План Маршалла

У квітні 1948 p. Конгрес США затвердив план Маршалла (за ім'ям державного секретаря Джорджа Маршалла) — план економічної допомоги країнам Європи. Його учасники: Великобританія, Франція, Італія, Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Ірландія, Іспанія, Швеція, Люксембург, Австрія, Швейцарія, Португалія, Греція, Туреччина, з грудня 1949 p. — ФРН.

Мета плану — розвиток економіки на "принципах індивідуальної свободи, вільних інститутів і справжньої незалежності". Європа розглядалася як єдиний економічний простір, на що вказував міжнародно-правовий договір між країнами. Вони були не пасивним об'єктом американської допомоги, а ініціаторами у виробленні та реалізації плану. До його завдань входило відродження виробництва на новій технологічній основі, розширення зовнішньої торгівлі, досягнення міжнародної фінансової стабілізації, встановлення справедливих обмінних курсів.

Діяв план Маршалла з квітня 1948 p. по 30 грудня 1951 p. Обсяг допомоги країнам ОЄЕС (Організація Європейського економічного співробітництва) становив 17 млрд. дол. (у цінах 1990 p. 102 млрд. дол.).

Допомога надавалася:

1) безвідсотковими товарними позиками та "дарами", склад яких визначали США;

2) звичайними кредитами під малі відсотки;

3) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Нею розпоряджалися інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною спілкою.

Програма відбудови Європи була виконана. Довоєнного промислового рівня було досягнуто на початку 50-х років. Завдяки Плану було досягнуто наступне:

ВВП у Європі підвищився на 32.8% в 1951 р. порівняно з 1947 р.; промислове виробництво зросло на 40% у порівнянні з довоєнним рівнем; обсяг сільськогосподарської продукції - на 11%; до 1953 р. обсяг європейської торгівлі підвищився на 40%.

4 Економічні реформи Ерхарда в ФРН

Господарський розвиток ФРН у повоєнний період мав свої особливості. Він розпочався із значно гірших стартових позицій порівняно з Великобританією і Францією. Виробничі потужності використовувалися на 15—30 %. Панували безробіття, хаос у кредитно-грошовій сфері. Держава контролювала ціни і заробітну плату. Для організації виробництва треба було мати дозвіл окупаційної влади.

Початок переходу до ринкової економіки поклала грошово-цінова реформа у червні 1948 p. Л. Ерхарда (міністра народного господарства ФРН у 1949—1963 pp. і канцлера в 1963—1966 pp.). Він вважав, що Німеччина має побудувати суспільство соціального ринкового господарства (поєднання власної ініціативи і конкуренції з розумним втручанням держави у господарське життя в інтересах соціального захисту громадян).

Завданням реформи було скорочення обсягу грошової маси, зміна структури державних і приватних боргів. Для реалізації реформи було прийнято ряд законів. Обмін грошей (старих рейхсмарок) мав здійснюватися конфіскацією у співвідношенні 100:10. Однак реальна пропорція складала 100:6,5.

Короткострокові борги знецінювалися у пропорції 10:1, для тривалих було встановлено спеціальні правила. Кредитори отримали державні боргові зобов'язання.

Зменшилися податки.

Було проведено лібералізацію цін (ліквідовано державний контроль за цінами). Однак залишився контроль за цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, квартирну плату. Друкувалися "каталоги доречних цін". Закони карали за необгрунтоване підвищення їх.

Фактично зберігалися ціни довоєнного періоду. Стабілізаційним чинником стала допомога за "планом Маршалла". Ринок наповнився товарами.

Перевага надавалася не базовим галузям, а виробництву предметів споживання. Заробітна плата не перевищувала темпів зростання продуктивності праці (14 і 16 %). У 1949—1950 pp. розпочалося зниження цін при зростанні заробітної плати. Велике значення мала система соціального страхування, на яку спрямовувалося 15 % національного доходу.

Слід наголосити, що основними джерелами капіталовкладень на відбудову Німеччини були приватні та державні кошти, а також інвестиції з еквівалентних фондів за планом Маршалла. У 1948—1949 pp. Західна Німеччина отримала від США 1,4 млрд., тоді як інші країни разом 2,6 млрд. дол. Однак порівняно з загальною сумою інвестицій у 1948—1960 pp. на 144,6 млрд. нових марок державних інвестицій ці фонди були не дуже істотними — 9,5 млрд. нових марок.

5 Економічні реформи в Англії

Для розвитку структури національного господарства Великобританії у повоєнний період характерним було зменшення у ВНП частки промисловості, сільського господарства, збільшення сфери послуг.

За темпами зростання ВНП, національного доходу, промисловості ця країна відставала від інших економічно розвинених країн.

Уряд лейбористів двічі в 1945—1951 pp. і 1964—1970 pp. провів націоналізацію вугільної, газової, металургійної, електроенергетичної галузей промисловості.

Державними стали транспорт і засоби зв'язку (повітряний флот, залізниці, річковий транспорт, радіозв'язок), англійський банк. Отже, були націоналізовані ті галузі, від діяльності яких значною мірою залежала ефективність суспільного відтворення. Державний сектор охопив близько 20 % промислового виробництва.

Приватні власники отримали компенсацію.

