Форми зовнішнього державного кредиту

Зовнішній державний кредит являє собою сукупність відносин, у яких держава виступає на світовому фінансовому ри­нку в ролі позичальника або кредитора. Ці відносини отримують форму державних зовнішніх позик. Як і внутрішні позики, вони надаються на умовах поворотності, терміновості і платності. Сума отриманих зовнішніх позик із нарахованими процентами включа­ється в державний борг країни. Країнам, що терплять значні еко­номічні і фінансові труднощі, зовнішні позики можуть даватися на пільгових умовах.

Основною метою державних зовнішніх позик є сприяння змі­цненню економічного потенціалу, подолання фінансових труд­нощів країни-одержувача, надання продовольчої допомоги.

Надання зовнішніх позик здійснюється за рахунок бюджетних коштів або спеціальних урядових фондів. Одержувачами позик можуть бути центральні уряди, республіканські й місцеві органи влади. Кредиторами можуть бути фінансово-кредитні установи й інші юридичні особи іноземних держав, приватні особи, міжна­родні фінансові інституції, іноземні держави та їх угруповання. До їх числа належать Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, держави Європейського співтовариства. Усі проекти, на які можуть бути надані позички цими організаціями, поділяються на чотири групи: проекти макроекономічної стабілізації економіки країни-пози-чальника; проекти структурних перетворень у певних секторах економіки; інвестиційні проекти; проекти технічної допомоги. Кредити міжнародних фінансових організацій надаються на вигід­них умовах під низькі проценти (5—7 % річних) на строк до 20 років. Позики країн Євросоюзу в основному є допомогою роз­витку країнам, що здійснюють ринкові перетворення, і отримання доходу не має першочергового значення. Найбільшу складність для держави як у плані зростання зовнішньої заборгованості, так і в плані використання кредитів становлять запозичення, одержа­ні від іноземних комерційних структур під гарантію уряду. Ці кредити, як підтверджує досвід багатьох країн, мають найнижчі показники щодо ефективності використання.

Державні зовнішні позики надаються у грошовій або товарній формі (наприклад, кредити держав постачальників енергоносіїв). Як правило, вони бувають середньостроковими або довгостроко­вими. Грошові позики надаються у валюті країни-кредитора або у вільно конвертованій валюті.

Погашення позик за згодою сторін здійснюється товарними поставками чи валютою. Погашення позик і виплата процентів за ними може відбуватися після закінчення пільгового періоду, який надає відстрочення погашення позики на 3-5 років після вико­ристання кредитних коштів.

5. Державний борг: сутність, види, причини виникнення та джерела погашення

Використання державою у своїй фінансовій політиці залучення коштів на кредитній основі зумовлює формування державного боргу і необхідності чіткої системи управління ним.

Державний борг – це сума заборгованості держави своїм кредиторам. Розрізняють поточний і капітальний, внутрішній і зовнішній борг. Поточний борг – це сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році й належних до сплати в цей період процентів з усіх випущених на даний момент позик. Капітальний борг – це загальна сума заборгованості й процентів, що мають бути сплачені за позиками. Внутрішній борг – це заборгованість кредиторам держави в даній країні. Зовнішній борг – це заборгованість кредиторам за межами даної країни.

За умовами залучення коштів розрізняють внутрішній і зовнішній борг держави. Перший виступає, як правило, у вигляді заборгованості по банківських кредитах, коштів, отриманих від розміщення облігацій внутрішньої позики, невиплачених пенсій, допомоги, заробітної плати робітникам бюджетної сфери і т.ін. Другий являє собою заборгованість держави по кредитах, наданих міжнародними фінансово-кредитними організаціями та іноземними державами.

Особлива увага в усіх країнах приділяється зовнішньому боргу. Країни-кредитори неохоче надають нові позики тим країнам, у яких платежі по зовнішніх боргах складають значну частину надходжень від зовнішньоекономічної діяльності країни (наприклад, 20-30%).

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії. Державне запозичення – залучення Україною в особі КМУ, через Міністерство фінансів грошових коштів, майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов’язань щодо грошових коштів на умовах терміновості та платності. Державне запозичення може здійснюватись лише з метою:

· фінансування дефіциту Державного бюджету;

· підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів;

· на інші цілі, встановлені законодавством України в кожному окремому випадку.

Державна гарантія – зобов’язання України в особі КМУ, що діє через Міністерство фінансів, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником зобов’язань щодо повернення грошових коштів на умовах терміновості та платності. При наданні державних гарантій виникає потенційний державний борг, який стає реальним за умови відшкодування кредитору суми зобов’язань позичальника, за якими держава була гарантом.

