Буття як вихідна категорія філософії 1 страница

Тематика доповідей та рефератів

1. Шопенгауер А. – теоретик вселенського песимізму.

2. Філософія надлюдини Ф.Ніцше.

3. Програма “переоцінки усіх цінностей” та “імморалізм” Ф.Ніцше.

4. Гуманістичний психоаналіз Е.Фромма.

5. Аналіз проблеми свободи в філософії Е.Фромма.

6. Вчення С.К’єркегора про екзистенцію.

7. Проблема свободи в філософії екзистенціалізму.

8. Екзистенціальна свобода: вибір і відповідальність.

9. Провідні ідеї Ж.-П.Сартра в праці „Екзистенціалізм – це гуманізм”.

10. Філософські погляди Ж.-П.Сартра.

11. «Я бунтую – це означає, що я існую” (А.Камю).

12. Абсурд і свобода в філософії А.Камю.

Модуль ІІ. основні проблеми

ФІЛОСОФІї

Тема 7. Філософський зміст проблеми БУТТЯ. діалектика буття

Зміст теми: 1. Буття як вихідна категорія філософії. 2. Буття як загальний зв’язок та взаємодія. Ідея розвитку. 3. Категорії діалектики. 4. Закони діалектики.

Особливістю філософії як вчення є те, що вона дає найбільш узагальнене знання про те, що існує. То ж і філософське усвідомлення світу грунтується на узагальненому, абстрактному, теоретичному відображенні дійсності. Таке відображення здійснюється за допомогою найбільш загальних понять – категорій. Найбільш загальною категорією філософії є найдавніше поняття „буття”.

Проблема буття є однією з основних тем філософських роздумів і досліджень. З XVIII століття розділ філософського знання, пов’язаний із дослідженням буття, отримав назву „ онтологія”.

В філософії вже за часів античності розрізняли поняття “ буття ” та “ суще ”. Суще – це сукупність оточуючих речей. Але в розмаїтті речей можна знайти те, що являється загальним для них усіх. Така нейтральна ознака всього сущого полягає в тому, що воно взагалі існує. Це й виражено в понятті “буття”.

В спробах дослідження буття як філософської проблеми виявляється парадоксальність самої категорії: з одного боку, буття зорієнтоване на гранично загальні характеристики існуючого, а з іншого – воно осягається через розмірності існуючого, його структурність та відтворюваність. Не випадково, в цьому зв’язку у філософії виникає проблема співставлення буття як такого та окремих його різновидів, аспектів і форм.

Для вирішення цієї проблеми в сучасній філософській літературі пропонується умовно відокремити “ буття світу ” від “ буття в світі ”, що виражається через співвідношення безконечного та конечного. “Буття світу” має абсолютні характеристики - воно моністичне та невизначене. “Буття в світі” – конкретне, плюралістичне, предметне.

Філософська проблема буття передбачає розгляд співвідношення сталості буття та мінливості, тобто процесу становлення буття. Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Буття і небуття (ніщо) не існують одне без одного. Всі конкретні форми існування виникають із небуття (колись їх не було) і вони стають наявним буттям, тобто чимось. Їх буття завжди пов’язане з можливістю їх небуття, тобто переходу в іншу форму буття. Небуття мислиться як відносне поняття. В абсолютному сенсі небуття немає (спроба мислити небуття в абсолютному сенсі – марна справа). В нашій свідомості завжди будуть виникати якісь форми, якесь “щось”. Між буттям та небуттям стоїть становлення, яке в самому бутті фіксує певне протиріччя (наприклад, процес становлення особистості).

Отже, буття це філософська категорія, яка означає - все, що реально існує. Основними формами буття є:

- буття речей і процесів, що існують незалежно від людини та її діяльності;

- буття духовного, ідеального, котре розділяють на індувідуалізоване та об’єктивізоване;

- буття людини як існування її у світі речей і у світі духовних цінностей;

- буття соціальне, яке розділяють на буття окремої людини і буття суспільства в цілому.