6 Економічна політика у Франції

Франція після другої світової війни швидко модернізувала своє господарство. Темпи розвитку були вищі, ніж середні в економічно розвинених державах, але нижчі, як у ФРН, Японії, Італії. У структурі господарства зменшилася частка сільського господарства, галузей добувної промисловості, транспорту, зв'язку. Розширилася сфера матеріального виробництва - галузі важкої промисловості.

Франція першою серед економічно розвинених держав стала на шлях програмування національної економіки. В 1947—1953 pp. діяв "План Моне" (за ім'ям його ініціатора). Перевага надавалася шести галузям (видобування вугілля, виробництво електроенергії, сталі, цементу, сільськогосподарських машин, транспорт). Хоча цей план і не був виконаний, він значно стимулював розвиток важкої промисловості.

У 1954—1957 pp. господарство Франції розвивалося за планом модернізації економіки. Третій план (1958—1961 pp.) проголосив перехід від протекціонізму до "відкритої економіки". З приходом до влади генерала де Голля економічна стратегія четвертого (1962—1965 pp.) і п'ятого (1966—1970 pp.) планів передбачала фронтальний розвиток усіх галузей промисловості ("індустріальний імператив") Така економічна політика держави отримала назву "дирижизму", її головним змістом був вплив на нагромадження капіталу.

7 „Зворотний курс” Доджа-Шоупа в Японії

У розвитку господарства Японії в повоєнний час розрізняють три етапи. 1946—1951 pp. були періодом відбудови.

За час війни Японія втратила майже 25 % виробничих фондів. Спад виробництва в 1945 p. становив 63 %. Рівень інфляції в 1945—1950 pp. склав 7000 %. Для того щоб не було голоду, країна імпортувала продукти харчування.

Японії заборонялося брати участь у міжнародній торгівлі. Імпорт контролювали уряд і Верховне командування союзницьких сил (ВКСС).

Важлива роль у відбудові японської економіки належала державному регулюванню, прогресивним реформам — земельній, наймання робочої сили, ліквідація головних компаній.

Початком державного регулювання стали замороження банківських депозитів, деномінація єни, нова система фіксованих цін і впровадження нового податку на власність. Були створені Комітет економічної стабілізації та Банк реконструкції Японії.

Нормалізації державних фінансів і відновленню механізму відтворення сприяла лінія Дж. Доджа, якому президент США Г. Трумен доручив очолити перетворення в Японії. Стабілізаційна політика передбачала єдиний обмінний курс валюти (360 єн за 1 дол.), поліпшення організації та управління на підприємствах, поступову заборону субсидій на експорт і виробництво, відміну контролю за цінами, зрівняння їх з світовими, впровадження принципів вільного ринку. Зовнішня торгівля була денаціоналізована. Разом з тим зовнішні фінансові угоди контролювалися. Для регулювання грошових потоків через кордон було створено Бюджетну систему іноземної валюти і прийнято закон про іноземні інвестиції.

Протягом 1946—1950 pp. змінилася структура японської акціонерної власності. В ході "декартелізації" було ліквідовано головні компанії (дзайбацу) і встановлено державний контроль за злиттям компаній та картелюванням (антимонопольний закон 1947 p.). Сприяла зростанню промислового виробництва і розвитку внутрішнього ринку земельна реформа 40-х років, яка зумовила індустріалізацію села, появу нового трудового законодавства, піднесення життєвого рівня.

Довоєнний рівень промислового виробництва у Японії було перевищено у 1951 p., а сільськогосподарського — в 1950 p.

Тема 14. Економіка України в роки Другої світової війни та повоєнної відбудови (1939 – 1950рр.). Господарський розвиток в 1960 – 80-х роках.

1.Приєднання Західноукраїнських земель до УРСР.

2.Господарство України в роки Другої світової війни.

3.Відбудова та розвиток економіки України у другій половині 40-х років.

4.Господарство України у 50-х роках.

5.Господарські реформи 1965 року.

6.Реформування господарської системи у другій половині 80-х років.

1. Приєднання Західноукраїнських земель до УРСР.

Згідно з пактом Рібентропа – Молотова Радянський Союз зайняв у вересні 1939 року західноукраїнські землі. У 1940 році до УРСР була приєднана Буковина. Відразу ж після приєднання тут відбулися важливі економічні зміни. Було ліквідовано приватну власність на основні засоби виробництва, націоналізовано поміщицькі землі, промислові підприємства, торгівлю і транспорт.

В ході соціалістичного будівництва на Західноукраїнських землях в 1939-40 роках було націоналізовано 2,5 тис. підприємств. Із сходу України були направлені ешелони з обладнанням, верстатами, устаткуванням. Особливо велику увагу приділяли підприємствам харчової, легкої промисловості. На початок 1941 р. в Західній Україні фактично було ліквідовано безробіття.

