Основні тенденції розвитку культури зарубіжжя

РОЗДІЛ 5. КУЛЬТУРА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Пізнє Середньовіччя — XVI — перша половина XVII ст.

Розглядаючи основні тенденції культурного поступу Європи та східно­слов'янських народів у період Середньовіччя, слід наголосити на до­волі повільному але поступальному темпі розвитку освіти, науки, тех­нологічних змін, при незмінному теократичному сприйнятті життя. Символами цієї доби стали лицар у латах, селянин, прикутий до землі в маєтку свого пана, ченці й черниці на молитві в монастирях тощо.

В Європі період раннього Середньовіччя був позначений ледь поміт­ним культурним піднесенням (дещо вагомішими ці процеси були на Сході у Візантії). Починаючи з XI ст., яке вважається в європейській історії переломним, культурний розвиток значно посилюється.

Культура народів Західної Європи. Середньовічна культура тісно пов'язана з католицькою церквою, надзвичайно вагомою політичною і владною силою, що своїм авторитетом освячувала існуючий лад і була його духовним поводирем. Вплив церкви відчувався в усіх галузях культури: в науці й освіті, літературі та мистецтві, у побутовій культурі та поведінці людини.

Провідною рисою світогляду цієї доби був релігійний аскетизм. Він де­кларувався з церковних і університетських кафедр, був обов'язковим еле­ментом середньовічної культури. Згідно з ним світ навколо людини і вона

сама є втіленням гріха та зла. Звідси життєве кредо кожного від коронова­ної до пересічної особи — постійна щоденна боротьба з цим гріхом та підготовка до житгя вічного. Люди виховувались і жили в цьому дусі. По­ширеними були пости, покаяння, носіння власяниць та веригів, чернецт­во. Водночас слід зауважити, що впливовість церкви в часи розквіту, а особ­ливо в часи пізнього Середньовіччя дещо зменшується. З розвитком про­дуктивних сил, появою бюргерства відбувається пожвавлення культури, яка все більше набирає рис світського характеру, що приведе в майбутньому до культури Відродження.

Народи Європи в основному сприймали християнську віру хрещен­ням їх вождів і дружин. Християнська теологія становила досить цілісну систему уявлень про Всесвіт, природу, людину. Бог уявлявся гранді­озною космічною силою, що несе відповідальність за сталість небес­них і соціальних сфер. У народній уяві Бог був тією силою, що поси­лала дощі або засуху, мороз чи тепло, пошесті тощо. Мовою учених-теологів і простих людей, переважна більшість яких не мала освіти, висловлювалось практично те саме. Згідно з тодішніми уявленнями власна неконформістська поведінка порушувала порядок природи — загрожувала розладом суспільної стабільності та ритмів природи, тобто спричиняла катастрофічні наслідки. Якщо хтось не приймав віру більшості, він не вписувався в існуючий соціальний устрій, був своє­рідним ізгоєм, оголошувався єретиком та ін.

Як уже зазначалося, європейські народи в часи Середньовіччя були ма-лоосвіченими. Шкіл було небагато, і в основному вони зосереджувалися при монастирях та церквах, при єпископських кафедрах, але значення їх відчувалося. Школа зберігала елементи античної культури, передавала їх наступним поколінням, поширювала знання. Існувало три види шкіл: нижчі, середні, вищі. Нижчі мали на меті підготовку суто духовних осіб — кліриків. Тому основна увага приділялась вивченню латині, молитов, са­мому процесу богослужіння. Середні школи здебільшого існували при єпископських кафедрах, вивчали сім "вільних мистецтв" — граматику, ри­торику, діалектику, або логіку, арифметику, геометрію (до якої входила і географія), астрономію та музику. Перші три науки становили так званий тривіум, останні — квадривіум. Вищі школи в XI—XIV ст. також перед­бачали вивчення "вільних мистецтв", де ці дисципліни становили зміст ви­кладання на молодших факультетах.