Буття як загальний зв’язок та взаємодія.

Ідея розвитку

Спостерігаючи за реальною дійсністю, ми відзначаємо, що в світі все знаходиться в процесі розвитку, взаємного зв’язку та взаємодії. В світі немає нічого, що було б самодостатнім. Тому невипадково у філософії розроблено принцип взаємозв’язку (когерентності), який і є підставою для висновку про те, що всі форми буття в світі проявляються через загальний зв’язок. Зміст принципу когерентності доповнюється поняттям взаємодії, що дозволяє фіксувати процеси впливу різних явищ світу одне на одного, досліджувати їх взаємну обумовленість. Для взаємодії, як і для взаємозв’язку, характерне ускладнення в залежності від рівня структурної організації світу. Так, на рівні неживої природи провідними формами взаємодії є гравітаційна та електромагнітна, на рівні живої природи – енергетична та інформаційна. Тільки через взаємодію об’єктів можна виявити їх сутність, їх якісну визначеність, їх розвиток. І принцип взаємозв’язку, і принцип взаємодії підтверджують, що жодне явище світу не можна пояснити із нього самого, воно розкриває свою сутність, джерело, механізм та спрямованість свого розвитку виключно через з’ясування зв’язків та основних форм взаємодії даного явища з іншими явищами світу.

В процесі філософського аналізу взаємозв’язку та взаємодії різних явищ, процесів в світі необхідно зосередити свою увагу на категорії “ розвиток”. Розвиток - це незворотні, спрямовані та закономірні зміни, які приводять до появи нової якості. Так, наприклад, політ стріли демонструє рух, а ріст злакового стебла - розвиток. Незворотність розвитку означає, що в процесі змін уже виключається можливість повернення до минулої якості. Через один і той же стан все проходить тільки один раз. В незворотності змін закладена і спрямованість розвитку. Це означає, що в процесі розвитку накопичуються зміни, які визначаються типом взаємодії даного явища з іншими явищами та вирішенням його внутрішніх суперечностей. Розвиток – це і закономірні зміни. Така характеристика свідчить, що основу розвитку складають не випадкові події, а процеси, котрі обумовлені самою суттю явища. Тому кожне явище закономірно проходить свої етапи розвитку, необхідність яких має свою основу в самому явищі, хоча і реалізуються через сукупність випадкових обставин. Зазначені характеристики розвитку орієнтовані на виникнення нової якості. Розвиток по висхідній лінії – це рух в напрямку досконалості, тобто прогрес, тоді як зворотній розвиток означає шлях розпаду - регрес. Важливою умовою здійснення розвитку являється час, на якому ґрунтується принцип історизму, котрий орієнтує дослідження на необхідність вивчати будь-яке явище, враховуючи, як воно виникає, які етапи пройшло в своєму розвитку, якого змісту набуло та яку прийняло форму. Принцип розвитку в часі акцентує увагу на необхідності розглядати явище через призму єдності його минулого, теперішнього та вірогідного майбутнього.

Загальною теорією розвитку усього сущого, яка адекватно відображає його еволюцію у своїх законах, категоріях та принципах є діалектика. Найважливішими вимогами, або принципами діалектичного підходу до аналізу дійсності є, по-перше, всебічність аналізу; по-друге, дослідження об’єктів у розвитку, саморусі; по-третє, включення у повне визначення об’єкту усіх моментів, що дає практика; по-четверте – конкретно-історичний підхід, тобто врахування умов місця і часу, зв’язків і відносин, в яких знаходиться предмет у даний час. Діалектика як загальна теорія розвитку дає ключ до розуміння його сутності, відображає реальні процеси в природі, суспільстві і мисленні такими, якими вони є в дійсності. Оскільки увесь навколишній світ перебуває у русі, зміні і розвитку, діалектика неминуче має виходити з цієї загальності. Вона і відтворює у мисленні всі процеси дійсності в узагальненій формі з урахуванням їхньої суперечливості, змін, плинності, взаємопереходів, становлення нового. Тому діалектика і має категоріальний апарат, закони і принципи, які адекватно відображають у мисленні зміни та взаємопереходи. У наш стрімкий час як ніколи необхідна нестандартність, гнучкість мислення, рухливість понять, що здатні відобразити рухливість самої об’єктивної дійсності. Діалектика як логіка мислення цілком відповідає цим вимогам сучасності.