Радянська влада проводила у Західній Україні земельну реформу. До кінця 1939 р. було конфісковано третину всіх сільськогосподарських угідь поміщиків, монастирів і державних чиновників і передано селянським комітетам. Лише половину цієї площі роздали селянам, а решта послужила основою для створення радгоспів і колгоспів вже у 1940 р. Навесні 1940 р. розпочалася колективізація сільських господарств. До середини 1941 р. було колективізовано близько 13 % господарств. На небажання галицьких та волинських селян вступати у колгоспи Кремль відповів репресіями, яким піддавались насамперед заможні селяни. Протягом 1939-1940 років жертвами комуністичного режиму стала значна чисельність західноукраїнської інтелігенції: адвокати, вчителі, вузівські викладачі, діячі культури. Як метод політичного переслідування широко використовувався такий метод репресій як депортація. Всього із Західної України у 1939-1940 рр. було вислано до Сибіру, Поволжя, Казахстану та на Північ Росії біля 20 % населення краю: 1,6 млн. осіб, з яких біля 200 тис. загинуло від важких умов переїзду та каторжної праці на нових місцях поселень.

2. Господарство України у роки Другої світової війни.

У червні 1941 року розпочалась радянсько – німецька війна. За чотири місяці майже вся Україна була окупована. Від початку війни господарство України було переорієнтовано на потреби оборони. Більшість промислових підприємств було поставлено в умови воєнного часу й вони нарощували виробництво. Значно збільшили виробіток металургійні заводи. У жахливих умовах знаходилося сільське господарство. Там, де це було можливо – збирали та вивозили урожай, а там, де не встигали - все знищували. Знищували й худобу та сільськогосподарський реманент, щоб нічого не залишити окупантам. Застосовувалась тактика „спаленої землі”.

Уже з початку війни проводилась масова евакуація в Росію заводів, кваліфікованих працівників, вчених та фахівців. Всього з України було евакуйовані близько тисячі заводів та 4 мільйони осіб.

Гітлерівський режим поставив завдання колонізувати Україну. У майбутньому німці планували перетворити Україну на аграрно-сировинну базу Рейху. Гітлер планував переселення в Україну в найближчі 20 років 20 млн. німців. У період окупації України фашисти вивезли до Німеччини понад 9 мільйонів тонн зерна, 622 тисячі тонн м’ясопродуктів, 950 тисяч тонн олії та 400 тисяч тонн цукру. В ході каральних акцій на Україні нацисти знищили 256 сіл.

З літа 1942 р. окупаційна влада запровадила обов’язковий дворічний термін праці для всіх молодих людей віком 18-20 років у Німеччині.

Відступаючи з України нацисти, як і комуністи у 1941 році, вдались до тактики “спаленої землі”.

Втрати для України були найбільшими серед усіх країн - учасниць у Другій світовій війні:

а) 2,3 мільйони українців було вивезено на примусову працю до Німеччини;

б) знищено понад 16 тисяч промислових підприємств;

в) кожен шостий мешканець України загинув у війні (6,2 млн. осіб);

г) загальні збитки України становили 40 % національного багатства.

3. Відбудова та розвиток економіки України у другій половині 40-х років ХХ століття.

Після визволення української землі від фашистських окупантів одразу почалась відбудова її господарства у надзвичайно складних умовах. За роки війни змінилася структура економіки. З усього евакуйованого майна з України, поверталася незначна частина, за решту Україна не отримала жодної компенсації. За нове обладнання доводилось платити з власного бюджету.

Головна увага приділялася тим підприємствам, транспортним магістралям, електростанціям, що найменше постраждали та могли бути використані у воєнних цілях. Основу відбудови господарства України становив паливно-енергетичний комплекс.

Завдяки працьовитості українського народу вже до кінця війни було відбудовано близько 30% довоєнних виробничих потужностей промисловості. Україна відразу стала прифронтовою матеріало-технічною базою діючої армії. Проте сільське господарство, установи культури, науки, житловий фонд, комунальне господарство міст та сіл відбудовувались повільно.

У 1945 році в Україні було вироблено лише 26 % промислової, 49 % сільськогосподарської продукції від довоєнного рівня. Товарообіг зменшився на 31%.

Відбудова господарства проводилась до 1950 року.

Швидкими темпами розвивалась промисловість – 34,6 % щорічно. Перевага надавалася базовим галузям промисловості: паливній, металургійній, електроенергетиці, машинобудуванню. Було відбудовано та побудовано понад 2 тис. підприємств.

В важкому становищі перебували селяни. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва, від розподілу створеного ним продукту. У більшості колгоспники не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишити села.

Катастрофу сільського господарства України довершила посуха у південних областях, де почався голод в 1946-1947 рр.

У 1947 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов розпочав в Україні проект, який передбачав об’єднання колгоспів у так звані «агроміста», що теоретично повинні були сприяти високоефективному використанню дефіцитної сільськогосподарської техніки. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, що викликало велике незадоволення серед населення, і уряд змушений був відмовитися від проекта. В цілому до початку 50-х рр. сільське господарство залишалося збитковим. Незважаючи на збільшення посівних площ, продукція землеробства становила лише 84 % довоєнного рівня.

У грудні 1947 р. з метою зміцнення фінансів було здійснено грошову реформу: скорочення грошової маси, випущеної під час війни шляхом конфіскації. Старі гроші обмінювалися на нові у співвідношення 10:1. У 1949 р. було підвищено оптові ціни на засоби виробництва та тарифи вантажоперевезень. В березні 1950 р. підвищено курс карбованця щодо іноземних валют, переведено його на власну золоту базу. Отже, Радянський уряд боровся з інфляцією за рахунок добробуту народу.