Вища школа спочатку називалася "загальною наукою" (від лат. studia ge-neralia), згодом цю назву замінить інша — університет (від лат. univeritas — "община", "корпорація", "сукупність"). Роль університетських центрів у часи раннього Середньовіччя відігравали вищі школи — Болонська, що спеціалізувалась на вивченні й пропаганді римського права, Салернська медична, культурні та освітні центри в Іспанії та на Сіцілії. Згодом універ­ситети поширюються по всій Європі.

Вже в першій половині XII ст. було засновано Паризький університет, що існував як "вільна школа". Крім нього, були Оксфордський і Кембри­джський в Англії, Саламанкський в Іспанії, Неаполітанський в Італії, засно­вані в XIII ст. У XIV ст. були відкриті університети в Празі, Кракові, Гейдель­берзі, Ерфурті, Кельні. У XV ст. кількість університетів швидко зростає. На початку XVI ст. в Європі їх уже налічувалось понад 60. Практично всі вони діяли із санкції і за підтримки римської курії.

Студенти об'єднувалися в організації — земляцтва. Навчання в універ­ситетах відбувалося у формі професорських лекцій і публічних диспутів, у яких брали участь викладачі, студенти та всі бажаючі, проводилось латин­ською мовою і було дуже складним для засвоєння. Тому лише третина студен­тів отримувала ступінь бакалавра і тільки кожен шістнадцятий — магістра. Університети були незалежними від місцевої влади, мали свій статут, суд тощо. Середньовічний університет складався щонайбільше з чотирьох факультетів: молодшого (артистичного, де вивчались "вільні мистецтва') і трьох старших (богословського, правового, медичного).

Наука Середньовіччя мала чіткий світоглядний імператив, обґрунто­вувала існування Бога, була в основному книжною справою, спира­лась певною мірою на абстрактне мислення і мала передусім гума­нітарне спрямування. Мета наукового пошуку цієї доби — зрозуміти світ таким, яким він є. Науковці користувались методами спостере­ження і дуже рідко експериментували. Щодо цього середньовічна наука була антиподом тогочасної техніки. Остання була спочатку носієм руху перетворення, що пізніше, в XVI—XVII ст., став домінуючим і в науці. Ці процеси виражені у висловлюванні відомого вченого Бене-дикта Нурсійського "Ora el labora — техніка облагороджує працю, а праця — життя"².

Середньовічна наука отримала назву схоластика (від лат. shola). Найяс­кравішим її прояв був у головній науці Середньовіччя — богослов'ї. Про­відною її рисою було не відкриття нового, а лише тлумачення та система­тизація того, що було основою християнства — Святого письма, спираю­чись на творчість античних філософів, головним чином Арістотеля. Від античної філософії схоласти запозичили також форму логічного викладу у вигляді складних міркувань та висновків. У ранній період свого розвитку схоластика як науковий рух, що охопив більшість країн, мала певне пози­тивне значення.

Насамперед схоласти після тривалої перерви відновили вивчення ан­тичної філософської спадщини, звернулися, особливо в XII—XIII ст, до найважливіших проблем пізнання. Були відновлені давні суперечки ідеа­лістів (Платон та його школа) з матеріалістами (Арістотель, Демокріт,

Епікур, Лукрецій). Нарешті, багато схоластів були універсальними вчени­ми, займалися вивченням усіх доступних тоді наук.

Найвідомішими схоластами були П'єр Абеляр (1079—1142), який відіграв значну роль у заснуванні Паризького університету; Альберт Ве­ликий (1207/1193—1280) — німецький учений, богослов, автор бага­тьох творів природничого характеру; Фома Аквінський (1225—1274) — відомий своєю працею "Сума теології", що була своєрідною енциклопе­дією середньовічного світогляду і висвітлювала в тогочасному розумінні всі питання природи і суспільства; Роджер Бекон (1214—1294) — уче­ний, чернець францисканського ордену, професор Оксфордського уні­верситету, наполягав на потребі дослідного вивчення природи. В його тво­рах, головним з яких була "Велика праця", він висуває ряд незвичайних здогадів, винаходить рецепт пороху, мріє про літальні апарати, підйомні крани та ін. Його творам церква оголосила анафему, а сам він 14 років провів в ув'язненні¹.

