Грошово-кредитна система

Допоміжна

Базова

1. Конституція України прийнята п’ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996.-№30.

2. Господарський кодекс України // Офіційний вісник України.—2003.-№11.—С.303-458.

3. Про інвестиційну діяльність: Закон від 18.09.1991 (зі змінами та доповненнями). // Відомості Верховної Ради України.—1991.-№47.—С.1351-1359.

4. Про режим іноземного Інвестиційний аналіз: Закон від 19.03.1996. //www.rada.gov.ua

5. Про цінні папери і фондовий ринок: Закон від 23.02.2006 (зі змінами та доповненнями). //www.rada.gov.ua

6. Вовчак О.Д. Інвестування: Навч. посібник. /Вовчак О.Д. – Львів: «Новий світ – 2000», 2008. – 544с.

7. Гриньова В. М. Інвестування: Підручник. / В. Г. Гриньова, В. О. Коюда, Т. І. Лепейко, О. П. Коюда.—К.: Знання, 2008.—452 с.

8. Дука А. П. Теорія та практика інвестиційної діяльності. Інвестування: Навчальний посібник. — К.: Каравела, 2012. — 432 с.

9.Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент: Учебный курс /
И.А. Бланк. – К.: Эльга-Н, Ника-Центр, 2002. – 448 с.

10. Гончаров А. Б. Інвестиційний аналіз: Навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни / А.Б. Гончаров. – Х.: Видавничий дім “ІНЖЕК”, 2003 – 336 с.

11. Данілов О.Д. та інш. Інвестиційний аналіз: Навч. посібник / О.Д. Данілов. – К.: Видавничий дім “Комп’ютерпрес”, 2001. – 364 с.

12. Інвестування: практикум / [Т. В. Майорова, В. І. Максимович, С. В. Урванцева та ін.]; за наук. ред. Т. В. Майорової. — К.: КНЕУ, 2012. — 577, [7] с.

13. Пересада А. А. Інвестиційний аналіз: Підручник / А.А. Пересада, Ю.М. Коваленко. – К.: КНЕУ, 2003. – 485 с.

14. Скібіцький О.М. Інноваційний та інвестиційний менеджмент: Навчальний посібник / О.М. Скібіцький – К. ЦУЛ, 2009. – 408 с.

15. Федоренко В. Г. Інвестознавство: Підручник / В.Г. Федоренко. – К.: МАУП, 2002. – 408 с.

15. Інформаційні ресурси

1. Верховна Рада України. Законодавча база [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.rada/kiev/ua

2. Національний банк України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http//www.rada/kiev/ua.

3. Бібліотека Харківського інституту фінансів Українського державного університету фінансів та міжнародної торгівлі

4. Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка, пров. Короленка, 18.

5. E-mail: [e-mail], http://korolenko.kharkov.com

6. Харківська обласна універсальна наукова бібліотека, вул. Кооперативна, 13/2.

7. E-mail: [e-mail], http://www.library.kharkov.ua

8. Державний комітет статистики України – http://www.ukrstat.gov.ua

9. Міністерство фінансів України – http://www.minfin.gov.ua

10.Національний банк України – http://bank.gov.ua/NBU/index.htm

11.Харківська обласна рада – http://www.oblrada.kharkov.ua

12.Державна податкова адміністрація України – http://www.sta.gov.ua

У 19 та на початку 20 ст. відбулися зміни в фінансово-кредитній системі, як на східних, так і на західноукраїнських землях.

Головним джерелом бюджетних доходів царської Росії у першій половині 19 ст. були оброчний та подушний податок з селян, шинкові та митні збори, податки з капіталів та торгових оборотів, незначні податкові збори з дворян. Основний податковий тягар лежав на плечах селян.

Більшість витрат держбюджету припадало на воєнне та морське міністерства (51,3 % усіх видатків). При цьому, наприклад, витрати на міністерство освіти в першій половині 19 ст. становили менше ніж 1% всіх бюджетних видатків.

Бюджет був дефіцитний. Дефіцит покривали випуском внутрішніх та зовнішніх позик,а також паперових грошей, які з року врік знецінювалися.

