнірського з огляду на досвід і дію; як письменник, ти безсилий міняти обставини, обов’язок спонукає до самозапитань і деякого упортретенення звичаїв, мовляв тоді-то й тоді-то люди були такими-то; біда й перевага письменника в деякій кількості уяви, здатної здогадатись про стан закинутих в зиму і морок сердець, про сутінки в гризоті шашеля, коли чуєш радісні звиски дітей на сніговій гірці, а всередині шкребе безнадійно; головою ти розумієш, що брехні окремих тьмократів і державних спільнот, невизнання приречених осклілим світом не від наглого зла, і не від глупоти невідань, а таке ж накликане знемогою, сліпознаттям, як і масово погіршений зір, розпливання сітчатки в мільйонів, котрі спонурені, тихі просто йшли і дивилися в променисту землю; і найбагатший і найщедріший не годен врятувати всіх, але здатний побачити в потерпілих дещо серйозніше, аніж просто дикунство, і — щоб здравствувала велика сімка!— може не тільки оголосити боротьбу з контрабандою ядерного пального та радіоактивних примар, обрізати квоти на в’їзд, замінувати кордони, замість шлагбаумів на пропускних поставити з гостинними надписами гільйотярні, а й пускати бульки на переговорах, обіцяти допомогти мертвому припарками, а живому правами скластися по-собачі; дякуєм за дарократію — за найдорожчий сорбент, найновіший прилад для гемосорбції, так милостиво дарований нам, і майже за безцінь, якщо забути монголів, московитів, комуноїдів, чорнобилізм, всі ті пошесті, які ми випробували на собі, щоб здобути для Заходу вакцину; і, якщо про три перших напасті ми можем подумати, що хтось там не відав, не вірив, не знав, то тепер, коли від ваги нових нуклеїдів таблиця елементів сивіє і обривається, як вішальник на старому мотузку, тепер недобачання країни, яка щезає від все погибелі— рівнозначне довбивству; найпановніші пани!асамблейники й радоєвропейці! коли прийде по ваші душі, здибившись над піренеями й альпами, потоп конання і небуття, і жах поселиться у найвищі доми й “оони”, втіштесь, що це одна віддяка за чотири лиха; за те, що тут діти синіють, скніють од виснаження, втрачають свідомість від анемії і знесилені запам’ятати таблицю множення, а там перед виставками підгодовують осетриною жирних заплетених котів; за те, що тут науковці, зокрема, кілька відомих мені дам, уклінно мріють поїхати й попідтирати залляті пивом і кетчупом столи, а підлітки звідти мчать на «BMW» зняти на відео трохи екзотики; за те, що красуні звідси, з обмороженими п’ятами, в літніх туфлях біжать туди, щоб підстелитися під пузатого слинтюха й заробити на навчання і на зимові чоботи; за те, що міністри тут позичають один в одного до зарплати на обід в їдальні, а за ядерні боєголовки, на які тут пів-віку горбатів, давився перебірками цілий народ, ви даєте пів-шеляга і гадаєте, що вас обікрали; найближчими десятиліттями Гаазький суд, якщо дотоді там хтось ще вседить, а не змиється на дачу в Антарктиді, буде змушений встати, осмикнути мантії, щоб припинити справи дрібних різників війни, і взятися за справжніх виродків, за вдоволено хрюкаючих магатистів, цих найлюдоїдніших людоїдиськ у лаврах миру, цих розпапужених магатекал, котрі попідписували ті папірці про помірні дози і скрізь роздалдонили про наше щастя; дотоді магатюги самі запросяться на лаву аби потрапити в камери і вберегти свою старість; ставлення до них буде гіршим, ніж до одного нашого дебіла, що повигонив людей на першотравень під хмари радіактивного йоду, і вже встиг скопититись; спітнілі муромські архітектори, розтрушуючи бородами піт, прихекають до нафтогазових труб на кордоні і, ломом збивши лічильники, спишуть уявні борги — і нашим урядовцям дійде тоді, немов вареник впаде до рота, що треба це справді