Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Право на життя і медична діяльність: питання співвідношення




ОДЕРЖАННЯ МЕДИЧНОЇ ДОПОМОГИ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА НА ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Стаття 280. Право фізичної особи, особисте немайнове право якої порушено, на відшкодування шкоди

Стаття 279. Правові наслідки невиконання рішення суду про захист особистого немайнового права

Стаття 278. Заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права

1. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.

2. Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене в номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, - вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

1. Якщо особа, яку суд зобов'язав вчинити відповідні дії для усунення порушення особистого немайнового права, ухиляється від виконання судового рішення, на неї може бути накладено штраф відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

2. Сплата штрафу не звільняє особу від обов'язку виконати рішення суду.

1. Якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.

§ 1. Право на життя і медична діяльність: питання співвідношення.

§ 2. Виникнення права на життя людини.

§ 3. Правові проблеми аборту.

§ 4. Евтаназія.

Право на життя забезпечено низкою конституційних гарантій. Серед них однією з основних гарантій права на життя є система охорони здоров'я, її постійний розвиток, прогрес медичної науки, покращання медикаментозного забезпечення, удосконалення системи забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя. Життя людини - це фізіологічне і психологічне функціонування її організму як єдиного цілого. Людина має право на життя і при стійкому порушенні вказаних функцій (параліч, розлад психіки), причому, у цих випадках її життя у правовому відношенні не можна вважати менш цінним, ніж життя будь-якої іншої людини.

У той же час одним з ключових аспектів правового статусу особи можна вважати право людини на медичну допомогу. В межах медичного права обґрунтовано вивчення співвідношення права на життя і надання медичної допомоги.

Об'єм прав людини залежить від того, яка система цінностей і пріоритетів панує у суспільстві. Загальність цього права і його природний характер закріплюються у міжнародно-правових документах, які визнані всіма цивілізованими країнами світу (наприклад, у ст. З Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, ст. 2-1 Конвенції про захист прав людини та основних свобод тощо). Уперше юридично право на життя було закріплено в Декларації незалежності США 1776 p., коли було проголошено "рівність усіх людей, право на життя, свободу, особисте щастя". Надалі, з огляду на різні національні особливості, це право набуло статусу норми права практично в усіх провідних державах світу. Вимоги міжнародно-правових актів повною мірою відображені в Основному Законі України, зокрема у Преамбулі Конституції України проголошується, що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, а у ст. З Конституції закріплено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Характер суспільного ладу в нашій країні передбачав, що в широкому розумінні право на життя наприкінці 70-х pp. XX ст. визначалося як передбачена і гарантована правовими нормами можливість звернення до держави з питань забезпечення громадянина необхідними матеріальними і культурними благами. Зараз, коли зміни в суспільстві торкнулися багатьох аспектів життя, коли права людини пріоритетні, а ст. 27 Основного Закону України проголошує, що кожна людина має невід'ємне право на життя, цей феномен має потребу в новому осмисленні з позицій медичної діяльності, з позицій медичного права.

Право на життя необхідно розглядати як сукупність таких елементів (можливостей):

1. право на збереження життя;

2. право на особисту недоторканність;

3. право вимагати від держави здійснення заходів, спрямованих на підтримку життя;

4. право розпоряджатися своїм життям;

5. право на охорону здоров'я і медичну допомогу.

Необхідність вивчення співвідношення права на життя і медичної діяльності продиктовано такими обставинами:

¾ проблеми збереження життя людей багато в чому пов'язані з медичною діяльністю, оскільки вони нерідко потребують медичної допомоги;

¾ стрімкий розвиток нових медичних технологій (трансплантологія, генетика, клонування, реаніматологія й ін.) часто входять у суперечність із забезпеченням права на життя людини;

¾ операції штучного переривання вагітності (аборт) ставлять питання пріоритету життя і здоров'я матері з життям ненародженої людини;

¾ складні соціально-економічні потрясіння останніх десятиліть, що торкнулися і сфери охорони здоров'я, обумовили різну доступність медичної допомоги, відповідно різний ступінь захисту права на життя;

¾ евтаназія як прояв "непрофільного" впливу медичного середовища на життя людини. Правомірність терміна "право на смерть";

¾ самогубство, що є одним з варіантів самостійного розпорядження життям, тощо.

