Чинники розвитку і розміщення 2 страница

Білет 17:

електроенергетика України, її значення, принципи територіальної організації та проблеми розвитку.

Значення. Електроенергетика – галузь промисловості, яка забезпечує електрифікацію господарства та побутові потреби населення на основі виробництва й розподілу електроенергії. Електроенергетика посідає провідне місце в енергетиці країни. Вона є матеріальною основою науково-технічного прогресу, зростання продуктивності праці в усіх галузях суспільного виробництва.

На сучасному етапі роль паливно-енергетичного комплексу неухильно зростає. Його розвиток значною мірою обумовлює темпи, масштаби і економічні показники зростання продуктивних сил та їх розміщення, створює необхідні умови для подальшого покращання умов праці і підвищення рівня життя людей.

АЕС будуються у районах із дефіцитом паливних ресурсів. АЕС виробляють близько 48 % усієї електроенергії. Україна належить до країн з високим рівнем р-ку атомної енергетики. За цим показником її випереджають лише декілька країн. Серед них Франція, Швеція, Бельгія.

На території України працюють Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська та Хмельницька електростанції. Чорнобильська АЕС зазнала аварії 26 квітня 1986 року, зараз на ній встановлений саркофаг, щоб зменшити рівень радіації.

Основним завданням на перспективу є реконструкція діючих АЕС з метою посилення їх надійності та безпеки, введення в експлуатацію нових енергоблоків. Велике значення для подальшого розвитку атомної енергетики в Україні має створення в країні ядерно-паливного циклу, що забезпечить гарантовану незалежність її АЕС від імпорту ядерного палива.

Атомні станції повинні будуватися на значній відстані від великих міст.

Аварія на ЧАЕС показала небезпеку атомної електроенергетики. У наш час все більшої гостроти набуває проблема захоронення відходів атомної енергетики. Проте більшість країн визнала, що альтернативи атомній енергетиці не існує. Тому зараз значна увага приділяється активним науковим дослідженням і розвитку ядерної енергетики.

Білет 18:

Транспортний комплекс України, його галузева структура, господарське значення та регіональні особливості формування.

Транспорт — одна з найбільш важливих галузей народного господарства України. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби матеріального виробництва, невиробничої сфери, а також населення в усіх видах перевезень.

2. Структура. Виділяють такі види транспорту:

• наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний, гужовий, в’ючний),
• водний (морський, річковий, озерний),
• повітряний
• електронний.

За функціональними особливостями транспорт поділяється на вантажний та пасажирський.

За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення.

3. Значення. Транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як матеріального виробництва, так і сфери обслуговування, в тому числі пасажирських перевезень.

З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого виробництва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних ресурсів, комплектуючих, устаткування і т. п., а з другого — доставляє готову продукцію до споживача. Таким чином, в процесі виробництва готової продукції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси — на ефективність і ціну.

Роботу транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура.

4. Регіональні особливості формування. Транспорт, на відміну від інших галузей господарства, має лінійно-вузловий характер розміщення. Основними елементами його територіальної структури є транспортні шляхи, транспортні пункти і вузли. Серед транспортних шляхів розрізняють магістралі — дороги з підвищеною пропускною здатністю. Транспортні магістралі є спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або такими, що поєднують лінії двох чи навіть трьох видів транспорту — так звані полімагістралі. До полімагістралей відносяться, наприклад, залізнично-автомобільна Київ —- Житомир — Рівне — Львів, автомобільно-залізнично-річкова Київ — Дніпропетровськ — Запоріжжя та ін.

До транспортних пунктів належать залізничні й автобусні станції, річкові і морські порти, аеропорти та ін.

Транспортні вузли — це місця перетину або розгалуження не менш як трьох шляхів сполучення одного або різних видів транспорту. Вони можуть бути спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або інтегральними (автомобільно-залізничні, залізнично-автомобільно-річкові та ін.). Прикладом автомобільного транспортного вузла є Умань, залізничного — Сміла. Місто Київ є автомобільно-залізнично-річково-авіаційним вузлом.

В цілому в Україні розвинуті всі види транспорту.

Білет 19:

Земельний фонд У та його структура. Рег проблеми охорони і раціонального використання зем рес.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об'єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва. Всі землі України незалежно від їх ці­льового призначення, господарського використання і особ­ливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Земельний фонд України становить 60,4 млн. га і складається із земель різного функціонального призначення, якіс­ного стану та правового статусу. Власне земельна площа становила на початок 1998 р. 57,9 млн. га; її сільськогосподарсь­ка освоєність досягла майже 70,0%, розораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь переви­щила 79%.

