Наприкінці ХVIII – на початку ХХ СТ. 6 страница

праць, публікацій джерел, рецензій тощо. Зокрема, перша в українській

історіографії праця у жанрі історичної біографії «Життя Івана Федоровича та

його часи» (1883). За своє життя І. Франко пройшов складну світоглядну

еволюцію. У другій половині 1890-х рр. перейшов від заперечення до повної

підтримки ідеї політичної самостійності України (рецензія 1896 р. на книгу

Юліана Бачинського «Україна irredenta» та стаття «Поза межами можливого»

1900 р.). Окрему епоху в розвитку української літератури становить проза і

драматургія І. Франка. Використавши здобутки світової класики, письменник

збагатив українську прозу новою проблематикою та образами.

208 Розділ 6

відкриття першого українського народного театру в Західній Україні

відбулось 7 березня 1864 р.*

Широке визнання здобули Буковинський народний театр (1897 р.),

організатором і керівником якого був актор І. Захарко, та Гуцульсь-

кий театр (1910 р.), заснований Г. Хоткевичем (1877–1938).

З середини ХІХ ст. розгорнув діяльність галицький комп-

озитор М. Вербицький (1815–1870). Особливо плідною була його

творчість у галузі хорової та театральної музики. Він був одним із

перших композиторів-професіоналів у Галичині, автор хорових

вокальних, інструментальних творів, серед яких: оперети «Гриць

Мазниця», «Школяр на мандрівці» (1849); мелодрама «Підгоряни»

(1864); хори «Заповіт», «Поклін», «Думка»; 12 симфоній-увертюр

(1855–1865), солоспіви, два полонези, вальс. У 1863 р. написав

музику на вірш П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (з 1992 р. –

Державний гімн України).

Значна роль у становленні композиторської школи, музичних і

співацьких товариств у Галичині належала А. Вахнянину (1841–

1908): у 1891 р. заснував товариство «Боян», яке в Галичині до

1939 р. мало 25 філій; 1901 р. у Львові засновує «Союз співацьких і

музичних товариств», на основі якого в 1903 р. відкрив Вищий

музичний інститут ім. М. Лисенка (на 1939 р. у Галичині працювало

19 філій). А. Вахнянин брав участь у нотно-видавничій справі,

виступав у пресі зі статтями на музичні теми, був організатором і

* Урочисту частину відкриття театру розпочав привітальним «Прологом»

відомий галицький літературознавець, перший історик української літератури

О. Огоновський (1833–1894). Театральне життя розпочато виставою «Маруся»

за повістю Г. Квітки-Основ’яненки в постановці О. Бачинського, а основу

театральної трупи склали актори аматорського театру. 5 травня 1864 р. О. Ба-

чинський поставив виставу «Назар Стодоля». На початку 1870 р. рішенням

Галицького крайового сейму театр перейшов на державне забезпечення. У

виборі репертуару колектив театру орієнтувався на твори кращих драматургів

України. Для підвищення професійного рівня театральних вистав багато зробив

М. Кропивницький, який 1875 р. працював режисером театру «Руської бесіди» у

Львові. Багато зусиль для піднесення театральної культури доклав І. Франко. У

1905 р. до Львова прибув М. Садовський, який запросив працювати сюди зірку

української сцени М. Заньковецьку й згуртував у театрі інших талановитих

акторів. Крім того, на цій сцені почав робити перші професійні кроки Лесь

Курбас. Український народний театр товариства «Руська бесіда» ставив опери

«Запорожець за Дунаєм» (1881), «Різдвяна ніч» (1890).

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 209

диригентом багатьох аматорських хорів. У доробку А. Вахнянина

опера «Купало» (1870–1892) та багато вокальних творів.

На початку XX ст. у Львові розпочав творчу діяльність

С. Людкевич (1879–1980) – визначний український композитор,

музикознавець, фольклорист і педагог. У 1905 р. виходить у світ

перша частина його знаменитої кантати-симфонії «Кавказ» (на слова

Т. Шевченка), у якій композитор оспівав борців за національне

визволення, створив образ нескореного народу. Він автор праці

«Галицько-руські мелодії» (1906), сприяв піднесенню музичної куль-

тури, зокрема працюючи в музичному товаристві «Боян» і Вищому

музичному інституті ім. М. Лисенка.