Філософські категорії як інструмент пізнання світу

Категорії – це філософські поняття, які, на відміну від простого поняття, зорієнтовані не стільки на властивості, скільки на закономірності розвитку буття. Будучи формами та організуючими принципами процесу мислення, категорії відтворюють відношення буття та пізнання в загальному і найбільш концентрованому вигляді. Категорії є результатом практичного відношення людини до світу, інструментом його пізнання та пояснення.

Вперше вчення про категорії запропонував Аристотель у своїй “Метафізиці”, охарактеризувавши їх як найбільш загальні і в той же час найпростіші типи об’єктів дійсності, форми їх відношень та властивостей. Це своєрідний алфавіт світу, на основі якого можна будувати потім більш складні поняття про нього. Але як відшукати такий найпростішій алфавіт? Аристотель запропонував проаналізувати найпростіші форми висловлювань про речі і встановив, що все суще можна віднести до наступних категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце (простір), час, стан, володіння, дія. Він стверджував, що речі та явища, які відносяться до різних категорій, характеризуються різним типом буття - первісним та похідним, самостійним та залежним. Самостійна форма буття полягає в тому, що для свого існування об’єкт не потребує існування інших об’єктів. За Аристотелем, буття різноманітне, але найбільш важливою формою існування, від якої залежать усі інші, є існування сутностей, або субстанцій. Інші категорії позначають атрибути, тобто такі загальні властивості, які неможливі без існування самих сутностей. Аристотелівська концепція надовго визначила майбутній розвиток вчення про категорії.

Наступний принциповий крок в переосмисленні категорій був зроблений лише в ХVIII ст. І.Кантом. Сам по собі набір категорій у Канта принципово не відрізняється від аристотелівського, але зміст їх змінюється суттєво: із характеристик буття самого по собі вони стають формами нашого мислення. Цей суттєвий поворот у тлумаченні категорій мав великий вплив на подальший розвиток філософії. Саме від Канта і його послідовників йде уявлення про філософію як світогляд, що виражається у категоріях. За Кантом, за допомогою категорій людський розсудок здійснює синтез, тобто він об’єднує розрізнені чуттєві сприйняття в систематизовані цілісні комплекси. Упорядкований чуттєвий досвід стає предметом суджень, в яких категорії виступають як апріорні форми розсудку. Кант вибудовує свою систему категорій - кількості, якості, відношення, модальності. На його думку, ці категорії споконвічно присутні в людській свідомості як структурні схеми організації та упорядкування первісного досвіду. На відміну від аристотелівських, категорії Канта - це категорії розсудку, а не категорії буття. Це означає, що свідомість суб’єкта, який пізнає, сприймає інформацію про світ та упорядковує її за допомогою категорій.

Подальший розвиток вчення про категорії був пов’язаний з ім’ям Гегеля, який поставив перед собою завдання створити таке вчення про категорії, яке б дозволило не лише вивести одні категорії з інших, але й уявити все суще як наслідок розвитку категорій. Втіленням такого замислу стала гегелівська система філософії. Нагадаємо, що Гегель трактує весь світовий процес як розвиток Абсолютної ідеї, яка зароджується у формі руху від простих та абстрактних категорій до все більш складних та конкретних. В цій філософській системі природа та суспільство представлені в якості закономірних стадій, форм реалізації Абсолютної ідеї, її розвитку. Його філософія, як вчення про категорії, містить у собі все потенційне багатство світу, все, що в ньому може бути осмислене. Тому для вирішення цієї проблеми Гегель суттєво збільшує число категорій. Гегелівська філософсько-діалектична система завершує собою епоху класичного новоєвропейського філософського раціоналізму.