На західноукраїнських землях на початку 19 ст. панувала австрійська монетна система.

У 1857р. в обіг введено нові гульдени. У 1892р. грошовою одиницею Австро-Угорщини стала крона.

Бюджет монархії Габсбургів був дефіцитним (у 1882 р. видатки перевищували доходи державного бюжету на 9 %).

Австро-Угорська монархія проводила колоніальну політику на західноукраїнських землях. (Наприклад у 1883 р. з української частини Галичини було зібрано 26,6 млн. золотих римських).

В Рос. Імперії була така ж ситуація. (Наприклад з 1868 по1880 р. дев’ять українських губерній сплатили Рос. імперії 2,9 млрд. крб.)

4. Столипінська аграрна реформа.

Значне зубожіння селян Російської імперії спричинило до їх масової участі в революції 1905 – 1907 років. Це змусило курівництво імперії переглянути підходи до вирішення аграрного питання.

Реформу доручили провести П.А. Столипіну – прем’єр-міністру Росії.

Основні положення реформи Столипіна:

1. Руйнування общини та закріплення за кожним господарем належної йому частки общинної землі в особисту приватну власність.

2. Надання селянам кредитної допомоги через Селянський Земельний банк.

3. Організація переселення селян у малозаселені регіони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

Столипінська аграрна реформа прискорила перехід українського села на індустріальну основу, створила сприятливі умови для розвитку приватного селянського землеволодіння, стимулювала розвиток агрономічних заходів. У 1909 – 1913 роках продуктивність праці в сільському господарстві зросла в 1,5 рази. Для малоземельних селян створювали товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.

Однак порівняно з країнами Західної Європи модернізація українського села здійснювалася повільно та була перервана війною 1914 року.

5. Промисловий розвиток Західноукраїнських земель.

В період, коли в Західній Європі швидко розвивалося індустріальне суспільство, на західноукраїнських землях панувало феодальне господарство.

У Східній. Галичині, в першій половині XIX ст. розвивалися традиційні галузі промисловості: текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, деревообробна. Були значні пережитки феодально–кріпосницьких відносин, колоніальна політика монархії Габсбургів, що гальмувало економічне піднесення цих земель.

Крім того, на заваді розвитку промисловості в Західній Україні стояв уряд: західноукраїнська промисловість була позбавлена тих податкових пільг, якими користувалися нові підприємства в західних провінціях імперії.

Внаслідок цього продукція скляної, фаянсово–порцелянової, цукрової, текстильної, шкіряної, паперової, сірникової, машинобудівної галузей не мала збуту на ринку імперії, який був заповнений продукцією фабрично–заводської промисловості західних провінцій імперії. Ті галузі промисловості, які не зазнавали жорсткої конкуренції (борошномельна, спиртогорілчана, нафтодобувна і озокеритна, лісопильна, соляна), розвивалися краще. Однак, вони були зосереджені на виробництві напівфабрикатів, що вивозилися для подальшої переробки в західні провінції.

Таким чином монархія Габсбургів стимулювала розвиток власної промисловості за рахунок сировинного напрямку розвитку колоній – Східної Галичини, Північної. Буковини, Закарпаття.

Внаслідок такої політики до початку XX ст.. становлення фабрично – заводської промисловості на західноукраїнських землях ще не завершилось. Промисловий переворот тут, розпочавшись пізніше ніж у Східній Україні, проходив повільніше і до початку Першої світової війни ще не завершився.

6. Зародження та розвиток кооперативного руху України.

Після скасування кріпацтва в Україні виникають різні форми економічної самооборони громадянства, які ґрунтувалися на багатовікових народних традиціях. Найважливішою з них стає кооперація.

Ініціатором організацій першого споживчого кооперативу в Україні виступили харків’яни. Статут харківського споживчого товариства було затверджено 6 жовтня 1866 р.

Значного поширення на Україні набули кредитні товариства. Вперше в Україні та й усій монархії Романових кредитне товариство виникло в селі Івашківці на Полтавщині в 1895 р. Станом на 1 січня 1914 року в Україні діяло 2181 кредитних і 911 ощадно – позикових товариств.