Крім того, український музичний рух концентрувався в хорах і

музичних гуртках при різних товариствах та спеціальних музичних

установах. Серед них церковні хори, хорові та музичні гуртки куль-

турно-просвітніх товариств «Руська бесіда», «Просвіти» (у 1891 р.

до статуту внесли пункт про культивування музики і співу), «Муза»,

музичні гуртки парамілітарних товариств «Січ», «Сокіл» та «Пласт».

За межами Львова найактивнішими осередками музичного

життя були Стрий, Дрогобич, Станіславів та Коломия. До речі, у

Станіславові в 1902 р. було відкрито першу в Галичині українську

музичну школу.

На Буковині першим фаховим українським композитором був

С. Воробкевич (1836–1903). Він написав музику майже до сотні

власних віршованих творів, що й донині фігурують як народні пісні,

поклав на музику понад 20 віршів Т. Шевченка, І. Франка,

Ю. Федьковича, опрацьовував чимало народних пісень, створив по-

над 200 хорових композицій. 1877 р. він видав перший буковинсь-

кий альманах «Руська хата». Вірш С. Воробкевича «Мово рідна,

слово рідне», покладений на музику автором, став хрестоматійним.

Він створив чимало віршів та пісень для дітей («Рідна мова», «То

наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»). Після поїздки до

Києва (1874) C. Воробкевич написав два чоловічі хори «Цар-ріка

наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козак».

Світове визнання здобули славетні співаки О. Мишуга (1853–

1922), С. Крушельницька (1872–1952), М. Менцинський (1875–

1935). Відомий виконавець, тенор з Галичини О. Мишуга виступав

210 Розділ 6

на оперних сценах Львова, Києва, Варшави, Петербурга, Берліна,

Відня, Лондона. Мав дружні стосунки з відомими культурно-гро-

мадськими діячами Наддніпрянщини – М. Лисенком, М. Ста-

рицьким, родиною Косачів. Виступав популяризатором української

музики і пісні. Живучи за кордоном і успішно гастролюючи по

багатьох країнах світу, О. Мишуга віддавав великі кошти на роз-

виток національної культури, допомагаючи М. Павлику та І. Фран-

кові. Великі пожертви надавав музичному інституту ім. М. Лисенка

та робітничій бурсі у Львові.

Гордістю української культури є творчість видатної оперної

співачки С. Крушельницької. Після закінчення Львівської консерва-

торії (1893) вона стала солісткою оперного театру у Львові, під-

вищувала свою майстерність (школу бельканто) в Мілані, у Відні

вивчала оперну творчість Р. Вагнера, виступала в оперних театрах

Варшави, Санкт-Петербурга, Парижа, Неаполя, Генуї, Мілана та

інших міст світу. У 1894–1923 рр. майже щороку виступала з кон-

цертами у Львові, Тернополі, Стрию, Бережанах, Збаражі___________, Чернівцях

та інших містах. Товаришувала з І. Франком, М. Павликом, О. Ко-

билянською, М. Лисенком та багатьма іншими культурними діячами

Галичини і Наддніпрянщини.*

Тенор М. Менцинський, який закінчив Львівську консер-

ваторію, був найкращим у Європі виконавцем головних партій в

операх композитора Р. Вагнера. Взагалі у свій час він вважався

феноменом оперного співу. Виступав в оперних театрах Німеччини,

Швеції, Франції, Італії. М. Менцинський був щирим пропагандистом

української піснетворчості й музичної культури в кращих театрах

Європи.

* С. Крушельницька мала лірико-драматичне сопрано, її голос був фено-

менальним за силою звучання, величиною діапазону (брала близько трьох

октав), оригінальністю тембру, бездоганністю дикції, зрозумілим було кожне

слово, здавалося, що вона не співає, а говорить. У неї був колосальний

репертуар: 63 партії з 61 опери, сольні номери з творів кантатно-ораторіального

жанру, численні камерно-вокальні твори, опрацювання народних пісень, які

виконувала восьми мовами. Успіхи С. Крушельницької на оперних сценах світу

були успіхом і визнанням української музики й мистецтва.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 211

6.2.3. Архітектура, малярство та скульптура:

від класицизму до модерну

У архітектурі початок цього культурно-історичного періоду

позначений домінуванням класицизму. У Галичині сакральна архі-

тектура не зазнала якогось піднесення. Класицистичні храмові

споруди відсутні на Тернопільщині та Івано-Франківщині. Кілька

таких споруд збережено на Львівщині, дві з них – монастирські,

започатковані у XVIII ст., де поєднані риси пізнього бароко та

класицизму: Юр’ївська церква та келії Василіянського монастиря у

Червонограді і Воздвиженський костел у Новому Милятині.