В ХХ ст. проблема змісту та сенсу категорій залишається дискусійною. Склались різні підходи до визначення природи та складу філософських категорій. Так, з одного боку, чітко позначився екзистенціальний та антропологічний поворот у філософії. Для його представників категорії – це фундаментальні поняття людського буття (екзистенція, абсурд, трансценденція тощо) або – основні культурні форми, які обумовлені розвитком людської історії. З іншого боку, актуалізувався аналітичний напрямок у філософії, котрий відводив науці центральне місце в людській культурі і відповідно основну увагу приділяв аналізу категорій наукового мислення (простір, час, матерія, рух, причинність, випадковість тощо).

Категорії діалектики

Категорії діалектики можна класифікувати на підставі визначеності, обумовленості та цілісності буття.

До категорій визначеності буття відносяться: одиничне, особливе, загальне, всезагальне; зміст і форма; елемент і структура; сутність та явище.

Одиничне, особливе, загальне, всезагальне

В світі існує безкінечне розмаїття явищ, але усі вони одиничні у своєму бутті. Як казав Геракліт, усе у світі “одноразово та неповторно”. Буття предметів проявляється і в тому, що вони різні всередині себе та між собою. У світі немає нічого абсолютно тотожного ні іншому, ні навіть самому собі. Чиста тотожність може бути лише в думці, в абстракції, якформальне ( нереальне ). Реальне існування предметів передбачає тотожність конкретну, котра містить і різницю. Ацеозначає, щоречі,предмети, події можуть бути схожими, подібними, але не абсолютно тотожними. Одиничне - це категорія, яка виражає відмежованість об’єктів один від одного у часі та просторі, з притаманними їм властивостями, що складають їх неповторну кількісну та якісну визначеність. Іншими словами, одиничне – це окремий предмет, річ, явище, подія, факт.

Однак, розмаїття в світі – це лише одна сторона проблеми. Буття у світі представляє собою якраз таке розмаїття одиничних явищ, яким притаманні особливі та загальні характеристики. Вже елементарна практика свідчить, що у світі існують ознаки ряду об’єктів, які дозволяють об’єднувати їх в певні класи. Тому загальне - це те, що властиве явищам одного класу, це те спільне, що притаманне безлічі одиничних, окремих предметів.

Одиничне та загальне існують у єдності. Загальне існує в одиничному як його момент. Наприклад, ми говоримо, Іван є людина. Вже тут є діалектика одиничного і загального. “Іван” – одиничне, “людина” – загальне. Іван має ті риси, котрі притаманні всім людям, отже він є носієм загального. Будь-яке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а частково. Одиничне за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак, загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.

Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “ особливе”, яке є загальним щодо одиничного і одиничним щодо загального. Наприклад, пшениця – одиничне, злакова рослина – особливе, рослина взагалі – загальне. Загальні риси, які властиві усім без виключення предметам, процесам певного класу, розглядаються як всезагальне.

Визначаючи ті чи інші властивості, слід приймати до уваги, що немає загальних та особливих властивостей взагалі, а є завжди конкретні властивості, які проявляються у певних відношеннях. Процес пізнання не є простим дзеркальним відображенням одиничного. Це складний та тривалий процес розділення конкретного на його складові, встановлення кожної властивості окремо.

Одиничне, особливе та загальне – це співвідносні категорії, які виражають взаємний перехід процесів та явищ буття. Для розуміння діалектики розвитку буття слід мати на увазі, що будь-яке нове виступає спочатку у вигляді одиничного виключення із загального правила. Одиничне, будучи спочатку випадковим, поступово стає загальним, набуваючи силу закону. З іншого боку, і загальне переходить в одиничне. Скажімо, суспільна свідомість впливає на індивіда, особу, формує їх, таким чином, загальне переходить в індивідуальне, окреме. Діалектику загального і одиничного можна розглянути на прикладі розвитку суспільного виробництва, яке розвивається завдяки тому, що до уречевленої праці приєднується праця жива, безпосередня. Жива праця – це індивідуальна діяльність трудівника, а уречевлена праця – результат спільної виробничої діяльності людей. Виходить так, що індивідуальне, одиничне постійно перетворюється у загальне. З іншого боку, процес споживання продуктів праці - суто індивідуальний, залежить від кількості і якості праці людини, її професії, кваліфікації тощо. Це означає, що уречевлена праця переходить із загального рівня на індивідуальний, одиничний, окремий.

