Наприкінці ХVIII – на початку ХХ СТ. 5 страница

нянин. На початку 1870 р. Ю. Лаврівського обрали головою «Про-

світи», цю посаду обіймав до травня 1873 р. До основних заслуг

Ю. Лаврівського зараховують те, що він, будучи в той час віце-

маршалком Галицького Сейму, ініціював ухвалу рішення про пос-

тійне державне фінансування товариства. Одночасно Ю. Лаврівсь-

кий спромігся добитися видання за державні кошти майже всіх

українських гімназійних підручників. Напередодні Першої світової

війни «Просвіта» налічувала 77 філій, близько трьох тисяч читалень

та понад 130 тисяч членів.

Середніми загальноосвітніми школами в регіоні були гімназії та

реальні училища. До 1887 р. існувала одна українська гімназія у Львові.

Пізніше на території Східної Галичини відкрито ще чотири українські

гімназії (у Перемишлі, Коломиї, Тернополі та Станіславі**) і паралельні

українські класи в польських гімназіях у Бережанах та Стрию. Окрім

того, на 1910 р. в краю існувало 67 державних гімназій.

У боротьбі за освіту українці засновують у першій декаді

ХХ ст. чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці,

Рогатині. Зокрема, в Галичині працювало 7 чоловічих і 3 жіночі

учительські семінарії, всі двомовні (польсько-українські). Не було

державних українських професійних шкіл. Тільки в 1908 р. для

організації планового господарського навчання організовано «Гос-

подарську школу» в с. Миловані, біля Станіслава, а в 1911 р.

заходами «Просвіти» у Львові постала «Торговельна школа» з

дворічним курсом навчання.

Здобуття класичної вищої освіти забезпечували два універ-

ситети: Львівський*** і Чернівецький (1875 р.).

* У енциклопедіях, довідковій літературі вказано, що рік народження

Ю. Лаврівського – 1821 р., на надгоробній плиті (родинна гробниця Лаврівських

на Личаківському кладовищі – п. 56) – 1819 р.

** Сучасний Івано-Франківськ.

*** У Львівському університеті до кінця ХІХ ст. діяло три факультети:

юридичний, філософський і теологічний. Найбільше українців навчалось на

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 199

Наявність українських наукових інституцій у Львівському

університеті була результатом доволі активної та наполегливої

громадсько-політичної боротьби, що сконцентровувала увагу на

українській мові. Прояви цієї боротьби стали очевиднішими під час

революційних подій 1848 р., відомих як «Весна народів». 2 травня

1848 р. у Львові була створена перша українська політична

організація Головна Руська Рада, яка хоч і стояла на позиції

лояльності до австрійського уряду, оголосила, що галицькі українці

є частиною великого українського народу на схід від р. Збруч. Серед

найбільших здобутків слід назвати з’їзд української інтелігенції

«Собор руських учених» (19 жовтня 1848 р.), відкриття у Львівсь-

кому університеті кафедри української мови та літератури (1848) під

керівництвом Я. Головацького та наукового товариства «Галицько-

руська матиця» (1849).

Кафедра української мови та літератури під керівництвом

Я. Головацького в 1848–1867 рр. фактично стала першим українсь-

ким науковим осередком в університеті. До речі, у 1858–1859 рр.

Я. Головацький займав посаду декана філософського факультету, а в

1862–1864 рр. – ректора університету.

У жовтні 1869 р. згідно з політикою унормування українсько-

польських відносин українські депутати Галицького крайового

сейму внесли законопроект, у якому в разі позитивного голосування

передбачалось вільне використання української чи польської мов у

теологічному факультеті, хоча вдавалось вступати і на інші факультети. Зокрема

випускником юридичного факультету був громадсько-політичний діяч

Ю. Лаврівський (1819–1873), військово-політичний діяч Д. Вітовський (1887–

1919) та десятки інших. Випускниками філософського факультету були Я. Го-

ловацький, І. Франко та ін. Серед науковців у галузі природничо-математичних

наук плідно працював В. Левицький (1872–1956), який у 1893 р. надрукував

першу працю з вищої математики українською мовою.