4.Господарство України у 50-х роках.

У 50-х – першій половині 60-х рр. основні напрямки економічної політики в Україні залишалися практично незмінними. Господарство України розвивалось на основі директивних п’ятирічних планів.

Повільно впроваджувалися досягнення НТП. Успіхи промислового виробництва були недостатніми порівняно з тогочасними потребами розвитку країни та світовим досвідом. Ефективність капіталовкладень та фондовіддача знижувались. Посилились диспропорції між важкою та легкою промисловістю. Відставали від потреб зв'язок, житлове будівництво. Лише 30 % доріг мали тверде покриття. Хронічно бракувало споживчих товарів.

Середина 50 – х років ХХ ст. стала періодом кризи старих методів управління та планування. Після смерті Сталіна почався перегляд економічної політики СРСР. Було проголошено курс на прискорений розвиток легкої промисловості.

Відбулась реорганізація управління господарством. У 1957 р. Хрущов замість старої міністерсько-вертикальної системи ввів нову територіально-горизонтальну систему управління. Керівництво промисловістю було передане раднаргоспам економічних районів, які управляли промисловістю на своїй території незалежно від профілю. Внаслідок цього порушилося централізоване керівництво галузями промисловості. Реформі не підлягали війська промисловість і енергетика. Кінцевим результатом реформи мало стати: раціональніше використання ресурсів, подолання галузевої роз’єднаності, ефективніше управління економікою і швидке господарське зростання.

На території України було створено 11 раднаргоспів. Швидкими темпами почали зростати обсяги промислового виробництва. Проте в загальному реформи Хрущова мали половинчастий характер, він не ставив питання про скасування адміністративно-командної системи.

Поряд з експериментами у промисловості Хрущов намагався реформувати і сільське господарство (підвищення закупівельних цін та зменшення обов’язкових поставок державі сільськогосподарської продукції, зменшення податків, программа освоєння цілинних земель у Казахстані та Сибіру, кукурудзяно-горохова епопея).

З усуненням Хрущова від влади у 1964 р. реформи припинилися.

5. Господарські реформи 1965 р. (реформи Косигіна – голови ради Міністрів СРСР).

Нове керівництво на чолі з Брежнєвим знищило усі елементи політичного плюралізму, зміцнило командно-адміністративну систему управління суспільством. Проте існуючі економічні труднощі посилили соціальну напруженість в Україні та вимагали вдосконалення методів керівництва економікою. Тому в 1965 р. розпочалася реформа управління, суть якої полягала у введенні прогресивних елементів ринкових відносин (госпрозрахунку) в планову економіку СРСР. Було ліквідовано раднаргоспи та відновлено систему управління через союзно-республіканські міністерства.

Вдосконалення планування передбачало скорочення кількості планових показників до 8 (фонд заробітної плати, впровадження нової техніки, обсягу державних капіталовкладень, введення в дію виробничих потужностей та основних фондів). Решту показників підприємства мали розробляти самостійно, зокрема кількість працюючих, продуктивність праці, рівень оплати праці, собівартість.

На першому етапі проведення реформи (1966-1970 рр.) окремі промислові підприємства досягли певних успіхів у господарстві. Проте згодом реформа зазнала повного краху. Вона не мала комплексного характеру, охоплювала лише промисловість, не вдосконалювала структурної, інвестиційної політики. Більшість управлінців в міністерствах не лише не хотіла, але й не могла зорієнтуватись в нових умовах господарювання.

Від кінця 70-х р. ХХ ст. почався новий етап перетворень у системі керівництва господарством. На відміну від реформ 60-х р., нова система заходів охоплювала всі галузі економіки та рівні управління (від підприємства до урядів республік). У 1974-1986 рр. проводився економічний експеримент, за яким деякі підприємства одержували більшу самостійність у сфері оплати праці, матеріального стимулювання.

Проте, слід наголосити, що в державі намітилося стійке відставання в науково-технічному та технологічному процесі в порівнянні до розвинутих країн Заходу.

Протягом 60-80-х р. ХХ ст. загострилась житлова проблема. В цілому рівень життя в Україні підвищувався дуже повільно в порівнянні з країнами заходу. Виробництво споживчих товарів не забезпечувало потреб населення та частково компенсувалося імпортом. У 1990 р. із 1100 товарних груп лише 5 були недефіцитними.

6.Реформування господарської системи у другій половині 80-х років.

Соціально-економічна ситуація в країні й далі загострювалась. У 1984 році суттєво знизилися світові ціни на енергоносії, внаслідок чого катастрофічно зменшився дохід від продажу нафти і газу. Це позначилось на забезпеченні споживчого ринку. У квітні 1985 р. був прийнятий „курс прискорення”. В червні 1987 р. була прийнята програма корінної перебудови системи управління економікою, зокрема у 1987 р. прийнято постанову про переведення усіх підприємств на повний госпрозрахунок. Проте і в цей період права підприємств залишалися обмеженими. З травня 1990 р. прийнято курс на перехід до регульованої ринкової економіки – стартував ринок.