Знання взаємозв’язку загального та одиничного є необхідною умовою для теоретичної та практичної діяльності. Так, наприклад, на основі співвідношення окремого, особливого та загального в економічній теорії будується вся система економічних категорій. Якщо окреме бере участь в створенні загального, то облік та аналіз одиничних економічних явищ може забезпечити поглиблене пізнання сутності економічних процесів, знайти нові та конкретизувати відомі закономірності їх розвитку. Якщо загальне є відображенням закономірності розвитку окремих економічних явищ, то, зрозуміло, економічна теорія повинна збільшувати багатство своїх ідей, вчень, теорій. Оскільки межі загального, особливого та окремого не являються абсолютними, то це примушує чітко визначати напрямок кожного дослідження в області економічної теорії, ретельно вивчати зв’язки та відношення економічних явищ з іншими явищами соціальної дійсності.

Не слід протиставляти знання одиничного – знанню загального, бо це неминуче веде до помилок. Абсолютизація одиничного – шлях до емпіризму, до нагромадження фактів за принципом “дурної нескінченності” – скільки б ми їх не нагромаджували, без узагальнення їх не можна зрозуміти їхньої суті. Разом з тим, не можна перебільшувати й роль загального, бо це веде до відриву від реальності, від вивчення конкретної багатоманітності фактів, речей, явищ – до суб’єктивізму.

Якщо категорії одиничного, загального та особливого репрезентують так би мовити перший крок до встановлення визначеності предмету, то категорії “ зміст ” та “ форма ” - наступний крок на цьому шляху.

Буття в світі проявляється в тому, що кожний об’єкт в ньому якимось чином оформлений, структурно організований, змістовний. Зміст та форма несуть інформацію про внутрішню та зовнішню характеристику об’єкту. Зміст – це насамперед сукупність елементів, зв’язків, відношень, що утворюють даний предмет, явище, процес. Під формою слід розуміти організацію змісту, спосіб зв’язку частин, елементів, які складають даний предмет, явище, а також спосіб їх існування. Це зовнішнє виявлення змісту.

Як і інші філософські категорії, категорії “зміст” і “форма” мають загаль­ний характер. Це значить, що ніде в світі немає таких предметів (речей, об’єктів), у яких були б відсутні зміст і форма: все, що існує, містить в собі певні процеси і тенденції, і все це певним чином оформлене, структурно орга­нізоване. Так, зміст способу виробництва матеріальних благ складають його взаємодіючі елементи – продуктивні сили і виробничі відносини, що у своїй єдності визначають соціальне, політичне і духовне життя людей. Формою способу виробництва матеріальних благ виступає система зв’язків між його елементами, тобто той зв’язок, що виявляється у законі відповідності виробничих відносин продуктивним силам. Інший приклад: дум­ка як результат узагальнення певного аспекту життєдіяльності людини є змістом по відношенню до мови, за допомогою якої ця думка виражається, об’єкти­вується і тим самим стає реальністю для інших людей. Або: змістом художнього тво­ру, наприклад літератури, є якась суспільне важлива проблема, що осмислюєть­ся як тема, певне коло життєво важливих аспектів життєдіяльності людей, які в голові письменника оформляються у вигляді “ поетичної ідеї ”, художнього задуму, заради його органічного поєднання автор підбирає слова, фарби, матеріал, використовує різні специфічні прийоми, які й складають форму худож­нього твору і його структуру.