З огляду на поступове накопичення знань виникла потреба в енцикло­педичних узагальненнях. Серед них найбільше поширення мали "Велике дзеркало" (1264 р.) Вінсента де Бове і "Велика праця" (1268 р.) Роджера Бекон а.

У Середні віки існував й інший науковий напрямок, антипод схоласти­ки — містика. Спочатку вона послідовно сформувалась у XII ст. в авгус-тинському монастирі Сен-Віктор у Парижі, а згодом поширилася в Європі. Містики відкидали необхідність тлумачення і логічного підтвердження засад віри, вважаючи, що релігійні положення повинні засвоюватися ви­ключно шляхом "спостереження", тобто "молитов і благочестивих роз­думів", без допомоги будь-якої "язичеської науки". У цьому вони були пев­ним тормозом наукового поступу. Проте серед них було багато мислителів, які у своїх "спогляданнях" та "роздумах" критично ставилися до основ феодалізму, відкидали його "вічність" і передбачали близькість "нових часів". Серед відомих містиків слід згадати Бонавентуру (бл. 1199—1274), автора впливової праці "Шлях душі до Бога", Волтера Гілкона з "Драбиною досконалості", Томаса Гемеркена, відомого як Томас Кемпійський (1380— 1471), з працею "Наслідування Хреста".

Дослідники середньовічної науки виділяють у ній чотири основних напрями. Перший — фізико-космологічний, ядром якого було вчен­ня про рух. Другий — вчення про світло, в рамках якого будувалась модель Всесвіту. Третій — науки про живе, про душу, що розгляда­лась як принцип та джерело і рослинного, і тваринного, і розумного життя.

Четвертий — комплекс астролого-медичних знань, до якого певною мірою належало вчення про мінерали. Особливим напрямом науко-

вого пошуку була алхімія, цей специфічний феномен середньовічної культури, оточений ореолом містики. Алхіміки, які далеко випереджа­ли тогочасних фізиків і хіміків, першими намагалися поєднати гума­нітарні пріоритети середньовічної науки з потребами природничого пізнання світу. Пошуки золота, "філософського каменя", "еліксиру довголіття" та інших "восьми речей алхімії" супроводжувалися мате­матичними розрахунками, фізико-хімічними дослідами, що збагачу­вало як самих експериментаторів, так і науку в цілому.

Під впливом шкільної та університетської освіти з'являється і швидко поширюється література на церковні та світські теми. Особливе місце в ній посідала поезія вагантів (мандрівних акторів), що з'явилась у Північній Італії, Франції, Німеччині.

Носіями поезії вагантів були студенти, школярі, іноді збіднілі лицарі. Ця вільнодумна бешкетна поезія, тісно пов'язана з традиціями латинської поезії, була своєрідним протестом проти пороків сучасного їй світу та аскетичних ідеалів церкви. Вона викривала лицемірство, обман, розпусту, продажність єпископів та чепців, оспівувала молодість, здоров'я, вільне життя, кохання:

Кинемо всі премудрості, набік вчення.

насолоджуватись в юності — наше призначення.

Культ кохання, який поширився в Західній Європі з часів хрестових походів, зайняв чільне місце у творчості трубадурів-менестрелів. Цей на­прямок лицарської поезії виник на півдні Франції, а згодом поширився на всю Європу. Склад трубадурів був досить строкатим: королі і лицарі, фео­дали і простолюдини, а прославляли вони кохання, культ служіння "Пре­красній Дамі", висловлювали скорботу по загиблому другу та ін.