19 серпня 1991 р. у Москві був вчинений заколот з метою обмеження демократичних свобод та економічних реформ. Національно-демократичні сили України стали наполегливо вимагати виходу України з складу СРСР та відновлення державної незалежності, що й було реалізовано Верховною Радою України 24 серпня 1991 року та підтверджено на референдумі 1 грудня 1991 р.

Тема 15. ЕВОЛЮЦІЯ НЕОКЛАСИЧНИХ ІДЕЙ.

1. Неолібералізм

2. Економічний лібералізм Мізеса

3. Економічні погляди Ф. Гайєка

4. Монетаризм Фрідмена

5. Нова класична макроекономіка

1. Неолібералізм

Ні Кейнс, ні його послідовники не вирішили соціально-економічних проблем, зокрема проблеми безробіття.

XX століття являє собою протистояння між кейнсіанством та різними напрямками неолібералізму. На зміну економічному піднесенню 60-х років прийшла криза, особливістю якої стала стагфляція (одночасне зростання безробіття та інфляції на фоні спаду виробництва). Таке явище не можна було пояснити за кейнсіанською теорією, що спричинило зневіру у його дієвості. Тому відбулося повернення до ідей неокласичної школи у формі неолібералізму та монетаризму.

Метою неолібералізму є обгрунтування необхідності поєднання державного регулювання економіки з принципами вільної конкуренції. Увага зосереджується на мікроекономічному аналізі, вихідним пунктом якого є точка зору господарюючого суб'єкта. Відносини власності не виділяються, а вивчаються технічні, організаційні та функціональні аспекти виробництва. Ця теорія ґрунтується на концепції трьох факторів виробництва Сея плюс четвертий фактор - підприємницькі здібності, заповзятливість.

Вальтер Ойкен сформулював поняття про ідеальні типи економіки:

- вільна ринкова економіка (зв'язок між господарствами через закони ринку);

- централізовано-керована економіка (зв'язок через керівний центр).

Теорія економічних порядків Ойкена стала методологічною основою соціального ринкового господарства, встановленого у Німеччині після Другої світової війни. Це так званий "третій шлях", засадами якого є:

3. Свобода ціноутворення і стабільність грошового обігу.

3. Конкуренція без монополії.

3. Недоторканність приватної власності.

3. Економічна самостійність підприємств.

3. Обмежена економічна роль держави.

Мета такої економічної політики досягалася через забезпечення трьох свобод:

4. свободи ринку;

5. свободи конкуренції;

6. свободи від монополії.

Людвіг Ерхард - один із авторів концепції соціального ринкового господарства і "конструктор" нового господарського порядку. За його безпосередньої участі було розроблено план і здійснено грошову та економічну реформу, внаслідок якої Німеччина вийшла з повоєнної кризи і досягла вражаючих результатів.

Реформа Ерхарда стала зразком ефективного використання засобів і методів соціально-економічних перетворень, але економічні і екологічні кризи вимагали інтенсивного державного регулювання економіки. Модель соціального ринкового господарства була модифікована і доповнена політикою економічного зростання та глобальним регулюванням. Державне втручання допускалося єдиним шляхом - через грошово-кредитну систему. Філософією соціального ринкового господарства є лозунг "Економічна влада кожного збігається з інтересами всього суспільства".

2. Економічний лібералізм Мізеса

Людвіг фон Мізес спершу цікавився проблемами грошового обігу, але пізніше перейшов у сферу аналізу логіки індивідуальної трудової діяльності людини і розгляду мотивів, які спонукають людину працювати. Перебуваючи під впливом інституціоналізму, він водночас полемізує з ним, історичною школою та теоріями соціалізму. Мізес твердо дотримується "1аissеz fаіге".

Значної уваги Мізес надає аналізові функціонування різних економічних систем, послідовно розглядаючи три варіанти економічного устрою сучасного світу: суто ринкове господарство, "зіпсований ринок" і неринкову економіку. На його думку, саме приватна власність є "необхідним реквізитом цивілізації і матеріального добробуту". Лише вона здатна бути основою раціональної економічної діяльності.

Мізес критикує центральну ланку економічної системи соціалізму - планування. Вважає, що планове регулювання економіки виключає ринкові принципи ціноутворення, що робить неможливим ефективне використання ресурсів.

Мізес звертав увагу на те, що посилення ролі держави неминуче приведе до посилення бюрократії. Він підкреслював, що саме вільний ринок відповідає демократичним принципам. Лише в умовах вільного ринку споживач є центром економічної системи, вибирає той чи інший товар і визначає тим самим структуру виробництва. Лише в умовах вільного ринку суб'єкти господарювання максимізують свій добробут, маючи свободу вибору альтернативних можливостей.

3. Економічні погляди Ф. Гайєка

Фрідріх фон Гайєк - австрійський економіст і соціолог. Гайєк є послідовником ринкової економіки і прихильником ідеї високої цінності принципів економічного лібералізму. Проте він розглядає ринок не як винахід людини, не як механізм реалізації справедливості та оптимального розподілу ресурсів, а як спонтанний економічний порядок.

Ринок не гарантує обов'язкового задоволення потреб. За Гайєком, ринок просто поєднує конкуруючі цілі, але не дає гарантії того, які з них буде досягнуто в першу чергу.