Зміст та форма існують в єдності та в стані взаємної обумовленості. Це означає, що зміст потребує своєї форми, але форма – це не якийсь додаток до змісту, а, перш за все, спосіб його існування та прояву. В історичному розділі ми вже зазначали, що ще в античності Аристотель розглядав взаємозв’язок форми та матерії: в цій єдності матерії та форми перша відповідає за потенційне буття, друга – за можливе буття, а разом вони забезпечують реальне буття. Аристотель визначає пріоритет форми над матерією, стверджує, що формою усіх форм є Бог як основа світу, його першодвигун. Пізніше Ф.Бекон висуває ідею про пріоритет змісту над формою, про їх взаємозв’язок. І.Кант обґрунтовує тезу про те, що форма є засобом упорядкування змісту, забезпечення його синтезу. Гегель йде далі, розглядаючи зв’язок форми та змісту як взаємовідношення протилежностей, їх взаємоперетворення.

У взаємозв’язку змісту і форми зміст як провідна сторона цілого являє собою єдність усіх складових елементів об’єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв’язків, суперечностей, тенденцій, а форма є спосіб існування і виявлення змісту. Нерозривна єдність цих категорій виявляється в тому, що певний зміст втілюється у певній формі. Головною стороною є зміст, а форма організації залежить від того, що організується.

Наступний розвиток філософії зробив подальший внесок у вирішення питання про співвідношення цих категорій. Передусім, відокремлюються внутрішня та зовнішня форми. Внутрішня форма змісту розглядається як спосіб зв’язку елементів цілого; зовнішня форма - байдужа до змісту, але тільки до певної межі. В умовах нормальної єдності зміст зумовлює форму, а зміна змісту веде за собою й зміну форми. Існує відносна незалежність та самостійність форми по відношенню до змісту. Так, наприклад, зміна такої форми як виробничі відносини даного суспільства відбувається не автоматично, вслід за змінами окремих елементів виробничих сил, а внаслідок певного рівня розвитку виробничих сил в цілому. Відносна самостійність форми виявляється, по-перше, в тому, що вона може дещо відставати від розвитку змісту, по-друге, той же самий зміст може набувати різних форм і одна і та ж форма може наповнюватись різним змістом. Наприклад, виробничі сили (зміст) можуть випереджати у своєму розвитку виробничі відносини як їх форму, на що вказав К.Маркс. Внаслідок відносної самостійності форми, остання може сприяти розвитку змісту, а може і перешкоджати йому. В цьому випадку виникає протиріччя між новим змістом та старою формою. Умовою розв’язання такого протиріччя виступає необхідність заміни старої форми новою, що відповідає новому змісту.

Абсолютизація форми, ситуація, коли перевага надається формі перед змістом у різних сферах діяльності людини, веде до формалізму. Наприклад, в області людських стосунків формалізм виявляється у безумовному дотриманні звичаїв, правил етикету, ритуалу навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це безглуздим; у сфері соціального управління формалізм виявляється у бюрократизмі; в історії мистецтва – у відриві художньої форми від змісту і відповідно у зведенні художнього освоєння світу до абстрактної формотворчості.

Застосування категорій “зміст” і “форма” має велике значення в різних царинах знання, зокрема, в політичній економії. Так, Маркс в “Капіталі” проаналізував через співвідношення цих категорій процес праці. Він співставляв зміст процесу праці як процесу, що здійснюється між людиною та природою, з його суспільною формою – з виробничими відносинами, певними відповідними формами власності. Зміст і форма визначають тут дві протилежні сторони єдиного процесу. Змістом процесу праці виступає відношення людей до природних об’єктів, котрі вони змінюють своєю працею, створюючи предмети споживання, а формою – суспільні умови, в яких реалізується зв’язок між виробниками і тим самим їх зв’язок із засобами виробництва. Поняття “виробничі сили” і “виробничі відносини” були розроблені Марксом якраз завдяки роздвоєнню єдиного процесу виробництва на відносини людей до природи і один до одного; причому перше, головне пов’язується з категорією змісту трудового процесу, а друге, похідне – з категорією форми. Так було розроблено одне з основних понять матеріалістичного розуміння історії – суспільно-економічна формація.