Розвиток кооперативного руху потребував об’єднання розрізнених товариств з метою координації та поліпшення їх діяльності. У 1908 році був заснований Київський союз споживчої кооперації.

Роком зародження західноукраїнської кооперації вважається 1883 р., коли у Львові було організовано кооперативне торгове підприємство “Народна торгівля”.

У 1899 році у Перемишлі було організовано кооперативну Спілку для господарства і торгівлі.

Інтенсивно розвивалися в Західній Україні кредитні спілки. В 1898 році створено Крайовий кредитний союз. Всього на початок 1913 року в Галичині налічувалося понад тисячу українських кредитних спілок.

З усіх видів виробничої кооперації в Галичині найбільше розвинулася молочарська. До Першої світової війни існувало біля 100 молочарських кооперативів, які за рік переробляли біля 7 млн. літрів молока.

Всього на початку Першої світової війни в Галичині діяло біля 1300 українських кооперативів. Паралельно з Галичиною, кооперативний рух розвивався на Буковині та Закарпатті.

7. Внутрішня та зовнішня торгівля України.

В XIX ст. в Україні головними формами організації внутрішньої торгівлі була ярмаркова, базарна та постійна (стаціонарна) торгівля.

Змінювалися форми і методи торгівлі на ярмарках. Ширше стали застосовувати гуртову торгівлю за зразками у формі аукціонів.

Важливою ланкою в тогочасній торговій системі були базари. Через них значною мірою обмінювали промислові та сільськогосподарські товари, здійснювали економічний зв’язок між містом і селом.

У внутрішній торгівлі України дедалі зростала роль товарних бірж. У 1870 році на Україні діяла одна товарна біржа, у 1904 році – вже 6. За обсягами операцій найбільшими були Київська та Одеська біржі.

Розвиток парового флоту, будівництво залізниць прискорили й здешевили доставку товарів. Зникало посередництво ярмарків.

Наявність великої кількості товарного зерна в Україні та підвищення попиту на нього з боку західноєвропейських держав зумовили швидке зростання обсягів вивезення зерна, особливо пшениці ().

З України на експорт відправляли зерно (особливо пшеницю - 68 % експорту), велику кількість продуктів тваринництва: коней, великої рогатої худоби, овець, свиней, вовну, шкіри, сало, м’ясо тощо.

У імперії Романових запроваджено митний тариф 1822 року. Його метою було зміцнення російської промисловості шляхом перетворення України на монопольний ринок російського текстилю.

На землях Західної України протягом XIX ст. розвивалися усі форми торгівлі. Провідною формою організації періодичної торгівлі займались ярмарки. Розвивалась базарна торгівля.

Подальшого розвитку набула вища форма торгівлі – стаціонарна. У Галичині найбільшим центром стаціонарної торгівлі був Львів.

Значно розширилися зовнішньоекономічні зв’язки західноукраїнських земель. Наприкінці XIX ст. – початку XX ст., як і раніше, вивозили багато продукції тваринного походження: велику рогату худобу, свиней, продукцію вівчарства, птахівництва, жирів, вершкового масла.

В останню третину XIX ст. у великій кількості вивозили на захід продукцію сировинних галузей промисловості - нафту та нафтопродукти, озокерит, ліс, пиломатеріали, харчову сіль.

В селах Галичини, Буковини, Закарпаття єдиним місцем, де постійно торгували, була корчма.

8. Розвиток ідей класичної школи в Україні.

Одним із перших вітчизняних просвітителів, прихильників ідей Сміта не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії був Десницький Семен.

Серед економістів класичного напрямку в політичній економії чільне місце посідає син греко-католицького священника з українського Закарпаття Михайло Балудянський. Одні із перших навчальних курсів політичної економії (двотомні „ Записки про політичну економію ” – Харків, 1837, 1848) розробив російською мовою Тихін Степанов (1795 – 1847) – професор політичної економії Харківського університету.

Прихильником класичної політичної економії був також професор Київського університету І. В. Вернадський (1821 – 1884) – батько видатного вченого природознавця, академіка, першого президента АН УРСР В. І. Вернадського.