За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті. Внутрішній борг переважно формується в національній валюті. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті здійснення безпосереднього запозичення коштів в урядів закордонних країн, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також розміщення державних боргових зобов’язань на міжнародних ринках капіталів.

За видами державний борг поділяється таким чином:

7. Кредити, отримані від міжнародних фінансових організацій – Міжнародного валютного фонду (МВФ), Міжнародного банку реконструкції та розвитку (МБРР), Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).

8. Державні кредити, отримані від іноземних країн та іноземних приватних банків.

9. Заборгованість держави за емітованими цінними паперами.

10. Іноземні кредити, отримані вітчизняними підприємствами під гарантії Уряду.

11. Заборгованість Уряду за отримані кредити від комерційних банків.

12. Кредити, отримані від НБУ.

Залежно від терміну залучення коштів розрізняють: короткотерміновий борг (з терміном погашення до одного року), середньотерміновий (від одного до п’яти років), довготерміновий (від п’яти років і більше).

Управління державнім боргом полягає в забезпеченні платоспроможності держави, тобто можливості погашення боргів. Це стосується як поточного, так і капітального боргу. Що стосується поточного боргу, то необхідно забезпечити реальні джерела його погашення. Для капітального боргу важливо встановити такі строки його погашення, коли будуть наявні відповідні для цього джерела.

Проблеми державного боргу не у його величині – в абсолютних сумах та відносно ВВП і обсягу бюджету, а у забезпеченні платоспроможності держави.

В управлінні внутрішнім та зовнішнім боргами існує певна специфіка. Платоспроможність за внутрішніми позиками забезпечується, як правило, за рахунок внутрішніх джерел. Платоспроможність за зовнішнім боргом залежить насамперед від валютних надходжень. Можливості у погашенні цього боргу визначаються станом торговельного балансу. Позитивне сальдо характеризує ті ресурси, які забезпечують платоспроможність держави і дають змогу урегулювати платіжний баланс.

В окремих випадках у результаті зміни ситуації в економіці та на фінансовому ринку чи погіршення фінансового стану держави вона не може забезпечити достатню платоспроможність. Тоді держава змушена вносити певні корективи у свою позикову політику. Такі корективи, як правило, небажані, оскільки підривають довіру до держави. Але краще своєчасно внести певні корективи і забезпечити реальну платоспроможність держави, ніж допустити її фінансовий крах, що призведе до дефолту – визнання державою своєї неплатоспроможності.

Існують такі способи коригування позикової політики:

–конверсія;

–консолідація;

–уніфікація;

–обмін за регресивним співвідношенням;

–відстрочка погашення;

–реструктуризація;

–анулювання.

Конверсія державного боргу – це зміна дохідності позик. Вона здійснюється у разі зміни ситуації на фінансовому ринку (наприклад, рівня облікової ставки центрального банку) чи погіршення фінансового стану держави, коли вона не в змозі виплачувати передбачуваний дохід.

Консолідація – це передання зобов'язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну позики. Вона проводиться у формі обміну облігацій попередньої (чи попередніх) позики на нові. В окремих випадках може застосовуватись і скорочення строків позики.

Уніфікація являє собою об'єднання кількох позик в одну. Вона спрощує управління державним боргом. Уніфікація може проводитись як окремо, так і в поєднанні з консолідацією.

Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові проводиться з метою скорочення державного боргу. Це вкрай небажаний спосіб, оскільки він означає не що інше, як часткову відмову держави від своїх боргів.

Відстрочка погашення означає перенесення строків виплати заборгованості. При цьому за період перенесення строків погашення боргу виплата доходів не проводиться.

Реструктуризація – це використання у комплексі повністю чи частково зазначених вище методів.

Анулювання боргів означає повну відмову держави від своєї заборгованості. Однак це не може розглядатись як допустимий варіант. Авторитет держави, як і будь-якого боржника, залежить від визнання нею своїх боргів і забезпечення їх повного погашення у встановлені строки.

Тема 9: Місцеві фінанси. Бюджетний федералізм і фінансове вирівнювання

1. Сутність місцевих фінансів та їх роль в економічній політиці держави.

2. Основи фінансової автономії місцевих органів влади.

3. Фінансові ресурси місцевого самоврядування.

4. Місцеві бюджети, їх доходи та видатки.

5. Фінанси комунальних підприємств і комунальні платежі.

6. Позабюджетні, валютні та інші цільові фонди місцевих органів влади.

7. Фінансове вирівнювання та засоби його здійснення.

8. Міжбюджетні трансферти: види, розподіл та порядок надання.

Дата добавления: 2014-12-29