Гайєк вважав, що у спонтанного економічного порядку є істотні переваги. На думку Гайєка, ціновий механізм є унікальним способом комунікації, де ціни є свідченням і значимості товару, і винагородою за зусилля. Ціни відіграють роль сигналів, які спонукають індивіда здійснювати зусилля. Тому механізм цін - один з найважливіших елементів ринкового порядку.

Великої уваги Гайєк надає розглядові механізму конкуренції. Гайєк перший розглянув конкуренцію як "виявляючу процедуру", як спосіб відкриття нових продуктів і технологій. Саме конкуренція змушує підприємця в пошуках вищого прибутку шукати нових продуктів, нових ринків сировини, тобто того що забезпечує динамічний розвиток економічної системи.

4. Монетаризм Фрідмена

Монетаристська теорія виникла у кінці 50-х років XX ст. як альтернатива кейнсіанству. Її автором є професор Чиказького університету, лауреат Нобелівської премії Мілтон Фрідмен (нар. 1912 р.).

Ключем до розуміння того, як функціонує сучасна економіка, є кількісна теорія грошей. Представники чиказької школи - Генрі Саймонс, Ллойд Мінтс і Мілтон Фрідмен намагалися ефективніше, ніж у минулому, пов'язати її із загальною теорією грошей. Новий вигляд, якого їй надав Фрідмен, виражається формулою

МV = Ру,

де М - грошова маса; V - швидкість обігу доходу; у - норма або потік реального доходу.

Головним у цій формулі є попит на гроші, які для споживачів є однією із форм багатства, а для виробників - формою капіталу. Тому попит на гроші можна віднести або до теорії вибору, або до теорії капіталу.

Основою монетаризму є відведення грошам вирішальної ролі в економіці. За цією теорією, зміна кількості грошей вирішально впливає на зміну цін, доходи населення, темпи розвитку виробництва. Послідовники монетаризму безпосередньо пов'язують рівень інфляції в країні, стабільність її фінансової системи з кількістю грошей, які центральний банк випускає в обіг, та кредитною політикою держави. Основним засобом впливу на економіку Фрідмен вважає грошово-кредитну політику, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індвідуальної свободи.

Основнs елементи теорії Фрідмена:

1. Теорія економічного циклу, згідно з якою серйозні коливання економічної кон'юнктури, які проявляються у зміні номінальної величини ВНП, спричиняються попередніми змінами грошової маси.

2. Заперечення втручання держави у всі сфери економічних діяльності. Фрідмен не вірить у здатність державних чиновників та уряду загалом ефективно вирішувати ті питання, які можуть і повинні вирішувати самі учасники виробництва. Причину низької ефективності державних заходів економічного регулювання Фрідмен вбачає у часових лагах між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва. Головна ідея, яка пронизує усі праці Фрідмена, полягає у переконанні, що ринкова економіка найкраще функціонує тоді, коли її залишають у спокої.

3. Принцип поступовості у проведенні грошово-кредитної політики, згідно з яким заходи повинні здійснюватися повільно, розраховуватися на роки і не реагувати на зміни кон'юнктури. Стабільність руху грошової маси Фрідмен вважає найважливішою умовою стабільності економіки. Головною метою грошово-кредитної політики він вважає забезпечення контролю над цінами, пропонуючи відмовитись від спроб використання грошово-кредитних заходів для впливу на реальні змінні - обсяг виробництва, рівень безробіття - у короткотерміновому періоді. Досягти цього можна за рахунок дотримання грошового правила, яке передбачає стабільне і помірне зростання грошової маси у межах 3-5 % на рік незалежно від стану господарства і фази циклу.

5. Нова класична макроекономіка

З кінця 70-х років XX ст. в економічній науці формується напрямок, який базується на основних постулатах класичної концепції. Він отримав назву нової класичної макроекономіки і містив декілька течій, найвідомішими з яких є теорія пропозиції і теорія раціональних очікувань.

Теорія пропозиції ґрунтується на твердженні неокласичної школи про те, що головним завданням економіки є ефективний розподіл і використання ресурсів. Тому потрібно не збільшувати попит, а нарощувати пропозицію ресурсів, усуваючи всі перешкоди. Головною перешкодою є активна фіскальна політика держави (високий рівень оподаткування).

Прихильник теорії економіки пропозиції, відомий американський економіст Артур Лаффер вважає, що нижчі ставки податків спричиняють вагоміші податкові надходження коштів у державний бюджет, ніж високі. Відома крива Лаффера ілюструє довготермінову залежність між податковими ставками і податковими надходженнями коштів до бюджету.

Ефект Лаффера проявляється не завжди. Для того, щоб він став реальністю, необхідні розвинуті ринкові відносини, вільне перетворення заощаджень в інвестиції, надійний контроль за інфляцією.

У 70-ті роки XX ст. професор Чиказького університету Роберт Лукас (нар. 1937 р.) разом з колегами піддав сумніву багато кейнсіанських і монетаристських ідей, стверджуючи, що люди можуть раціонально передбачити майбутнє і поводитися відповідно до власних інтересів. Це означає, що люди формують своє очікування, наприклад, щодо інфляції, на основі слушних уявлень про функціонування економіки.