Одну з своїх праць („ Предмет політичної економії ”) вчений присвятив визначенню предмета політичної економії та з’ясуванню її завдання. Він виступив проти визначення політичної економії як науки про багатство і підкреслив, що вона вивчає лише один бік, одну властивість багатства – його цінність.Предмет науки він обмежує товарним виробництвом.

ТЕМА ІСТОРИЧНА ШКОЛА

Історична школа, яка виникла в Німеччині в 40-х роках XIX ст., зароджувалася як бунт проти класичної політекономії. Заперечення німецьких теоретиків мали національне забарвлення. Найважливішим аспектом було усвідомлення ролі людського фактора в економічних процесах.

Фундамент історичної школи заклав німецький економіст Фрідріх Ліст (1789-1846).

Його основна праця - "Національна система політичної економії'(1841). Ліст зміщує акцент в іншу площину економічних проблем - у дослідження національної економіки як цілого. Тому в центрі уваги його теорії - національна економіка як ціле разом з її взаємовідносинами із зовнішнім оточенням.

На противагу принципу необмеженої свободи міжнародної торгівлі класичної школи Ліст висуває і відстоює принцип промислового виховання нації. Ліст був переконаний, що шлях до процвітання німецької економіки пролягає через розвиток промисловості, а промисловість потребує митного захисту. Зростання промисловості Ліст пропонував форсувати за допомогою так званого виховного протекціонізму, тобто системи захисту вітчизняного виробника доти, доки він не зміцніє і не зможе конкурувати на рівних. Основні елементи системи Ліста:

1. Критика класичної політекономії за те, що вона:

• абстрактна і космополітична;

• не бачить національних особливостей розвитку економіки різних країн;

- нав'язує всім спільні природні закони і правила економічної політики.

2. У центрі системи Ліста - національність і національна економіка.

3. Концепція стадійності економічного розвитку. Виділяючи певні стадії розвитку націй, Ліст вважав, що на кожній з них держава повинна здійснювати економічну політику, яка б найповніше відповідала меті розвитку продуктивних сил.

4. Концепція продуктивних сил, за якою продуктивними силами є вся сукупність суспільних умов виробництва.

5. Ідея про необхідність врахування тривалих і непрямих наслідків будь-якого економічного рішення.

У 1843 р. у Німеччині було опубліковано працю під назвою "Нарис політичної економії з точки зору історичного методу", автором якої був Вільгельм Рошер (1817-1894). Цю подію прийнято вважати початком історичної школи. В 1848 р. Бруно Гільдербранд (1812-1878) видав перший том своєї праці "Політична економія теперішнього і майбутнього". У 1853 р. вийшла робота "Політична економія з точки зору історичного методу", написана Карлом Кнісом (1821-1898).

У 70-ті роки XIX ст. ідеї історичної школи, і насамперед історичний метод, стали основою для появи нової історичної школи. яка розділилася на консервативний (Густав Шмоллер, Вернер Зомбарт) та ліберальний (Макс Вебер, Людвіг Йозеф Брентано) напрямки.

Тема 9. Економічні аспекти соціалістичних вчень. Маржиналізм і неокласична теорія.

1. Суть економічної теорії Маркса.

2. Маржиналізм.

3. Політекономія добробуту.

1. Суть економічної теорії Маркса

Початок створення марксизму загалом і економічної теорії зокрема припадає на 40-ві роки XIX ст. Авторами цієї теорії є Карл Маркс та Фрідріх Енгельс. Основу марксистської теорії становила концепція капіталістичної експлуатації, зубожіння мас та утвердження нового, соціалістичного ладу.

Головна праця Маркса "Капітал".

Теорія класів і класової боротьби: Маркс виділяє два великих суспільних класи: пролетаріат, який володіє робочою силою, і капіталісти, що привласнюють додаткову вартість, створену найманою робочою силою. Доводить, що в суспільстві існує диктатура буржуазії, яка встановила панування капіталу. Вихід з цього становища вбачав лише в пролетарській революції, яка встановить диктатуру пролетаріату і перехід до нового справедливого безкласового суспільства без приватної власності та експлуатації праці.