використати; день двадцять шостого квітня стане другою датою, що так змінила історію; всі політики і суспільні сили постануть перед необхідністю надзусиль над прірвою непередбачуваного — казана, звідки хвиля перетворень, від нових вірусів до нової свідомості, виплеснеться на обшир, здатний, як і століття тому, рятуватися перебіжками до найближчого цвинтаря; різнознаковість досвіду є одвічним тлом, на якому привселюдно і непомічено, всюди і всим вияскравлює себе історія; очевидці ж подій прозирають крізь повітря так нічого і не узрівши; книжникам добре талмудитись, черні плодити чернь, воїнам легко хмеліти на тризні, афродитам приємно виходити з піни, схожої на мармуровий пил і, вкам’янівши посеред площ, володарювати звичками краси, зримим невіданням, та надчуття прозірливих живе в горах, мов саме собі засторога, що гірше, на жаль, збувається; прикладами найчастіше стають поети; всім відомий той потяг побазікати довкіл кожної їхньої секунди і рядка, розщепити древо убозтвом його ж спогадувальних сучасників, що помогли вмерти в розквіті чоловічих літ, і наслідком подвійного вбивства ми бачим зарозум, розмисел, бажання все перемацати і осквернити гадючоземними думочками, все об’єхиднити і виставитись прагматиками; у великодушності вони підносяться до шкодувнь, мовляв, якби ми тоді, ми б возлюбили, пошанували, почули, оберегли, однак живих стороняться саме за їхнє прозірництво й особливу тугу — отруєння спробами вилюднити недорік, недоумко переумків, нездатних прозріти, а тільки сперечатися з глухонімим азартом, лаковано добропорядніти і так любити себе, що гинути в себевірі й апатії; і пригадаєш настрій Шевченкових рядків, часто й густо співставлюваних, але від того не менш печальних, «погибнеш, згинеш Україно, не стане знаку на землі», та «якби з ким сісти, хліба з’їсти»; обидві, замкнуті в своїй трагічності речі, мов колапсований, безмежно стиснутий стан сучасного, не тільки тутай, а скрізь, не тільки рятівника, а й руки, що тріпалась від гадючого укусу, ще не смерті, а повільного згину в умовах гіпертяжінь, коли звичний об’єм, звична рухливість електронів раптом щезає і планетарна велич дорівнює кільком сірниковим коробкам надречовини, плодів розщеплення земної плоті, броунівських бродінь, закляклості, коли, здавалось, от маєте подибизну гімна й державки, повісили прапора над євгробами, попіднаучували дітей і знаєте все, але морок, насмоктавшись сукровиці з чорнгробильської землі, прирікає здобутки й знання нінащо, кидає в ту завихрену драгловину, звідки не випірнув жоден діагноз, змагнітившись туди вкупі з блуканням погляду, здавалось, вільного кресонути, немов болід, та про інертний вислід, сигнал загрози, не стане й голосу, щоб повторити «не стане» — ні милостині, ні самого каліцтва, ні тієї безмежної чорноти, коли ні з ким сісти, хліба з’їсти, одне ждання, вибухне там, чи не вибухне, тривога смертника, що поправляє лямки рюкзака з пластитом; правда, більшість чекає в молитвах на Годо, хоч він давно вже прийшов, незримий, заполонив сцену, зал, ховається під стільцями, в програмках, в делікатному покректуванні сусіда, в запахові пилу з протертих доріжок, — п’явками приліплюється до хребтів і смокче спинний мозок, задивленим глядачам одному за одним, так тихо, що не встигнеш і пискнути, скручує шийні хребці, а решта мліє в розгубленні, дами знемагають: чого він не йде, не приходить досі? а може й немає згину? стан безмежної самоти, — якби з ким сісти — помножений на пострадянську втому, винаочнюється, як і за часів поета, тим, що всі все знають і безсилі зарадити; різнознаковий досвід дозволяє сплутати любов до ближнього з чистою і безвинною пристрастю до гумової ляльки, стати пофігистом, якому