Желаю вам успеха и удачи в дальнейших зараотках. . . 51 страница

Другим традиційним центром залучення іноземців є Канада. В останні роки вона надає 200 тис. імміграційних віз. При в’їзді в країну перевага надається таким чинникам, як возз’єднання сімей, гуманне ставлення до біженців, досягнення соціальних, економічних, демографічних проблем Канади. Такі принципи лежать в основі канадського законодавства з регулювання міграції. Це передбачає насамперед дозвіл на в’їзд висококваліфікованих спеціалістів і молоді, здатної покращати демографічну ситуацію в районах Півночі.

В останнє десятиліття до традиційних центрів тяжіння іммігрантів приєдналася Західна Європа. Не зважаючи на значні обмеження щодо притоку іноземців, передбачені Шенгенською угодою 1985 р. і Маастрихтською угодою 1992 р., на територію регіону офіційним шляхом щорічно потрапляє майже 2 млн іноземців. Це суттєво перевищує аналогічний показник США.

Головні імміграційні центри цього регіону: Німеччина, Франція, Велика Британія, Швейцарія, Бельгія, Португалія, Швеція, Нідерланди. Відчутна частка іммігрантів_українців. Нашим співвітчизникам за кордоном важко і складно підтвердити свою дипломну кваліфікацію через неузгодженість українського та європейського законодавств щодо освіти, прав мігрантів, недостатнє знання іноземних мов тощо. За цих умов українцям часто доводиться найматися на малокваліфіковану роботу (робітниками будівництв, хімічних підприємств, покоївками, вихователями дітей, танцівницями в розважальному бізнесі або обслуговувати замовлення сексу). Визначальним чинником вибору сфери зайнятості за кордоном виступає заробітна плата. При цьому іммігранти переважно керуються правилом: гідна зарплата – це гідна праця, забуваючи про те, що «гідна праця забезпечується гідною зарплатою». Іноземні роботодавці зацікавлені в найманні саме наших співвітчизників, тому що вони працьовиті, вміють домовлятися, добрі виконавці, відповідальні робітники й не дуже вимогливі в побуті.

На початку ХХI ст. значно зросла роль Росії, передусім Москви, у забезпеченні емігрантів з України та інших республік колишнього СРСР. Понад 60 % українських мігрантів працюють у цьому регіоні.

4. Регулювання міжнародної міграції робочої сили.

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості.

Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці.

Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили.

Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів.

Дата добавления: 2014-12-24