За цільовим призначенням земель та функціональним викорис­танням земельний фонд України охоплює: сільськогосподарські угіддя (41,9млн. га, або 69,4% земельного фонду); ліси та лісо-вкриті площі (10,4 млн. га, або 17,2%); забудовані землі під промис­ловими і транспортними об'єктами, житлом, вулицями тощо (2,3 млн. га, або 3,8%); землі, що покриті поверхневими водами, — (2,4 млн. га, або 4%); інші землі (3,4 млн. га, або 5,6%).

Розподіл земельного фонду України за землекористувачами характеризується такими співвідношеннями: державні та колек­тивні сільгосппідприємства, кооперативи, акціонерні товариства, фермерські господарства 77,3% земельного фонду; лісогосподарські підприємства 11,9%; підприємства промисловості, транспорту, зв'язку та ін. — 3,5%; землі держав­ної власності —5,5%, всі інші 1,8%.

Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів Украї­ни є досить диференційованим у територіальному розрізі. Най­вища залученість земель у господарський обіг склалася у Львів­ській, Донецькій, Тернопільській областях. Найвищу сільськогосподарську освоєність тери­торії мають землі Запорізької (88,3%), Миколаївської (86,6%), Кіровоградської (85,7%), Дніпропетровської (82,8%), Одеської (83,2%) та Херсонської (81,4%) областей.

На сучасному етапі економічного розвитку основними проб­лемами в сфері земельних ресурсів виступають: підвищення ефек­тивності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель, припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості; досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування; формування продуктив­ної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв'язання продовольчої проблеми.

Земельні ресурси виступають територіальною базою розміщення народногосподарських об’єктів, системи розселення населення, а також основним засобом виробництва (в першу чергу сільського і лісового господарства). Всі землі України незалежно від їх цільового призначення, господарського використання і особливостей правового режиму відносяться до земельних ресурсів і складають єдиний земельний фонд держави.

Геополітичне положення України та її високий земельно-ресурсний потенціал обумовлюють провідну роль земельного фонду як одного з важливих ресурсів держави, що виступає первинним фактором виробництва і своєрідним фундаментом економічного розвитку.

Структура. Господарське освоєння території здійснено на 92 %. При цьому с/г освоєння земель перевищує 70 % і є найвищим у світі. Високою залишається розораність території України – 57 %. Частка ріллі в загальній площі с/г угідь складає 79 %. Структура с/г угідь визначається природно-клімат умовами. В останні рр. у структурі с/г угідь зменшилася частка орних земель, а збільшилася частина багаторічних насаджень, сіножатей і пасовищ.

За цільовим призначенням земель та функціональним використанням земельний фонд України охоплює:

• сільськогосподарські угіддя;
• ліси та лісовкриті площі;
• забудовані землі під промисловими і транспортними об’єктами, житлом, вулицями тощо;
• землі, що покриті поверхневими водами;
• інші землі.

Проблеми. На сучасному етапі економічного розвитку основними проблемами в сфері земельних ресурсів виступають:

• підвищення ефективності їх використання та охорони на основі зменшення розораності земель,
• припинення деградації ґрунтів та зростання їх родючості;
• досягнення збалансованого співвідношення угідь у зональних системах землекористування;
• формування продуктивної та високоефективної системи землекористування як надійної основи розв’язання продовольчої проблеми.

У найближчій перспективі необхідно скоротити вилучення продуктивних земель для несільськогосподарських потреб, знизити рівень землемісткості певних галузей народного господарства до нормативних величин

Білет 20:

Зміст та трактування поняття «регіон» та сучасні підходи і методи його дослідження

Одним з важливих факторів успішного виходу економіки України з фінансово-економічної кризи, та подальшого її ефективного зростання є виокремлення з цілісної економічної системи країни її структурної одиниці – економічного регіону. Дослідження та вивчення терміну «регіон» почало активно проводитись ще в 60-80-ті роки ХХ сторіччя. Один з перших дослідників регіональної економіки в радянські часи академік Некрасов Н.Н. так характеризує поняття регіон: «…велика територія країни з більш, або менш однорідними умовами, а головне – характерним напрямом розвитку продуктивних сил на основі поєднання комплексу природних ресурсів з відповідно створеною та перспективною матеріально-технічною базою, виробничою та соціальною структурою»

Існує декілька трактувань визначення терміну «регіон», причому «регіон» не завжди виступає в якості адміністративно-територіальної одиниці країни. В економічній літературі «регіон» характеризується, як цілісно-адміністративна територія країни, для якої характерними є особливі виробничі, соціальні, культурні, етнічні та інші відмінності, що створює передумови для розвитку її за єдиною регіональною стратегією, яка органічно вписується в загальнонаціональну стратегію економічного розвитку та зростання.