Поряд з поезією з'являються лицарські романи, в основі сюжету яких лежали неймовірні лицарські пригоди, турніри, хрестові походи, риста-лища тощо. "Воювати і кохати!" — таким було життєве кредо лицаря. А ще захищати слабкого, вдів і сиріт, вірно служити сюзерену, всюди шукати слави і відзнаки. Загибель — звичайний кінець його життєвого шляху, бо герою тієї доби не личив образ немічного старця. Найвідомішими є цик­ли романів про британського короля Артура і Амадіса Галльського, якими зачитувались у Середньовіччі і які читаються з великою цікавістю і сьо­годні. Нарешті, герой лицарських романів — це знаменитий Дон Жуан, лицар-гультяй, порушник сімейного спокою, моральних і релігійних норм. Його образ став основою для численних літературних творів Мольєра, Байрона, Пушкіна, Лесі Українки. Широкою популярністю користувались і так звані куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, фантастичними країнами. Серед них насамперед слід назвати твір французького поета Кретьєна де Труа про Трістана та Ізольду, чисті та трагічні почуття яких, а також конфлікт між почуттями та обов'язком зацікавили багатьох поетів та ро­маністів. До нас дійшли численні варіанти цього твору всіма європейсь­кими мовами.

Під впливом куртуазної літератури формується стилізований кодекс поведінки закоханих, викладений у 31 статті "Мистецтва чесного кохан­ня" Андреуса Капелана (XIII ст). Одночасно європейське суспільство формує етичні та естетичні норми поведінки, з'являються писані наста­нови. Найдавніший такий посібник — "Нові настанови" Туго Сен- Вікторського (пом. 1141 р.) призначався в основному клірикам. Ба­варські "Двірські манери", приписувані поету-мінезингеру Тангейзерові (бл. 1205—1270), призначалися вже для "неотесаних" придворних. Ця практика продовжувалася й пізніше

Хрестові походи, крім поширення рицарської культури, сприяли роз­витку західноєвропейських міст як економічних і культурних центрів. Не­від'ємною часткою побутової міської культури від цього часу стають мило, шовкова білизна, ліки, східні фрукти та вина, технічні винаходи тощо. Розвиток міст у свою чергу сприяє поширенню музичного й театраль­ного мистецтва, світської літератури, які відображали культурні зацікав­лення бюргерства.

Найбільш поширеним у Середньовіччі жанром міської літератури були фабліо — невеликі віршовані оповідання на побутові теми сатирико-гу-мористичного спрямування. З пісенної творчості виділяються балади — історичні, героїчні, любовні тощо.

У містах зароджується і середньовічний театр, спочатку у вигляді містерій, тобто драматичних сцен на біблійні сюжети. Згодом до них все більше залучається побутовий матеріал, переважно комічно-сатиричного спрямування (фарс). Міщани, подібно до лицарів, полюбляли масові розва­ги у вигляді видовищних карнавалів з яскравими маскарадами, пов'язаних зі святкуванням дня святого покровителя міста, якоюсь визначною подією чи святою реліквією. Яскраво й весело відзначались також дні ремісничих цехів.

Народна творчість була представлена в основному у вигляді словесно­го і пісенного фольклору. Він був записаний і дійшов до нас у різних текс­тах латинською і національними мовами; передавався усно від покоління до покоління та органічно увійшов у літературні твори. Це різноманітні пісні — любовні, застольні, весільні, поховальні й численні народні казки, саги, загадки, прислів'я тощо. Народний епос відображав історію народу, його побут, настрої, бажання.

Своєрідним видом народної творчості були народні балади. Особ­ливо багато їх збереглося в Німеччині, Англії та Шотландії. Герої народ­них сказань — воїни-захисники. Найвідомішими пам'ятками героїчного епосу є "Пісня про Роланда" (1100), "Пісня про Нібелунгів", "Пісня про мого Сіда" (1140) та ін.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, слід підкрес­лити його стильові особливості, які найбільш яскраво виявилися в цер­ковній архітектурі, скульптурі, живопису. Формула "Мистецтво — Біблія для неписьменних" зберігала значення впродовж століть. Головним завданням майстра було втілення в камені, на полотні божественного начала в різних його проявах, а з усіх почуттів людини перевага віддавалася стражданню, бо за Святим вченням саме воно є вогнем, що очищає душу.

