У сфері інформаційних відносин

Тема 11. ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ

За порушення законодавства України про інформацію винні особи притягуються до дисциплінарної, матеріальної, цивільної, адміністративної або кримінальної відповідальності відповідно до законодавства України.

Юридичною відповідальністю є застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави й на підставі закону.

Закон України «Про інформацію» відносить до гарантій права на інформацію «встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію». Додатковою гарантією реалізації права на інформацію є передбачена зазначеним законом дисциплінарна або інша відповідальність посадових осіб державних установ, наприклад, за необгрунтовану відмову у наданні змоги для ознайомлення з офіційними документами або порушення встановленого терміну її надання без поважних причин.

Крім того, держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин різні права й можливості доступу до інформації. Закон України «Про інформацію» містить статтю, яка передбачає відповідальність за порушення законодавства про інформацію. Так, відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень:

- необгрунтована відмова від надання відповідної інформації;

- надання інформації, що не відповідає дійсності;

- несвоєчасне надання інформації;

- навмисне приховування інформації;

- примушення до поширення певної інформації або перешкодження її поширенню, а також цензура;

- поширення відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи;

- безпідставна відмова від поширення певної інформації;

- використання й поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків;

- розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка має охороняти цю таємницю;

- порушення порядку зберігання інформації;

- навмисне знищення інформації;

- необгрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом;

- порушення порядку обліку, зберігання й використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційні відомості, що є власністю держави.

Особливістю юридичної відповідальності в інформаційній сфері є те, що більшість нормативно-правових актів, які визначають правові підстави, гарантії й процедури доступу та використання інформації, містять норми, що відсилають до відповідних кодексів або визначають лише склад правопорушень щодо інформації, однак не визначають конкретні санкції стосовно винних осіб.

У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної або моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні у цьому особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації мають право вимагати у судовому порядку лише спростування недостовірної інформації й не мають права вимагати відшкодування моральних (немайнових) збитків. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади або органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді.

У Законі України «Про звернення громадян» віднесено до обов’язків органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, засобів масової інформації, їхніх керівників та інших посадових осіб щодо розгляду заяв або скарг вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті обмеження його прав або зачіпання законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніше як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу або об’єднання громадян за місцем проживання громадянина.

Згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» до відповідальності за зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації нарівні з авторами інформаційних матеріалів притягаються журналіст редакції, її редактор (головний редактор) або інші особи, з дозволу яких ці матеріали було поширено.

Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оцінних суджень.

Оцінними судженнями, за винятком образи або наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема, критика, оцінювання дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, мається на увазі характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оцінні судження не підлягають спростуванню й доведенню їх правдивості.

Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значущою.

Додаткові підстави звільнення від відповідальності засобів масової інформації й журналістів визначаються законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства» та «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів».

У Кодексі України про адміністративні правопорушення (КУпАП) передбачено відповідальність за вчинення адміністративних правопорушень, у тому числі й тих, що пов’язані з отриманням, використанням і зберіганням інформації. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами внутрішніх справ, інспекціями у справах неповнолітніх, митними органами, судами та іншими державними органами й посадовими особами, уповноваженими законом.

Так, у ст. 41-3 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за порушення порядку доступу до інформації, необхідної для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод, у вигляді накладання штрафу від одного до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У ст. 53-2 КУпАП передбачено відповідальність за перекручення данних державного земельного кадастру та приховування інформації про наявність земель запасу або резервного фонду.

За приховування, перекручення відомостей або відмову від надання повної й достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворених технологічних відходів і поводження з ними, в тому числі про їх аварійні скиди й відповідні наслідки, за ст. 82-3 КУпАП на винних осіб накладається штраф. Такі ж санкції застосовуються до винних у разі відмови від надання або несвоєчасного надання за запитами повної й достовірної екологічної інформації (ст. 91-4 КУпАП).

Адміністративну відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів передбачено у ст. 156-1 КУпАП, а в ст. 164-3 КУпАП – відповідальність за отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденційної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця.

Неоприлюднення інформації щодо закупівлі товарів, виконання робіт і послуг за державні кошти відповідно до вимог законодавства, відображення недостовірних відомостей у звіті про результати здійснення зазначеної процедури є складом правопорушення, передбаченого ст. 164-14 КУпАП.

Зазначений кодекс містить ще ряд статей, які передбачають адміністративні санкції за порушення законодавства у сфері інформаційних відносин. Від кримінальних злочинів ці правопорушення відрізняються відносно невеликою суспільною небезпекою, яка наступає або може наступити внаслідок їх скоєння. За загальним правилом адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення правопорушення шістнадцятирічного віку.

Кримінальна відповідальність є найсуворішим видом галузевої юридичної відповідальності. Вона настає тільки внаслідок скоєння злочину – суспільно небезпечного діяння, склад якого передбачено у кримінальному законодавстві.