В сучасних умовах, з наукової точки зору, поняття «регіон», як системи, можна вважати загальновизнаним. Так, наприклад, економіст-дослідник В.В. Кліманов у праці «Регіональні системи та регіональний розвиток в Росії» досліджує, в історичному ракурсі, становлення уявлення про регіон, як систему в межах даної території, яка має свої характерні умови виробництва, розподілу та перерозподілу матеріальних благ; свої історичні, культурні зв’язки, які простежуються на протязі тривалого часу в історичному аспекті. Також регіон, як система має свої виробничі переваги, які виникли у зв’язку з географічним розміщенням, природно-кліматичними умовами та історичним укладом життя [2]. На думку Добриніна А.І. регіон, як система, характеризує: «…територіально спеціалізовану частину народного господарства країни, яка характеризується єдністю та цілісністю відтворювального процесу» [3; С.28].

З метою проведення ґрунтовного дослідження понять «регіон» необхідно підкреслити окремі аспекти, які характеризують його як систему. По-перше, ознакою системності регіону є його зв’язок не тільки з регіональною економікою, а й взаємодія з економікою країни в цілому. Поняття регіон утворюється на основі сегментації території країни, або груп країн для досягнення визначених цілей, тобто регіон має повноцінні зв’язки з реальною територією та економікою, в той же час, згідно поставлених цілей його можна умовно виділити з території країни. З точки зору відношення його до загальної економічної території – регіон це підсистема, а по відношенню до процесів, які відбуваються на його території (господарські економічні процеси, міграційні, культурні, наукові, природничі та інші) це є повноцінна система. По-друге, існує тісний зв’язок між складовими частинами економічної системи регіону, тобто всі процеси які протікають в системі «регіон» відбуваються у взаємозв’язку з іншими процесами та, відповідно, доповнюють та породжують взаємопов’язані процеси між елементами системи. Система – тоді є система, коли всі процеси в ній проходять злагоджено та погоджено, як в єдиному механізмі. Так висловлюється про роботу системи англійський економіст Р. Акофф: «…відправна точка системного аналізу та теорії систем полягає в розумінні системи, як цілого, яке неможливо розділити на окремі частини. З позиції функціонального розподілу праці між елементами системи це можна сформулювати наступним чином: навіть якщо кожна частина системи по-окремо буде працювати максимально ефективно, система в цілому не буде функціонувати з найвищою для себе ефективністю» [4]. Третьою ознакою регіону – як системи є його структурованість. Структурність системи регіону полягає в можливості її дослідження та охарактеризування, через відповідні елементи її структури та взаємозв’язок між ними.

В результаті проведеного дослідження можна зробити висновок, що регіон – цілісна система зі своєю структурою, функціями, зв’язками з зовнішнім середовищем, історією, культурою, умовами життя населення. Її характеризують великі розміри; велика кількість взаємопов’язаних підсистем різних видів з конкретними цілями; багатоконтурність управління; ієрархічність структури; значна затримка координуючих дій при високій динамічності елементів; неповна визначеність стану елементів. У функціонуванні регіону головну роль відіграє населення та трудові колективи. Ефективне управління регіоном принципово неможливе без врахування економічних та соціальних взаємодій агентів ринкового господарства.

Систему регіону потрібно розглядати та аналізувати разом з усіма елементами, які її утворюють та входять до складу цієї системи, тобто утворюють цілісний регіональний господарський комплекс.

Білет 21:

Інноваційно-інвестиційний потенціал регіонів України, його суть та складові.

Інноваційний потенціал України та її регіонів відображає територіальні особливості багатогранних процесів розробки, створення, впровадження та експлуатації інновацій.

Основні стадії процесу інноваційного р-ку:

1. Досягнення фундаментальної науки

2. Прикладні дослідження

3. Конструкторські розробки

4. Первинне впровадження

5. Широке впровадження

6. Використання нововведень

7. Старіння інновацій

Визначальною умовою формування банку новацій є об’єм інвестицій у сферу науково-технічної д-ті та в подальший процес перетворення новації в інновацію. Реалізація інноваційних процесів потребує значних витрат, частка яких у розвинутих країнах постійно зростає.