За імператора Карла Великого (742—814) сформувався романський стиль: церкви та світські будівлі (в основному замки) нагадують фортеці з малими й вузькими вікнами, масивними вежами. Зовні їх інколи при­крашали невибагливими геометричними рельєфами, а всередині стіни часто не мали ніякого покриття, крім важких вишитих шовком килимів (гобеленів), але поступово, з появою стійких фарб, що, до речі, було од­нією з алхімічних таємниць, розвиваються фресковий живопис та іко­нопис. Все багатство скульптурних зображень церков зосереджувалось на головному фасаді й у середині вівтаря. У цілому воно демонструвало церковну могутність, велич духу і породжувало в людині усвідомлення власного безсилля. З пам'яток романської архітектури найбільш відомі собори в Пуатьє та Арлє у Франції, у Шпейєрі, Вормсі, Майнці, Аахені — в Німеччині.

Кінець XII — початок XIII ст. були позначені важливими змінами в Європі; посилилась могутність великих монархів, об'єднувались дрібні держави, монастирі втрачали свій беззастережний вплив, виникали міські общини з їх самоврядуванням — все це сприяло пробудженню народної свідомості, народного духу, всіх сфер життя суспільства і насамперед ми­стецтва, архітектури, що знайшло відображення в новому художньому стилі — готичному.

Готика — це характерне устремління споруди вгору, зокрема за раху­нок гострих стрільчастих шпилів, це вітражі — великі вікна з кольоро­вим, мальовничо розписаним склом, це численні арки, багатство скульп­тури, оздоб. Такі елементи надають готичним спорудам динамічності, величі. Пам'ятками цього стилю є собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам), Лондонське Вестмінстерське аббатство, Міланський собор в Італії, Краківський у Польщі та ін. Крім культових споруд цього стилю відомі й громадські — міська ратуша в Брюсселі, королівський палац в Амбуазьє (Франція) та ін.

Крім романського і готичного стилів, середньовічна європейська архі­тектура представлена ще двома стилями-, арабським (мавританським) в Іспанії та візантійським (Італія, Візантія).

Отже, розвиток культури європейського Середньовіччя дав нове коло ідей та образів, сформулював нові естетичні ідеали та художні прийоми, було піднято на новий щабель духовні сили людини, започатковано гума­ністичний світогляд.

Культура Візантії. Особливе місце в історії європейської і загалом світової культури доби Середньовіччя належить візантійській культурі. Після падіння Західної Римської імперії концепція світового волода­рювання, традиції античної культури переходять у східну частину Римсь­кої імперії, яка згодом дістала назву Візантійської (за давньою на­звою її столиці Візантії). Незважаючи на те, що тут відбулися глибокі соціальні зрушення, оновлення суспільного ладу, для візантійської культури навіть доби раннього Середньовіччя характерні урочистість, пишність, шляхетність, витонченість думки та форми. Увібравши в себе спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, Візантія стала центром своєрідної і блискучої культури, а за рівнем розвитку освіти, духовного життя без сумніву була попереду всіх країн Європи. Незважаючи на зростання християнського впливу, тут ніколи не згасала світська художня творчість.

У православній християнській ідеології, що була панівною в суспільстві, виділялись дві течії: аристократична, пов'язана з пануючою церквою та імператорським двором, і народна, що виросла з єресей і корінням сяга­ла в релігійно-етичні уявлення народних мас. Звідси напруженість ду­ховного життя Візантії, дивовижна суміш язичеських і християнських ідей, образів, уявлень.

Аналізуючи культурні надбання народів Візантії, слід зупинитись на досягненнях юридичної думки, оскільки саме тут, у сфері цивільного і кри­мінального права, значно сильніше і довше, ніж на Заході, відчувався вплив римських юридичних норм. Саме у Візантії було кодифіковано в VI ст. імпе­ратором Юстиніаном римське право, яке отримало назву "храма право­вої науки", завершено розробку теорії права, набули остаточного теоре­тичного оформлення такі юридичні поняття, як "право", "закон", "звичай"; уточнено відмінність між приватним і публічним правом; визначено нор­ми кримінального права і процесу, закладено основи міжнародного пра­ва. Завдяки цьому здобутки римської юстиції змогли стати надбанням юристів Середньовіччя й Нового часу.