Доцільно з погляду особливостей юридичної регламентації медичної допомоги та її взаємозв'язків із правом на життя окремо розглядати:

1. право людини на охорону здоров'я;

2. право на медичну допомогу.

Враховуючи мету і завдання співвідношення права на життя і медичної діяльності в сучасних умовах, виділяються такі структурні елементи права на охорону здоров'я:

¾ група соціально-правових прав (право на доступ до ресурсів охорони здоров'я, право на житло, освіту, соціальне забезпечення й ін.);

¾ група конституційно закріплених особистих немайнових прав (право на фізичну і психічну недоторканність, на недоторканність особистого життя);

¾ група прав, пов'язаних із забезпеченням сприятливого навколишнього середовища;

¾ група економічних прав (право на приватну власність, право на працю й ін.).

Таким чином, право на охорону здоров'я як приватний фактор взаємозв'язку і взаємозабезпеченості права на життя і медичної допомоги - комплексне утворення, що свідчить про необхідність створення у масштабах держави низки умов для його повноцінної реалізації. Здається, що реформування охорони здоров'я буде більш успішним, якщо воно ґрунтуватиметься на досягненнях медико-правової науки, теоретико-правових, а потім і галузевих досліджень.

Виділення самостійного напряму забезпечення права людини на життя - права на медичну допомогу - зумовлено багатьма чинниками, основними з яких є:

¾ відмінності правової природи права на охорону здоров'я і права на медичну допомогу;

¾ множинність проявів права на медичну допомогу;

¾ функціонування у нашій країні різних систем охорони здоров'я й ін.

Право на медичну допомогу як фактор реалізації права на життя — це можливість у разі необхідності (хвороба, патологічний стан і т.д.) скористатися ресурсами системи охорони здоров'я, тобто одержати допомогу від медичних працівників. При цьому сам факт одержання медичної допомоги буде доказом забезпечення суб'єктивного права людини,

25 До системи особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, відносимо право жінки на проведення операції штучного переривання вагітності (аборту). Проблема правового регулювання штучного переривання вагітності у історично-правовому плані відзначається неоднозначністю підходів. Так в СРСР це питання регулювалось у різний час по-різному. 27 червня 1936 року була прийнята Постанова ВЦВК та РНК СРСР 'Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги вагітним, державної допомоги багатодітним сім'ям, про розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і садів, посилення покарання за невиплату аліментів, а також деяких змін у законодавстві щодо розлучень'. Аборти дозволялися лише у виняткових випадках, коли продовження вагітності загрожувало життю вагітної жінки або могло завдати шкоди її здоров'ю, а також у випадках захворювання батьків тяжкими спадковими хворобами.

23 листопада 1955 року був затверджений Указ Президії Верховної Ради СРСР 'Про відміну заборони абортів'. Цей указ мав на меті запобігти шкоді, завданій абортом, здійсненим за межами медичних закладів. Провадження абортів за діючими тоді правилами заборонялось лише у випадках, коли вагітність перевищувала 12 тижнів. 31 грудня 1987 року Міністерство охорони здоров'я СРСР затвердило 'Інструкцію про порядок провадження операції штучного переривання вагітності за немедичними показаннями'.

Сучасне загострення проблеми меж правового регулювання абортів зумовлене збільшенням кількості операцій штучного переривання вагітності. За даними Держкомстату України, усього в Україні лише у 2000 р. було проведено 434223 операції штучного переривання вагітності. Найбільша частка припадає на вікову групу жінок від 18 до 34 років включно - 346214. При цьому співвідношення кількості абортів до кількості дітей, народжених живими (на 100 дітей) становило 112,7%, тобто операцій штучного переривання вагітності на 12,7% було більше, ніж народжень дітей. Така ситуація впливає на демографічні показники у державі. За даними Держкомстату України, ситуація щодо народжуваності, смертності і природного приросту (скорочення) населення в Україні за 1990-2000 рр. виглядає так: природний приріст у 1990 р. - 27,6 тис. осіб; 1995 - -299,7 тис. осіб; у 1996 - -300,7 тис. осіб; у 1999 - -350,0 тис. осіб; у 2000 - -373,0 тис. осіб.[1] Ситуація, що склалась у демографічній сфері, офіційно визнана як демографічна криза.[2] Міністерство охорони здоров'я України у відповідь на подання Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 5 січня 2001 р. надало аналітичну інформацію, де зазначається, що в Україні продовжує залишатись незадовільною медико-демографічна ситуація, яка проявляється у низькій народжуваності і порівняно великій смертності, фактичній депопуляції, скороченні середньої тривалості життя.[3]