Архітектура класицизму Львова не вирізнялась масштабністю

чи будь-яким творчо-оригінальним рішенням і, опинившись у складі

Австрійської монархії, була зорієнтована переважно на Відень.

Поступово Львів набував вигляду сучасного європейського міста.

Мода класицизму торкнулася фасадів будинків старого центру

Львова – площі Ринок. Чимало будинків перероблено із застосуван-

ням нової декорації на місці попередньої ренесансної або барокової.

До яскравих зразків класицизму Львова відноситься колишній

Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека НАН України ім. В. Сте-

фаника) – двоповерховий будинок складної конфігурації, асимет-

ричний у плані, центральний вхід представлений відкритою арочною

галереєю на коринфських півколонах першого поверху, завершеного

трикутним фронтоном. До його спорудження в 1827–1844 рр.

долучились архітектори П. Нобіле та Ю. Бем. Винятковою красою

наділений боковий вхід лівого крила, побудований у 1844 р. за

проектом Ю. Бема. Це висунутий вперед чотириколонний портик,

гармонійно пов’язаний з куполом старої каплиці.

Престижною спорудою Львова, в межах панівного стилю, була

ратуша, яку звели 1827–1835 рр. на місці старої, ще позначеної

готикою і ренесансом. Авторами проекту були львівські архітектори

Ю. Меркель, Ф. Трешер, А. Вондрашка. Чотириповерховий, квадрат-

ний у плані будинок, з внутрішнім двором і масивним ризалітом

центрального фасаду вирішений без будь-яких прикрас, у стриманих

формах класицизму.

У стилі класицизму в 1837–1842 рр. у Львові спорудили

міський театр (сьогодні Український академічний драматичний

212 Розділ 6

театр ім. М. Заньковецької). Театр будувався за проектом архітек-

тора Л. Піхля і вважався тоді одним з найбільших у Європі.

Крім цим пам’яток, до класицизму зараховують гробницю-

мавзолей (1812) родини Дунін-Борковських на Личаківському

кладовищі. Каплиця нагадує ідеальну форму античного храму.

До класичної скульптури Львова належать чотири скульптури

на пл. Ринок (Нептун, Амфітрита, Артеміда та Адоніс), що встанов-

лені в 1793 р. і втілюють ідеал вільної та прегарної людської

особистості (скул. Г. Вітвер). Це перші у Львові майже оголені нату-

ри. Шедевром Г. Вітвера вважається скорботний меморіальний

пам’ятник К. Яблоновської (1806 р.) в Катедральному соборі. У

стилі класицизму виконана чавунна ваза (1839 р., скул. Б. Тор-

вальдсен), що розташована на початку центральної алеї парку

ім. І. Франка у Львові.

В архітектурі складну стилістику розкрила еклектика*, стиль,

який понятійно часто підміняють визначенням стилізація. Проте, на

відміну від еклектики, стилізація запозичувала з мистецтва минулих

епох цілісність стилю, і така стилізація має узагальнену назву –

історизм. У будь-якому стилізованому творі наявна еклектичність,

що виконує другорядну роль. На думку авторів праці «Українське

мистецтво», другу половину ХІХ ст. правильніше буде характери-

зувати «періодом еклектики».

У Галичині, переважно у Львові, працювали вихованці Ві-

денської академії. Паралельно формується львівська група талано-

витих архітекторів, частина з яких стали професорами архітектур-

ного факультету політехніки у Львові. Їхні проекти плану забудови

міста почали перетворювати Львів у великий адміністративний і

культурний центр Галичини. Відтак, за час перебування в складі

Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської) імперії Львів дещо

втратив середньовічну замкненість і перетворився на європейське

місто з широкими бульварами, вулицями, багатоповерховими бу-

динками.**

* Еклектика – змішування, поєднання різних стилів, ідей, поглядів тощо.

** В останній чверті ХІХ – на початку ХХ ст. закінчилося формування

нового центру Львова: проспект Свободи, площа Адама Міцкевича, проспект

Тараса Шевченка (створений на місці давнього оборонного валу і русла р. Полт-

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 213

Упродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. група

львівських архітекторів збудували наймасштабніші споруди адмі-

ністративного, культурного, навчального призначення, переважно в

ренесансно-бароковому стильовому вирішенні.