У Візантії були значні досягнення в царині освіти й науки. Взагалі, як для тих часів, Візантія була досить освічена країна — десята частина насе­лення була письменною, у кожному місті були школи, але тільки Констан­тинополю дозволялося мати вищі школи, які, як і на Заході, поділялися на "тривіум" та "квадривіум". Значним був вплив Стародавньої Греції у філо­софії, науці, мистецтві, музиці. У період раннього Середньовіччя підтри­мувалися старі наукові центри (Афіни, Александрія, Бейрут, Газа), а пізніше виник новий — Константинополь, з його відомим у Середні віки універси­тетом.

До найвидатніших візантійських вчених доби раннього Середньовіч­чя, які займалися вивченням природничих наук, належать математики-механіки Ісидор Мілетський та Анфімій Тралльський, які були голов­ними будівничими знаменитого собору святої Софії у Константинополі.

Загалом розвиток математики, астрономії, інших природничих наук підпорядковувався розвитку ремесел, торгівлі, мореплаванню, війнам.

Особливо плодотворною діяльністю відзначився енциклопедист Лев (Леон) Математик (XI ст.). Йому належить реформа традиційних літер­них позначень числових величин, що давала змогу здійснювати розрахун­ки, аналогічні тим, що в арабській алгебрі. Він прославився сам і просла­вив свою країну багатьма винаходами. Так, приймальну залу резиденції візантійських імператорів прикрашали статуї левів, що вражали своїм гуч­ним риком, фігури птахів, які співали й літали, та інші унікальні механізми. Все це діяло за допомогою енергії води. Розрахування Леоном Математи­ком косого вітрила та світлового телеграфу значно поліпшило мореплав­ство. З його ініціативи було відроджено вищу Магнаврську школу, яку в 1045 р. було реформовано в Константинопольський університет.

Тсограф Козьмаїндикоплавт у "Християнській топографії"" намагав­ся переглянути систему Птолемея. Його геоцентричні погляди на Всесвіт мали великий вплив на географічні уявлення європейців та народів Сходу майже до XV ст. У середині VI ст. географ Касторій уклав першу в Європі карту шляхів від Британських островів до о. Цейлон.

Візантійська філософія, на відміну від схоластики, ґрунтувалась на вив­ченні та коментуванні античних філософських вчень усіх шкіл і напрямів. Починаючи з XI ст. у ній посилюється вплив двох тенденцій.

Перша тенденція позначена інтересом до проблем зовнішнього світу, його будови, вірою в людський розум, протистоянням різним формам ас­кетизму. Найвидатнішим представником цього напряму був Михаїл Пселл ( 1018— 1079(96)) — філософ, історик, юрист, філолог, який оголосив філо­софію наукою. Його "Логіка" стала відомою в усіх країнах Європи. Пізніше представники раціоналізму і релігійного вільнодумства були засуджені церквою, а їхні праці спалені. Друга, яку, зокрема, відобразили у своїх тво­рах релігійні аскети і містики Симеон Новий Богословів Григорій Па-лама ( 1296— 1359), в основному скеровувалась на внутрішній світ люди­ни, вдосконалення її в дусі християнської етики, покірливості.

Значних успіхів досягла історична наука. Праці відомих візантійських істориків за характером викладу матеріалу, багатством образів продов­жували грецьку традицію Геродота, Фукідіда, Полібія. Найбільш відомими істориками були Прокопій Кесарійський (490—562), Петро Патрикій, Агафій (536—582), Іоани Молола (491—578) та ін. У їхніх працях зосе­реджувався матеріал як з історії самої Візантії, так і історико-географічний матеріал про сусідні народи і країни, у тому числі й про наших предків.