Юридичний факультет був провідним в університеті як за кількістю

студентів та викладачів, так і за державними пріоритетами. У листопаді 1891 р.,

після тривалих зволікань, австрійський імператор Франц Йосиф І (1830–1916)

видав розпорядження про відкриття медичного факультету, що й відбулося

урочисто 9 вересня 1894 р. Упродовж другої половини ХІХ ст. тривала боротьба

за право жінок відвідувати університетські студії. У 1897 р. жінкам було дозво-

лено навчатися на філософському факультеті, а в 1900 р. – на медичному фа-

культеті та відділі фармацевтики. Жінки неодноразово вимагали дозволити їм

навчатися на юридичному факультеті, але уряд не підтримав цього.

200 Розділ 6

відносинах з автономною та урядовою владою. До того ж, зберігався

статус польської мови як урядової. В освітній галузі законопроект

передбачав: перетворення Академічної гімназії у Львові на сповна

українську; створення українських паралельних класів у Пере-

мишльській, Станіславській, Самбірській, Бережанській та Терно-

пільській гімназіях; викладання деяких предметів у Львівській

політехніці українською мовою; перетворити Львівський універси-

тет на двомовний (з польською і українською мовою викладання) і

відкрити українські кафедри на правничому та філософському

факультетах; у місцевостях з мішаним населенням встановити обо-

в’язковим вивчення двох крайових мов у всіх середніх навчальних

закладах. Втім цей законопроект через польську більшість у сеймі

таки не прийняли.

У Львівському університеті лише наприкінці ХІХ ст. відкрито

кілька українських кафедр, зокрема в 1894 р. кафедру всесвітньої

історії на чолі з М. Грушевським. Напередодні Першої світової війни

в університеті діяло 10 українських кафедр. Хоча в політичній бороть-

бі українські громадсько-політичні сили доволі активно розвивали

ідею відкриття українського університету в Австро-Угорській імперії.

З 4 листопада 1844 р. важливим науково-освітнім осередком

Галичини стає Цісарсько-королівська технічна академія – сучасний

Національний університет «Львівська політехніка».*

* У перші роки діяльності Академії у Львові в її складі функціонували

(з 1847–1848 н. р. – трирічний) технічний відділ, однорічний торговий відділ, а

також реальна школа з дворічним терміном навчання. Працювали кафедри

фізики й природознавства, вищої математики й механіки, технічної хімії.

Навчання здійснювалось німецькою мовою, хоча пізніше перейшли на польську.

З роками академія здобуває визнання як осередок якісної технічної освіти

та науки. У 1851 р. кафедру математики очолив українець Л. Жмурко (1824–

1889), який став одним із перших творців так званої львівської математичної

школи. У 1871 р. академія отримала права вищого навчального закладу. Було

створено три факультети: інженерії, архітектури, технічної хімії, а в 1877 р. –

машинобудівний. 8 жовтня 1877 р. академію перейменували на «Політехнічну

вищу школу». До речі, день перед цим у політехніці відбулася перша на теренах

Австро-Угорської імперії публічна лекція із демонстрацією нового винаходу –

телефону. Серед відомих українських професорів та викладачів, які працювали

в цей час у політехніці слід відзначити: О. Волощака (1835–1918) – завідувача

кафедри зоології, ботаніки й товарознавства; Ю. Гірняка (1881–1970) – дослід-

ника хімічної кінематики, автора українського підручника з хімії для гімназій

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 201

Підготовка науково-педагогічних кадрів у системі класичних

університетів України була важливим напрямом формування вітчиз-

няної педагогічної освіти XIX – початку XX ст. У цей період розроб-

лено та апробовано ефективні форми, методи і шляхи науково-

педагогічної підготовки професорсько-викладацького складу, сфор-

мовано типову структуру педагогічного корпусу вищих навчальних

закладів та відповідну єрархію вчених звань і ступенів. Постійне

зростання чисельності кваліфікованих університетських викладачів,

посилення їхнього науково-педагогічного та світоглядного рівнів

створювало необхідні передумови для розвитку національної

педагогічної думки.

Особливе культурне значення мало заснування в 1873 р. Літе-

ратурно-наукового «Товариства імені Шевченка». Засновниками

товариства були письменник та громадський діяч О. Кониський

(1836–1900), Є. Милорадович (1830–1890) із роду Скоропадських

(поміщиця з Полтавщини), колишній член Кирило-Мефодіївського

братства Д. Пильчиков (1821–1893). Статут товариства, який за

дорученням громади склали Д. Пильчиков та М. Драгоманов, га-

лицьке намісництво затвердило 11 грудня 1873 р. Перші загальні збо-

ри відбулися 4 червня 1874 р. Головою товариства обрали К. Суш-

кевича (1840–1885), видавця першого повного «Шевченкового

Кобзаря» (1867).