У стильових нормах ренесансу та бароко за проектом архі-

тектора З. Горголевського (1845–1903) побудовано Оперний театр у

Львові (1897–1900), відкритий триарковою лоджією імпозантний

фасад, оздоблений фронтоном і численними алегоричними скульп-

турами П. Війтовича, А. Попеля, Т. Баронича, Ю. Марковського та

Ю. Белтовського. Окрасою сцени є декоративно-тематична завіса

«Парнас» відомого академіка малярства Г. Семирадського.

У стилі неоренесансу працював у Львові архітектор Ю. Гох-

бергер (1840–1905). Серед його проектів особливо вирізняється

грандіозна споруда Галицького крайового сейму (1877–1881), де

виступаючий портик з лоджією завершує аттик (тепер – Львівський

національний університет ім. І. Франка).

У стилі французького ренесансу побудовано палац Потоцьких

(1889–1890; арх. Ю. Цибульський).

У спорудах, проектованих Ю. Захаревичем, дотримано стильо-

вого монізму. Автор творчо поєднував у естетичному зовнішньому

вигляді споруди стильові особливості ренесансу з новими

містобудівними завданнями. Так він спроектував будинок Галицької

ощадної каси (1891; тепер – Музей етнографії та художнього про-

мислу), а в стилі високого відродження головний корпус Львівської

політехніки (1873–1877). Споруда політехніки акцентована висту-

паючим коринфським портиком.

Скульптор Л. Марконі, що доклав чимало зусиль до пластич-

ного оздоблення багатьох будівель, виступив як архітектор разом з

Ю. Яновським у спорудженні Художньо-промислового музею

(1895–1903; тепер – Національний музей). Будинку надані риси

пізнього ренесансу, що особливо стильово розкрито у вестибюлі та

сходовій клітці з верхнім світлом.

ви). Вали колись називали Гетьманськими, але після того як Полтву забе-

тонували і заховали в підземні колектори, тут був прокладений пішохідний

бульвар з посадженими обабіч каштанами та кленами. Місто швидко розрос-

талося в північно-західному і південному напрямку, з’явилися нові вулиці та

кілька площ.

214 Розділ 6

Зі зверненням до ренесансу і бароко збудовано готель «Жорж»

(1901) та Будинок учених (1897), проекти розробили віденські

архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер.

У неготичному стилі в 1903–1907 рр. за проектом архітектора

Т. Таловсько- го збудовано костел св. Єлизавети.

На Буковині нові архітектурні риси отримали Чернівці. У

середині ХІХ ст. у середовищі чернівецьких вірмен споруджено

церкву св. апостолів Петра і Павла (1869–1875). Архітектор Й. Глав-

ка оригінально поєднав елементи романського, візантійського і

готичного стилів. Справжньою візиткою віденської сецесії (модерн)

у Чернівцях стала будівля вокзалу (1906–1909). Найхарактернішою

ознакою модерну є облаштований у центральному об’ємі портал із

вітражами, каркас якого виготовлений зі сталі.

У стилі віденської сецесії в 1905 р., за проектом Г. Гельмера і

Ф. Фельнера, побудовано міський театр (сьогодні – Чернівецький

обласний український музично-драматичний театр ім. Ольги Ко-

билянської).

Справжньою архітектурною візитівкою Чернівців є резиденція

православних митрополитів Буковини і Далмації (1864–1882) –

автор проекту Й. Главці. Ансамбль резиденції складався з трьох

монументальних корпусів: головного, духовного й пресвітерії. Серед

приміщень головного корпусу незмінне захоплення викликає

Синодальний зал 100 м на 70 м, який оздоблений мармуром.

Модерна архітектура Західної України з урахуванням народ-

ного мистецтва гуцулів і бойків розвивалася досить успішно у

Львові, Кам’янці-Бузькій, Дрогобичі, Коломиї, Трускавці та інших

містах.

Модерн у Львові мав віденське забарвлення – сецесія, з

характерним перебільшенням декоративних прикрас: будинок

філармонії, 1907, арх. В. Садловський; торгова палата на проспекті

Т. Шевченка, 1907–1910, арх. А. Захаревич; будинок № 3 по вул.