Засновники теорії раціональних очікувань намагалися заповнити прогалини кейнсіанського макроаналізу, позбавленого мікроекономічної бази, звернувшись до теорії очікування. Категорію очікування трактували не просто як екстраполяцію минулого досвіду, а як вміння аналізувати всю доступну інформацію, яку надає конкурентний ринок. Такі очікування є раціональними.

Прибічники теорії раціональних очікувань твердили, що інформацію, як і будь-який обмежений ресурс, люди намагаються використовувати оптимально. Тому вони не просто будуть пристосовуватися до тієї чи іншої ситуації, а спробують, використавши свої знання, зрозуміти причини і наслідки економічних явищ, врахувати всі чинники, які на них впливають, зокрема урядову політику, і ухвалити рішення, яке максимізує їхню вигоду.

Прихильники теорії раціональних очікувань вважають, що звичайні господарюючі суб'єкти - фірми, домогосподарства - володіють такою ж інформацією і так само добре її аналізують, як і ті, хто формує і здійснює економічну політику. Вони розуміють її завдання і цілі, передбачають результати і вдаються до контрзаходів, які б захистили їхні приватні інтереси. Внаслідок цього активна економічна політика втрачає сенс; регулярна грошова і фіскальна політика не може відчутно впливати на стан економіки, досягти бажаного результату можна лише випадково - коли урядові дії будуть для господарюючих суб'єктів несподіваними.

Теорія раціональних очікувань намагається встановити зв'язок між макро- та мікроекономічною теорією і прагне з'ясувати, чому інфляція та безробіття можуть існувати одночасно.

Концепція раціональних очікувань не у всьому узгоджується з реальністю, тому сьогодні більшість економістів не погоджуються з її основними положеннями. Висловлюються сумніви щодо поінформованості та обізнаності людей та їхньої здатності розв'язувати складні оптимізаційні завдання. Критикується і теза про те, що ринковий механізм діє негайно і досконало, оскільки реальні ринки не є досконало конкурентними, а тому не пристосовуються швидко до мінливих умов.

Тема 16. Сучасний етап господарського реформування в Західних країнах у 80-90- х роках 20 ст., на початку 21ст.

1. Економічні проблеми сучасного світу.

2. Міжнародна економічна інтеграція

3. Рейганоміка та її наслідки.

4. Економічні реформи М. Тетчер.

1. Економічні проблеми сучасного світу.

Світова економіка у післявоєнний період пройшла два етапи розвитку:

- від закінчення ІІ Світової війни до початку 80-х років ХХ ст.;

- від 80-х років ХХ ст. до сучасності.

Перший етап характеризується виходом відбудованих економік на траєкторію стійкого зростання та розвитку на основі ідей, близьких духу Дж. М. Кейнса.

50-і – 60-і роки ХХ ст. – це період найбільш потужного і тривалого економічного зростання за всю історію.

Завершується формування трьох основних економічних центрів – США, Західної Європи та Японії.

Продукція країн щодо США у 1980 р. становила:

ФРН=США; Японія – 66 % США; Франція-98% США.

Зазнає краху світова колоніальна система, відбувається перерозподіл світових ринків збуту товарів. Японія утверджується у Південно-Східній Азії та Австралії, Великобританія – у країнах британської співдружності; США – у Латинській Америці та на Балканах.

Технологічна революція 70-х років ХХ ст. зумовила кінець індустріалізму. Відбувається прогресуюче витіснення фізичної праці у промисловості та сільському господарстві. У провідних країнах світу у цих галузях залишилося працювати не більше 10 % зайнятих у національних господарствах.

Розвинені країни Заходу перейшли до якісно нового типу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Економіка стає соціально-орієнтованою. Саме в цей період у найбільш благополучних країнах Заходу склалася соціально-економічна система, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій. Дана економічна система отримала назву – соціально-ринкового господарства.

У 80-х роках 20 ст. настав період рішучої лібералізації та інтернаціоналізації. І це стало характерною особливістю другого етапу розвитку господарства після Другої Світової війни.

У цей період посилюється спеціалізація виробництва, що призводить до перетворення великих сучасних компаній у вертикально інтегровані і диверсифіковані концерни: різні стадії створення продукту розміщені в різних країнах. Сучасні компанії перетворилися у транснаціональні компанії (ТНК). Нині ТНК контролюють понад 50% світового промислового виробництва, 2/3 міжнародної торгівлі, більш як 80% патентів і ліцензій на нову техніку і ноу-хау, майже 90% прямих закордонних інвестицій.

Ядро сучасної світогосподарської ситеми утворюють 500 ТНК. Ринкова капіталізація окремих з них перевищує 500 млрд. дол. США, а щорічні обсяги продажу становлять 150-200 млрд. дол. США.

У 2000 році у світі нараховувалось 63 тис. ТНК із річним обсягом продажів понад 100 млн. дол.. Збільшується структура зовнішньоекономічних зв’язків та зростає орієнтація на певний технічний рівень (конкурентоспроможність):

- зменшується частка світового експорту США із 13,5% у 1975 році до 11,6% у 1987 році;

- збільшується частка експорту Західної Європи з 46,8% у 1975 до 50,9% у 1987 році;

- частка експорту Японії зросла з 7% у 1975 році до 10,7% у 1987 році.