У перші 20 років свого існування товариство обмежувалось

завданням передбаченим статутом – літературною та видавничою

діяльністю. Зокрема видано близько 20 книжок, серед них

чотиритомну історію української літератури О. Огоновського, твори

Т. Шевченка в чотирьох томах, твори С. Руданського в семи книгах

та інше. У 1880-х рр. товариство розпочало випуск українських

книжок для гімназій. Засновники товариства прагнули розширити

спектр діяльності, створивши потужний науковий осередок, що міг

би стати предтечею національної академії наук. З ініціативи

(1914), фізика, громадського діяча, викладача у Кам’янець-Подільському

університеті, одного із засновників Українського таємного університету у

Львові; Ю. Медведського (1845–1918) – його тричі обирали ректором

політехніки, він започаткував дослідження в галузі мінералогії й петрографії

Прикарпаття; І. Левинського (1851–1919) – архітектора, творця української течії

львівської сецесії.

202 Розділ 6

О. Кониського, О. Барвінського та В. Антоновича цю пропозицію

винесено для обговорення в квітні 1890 р. Заручившись підтримкою

членів товариства, ініціативна ___________група підготувала проект нового

статуту, який схвалили 13 березня 1892 р. З цього часу товариство

стало називатися «Науковим товариством імені Шевченка» (НТШ).

Воно набуло чіткої структури і складалося з трьох секцій: історико-

філософської, філологічної та математично-природничо-лікарської.

З 1892 р. почали виходити «Записки НТШ» – основний дру-

кований орган товариства, редактором якого з 1895 р. став М. Гру-

шевський, котрий за рік до того приїхав з Києва до Львова. Його

зусиллями випуск журналу збільшився з одного до шести разів на

рік. Крім «Записок НТШ», товариство видавало спеціалізовані

збірники секцій, праці комісій та ін. Для інформування наукової

спільноти про роботу організації чотири рази на рік виходили

«Хроніки» українською та німецькою мовами. У 1893 р. О. Конись-

кий заклав бібліотеку, подарувавши близько 400 книжок. Цей прик-

лад наслідувала вся українська культурна громада. У 1895 р. М. Гру-

шевський налагодив обмін книжками з іншими науковими уста-

новами. У результаті цього бібліотека НТШ стала однією з найбіль-

ших українських книгозбірень. З 1893 р. інтенсивно почав поповню-

ватися музей товариства.*

* У 1897 р. НТШ очолив М. Грушевський. Прагнучи поставити това-

риство на академічні рейки, він у 1898 р. змінив статут. У новому статуті було

закладено поділ на дійсних членів – осіб високої наукової кваліфікації та

звичайних членів, які не мали особливих заслуг перед наукою, але бажали нею

займатися. Перші 32 дійсні члени НТШ (12 у першій секції, 10 – у другій і 10 –

у третій) були обрані на загальних зборах 1 червня 1899 р., згодом дійсних

членів обирали секції і додавали їхні кандидатури на затвердження. Лише дійсні

члени мали право обіймати керівні посади, що забезпечувало ведення справ на

належному науковому рівні. Членами НТШ обиралися також іноземні вчені.

Першими з них стали відомий хорватський філолог Ватрослав Ягич (1838–1923)

та російський історик літератури Олександр Пипін (1833–1904).

Уведення в дію статуту 1898 р. надало наснаги усім секціям НТШ.

Історико-філософська секція, очолювана М. Грушевським, згуртувала в своїх

лавах відомих українських істориків С. Томашівського, І. Джиджору, І. Кри-

п’якевича, М. Кордубу, В. Герасимчука, І. Кревецького, О. Терлецького. У

1895 р. М. Грушевський очолив створену ним у межах секції археографічну

комісію, яка мала видавати літописи та хроніки, матеріали з історії літератури,

етнографії, юриспруденції, церкви та освіти в Україні. З 1895 р. почали

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 203

виходити серії «Джерела до історії України-Руси» та «Пам’ятки українсько-

руської мови та літератури». Перебравши на себе в 1894 р. випуск «Руської

історичної бібліотеки», НТШ опублікувало цінні монографічні праці В. Анто-

новича, О. Єфименка, М. Костомарова, Я. Шульгіна, І. Линниченка та ін.