Коперніка, 1909, арх. А. Захаревич та ін. Сецесія у Львові має значну

перевагу в архітектурі початку XX ст., що засвідчують вулиці

академіка Богомольця, академіка Павлова, Глибока, Валова та інші.

Ініціатором сецесії з національним забарвленням був архі-

тектор І. Левинський, який працював з архітекторами Т. Об-

мінським, О. Лушпинським, В. Нагірним. Він збудував виняткові за

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 215

красою споруди, прикрашені орнаментом і формами, запозиченими з

народного мистецтва й архітектури. Найкраща з них – споруда

страхового товариства «Дністер» у Львові (1905). Ця група

архітекторів спорудила в 1914–1916 рр. будинок Вищого музичного

інституту ім. М. Лисенка (тепер музичне училище). За проектом

І. Левинського в 1906–1908 рр. споруджено бурсу Українського

педагогічного товариства (тепер корпус Українського національного

лісотехнічного університету).

Серед пам’яток промислового будівництва Львова відзначимо

будівлю Головного вокзалу (1904; арх. В. Садловський). У його

спорудженні використали найкращі досягнення початку ХХ ст.:

електричне освітлення і вентиляція, центральне опалення, перші в

Україні електричні ліфти та матричні годинники. Це при тому, що у

місті, на момент відкриття вокзалу, працювала лише одна мало-

потужна електростанція. Одним з інженерних досягнень було ажур-

не перекриття перонів, яке завдяки нанесеній на нього емульсії

світилося вночі.

Відомою пам’яткою архітектури є Кам’яний міст у Ворохті

(1894–1895).

Академізм як напрям, співіснуючи з реалізмом, домінував у

скульптурі Галичини та Волині. У руслі академізму в Галичині й

Волині працювали Х. Сосновський, В. Бродський, К. Островський,

Л. Марконі, А. Попель, Т. Риґер, П. Війтович, С.-Р. Левандовський,

Г. Кузневич, М. Бринський та ін.

Традиційно академічний стиль характерний для творчості

Л. Марконі (1835–1899). Створена ним скульптурна група на

головному корпусі політехніки символізує інженерію, архітектуру,

механіку. За моделями Л. Марконі скульптор А. Попель виконав

алегоричні статуї – «Європа», «Азія», «Америка», «Африка». Вони

розміщені в нішах бокових фасадів львівського готелю «Жорж».

Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив

Т. Риґер (1841–1913). У 1880-х рр. виконав серію скульптур для

будинку Галицького крайового сейму. Центральний аттик фасаду

вінчає алегорична група із трьох фігур – «Галичина. Вісла. Дністер»

і дві композиції біля входу – «Праця», «Творчість».

Алегоричні скульптури П. Війтовича (1862–1936) «Торгівля» і

«Праця» прикрашають фасад Львівського залізничного вокзалу.

216 Розділ 6

Значний обсяг скульптурних робіт виконав для Оперного театру.

Серед них крилаті символічні бронзові фігури на центральному

фронтоні: «Геній трагедії», «Геній музики», «Слава».

До відомих скульпторів цієї доби належить М. Паращук

(1878–1963). Вагомим здобутком його творчості у співавторстві з

А. Попелем став високохудожній пам’ятник польському поетові

А. Міцкевичу (1905).* Крім того, він виконав скульптурні портрети

В. Стефаника, С. Людкевича (1906), Т. Шевченка (1912), І. Франка,

М. Лисенка (1913).

Малярство цієї доби розпочинає класицизм. Найпочесніше

місце належить художнику Л. Долинському (1745–1824). Художник

відмовляється від візантійського духу, таємничості атмосфери, кано-

нічності типажу, хоча ще зберігав іконографічну схему. У 1780-х рр.

Л. Долинський розписував собор св. Юра у Львові: образи «Хрис-

тос», «Богородиця», пророків та апостолів. У 1807–1810 рр.

здійснював оздоблення Успенської церкви Почаївського монастиря.

Ця діяльність охоплювала величезну кількість об’єктів: іконостас,

головний і бічні вівтарі, численні композиції на тему «чудес Христа»

та монастирських легенд. Л. Долинський працював у стилі кла-

сицизму, прагнучи до ясності та розуміння.

Романтизм у малярстві представлений переважно портретами.