Теорія вартості: Маркс абсолютизував роль праці, як єдиного фактора вартості. Вартість утворює «суспільно необхідний робочий час», або витрати часу «за середнього рівня вмілості та інтенсивності праці». Виокремлює дві сторони товару – споживчу вартість і вартість, формою якої є мінова вартість. При цьому розвиває положення про двоїстий характер праці (конкретна праця, яка створює споживчу вартість, і абстрактна праця, яка створює вартість).

Теорія капіталу: Капітал, за Марксом – це самозростаюча вартість, тобто вартість, яка приносить прибуток. Виділяє органічну будову капіталу: постійний капітал (вартість засобів виробництва) і змінний капітал (вартість робочої сили). Зробив висновок, що додаткову вартість приносить лише змінний капітал. Виділяє основний капітал (вартість засобів праці) – це частина постійного і оборотний капітал (вартість предметів праці та робочої сили) – це капітал, який включає елементи постійного і весь змінний.

Теорія додаткової вартості: робоча сила створює вартість більшу, ніж її власна, тобто до додаткову вартість, яка є результатом «неоплаченої праці» найманих робітників, що продають свою робочу силу. При цьому вартість робочої сили відтворюється протягом необхідного робочого часу, а додаткова вартість створюється у додатковий робочий час. Тобто розмір додаткової вартості можна збільшити двома способами: продовженням робочого дня (абсолютна додаткова вартість); підвищенням продуктивності праці (відносна додаткова вартість).

2. Маржиналізм.

Особливим напрямком розвитку економічної теорії, який сформувався наприкінці XIX ст., був маржиналізм (від французького marginal – крайній, граничний). Виникнення маржиналізму зумовили насамперед об’єктивні причини (прискорення розвитку ринкових відносин; поглиблення поділу праці і, як наслідок, утворення монополій; зростання індивідуалізації господарського життя, посилення взаємозалежності суб’єктів економічної системи; зміни в характері, структурі виробництва та методах управління економікою; формування ринку споживача, який прийшов на зміну ринку виробника).

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи на рівні окремої фірми чи галузі. Варто зазначити, що з часом маржиналізм перетворився на метод економічних досліджень, який полягає в застосуванні й аналізі граничних величин.

Переоцінка цінностей класичної політичної економії наприкінці ХІХ ст. ввійшла в історію економічної думки як “ маржинальна (маржиналістська) революція ”. Термін “маржинальна революція” використовують тоді, коли йдеться про незалежне відкриття в 70-х роках XIX ст. К. Менгером (Австрія), С. Джевонсом (Англія) та Л. Вальрасом (Швейцарія) принципу спадної граничної корисності.

Отже, змінився предмет дослідження. Центральними питаннями економічної науки стали питання дослідження індивідуальної людської психології, поведінки суб’єктів економіки (споживача і фірми) в умовах обмежених ресурсів.

“Батьком” маржиналістського напрямку економічної теорії сьогодні вважають Г. Госсена, який (що з’ясувалось пізніше) ще у 1854 р. сформулював декілька важливих положень теорії граничної корисності, котрі увійшли в економічну науку під назвою першого та другого законів Госсена.

Головні принципи теорії граничної корисності сформулювали Карл Менгер, Ойген Бем-Баверк та Фрідріх Візер – представники австрійської школи маржиналізму.

Для представників цієї школи характерний крайній психологізм у трактуванні економічних явищ. Причому головною сферою, у якій стикаються психології господарських суб’єктів, є не виробництво, а ринок. Одним із методологічних принципів австрійської школи є те, що споживанню належить перевага над виробництвом.

Ідеї австрійської школи ввійшли складовою частиною до багатьох інших шкіл цієї теорії: математичної, граничної продуктивності, кембріджської .

Математичні концепції політичної економії започатковані у працях Й. фон Тюнена, Д. Бернуллі, А. Курно. У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують праці французького математика-економіста Леона Вальраса та італійського економіста Вільфредо Парето.