Визначним надбанням історичної науки є праці Прокопія Кесарійсь-кого, який вперше в історичній науці, на прикладі правління імператора Юстиніана, показав, що історій може бути дві: одна — офіційно-апофеоз­на, а друга — реально-критична. Новим явищем була й творчість Іоанна Малали, автора першої "Всесвітньої хроніки" (у 18 книгах). Малала впер­ше перетворює суху до нього історичну науку на своєрідну захоплюючу

розповідь, де язичницькі, біблійні сюжети тісно переплітаються з реаль­ними історичними подіями і фактами. Саме твори Малали стали взірцем для наслідування істориків Сходу і Заходу.

Паралельно з історіографією розвивався у Візантії специфічний се­редньовічний жанр історичного твору — хронографія. Основополож­ником її став кесарійський єпископ Євсевій (260/265—338/339), який вперше зробив широкий огляд історичних подій. Серед хронографій ви­діляються "Хроніка Георгія Амартола", "Хроніка Георгія Сінкелла", "Історія іудейської війни" Йосифа Флавія та ін. А за наказом імператора Констан-тина VII Багрянородного (905—959) у Візантії вперше була створена істо­рична енциклопедія.

Цікавою і самобутньою була візантійська церковна і світська літерату­ра. З творів церковної літератури виділяється поезія гімнів. Найбільш відо­мими її представниками були Роман Сладкоспівець (кінець V ст. —560), який написав близько тисячі гімнів, імператор Юстиніан (482—565), патріарх Константинопольський Сергій, якому належить один із шедеврів світової культури — акафіст Богородиці.

Кращими церковними письменниками, вихованими в язичницьких школах на античних традиціях, були Афанасій Александрійський, Василь Кесарійський, Григорій Назіанзін (Богослов), Іоанн (Златоуст).

Візантійська світська література успадкувала багато чого від елліністич­ної літератури. Найбільш відомі твори цього жанру — повість про Алек-сандра Македонського невідомого автора, в якій чудово поєднані біогра­фія відомого діяча з казковими пригодами й героями, та численні любов­но-еротичні романи: "Ефіопіки" Геліодора (про Тіогена та Харіклею), Ахіл-ла Татія (про Кліторфона і Левкіппу), Лонга (про Дафніса і Хлою) тощо. Останній вважається найкращим зразком такого виду творчості того часу. До образів Лонга звертались художники, скульптори, композитори різних часів і народів. Взагалі ці романи мали великий вплив на європейських письменників XVII—XVIII ст., на так звану галантну літературу.

Слід зазначити, що античні традиції у Візантії ніколи не переривались і в часи пізнього Середньовіччя стали тяжкими оковами, що прикували візантійське мистецтво до минулого. Імператори, хто б вони не були за національністю, хотіли бути обов'язково автократами "ромеїв" (тобто рим­лян), вимагали від живописців, архітекторів, щоб вони рівнялись на величні пам'ятки Римської імперії, що, природно, в нових історичних та культур­них умовах призводило до естетичного зубожіння.

Найвидатнішою пам'яткою візантійської архітектури є храм святої Софії в Константинополі, споруджений у 532—537 рр. У галузі живопису Візантія знаменита технікою мозаїки, художніми мініатюрами, фрескови­ми розписами храмів, іконописом.

З другої половини XII ст. з'являється так зване мистецтво Палео-логів, пізньовізантійського "третього розквіту", яке в часі та за своїм змістом збігається із західним готичним мистецтвом.

У часи пізнього Середньовіччя Візантія переживає незвичний злет містицизму, аскетизму й відчуженості від житгя. Поряд з широкими знан­нями астрономії, вмінням застосовувати медичний наркоз уживалися най-химерніші забобони. Проте проповіді аскетизму й анахоретства не супе­речили хабарництву, яке вважалося нормою суспільних відносин.

Візантійська культура мала величезний вплив на розвиток культур багатьох народів. Найінтенсивнішим він був у країнах, де утвердилось православ'я — у Болгарії та Сербії, Грузії та Київській Русі, а також у Вірменії. Візантійський вплив виявлявся в релігії, філософії, суспільній думці, писемності, освіті, праві. Отже, Візантія була своєрідним гео­графічним і культурним мостом між Сходом і Заходом, між античніс­тю і середньовічною культурою.