У історико-філософській секції працювали археологічна (Я. Пастернак,

Ю. Полянський, І. Раковський та ін.) і статистична (С. Баран, М. Гехтер,

С. Дністрянський, В. Дорошенко, М. Лодзинський, Я. Шульгін та ін.) комісії.

Саме в цей період коштом НТШ почали виходити фундаментальні праці

М. Грушевського «Історія України-Руси», «Розвідки і матеріали до історії

України-Руси», завдяки яким він став найвідомішим істориком України. У

1904 р. у Санкт-Петербурзі М. Грушевський надрукував статтю «Звичайна

схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного сло-

в’янства», в якій сформулював концепцію самостійного розвитку українського

історичного процесу.

Вагомими були досягнення НТШ у галузі філології, зокрема

літературознавства. У цій царині наук провідне місце зайняв І. Франко (1856–

1916). У 1899 р. він очолив філологічну секцію, до якої входили О. Огоновсь-

кий, О. Кониський, К. Студинський, М. Возняк та ін. З 1899 р. почав виходити

«Збірник філологічної секції НТШ».

До складу етнографічної комісії, головою якої став В. Гнатюк (1871–

1926, з 1898 р. – генеральний секретар НТШ), входили Ф. Вовк, І. Франко,

Ф. Колесса. Комісія провела низку антрополого-етнографічних досліджень,

результати яких друкувалися в «Етнографічному збірнику» та «Матеріалах до

української етнології». В. Гнатюк навколо комісії зосередив кілька сотень

збирачів фольклору. Вони надсилали йому свої записи, які в його упорядкуванні

друкувалися у «Етнографічному збірнику» (22 томи) та «Матеріалах до

українсько-руської етно-логії» (12 томів). Підсумком багаторічних етногра-

фічних експедицій стала підготовлена В. Шухевичем (1849–1915) фунда-

ментальна п’ятитомна монографія «Гуцульщина» (1899–1908), в якій висвітлено

етнографічну характеристику гуцулів.

До складу математично-природничо-лікарської секції ввійшли 54 члени,

керівником обрали природознавця, філолога і письменника І. Верхратського

(1846–1919). Серед членів секції були представники різних наукових напрямів:

математики В. Левицький, П. Огоновський, К. Глібовицький; хімії І. Горба-

чевський, Р. Залозецький; фізики І. Пулюй, М. Пильчиков. Їхні наукові досяг-

нення є вагомим внеском у світову науку.

У 1898 р. при секції створено лікарську комісію, головою якої обрали Ш.

Сельського (1852–1920), а заступником Є. Озаркевича (1861–1916) – відомі

медики та громадські діячі. Праці членів лікарської комісії друкувалися ук-

раїнською мовою в «Збірнику математично-природничо-лікарської секції»,

спеціальними ви-пусками «Лікарська частина». Твори медиків, як і інших

природознавців НТШ, – математиків, хіміків, фізиків, що публікувалися у

«Записках» та «Збірнику», звернули увагу наукової громадськості на не-

досконалість тогочасної української наукової термінології. Це розуміли насам-

перед самі автори наукових робіт, що і пояснює активну роботу І. Верх-

ратського, В. Левицького, І. Горбачевського та інших членів секції над

204 Розділ 6

В історії української науки і культури НТШ – яскравий

приклад добровільного наукового об’єднання, яке вирішувало

проблеми гуманітарних та природознавчих напрямів. До утворення в

Києві Українського наукового товариства (1907), НТШ відігравало

роль неформальної національної академії наук. Створена в 1918 р.

Українська Академія Наук запозичила від нього організацію,

структуру і високий рівень досліджень.

У роки Першої світової війни важливу роль у збереженні і

розвитку української культури відіграла перша національна війсь-

кова формація – легіон Українських січових стрільців (УСС). На

початку 1915 р. при легіоні було відкрито «Пресову квартиру», зав-

данням якої було збереження матеріалів з історії УСС та об’єднання

людей з літературно-мистецьким хистом. При Коші УСС діяла

бібліотека, курси для неписьменних, стрілецька гімназія, відбу-

валися періодичні читання лекцій з історії України тощо.