Популярним був штамп, а не глибоке вивчення життя. На західно-

українських землях не зазнав диференціації лише портрет вищого

духовенства, зберігши станові й стильові риси ідеалу минулого

століття.

Романтичний період у Галичині ознаменувався влаштуванням

у Львові великих художніх виставок, які стали новим явищем у

культурному житті. Ці виставки відбулись в 1837 р. і 1847 р.

Починаючи з середини ХІХ ст., на західноукраїнських землях

розвивається реалістичне мистецтво. Фундатором цієї школи стали

українські художники К. Устиянович (1839–1903) і Т. Копис-

тинський (1844–1916). Їхня творчість охоплює церковні розписи,

композиції на старозавітні та євангельські теми, портрети, історичні

й побутові сцени, краєвиди. К. Устияновича хвилювала доля народу,

* А. Попель виконав центральну частину пам’ятника, а М. Паращук

колону та постамент.

Національно-культурне відродження кінця ХVIII – початку ХХ ст. 217

насамперед галицьких українців. Він намалював картину «Шевченко

на засланні», портрет «Юліан Лаврівський» та ін.

Кінець ХІХ ст. позначений втратою позицій академічного

напряму. Нові художні явища культивувалися в реформованій

Краківській академії красних мистецтв (1895), де вчилися І. Труш

(1869–1941), О. Новаківський (1872–1935), М. Сосенко (1875–1920)

та багато інших західноукраїнських митців.

На початку ХХ ст. провідне місце зайняв І. Труш. У 1898 р. у

Львові організував «Товариство для розвою руської штуки», а в

1905 р. організовує «Товариство прихильників української літерату-

ри, науки і штуки» та журнал «Артистичний вісник». Того ж року

ініціював відкриття першої художньої виставки у Львові. Для НТШ

намалював портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка,

Лесі Українки.

У 1913 р. до Львова переїхав український художник імп-

ресіоніст О. Новаківський. У 1913 р. заснував у Львові художню

школу, що стала відомим осередком малярської культури в Західній

Україні. До творів цього періоду належать картини «Діти» (1905),

«Коляда» (1907–10), «Весна» (1909), «Автопортрет» (1911) та ін.

Отже, з кінця ХVIII ст. і до початку ХХ ст. розвиток ук-

раїнської культури залежав від багатьох чинників: завершення

формування модерної української нації, ускладнення соціальної

структури, політизації суспільного життя, посилення тиску дер-

жавних структур, переплетення з культурними впливами інших

народів (поляків, австрійців, росіян та інших) тощо. Всі ці чинники

залишили помітний відбиток у культурі цього періоду. Попри це

українська культура в межах двох імперій розвивається як культура

одного народу. Позитивні зрушення відбулися в галузі освіти. Проте

відсоток неписьменного населення на українських землях залишався

ще доволі високим, до того ж надто відчутними в освітній галузі

були асиміляційні процеси – русифікація, полонізація, румунізація

та мадяризація. У сфері науки позитивні зрушення йшли по лінії

концентрації інтелектуального потенціалу в наукових центрах і

товариствах, координації досліджень, ефективного обміну інфор-

мацією. Це, своєю чергою, дало можливість вченим, які працювали в

Україні досягти світового рівня. Розвиток літератури характе-

218 Розділ 6

ризується різноманітністю художніх напрямів, індивідуальних

стилів письменства, появою нових тем і проблематики, усклад-

ненням художніх форм, політизацією літературної творчості тощо. В

українському театрі цієї доби уживаються тенденції побутовізму,

романтизму, сентименталізму, реалізму тощо. Формується школа

режисури та акторської гри, виникають театральні аматорські

колективи, з’являються високохудожні драматичні твори. У музиці

та живописі стверджуються принципи романтизму, реалізму та

народності, а в архітектурі розвинулись класицизм, еклектика та

модерн. Отже, незважаючи на територіальну роз’єднаність, українсь-

кий народ у ХІХ – на початку XX ст. розвивав національну куль-

туру, утверджував свою самобутність та засвідчував причетність до

європейського цивілізаційного простору.

Питання для самоконтролю

1. Особливості національного культурно-історичного розвитку на

українських землях у складі Російської імперії.

2. Особливості національного культурно-історичного розвитку на

українських землях у складі Австро-Угорської імперії.

3. Стан загальної освіти серед українського населення Росії.

Дата добавления: 2015-01-03