Теорія граничної продуктивності, або американська школа маржиналізму сформувалась в кінці XIX – на початку XX ст. і подібно до австрійської математичної та кембріджської (про неї нижче) широко використовувала ідеї суб’єктивізму та психологізму. Її засновник Джон Бейтс Кларк всебічно обґрунтував принцип маржиналізму і створив теорію, в якій економічна наука поділена на два розділи - статику й динаміку. Вихідним моментом вивчення має бути аналіз статики, тобто стану економічної рівноваги. Центральне місце в економічній науці Дж.-Б. Кларк відводив теорії розподілу. Згідно з його концепцією розподіл доходів здійснюється на основі принципів граничного аналізу цін факторів виробництва. Саме цю концепцію і прийнято в економічній літературі називати “закономграничної продуктивності”.

Кембріджська школа виникла в Англії наприкінці XIX ст. в період зростання рівня концентрації та монополізації виробництва і ускладнення умов функціонування підприємства. Головну увагу ця школа зосередила на розвитку мікроекономічного аналізу економічних явищ, що сприяло розвитку важливого розділу економічної теорії – мікроекономіки. Представник кембріджськоїшколи, засновник неокласичної теорії Альфред Маршалл, відмовившись від пошуків “джерела” (цінності) вартості, тобто від причинно-наслідкового аналізу, застосував функціональний аналіз економічних явищ за принципом взаємного впливу. Крім того, він ввів нові інструменти цього аналізу, такі як еластичність попиту, надлишок споживача, надлишок попиту, що мало велике значення для розроблення теоретичних основ економічної політики фірми, розробив свою теорію цінності і на її основі теорію ціни, згідно з якою ринкова ціна є рівноважною функціональних залежностей попиту і пропозиції. А. Маршалл вперше поєднав дослідження економічних процесів з математичним апаратом.

Сучасна економічна наука отримала доволі поширену назву– економічна теорія, а в англо-американській літературі – „ економікс ”. Цей термін також запропонував А. Маршалл в праці „ Принципи економіки ” (1890). Якщо раніше політична економія, економічна теорія являли собою одне й те саме, то поступово, починаючи саме з А. Маршалла, ці два поняття розмежовуються. Політична економія, як вона і виникла, займає фундаментальні позиції в економічній теорії, а остання перетворилася на загальну економічну теорію. Більш прикладна її частина, де розв’язуються, порівняно конкретніші задачі, виростає тепер у два самостійні розділи: макро - та мікроекономіку.

Маржиналізм в українській економічній думці.

Михайло Туган-Барановський одним із перших в Україні та Росії здійснив порівняльний аналіз теорій австрійської школи. Туган-Барановський формулює закон - "теорему цінності", за яким граничні корисності господарських благ, що вільно відтворюються, прямо пропорційні до їх трудових цінностей. Туган-Барановський сформулював ідею про необхідність дослідження категорії цінності з урахуванням як витрат, тобто об'єктивних факторів, так і корисності, тобто суб'єктивних.

Одним з яскравих представників маржиналізму в Україні був професор Роман Орженецький.

Послідовник київської психологічної школи Олександр Білімович доповнює теорію граничної корисності теорією витрат виробництва, вносячи в неї засади маржиналізму, а також подає у власному трактуванні теорію наділення.

Загалом київська школа стала відомою світові завдяки професорові Київського комерційного інституту Євгену Слуцькому (1880— 1948).

3. Політекономія добробуту

Ідеї політекономії добробуту Маршалла були розвинуті його учнем і послідовником у Кембриджі Артуром Пігу (1877-1959). Основні його праці: "Багатство і добробут" (1912), "Економічна теорія добробуту"(1932).

Теорію добробуту можна вважати однією із складових частин або однією із течій неокласичної науки, і Пігу увійшов в історію економічної думки як учений, що завершив створення неокласичної теорії добробуту.

Основний філософський принцип Пігу - найбільше благо для найбільшої кількості людей. Ступінь добробуту Пігу визначав співвідношенням задоволення і незадоволення. І хоч ці психічні стани не піддаються вимірюванню, вони є порівнянні.