Пресова квартира розгорнула інтенсивну роботу в фотографії,

малярстві, музиці, скульптурі та різьбярстві. Серед художників у

рядах УСС були: О. Курилас, випускник Краківської академії

мистецтв, – намалював близько двох сотень стрілецьких портретів;

Л. Гец – автор численних акварелей і малюнків; О. Сорохтей ___________–

художник-карикатурист.

У літературі УСС розвивали спогади та нариси: В. Дзі-

ковський («Різдвяні свята УСС 1914», «З внутрішнього життя Ук-

раїнського січового війська»), Р. Купчинський («На Галич!»), Д. Ві-

товський («Похорон стрільця»), М. Угрин-Безгрішний («Живі кар-

тини…») та ін. Серед поетів-усусів особливо плідно працювали

Р. Купчинський, А. Лотоцький, Л. Лепкий.

У середовищі УСС розвивалась і видавнича справа: «Вісник

Пресової квартири УСС», «Антологія стрілецької творчості», збірка

пісень – «Стрілецьким шляхом. 1914–1916» та інші видання.

Особливо впливала просвітня робота, яку УСС впродовж

1914–1918 рр. проводили в Закарпатті, Галичині, Волині, Наддніп-

рянщині та Буковині. У цьому контексті УСС відновлювали

діяльність «Просвіт», «Рідної школи».

створенням спеціальних наукових термінів, укладанням словників, написанням

оригінальних українських підручників.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 205

6.2.2. Література, театр і музика

У Галичині ознаки нової літератури активно формували члени

«Руської трійці», – М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький,

на Закарпатті – О. Духнович (1803–1865), а на Буковині –

Ю. Федькович (1834–1888). Хоча такого літературного сплеску, як

на українських землях, у складі Російської імперії не доводиться

спостерігати.

Захоплені народною творчістю та героїчним минулим укра-

їнців і, перебуваючи під впливом творів передових слов’янських

діячів, «Руська трійця» укладає першу рукописну збірку поезії «Син

Русі» (1833). У 1834 р. підготовили до видання фольклорно-літе-

ратурну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні,

твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і

прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте

цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла

під пильний нагляд.

Стараннями «Руської трійці» було видано альманах «Русалка

Дністрова» (1837 р., Будапешт), який, замість язичія, впровадив живу

народну мову. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було

своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських

земель. Втім поширення «Русалки Дністрової» заборонили. Лише

близько 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати,

подарувати друзям і зберегти для себе, решту конфіскували.*

* Матеріал альманаху поділений на чотири частини: перша частина –

фольклористична («Пісні народні») відкривається науковою розвідкою І. Ва-

гилевича «Передговор к народним русским пісням», за якою подавано зразки

дум, обрядові, історичні та ліро-епічні пісні, записані в різних районах краю;

друга частина – оригінальні твори видавців – «Складання», куди ввійшли

ліричні поезії М. Шашкевича («Згадка», «Погоня», «Розпука», «Веснівка»,

«Туга за милою», «Сумрак вечерний»), його ж оповідна казка «Олена», дві

поеми («Мадей» та «Жулин і Калина») І. Вагилевича і наслідування народної

пісні «Два віночки» Я. Головацького; третя частина – «Переводи» – сербські

народні пісні в перекладах М. Шашкевича і Я. Головацького та уривок із

чеського «Корольодвірського рукопису»; четверта частина – це історико-

літературний розділ «Старина» (з передмовою М. Шашкевича), де опубліковані

історичні та фольклорні твори, діловий документ, бібліографічну відомість про

слов’янські й українські рукописи, що зберігаються в Онуфріївському

монастирі Львова та рецензію М. Шашкевича на етнографічну розвідку

Й. Лозинського «Рускоє весілє».

206 Розділ 6

Помітне місце в літературному житті Західної України ХІХ ст.

посідає письменник, громадський і політичний діяч, греко-като-

лицький священик А. Могильницький (1811–1873). Літературну попу-

лярність він здобув завдяки поемі «Скит Манявський» (перша частина

вийшла в 1849 р., остання – в 1852 р.). У ній йшлося про велич

давньоруського Галича, описувалася краса Карпат і стародавня

слов’янська міфологія. Відомою є його балада «Русин-вояк» (1849).