В сучасному механізмі інноваційного процесу зростає роль регіональної складової. Певна фінансова самостійність регіонів, можливість використання місцевих ресурсів, відповідальність місцевих органів влади за соц. Р-к створюють необхідну ек основу й мотивацію для ефективного впливу на регулювання та підтримку інноваційно-інвестиційної активності. Можливість інноваційного розвитку в кожному регіоні України передбачає свої особливості.

Основна проблема в оцінці інноваційно-інвестиційного потенціалу регіонів з урахуванням вищезазначених факторів полягає в тому, що їх вкрай тяжко виміряти.

До регіонів з відносно сприятливим інвестиційним кліматом можна віднести Центральний ек район. Середній або нижче середнього показники інвестиційної привабливості значної частини ек районів України є свідченням тяжкого стану в інвестиційній сфері, а значна різниця в показниках відображає їх велику територіальну диференціацію. Отже, інноваційно-інвестиційна політика д-ви для різних регіонів також має бути диференційованою.

Білет 22:

Конкурентні переваги регіонів України у світовій економічній системі.

В умовах посилення взаємозалежності, глобалізації економічних та політичних процесів вирішення внутрішніх проблем України цілком залежить від визначення оптимального вектора розвитку зовнішньоекономічної діяльності. Україна поки що не включена належним чином до міжнародної спеціалізації; її частка у світовому експорті залишається незначною. Конкурентоспроможною на зовнішньому ринку можна вважати лише деяку частину промислової продукції.

Разом з тим є потенційні конкурентні переваги українського експорту, які склалися на цей час: наявність технологічно передових секторів промисловості, здатних до швидкого освоєння нових видів продукції, насамперед у військово-промисловому комплексі; наявність значних сировинних ресурсів; традиційних ринків збуту української продукції; високий рівень кваліфікації низки професійних категорій працівників.

Зараз досить стабільним попитом в окремих сегментах світового ринку користується вітчизняна продукція металургійного комплексу (прокат чорних металів, сталеві труби, залізорудна сировина, феросплави), частково машинобудування (машини та обладнання для власного машинобудування), гірничовидобувної, електроенергетичної промисловості, будівельної індустрії, промисловості будівельних матеріалів (поліроване і віконне скло, каоліни, тугоплавка глина, кварцовий пісок, вироби з граніту, санітарно-керамічні вироби, цемент), хімічного комплексу (аміак, карбамід, оцтова кислота, бензол, вінілхлорид, шини, лікарські засоби тощо).

Оцінюючи експортний потенціал обробної промисловості, слід в першу чергу виділити металургію України. В умовах скорочення поставок металопродукції до країн СНД і скорочення внутрішнього попиту продукція цієї галузі почала постачатися на ринки далекого зарубіжжя.

Зростання експортних поставок підтверджує достатню конкретну спроможність продукції галузі на зовнішніх ринках — значна частка продукції сертифікована. Цей процес додатково стимулювали більш низькі експортні ціни (на декілька відсотків), ніж у західноєвропейських партнерів. За рахунок антидемпінгових заходів було досягнуто підвищення цін на експортовану продукцію.

Проте вирішення багатьох проблем ускладнюється внаслідок значних поставок продукції на експорт через посередників та з використанням давальницьких схем.

Експортний потенціал чорної металургії постійно зростає. Експортний попит став головним чинником зростання виробництва у хімічній промисловості

Слід зазначити, що позиції українського машинотехнічного експорту останнім часом значно погіршились. Підвищення конкурентоспроможності продукції машинобудівного комплексу, як найбільш прогресивного в науково-технічному відношенні, повинно бути першочерговим. Для збільшення обсягів випуску експортної продукції слід також відбудувати експортні потужності підприємств важкого, електроенергетичного машинобудування, верстато- і приладобудування, з випуску обладнання і устаткування для нафтогазовидобув­ної та нафтохімічної промисловості, що можуть суттєво поповнити експортний потенціал країни продукцією, яка відповідає світовому або близькому до нього науково-технічному рівню.