Економічні кризи (1969-1970рр., 1971-1973рр., 1974-1975рр., 1980-1982рр., 1998-1999рр., 2007-2008 рр.) наочно засвідчили про циклічний характер розвитку ринкової економіки. Однією із найважливіших особливостей цих криз стала синхронізація циклічних коливань в основних індустріальних країнах. Пошук шляхів оптимізації зумовив утвердження так званих змішаних економічних систем.

Перед світовою економікою постали значні екологічні та демографічні проблеми, вирішення яких залежить від розвитку світового та національних господарств (масове знищення флори і фауни, забруднення екологічного середовища, збільшення кількості озонових дір та глобальне потепління). У світі голодує кожен восьмий мешканець (більше 750 млн. осіб), без цивілізованих умов проживає майже 2 млрд. осіб.

Характерними особливостями останньої чверті ХХ ст. були:

- серед правлячих сил країни проявляється оптимальний підхід до економічного розвитку кризових явищ; склалися нові форми співробітництва: “Спільний ринок.” (Англія, Італія, Канада, США, Франція, ФРН, Японія) та “ОПЕК” (організація країн-експортерів нафти);

- економічні конфлікти розв’язуються шляхом взаємних уступок і компромісів;

- активне економічне суперництво з “Великою 7” здійснюють “малі світи” (південна Корея, Таїланд, Сінгапур та інші);

- змінився характер зовнішньої торгівлі, яка в основному здійснюється на паритетних умовах;

- удосконалюється фінансово-кредитна система, зросла кількість інвестиційних компаній, пенсійних фондів, позиково-ощадних асоціацій;

- впроваджується “рейганоміка” - зменшення податків на приватну підприємницьку діяльність при одночасному регулюванні державних витрат;

- скорочується чисельність працюючих у сільському господарстві при однаковому збільшенні обсягів с/г виробництва за рахунок високої механізації, генної інженерії, комп’ютеризації;

- закінчення “Холодної війни” сприяло активній конверсії, частина коштів ВПК спрямовується на соціальні потреби.

Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США, Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії.

2. Міжнародна економічна інтеграція

Міжнародна економічна інтеграція — це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвит­ку глибоких стійких взаємозв'язків та поділу праці між національними господарствами, взаємодії їх струк­тур на різних рівнях і в різних фор­мах.

На міждержавному рівні інтеграція до­сягається формуванням економічних об'єд­нань держав і узгодженням їх економіч­ної політики.

Основні форми економічної інтеграції:

1. Зони вільної торгівлі, де відміня­ються торговельні обмеження між краї­нами — учасницями.

2.Митні союзи, що засновані на вста­новленні єдиного зовнішньо-торговельно­го тарифу та проведенні єдиної торговель­ної політики щодо третіх країн.

3.Спільний ринок, який ґрунтується на вільній торгівлі, свободі руху капіта­лів та робочої сили, узгодженні еконо­мічної політики (це більш складна фор­ма інтеграційних процесів).

4.Економічний (валютний) союз, зас­нований на узгодженні економічної та ва­лютної політики, — одна з найскладні­ших форм міжнародної інтеграції.

Початком інтеграційних процесів в Європі стало утворення в 1951 p. за Паризькою угодою Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли Франція, Західна Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург.

Наступним кроком в інтегральному процесі була Римська угода 1957 p., за якою шість перелічених раніше західноєвропейських держав заснували Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС) та Європейське Співтовариство з Атомної енергії (Євроатом).

Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) створена 1960 року за ініціативою Британії, як альтернатива ЄЕС. До неї початково входили крім Британії: Австрія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія.

У 1965 році Євроатом, ЄОВС та ЄЕС підписали Договір про злиття (Брюссельський договір), який почав діяти 1 липня 1967 року. Саме з того часу можна вести відлік існуванню Європейського Союзу.

Генера́льна уго́да з тари́фів і торгі́влі (ГАТТ) — міжнародна угода, досягнута у 1947 між 23 державами, згідно з якою кожна з них погодилася забезпечити іншим рівний і недискримінаційний режим торгівлі, скорочувати ставки мита на основі багатосторонніх домовленостей, і часом усунути імпортні квоти. У 1995 р. перейменовано на СОТ.

Світова організація торгівлі (СОТ) – це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже є 153 країни, на долю яких припадає близько 96% обсягів світової торгівлі; її функціями є встановлення правил міжнародної системи торгівлі і вирішення спірних питань між країнами членами.

Україна набула повноправного членства в СОТ 16 травня 2008 року.

3. Рейгономіка.

Найбільш успішною повоєнною програмою, що призвела до семирічного підйому господарства США (1981-1988рр.) була “рейганоміка” (президента Р. Рейгана).

В її основі лежала лібералізація економічних процесів:

- на 25% зменшилися корпоративні та особисті податки з громадян;

- зменшувалися бюджетні видатки та згорталися соціальні програми;

- держава здійснювала жорстку грошово-кредитну політику, спрямовану проти інфляції;

- було чітко розмежовано функції центральної та місцевої влади в ході реалізації концепції нового федералізму.

Заходи уряду сприяли структурній перебудові економіки та оновленню основного капіталу. Позначилось стійке зростання платоспроможності попиту. Відбулася стабілізація кредитно-грошової системи за рахунок низького рівня долара в порівнянні з іншими валютами.

Дата добавления: 2014-12-07