приємне і погибнеш, і згинеш, бо дозволяє з прудкістю найнижчих організмів западати в апатію, в занаркочене зціпеніння, в передсмертну дебілію, а, коли раптом відлигне, вдавати якусь пожвавлену діяльність, голосити, партачити, сподіватись на хабарі, тішити марнославство, їхати у відрядження, зустрічати делегації, переливати епос порожнього в модерн пустого, обпиватися кавою, державити і то так, щоб не стало ні хліба, ні сліду, ні яскравизни почуттів, тієї любові, до якої єдино і благоволіло слово, а вже потім приходив здогад, що «воно б хоча б як-небудь, а жилось» — а поза тим десь вимріюється своя хата, свій, озвучений діточим голосом, рід і жінка в запізнілому каятті не чапіє над горою-могилою; гора давно зрушилась, пророки поклякли, гора виростає радіактивним смерчем до неба, відпливає собі в синє море, в подяку за недорікуватість покинувши нам ворога безпристрасного, глухого до стогонів і вмовлянь, сліпого до вигляду жертв, нечутливого до вогню й шкодування, бо він не має свої полеглих, а просто з’являється і панує, як вакуум у пронизливій космічній пітьмі, і для нього однаковим є і життя амеби, і перший усміх немовляти; вони не стільки ненависні йому чи необхідні як живильний субстрат, як діаметральні за своїм органічним станом, тією спромогою усвідомлення приреченості — і тому загрозою для ланцюгового вакууму, бо й там, над нами, довкола іоносфер, у потоках безживного нейтрино існує спрагле свідомості й почуття безмов’я покинутих часток, так схожих на нас, якби не вічність перетворень матерії, вічність безкрилих злетів і мук, вічність доростання людини до пори, коли її безнадія знову дорівнює блуканню астероїдів у стихії, де ні поезії, ні слави, ні часу, ні ріки, ні царського зляку, ні вогнепису на стіні, нічогісінького нічого, коли потойбіччя змінить гостинний настрій і немов перестане існувати: в рай і в пекло таких не пускають, надто зашкалює фон, що на тамтешню рослинність здатен вплинути гірше, аніж відоме злодійство, - і древо пізнань збезлистіє, сади оголить сором! таке безчестя зарозуму жахтітиме з льодників комунгробиля, з промерзлих душ злосвіту; то ж, поки простір просториться по колах апатії, нам бачити й бачити, дослухатися й дослухатись, бадильніти й чорнобиліти, пильнувати й виглядати, а може все таки? може з’явиться слід, з хлібом промовиться слово, кожна стронцієва кома з вітрильної сторінки стане фактом для розслідування в міжнародному трибуналі, кожна крапка розширить зіницю, мов куля за мить до вціляння в око, кожна сторінка стане вироком і для зодчих чорнгробиля, і для садюг з магатерні, таких заклопотаних, що давно забулися про свої кривулі на паперах про наше щастя, котрим у майбутньому страхатимуть ворогів, як ми страхаємось глянути в дзеркало і побачити опух щитовидки, залишатися наодинці у всенічній тиші і слухати попискування цезію в кістках, так під підлогою в кублі пищать сліпі щуренята, як ми боїмось засинати, думаючи, що це востаннє, і прокидатися й полотніти від білого дня, підозрюючи в ньому ознаки білокрів’я; доба театралізації, вгодованих блазнів, безтурботних вар’ятів, блискучих нікчем, цих головних персонажів на винограднику, цих найманих виноробів, що одного за одним повбивали всіх посланих, сапою шльопнули господаревого сина, і думають, спадщина наша! доба, поіменована абсурдною, знадлива для любителів повистьобуватись, покрасуватись, добігає скону, заповівши наступному століттю випробувати, чого ж варті стьоби і красування за античної можливості посерйозніти на очах глядачів, бо з тієї сцени немає втеч, між публіку, в маси, загубитися до фіналу; вже в головному потягові демокрадії, — загубитись, — стоятиме предтеча відповідаль-і

Дата добавления: 2014-12-07