Білет 23:

Критерії, принципи та чинники економічного районування

Принципи ЕР:

1) формуються в межах кількох областей зі схожою спеціалізацією

2) кордони ер не повинні перетинати межі існуючих адміністративно-територіальних одиниць

3) ер не може включати території, відокремлені від нього іншими районами

4) повинен враховувати історичні особливості формування земель, національний та етнічний склад населення

5) встановлення центрів

6) відображення у назві суттєвих економічних, соціальних та географічних ознак

Критерії (ознаки, за якими виділяють ер): крупні виробничі комплекси загальнодержавного значення; районоформуючі центри з прилеглими територіями; техніко-технологічний, природно-ресурсний, соціально-економічний, інтелектуальний, інноваційний потенціал; єдність та цілісність; близькість традицій та поведінки населення; територіальна єдність.

Чинники: природно-ресурсні, соціально-економічні, геоположення…

Фактори: ТПП, ТВК, найбільші міста країни

У науковій літ-рі обгрунтовується і використовується ряд критеріїв і принципів ек-го рай-ня. До основних з них належать такі: загальний (інтегральний, міжгалузевий) ек район має бути великою ек-но доцільною територією, на якій є значні природні ресурси, необхідні для визначенння його госп спеціалізації і забезпечення сучасного і перспективного розвитку; Розміри територій великих ек районів повинні відповідати вимогам скорочення перевезення масових вантажів в межах району до економічно доцільних відстаней, наближатися до їх одномасштабності, а величини економічних потенціалів районів повинні бути близькими між собою; ек район повинен являти собою виробничо-економічну територіальну єдність, яка створюється розвиненими внутрішніми виробничими зв¢язками, і мати спеціалізацію господарства у масштабі країни; на території інтегрального ек району повинен бути сформований достатньо потужний н/г-й комплекс, основу якого становлять територіальні виробничі комплекси з такою галузевою стр-рою: - профілюючі галузі (галузі спеціалізації району в масштабах країни), які включають до свого складу кілька галузей пр-ті і с/г; - галузі, які розвиваються як суміжні з галузями попередньої групи і забезпечують комбіновану переробку сировини, а також галузі, що обслуговують потреби галузей спеціалізації району (добування і збагачення сировини, вир-ва напівфабрикатів, обл-ня, ремонт обл-ня, вир-во буд матеріалів тощо); - галузі, які забезпечують потреби нас-ня району промисловими і продовольчими товарами, необхідними матеріалами; при виділенні ек району повинно враховуватися е.г.п. території і його вплив на спеціалізацію та особливості РПС; врахування при виділенні ек району принципу ек-го тяжіння, тобто необхідності включення в його межі основної територіальної частини або і всієї зони, формуючого впливу його головного регіонального центру; до складу великих ек районів повинні повністю включатися території адміністративних областей, країв, автономних республчк без порушення їх меж.

Білет 24:

Легка промисловість України, її значення, галузева структура, принципи розміщення та центри основних галузей.

Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце займає легка промисловість.

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємст­ва яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

Підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жіночі трудові ресурси та джерела сировини, тому вони поширені, загалом, на території всієї України. Однак легка промисловість завжди відставала від потреб суспільства щодо асортименту, якості й обсягів виробництва продукції, а в наш час перебуває у глибокій кризі, її частка у промисловому виробництві скоротилась.

Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна промисловість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Найбільш потужні бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі.

Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни, виготовленням пряжі, тканин та виробів. Вовняні тканини виробляють у Чернігові (концерн “Чексіл” – одне з найбільших підприємств Європи), Луганську, Кривому Розі, Дунаївцях (Хмельницька область), Сумах, Харкові, Одесі. Виробництво килимів з вовни та синтетичних волокон здійснюється у Богуславі (Київська область), Києві та Черкасах.

Лляна промисловість України розвивається на власній сировині. Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі знаходиться підприємство конопле-джутової промисловості, в Харкові — канатний завод. Продукція цієї галузі повністю задовольняє потреби України, а певна частина — експортується.

Шовкова промисловість України, що значною мірою пов’язана з виробництвом хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську.

Трикотажна промисловість України. Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.

Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції!!!, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську.

Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію, використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших містах.

Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.

Художні промисли. В усіх регіонах України розвинуті традиційні промисли з виготовлення текстильних виробів (килимів, рушників, гобеленів та ін.). Збереглися й традиції виготовлення вовняних та шкіряних виробів, які люди використовують поряд із промисловими товарами. Всьому світові відомі вироби майстринь із Косова, Вижниці, Коломиї, Чернівців, Львова, Тернополя, Решетилівки, Богуслава, Кролевця та ін.

Основні проблеми легкої промисловості — відсталі технології виробництва й низька якість продукції. Вони можуть бути розв’язані в результаті реконструкції і модернізації та створення спільних з іншими країнами підприємств.

Дата добавления: 2015-01-03