Важливим напрямом розвитку кримінального права є розширення складів злочинів, що вчиняються з використанням новітніх інформаційних технологій. У багатьох країнах такі злочини називаються комп’ютерними. Вітчизняні вчені комп’ютерними злочинами називають суспільно небезпечні, винні, кримінально карні діяння, що завдають шкоди інформаційним відносинам, засобом забезпечення яких є електронно-обчислювальні машини, системи або комп’ютерні мережі.

Правопорушення в сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем і комп’ютерних мереж, а також мереж електрозв’язку зібрано в розд. XVI Кримінального кодексу України (КК України), а саме:

- несанкціоноване втручання в роботу електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку – стаття 361;

- створення з метою використання, поширення або збуту шкідливих програмних або технічних засобів, а також їх розповсюдження або збут – стаття 361-1;

- несанкціоновані збут або поширення інформації з обмеженим доступом, яка зберігається в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або носіях такої інформації – стаття 361 - 2;

- несанкціоновані дії, вчинені особою, яка має право доступу до інформації, яка обробляється в електронно-обчислювальних машинах (комп’ютерах), автоматизованих системах, комп’ютерних мережах або зберігається на носіях такої інформації – стаття 362;

- порушення правил експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж, мереж електрозв’язку або порядку додержання правил захисту інформації, яка в них оброблюється – стаття 363;

- перешкодження роботі електронно-обчислювальних машин комп’ютерів), автоматизованих систем, комп’ютерних мереж або мереж електрозв’язку шляхом масового поширення повідомлень електрозв’язку – стаття 363 -1.

Окрім цього, кримінальне законодавство України передбачає відповідальність за скоєння злочинів, пов’язаних з порушеннями встановленого порядку доступу до інформації. Так, в ст. 114 КК України «Шпигунство» зазначено, що передача або збирання з метою передавання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства, караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

Стаття 111 ККУ містить норми відповідальності за державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності, обороноздатності, державній, економічній або інформаційній безпеці України, зокрема у формі шпигунства.

Стаття 127 ККУ встановлює відповідальність за неправомірні дії особи щодо доступу до інформації.

Статтею 132 ККУ передбачено відповідальність за розголошення відомостей про результати проведення медичного огляду людини на виявлення зараження вірусом імунодефіциту або іншої невиліковної інфекційної хвороби й стосується скоріше права на інформацію у широкому його змісті, а не права на доступ до інформації.

Відповідальність за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної або іншої кореспонденції, що передається засобами зв’язку або через комп’ютер, передбачено статтею 163 ККУ.

Цивільно-правова відповідальність застосовується за порушення договірних зобов’язань майнового характеру або заподіяння майнової або немайнової (моральної) шкоди, тобто за скоєння цивільно-правового делікту, й може виявлятися у позбавленні правопорушника певних матеріальних благ, заміні невиконаного обов’язку новим, приєднанні до невиконаного обов’язку нового, додаткового.

Цивільно-правова відповідальність державних службовців за порушення стандартів інформаційної відкритості, наприклад, у справах про відшкодування збитків або нанесення немайнової (моральної) шкоди, спричиненої обмеженням доступу до інформації, можлива на загальних підставах та, як правило, не є самостійною формою відповідальності.

Відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 15 ЦК України кожна людина має право на судовий захист. При цьому основна маса цивільно-правових спорів розглядається судами загальної юрисдикції, не є винятком цивільно-правові спори з приводу порушень у сфері інформаційних відносин. У ЦК України інформацію віднесено до об’єктів цивільних прав. У ст. 200 ЦК України зазначено, що «суб’єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями».

Крім того, в ст. 49 Закону України «Про інформацію» зазначено, що матеріальна або моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, відшкодовується добровільно або на підставі рішення суду.

Відносини, що виникають з приводу доступу до інформації, досить часто пов’язані з правом власності. Саме тому більшість способів захисту права власності й цивільної відповідальності є актуальними й для відносин стосовно доступу до інформації.

Важливою гарантією реалізації та захисту прав власника інформації є те, що після використання всіх національних засобів правового захисту учасник інформаційних цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ, наприклад, до Європейського суду з прав людини.

У ст. 19 ЦК України вказано дії, які охоплюються поняттям «самозахист цивільних прав» та є одним із способів захисту цивільних прав. Під самозахистом розуміється застосування особою засобів протидії, які не заборонено законом та які не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою або встановлюватися договором й актами цивільного законодавства. Так, Закон України «Про захист прав споживачів» передбачає, що «у разі коли надання недоступної, недостовірної, неповної або несвоєчасної інформації про продукцію та про виробника (виконавця, продавця) спричинило:1) придбання продукції, яка не має потрібних споживачеві властивостей, – споживач має право розірвати договір і вимагати відшкодування завданих йому збитків; 2) неможливість використання придбаної продукції за призначенням – споживач має право вимагати надання...належної інформації; 3) заподіяння шкоди життю, здоров’ю або майну споживача – споживач має право поставити продавцю (виробнику, виконавцю) вимоги щодо відшкодування шкоди у повному обсязі...».

Підстави застосування цивільно-правової відповідальності передбачено і окремими підзаконними актами стосовно доступу до інформації.

Дата добавления: 2014-12-27