Культура народів Сходу. Аналізуючи здобутки народів Сходу в часи Середньовіччя, слід передусім звернути увагу на культурний розвиток Ки­таю, внесок якого у світову культуру був досить значним.

Китайські вчені добре знали математик)', астрономію, географію, книго­друкування. Тут було винайдено компас і порох. Уже в VIII ст. була заснована Ханьлинська академія наук, найдавніший у світі державний науковий за­клад, існувала низка вищих шкіл. Китайська порцеляна, вироби з металу, шовку, бавовни були відомі практично в усіх країнах Сходу. В XI ст. у Китаї налічувалось близько 2 тис. міст, а деякі з них мали вже до мільйона жи­телів. Китай у добу Середньовіччя багато зробив для розвитку літератури, живопису, архітектури. З початку VIII ст. почала виходити урядова газета "Столичний вісник", яка проіснувала до початку XX ст.

Культура арабомовного Сходу була досить вагомою для свого часу. Ара­би досягли значних успіхів у розвитку природничих наук, у медицині. Удос­коналення ними системи числення, коріння якої сягає Стародавньої Індії, введення до неї знаку "0" привели до появи нової математичної науки — алгебри, що дало можливість відтворювати на папері цифрами будь-які числа. Одним із засновників алгебри є математик з Хіви аль-Хорезмі. Саме він розробив низку прийомів розв'язання алгебраїчних рівнянь, якими користуються по сьогодні, поняття алгоритму, ряду тригонометричних функцій, поняття сферичної тригонометрії тощо.

Надзвичайним був внесок арабомовних народів у розвиток медицини. Знаменитим у всьому світі став лікар і фізіолог Ібн-Сїна (Авіценна) (980— 1037), таджик за національністю, який проживав у державі Саманідів. Аві­ценна — автор численних книжок з медицини, фізики, філософії. Головна з них — "Канон лікарської науки" — була перекладена латиною і стала на­стільною книгою лікарів світу до кінця XVI ст. Розвиток офтальмології і поєднання з нею досягнень оптики привели до винайдення окулярів. Відо­мий хірург аз-Захраві поклав початок ілюстрованим працям з хірургії, винайшов нитки для хірургічних швів, уперше застосував антисептичні

засоби, розробив близько 200 хірургічних інструментів. Сучасний світ зобов'язаний арабським лікарям за створення фармакології, водо- і психо­терапії, лікувальних дієт тощо.

У середовищі арабських вчених виникає ідея енциклопедизму. Одну з перших ісламських енциклопедій (у формі 51 книг) уклали члени містично-релігійного товариства "Брати чистоти і друзі вірності" у середині X ст. Відомими енциклопедистами були — "князь вчених" Ібн-Сіна, автор 273 трактатів з філософії, медицини та всіх відомих йому наук, і аль-Біруні, який вперше висунув ідею "рівноправності" геоцентричної та геліоцент­ричної моделей світу, а також автор праць з мінералогії.

Величними пам'ятками арабської культури є книга казок "Тисяча і одна ніч" (XII ст.) і героїчна поема Фірдоусі (бл. 940—1020) "Шахнаме" ("Кни­га царів"), яка має 60 тис. віршів, де автор широко використав народну творчість.

Багато арабських мандрівників — Ібн-Даст (друга половина IX — по­чаток X ст.),Ібн-Фадлан (кінець X — початок XI ст.) та ін. побували в сло­в'янських державах, залишивши цікаві записи про східних слов'ян IX та X ст., описи життя і побуту інших європейських народів.

Отже, розвиток культури в часи Середньовіччя був поступальним, і незважаючи на своєрідність поступу, на певні відступи, культурна творчість народів мала великі здобутки в царині науки, освіти, філо­софії, мистецтві. З її глибин виросла блискуча культура епохи Відрод­ження.

Дата добавления: 2014-12-24