Пігу зосередив свою увагу на питанні визначення розміру реального доходу та його розподілу. Пігу вважав, що реальний дохід залежить від ресурсів, капіталу, знань і особливостей народу, характеру уряду, а для Англії ще й від зовнішньої торгівлі. Розподіл доходів за Пігу охоплює заробітну плату, систему оплати праці і весь комплекс проблем, пов'язаних із безробіттям. Рівномірніший розподіл сприятиме вищому рівню добробуту. Оскільки у зв'язку з економічними циклами виникало питання про розподіл в часі, Пігу поставив і вирішив проблему державного втручання через оподаткування і фіскальну політику.

Тема 10. ГОСПОДАРСТВО СВІТУ В МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1918-1939 рр.)

1. Економічні наслідки першої світової війни для окремих країн

2 Версальська система.

3. План Дауеса.

4. Світова економічна криза 1929-1933 рр. та шляхи виходу з неї.

5. План Юнга.

6. Економічний розвиток провідних країн світу у 30-х роках ХХ ст.

1. Економічні наслідки першої світової війни для окремих країн

Перша світова війна (1914—1918 pp.) дуже дорого обійшлася людству: 10 млн вбитих, 20 млн. покалічених людей, десятки тисяч спалених сіл і міст, фабрик і заводів, ферм і шкіл.

Економіка Німеччини, яка до 1914 p. займала друге місце у світі після США, зазнала значних втрат. У 1917 p. обсяг і промислового виробництва, і сільського господарства, порівняно з 1913 p. скоротився вдвічі. Почалася галопуюча інфляція. Зростав державний борг. У 1916 p. в країні розпочався голод. Різко скоротилася реальна заробітна плата, робочий день становив 12—14 годин. Німеччина програла війну, капітулюючи перед державами Антанти.

США вступили у війну тільки у 1917 p. Вона торгувала практично з усіма воюючими країнами (втричі збільшилось виробництво промислової продукції). В кінці війни США перетворилися на економічно могутню країну. Тут сконцентрувалося 1/2 золотого запасу світу. Видобуток вугілля становив 1/2, нафти 2/3, виплавка чавуну і сталі — 3/5, випуск автомобілів — 85% світового виробництва. Із боржника США стали кредиторами багатьох країн. Американська валюта посіла панівне місце у світовій фінансово-кредитній системі. Cвітова фінансова столиця перемістилася з Лондона до Нью-Йорка.

Великобританія, хоч і виграла війну, вийшла з неї знесиленою, значно відстаючи від США. Вона втратила третину національного багатства, 2/3 торгового флоту, заборгувала США 4 млрд дол. Вдвічі зменшився експорт товарів, зріс імпорт.

Франція втратила понад 10% працездатного населення, північно-східні житниці країни. У 1914—1918 pp. Франція змушена була розширити зернові посіви в південних департаментах, розвивати промислове виробництво, електростанції. Це дало змогу індустріалізувати колись економічно відсталі райони. Витрати на війну підірвали стабільність французької валюти. Країна перестала відігравати роль світового кредитора, особливо після того, як більшовики відмовилися повернути мільярдні інвестиції, вкладені Францією в Росії.

Японія в роки першої світової війни, значно зміцнила свій економічний потенціал. Як член Антанти вона по суті не брала участі у війні, а лише захопила частину території. Скориставшись воєнними труднощами своїх європейських конкурентів, Японія нав'язала Китаю в 1915 p. кабальний договір. (Японія одержала монопольне право займатися в Китаї промисловою та комерційною діяльністю, кредитувати будівництво залізниць і промислових підприємств. Китаю було заборонено давати в оренду будь-кому (зрозуміло, крім японців) порти). Це дало змогу Японії збільшити втричі експорт промислових товарів, подвоїти у роки війни промислове виробництво на основі нових технологій.

У суднобудуванні вона зайняла третє місце у світі. Сільське господарство відставало від. Зростання цін на рис збагачувало власників землі і погіршувало становище селян-орендарів. Це призвело до так званих рисових бунтів.

Дата добавления: 2014-12-07