Наступний крок в установленні визначеності тих чи інших явищ буття у світі пов’язаний з категоріями “ система ” “ елемент ” та “ структура ”. Елемент – це категорія, в якій мислиться далі неподільна складова системи. Що до структури, то під нею розуміють певний спосіб зв’язку елементів в єдину систему. Система – це особлива єдність структурно організованих елементів, які взаємодіють один з одним на основі принципу координації та субординації. Поняття системи має надзвичайно широку область застосування. Це і найважливіше досягнення хімії ХІХ століття – періодична система елементів Д.І.Менделеєва. Це і розробка К.Марксом погляду на капіталістичне виробництво як складну систему економічних відносин, що наділена елементами і структурою.

Системи можуть бути і простими і складними. У складній системі її елементи самі виступають як системи: живий організм, суспільство, Всесвіт є складними системами. Кожне явище входить в ту чи іншу систему, але не всяка сукупність явищ представляє собою систему. Так, окрема людина може розглядатись як система, але ця ж людина є і елементом, наприклад, сім’ї, великої чи малої соціальної групи, які виступають в якості системи. З іншого боку, випадкова сукупність людей (в черзі, в театрі тощо) не є системою, бо ця сукупність не носить структурно організованого характеру, тобто тут відсутні відношення субординації та координації між елементами.

Методологічне значення цих категорій полягає в тому, що вони орієнтують дослідження на необхідність врахування специфіки кожного елементу системи, виявлення його функціональних можливостей, а також потребують пильної уваги до стану корелятивних зв’язків елементів системи в цілому; потребують аналізу усієї глибини відношень субординації та координації, які забезпечують структурну організованість та функціонування системи в цілому.

Системний аналіз широко використовується в сучасному науковому пізнанні: досліджуються неживі та живі, матеріальні та духовні системи, їх внутрішня будова, процеси, що в них протікають. В сучасній науці вироблено такі основні принципи системного підходу: по-перше, це принцип цілісності, згідно з яким будь-яка система, складаючись з багатьох елементів, не зводиться до їх суми; по-друге, - це ієрархічність побудови системи; по-третє, елементи, що утворюють систему, знаходяться між собою у певних відношеннях, серед яких найважливіші – системоутворюючі, що надають системі властивість цілісності.

Ще один крок до встановлення визначеності предметів буття у світі тісно пов’язаний з філософськими категоріями “сутність” та “явище”. Це категорії, що виявляють різні сторони речей, ступені пізнання, різний рівень глибини розуміння об’єкта.

Сутність – філософська категорія, яка фіксує внутрішній зміст предмету, сталі, глибинні, необхідні зв’язки елементів предмету як системи. Через сутність виявляється основне, головне, визначальне в предметі - фундаментальні властивості, зв’язки, протиріччя та тенденції його розвитку.

Явище – категорія, котра фіксує зовнішні сторони існування дійсності, виражає форму прояву сутності. Явище багатше, ніж сутність, бо містить у собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові стосунки, особливі риси останнього.

Сутність та явище завжди нерозривно пов’язані між собою: немає сутності, яка ніяким чином не проявлялась би, не існує і явища, котре не було б пов’язане з сутністю. Сутність передбачає явище, а явище - сутність, тобто вони є співвідносними категоріями. Сутність являється, явище суттєве. Наше мислення рухається не тільки від явища до сутності, а й від менш глибокої до більш глибинної сутності. Найбільш близькою до категорії сутність є категорія закону, тому що пізнання сутності передбачає розкриття глибинних зв’язків, відношень, котрі визначають основні риси і тенденції розвитку – тобто законів. Сутність, як і закон - це загальне і необхідне, а явище – одиничне і випадкове.

Дата добавления: 2014-12-29