На увагу заслуговує галицький поет, письменник, драматург,

політичний діяч, журналіст, видавець та греко-католицький

священик І. Гушалевич (1823–1903). 1848 р. у Перемишлі вийшла

перша його збірка віршів «До моєї батьківщини», у 1852 р. він

публікує другу збірку поезій «Квіти з Наддністрянської левади», а в

1881 р. виходить у світ третя збірка «Галицькі відголоси». Опублі-

кував текст «Слова о полку Ігоревім» з примітками і передмовою, в

якому доводив справжність пам’ятки.

Письменник романтичного напряму Ю. Федькович (1834–

1888) був одним з найпомітніших творців української культури на

Буковині. Серед його поетичних збірок виділяють «Поезії» (1862),

«Поезії» (1862-67), «Поезії» (3-й том 1867–1868), «Дикі думки»

(1876) та ін. Найвдалішою є його історична драма «Довбуш», яку

ставили на сценах галицького і буковинського театрів.

У 1870–1890-х рр. розкрився талант І. Франка (1856–1916) –

поет і прозаїк, драматург і літературний критик, історик і теоретик

літератури, творець новітньої української преси, перекладач, пись-

менник, громадсько-політичний діяч тощо. Це людина, яка поєдну-

вала багатогранність літературних, наукових та суспільних інтересів з

новаторством і масштабністю загальнолюдської проблематики. Він

один із небагатьох у світі авторів, який вільно писав трьома (укра-

їнською, польською, німецькою) мовами, а перекладав з 14 мов. Літе-

ратурна і наукова спадщина І. Франка багата і різноманітна. Вона

становить близько п’яти тисяч публіцистичних та наукових творів.*

* І. Франко автор поезій, які увійшли до збірок «З вершин і низин»

(1887), «Зів’яле листя» (1896), «Мій Ізмарагд» (1897), «Із днів журби» (1900);

збірників оповідань «Галицькі образки» (1885), «У поті чола» (1890) та ін. Серед

його найвідоміших творів – вірші «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер»

(1880), «Не пора, не пора…» (1880, згодом став одним із національних гімнів);

поема «Мойсей» (1905); повісті «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут»

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 207

На кінець ХІХ ст. припадає становлення когорти талановитих

письменників і поетів: В. Стефаника (1871–1936), О. Кобилянської

(1863–1942), Л. Мартовича (1871–1916), М. Черемшини (1874–1927).

Західноєвропейський модерністичний напрям у літературі

характерний для творчості П. Карманського (1878–1956), В. Па-

човського (1878–1942), О. Луцького (1883–1941) та інших. У 1907 р.

вони організували гурток «Молода муза», який оприлюднив свій ма-

ніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі.

З 1860-х рр. з літературою тісно був пов’язаний український

театр, який в Галичині почав співіснувати з австрійським і польсь-

ким. Ініціатором, автором статуту та основним сподвижником від-

криття українського народного театру у Львові був Ю. Лаврівський.

У кінці 1861 р. йому вдалось відкрити українське товариство

«Руська бесіда», при якому мав діяти театр. Для цього при това-

ристві створено театральний відділ, який працював над підготовкою

репертуару і акторського колективу. Під опікою відділу діяв ама-

торський театр. Основу аматорського театру склали студенти

Львівської духовної семінарії. Вони, крім постановки вистав, з

ініціативи Ю. Лаврівського, займалися перекладами з ні-мецької і

польської мов літературних, драматичних ___________творів на українську.

Дозвіл на відкриття театру при «Руській бесіді» було надано в

лютому 1864 р., з умовою, що керівництво подбає, щоб на рік ста-

вилось не менше 40 вистав. Управління театром було доручено

режисеру О. Бачинському (1833–1907), який приїхав до Львова на

запрошення театрального відділу з Житомира в кінці 1863 р. У

Житомирі він був директором польського театру. Офіційне

(1883), «Основи суспільності» (1895), «Для домашнього вогнища» (1897),

«Перехресні стежки» (1900); драма «Украдене щастя» (1893), казка-поема для

дітей «Лис Микита» (1890). З-під його пера вийшло кілька десятків історичних

Дата добавления: 2015-01-03