Проблемам правового регулювання права на проведення операції штучного поривання вагітності приділяють активну увагу вітчизняні та іноземні вчені-правознавці: Н.Б.Болотіна, З.В.Ромовська, О.В.Тіхомиров, М.М.Малеїна, І.І.Горелик, Т.Гурська.

Отже, необхідно погодитись з позицією вчених-правників, що вказують на неприпустимість ігнорування 'демографічною безпекою' як самостійним видом безпеки та чинника, що впливає на забезпечення національної безпеки. При конкуренції інтересів жінки та ненародженої дитини на боці останньої можна побачити інтереси 'виживання' та безпеки суспільства в цілому. У цьому випадку, крім суто емоційної, виникає і практична проблема. Вона пов'язана з необхідністю визначення кола суб'єктів, наділених 'правом голосу' у процесі ухвалення рішення щодо проведення операції штучного переривання вагітності. Відповідь на подібні питання повинні міститись у вітчизняному законодавстві. На жаль, сьогодні ситуація з приводу регулювання цих специфічних відносин не знаходить свого достатнього відображення у системі правових норм.

Так, операція по штучному перериванню вагітності може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів. Пункт другий ч.6 ст.281 ЦК України має відсильний характер, зазначаючи, що штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від 12 до 28 тижнів у випадках, встановлених законодавством. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після 12 тижнів вагітності за медичними та соціальними показаннями, встановлюється законодавством. У ст. 50 Основ законодавства України про охорону здоров'я (добровільне штучне переривання вагітності) вказано право жінки за її бажанням провести операцію штучного переривання вагітності у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності строком не більше як 12 тижнів. У частині 2 цієї статті міститься також відсильна норма, за якою аборт при вагітності від 12 до 28 тижнів за соціальними та медичними показаннями може бути зроблено в окремих випадках і в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України. Отже, безпосередньо перелік уже згаданих медичних та соціальних показань, за наявності яких може бути проведено операцію штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів, визначено Постановою Кабінету Міністрів України 'Про порядок штучного переривання вагітності від 12 до 28 тижнів' від 12 листопада 1993 р. №926. Особливістю цієї постанови є те, що у підзаконному нормативно-правовому акті містяться правові норми, які відкривають шлях розширення переліку обставин, за якими дозволено проводити аборт.

Так, штучне переривання вагітності (як це зазначено у пункті 5 Постанови), може проводитись і за наявності у вагітної жінки інших захворювань, не зазначених у затвердженому постановою переліку, але за яких продовження вагітності та пологи становлять загрозу для здоров'я або життя вагітної, а також інших, не обумовлених переліком, соціальних показань, визнаних поважними для вагітної, на підставі дозволу постійно діючої комісії.

Штучне переривання вагітності відбувається лише у випадках надання згоди інформованого дієздатного пацієнта на таке медичне втручання (хоча підпункт 2 пункту 3 Постанови вказує на можливість у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворої жінки є наявною, проведення операції без згоди хворої або її законних представників). Хоча, на жаль подібне положення на рівні законодавчих актів відсутнє.

Зазначене положення не відповідає повною мірою змісту ч.6 ст.281 ЦК України, що визначає можливість визначення позиції щодо питання переривання вагітності лише за бажанням вагітної жінки. Крім того, є досить складним вирішення питання цивільно-правової відповідальності у випадках втрати репродуктивної функції в результаті проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законних представників. Так, у ч.3 ст.49 ЦК України зазначено, що підставою для відшкодування завданої позбавленням жінки можливості народити дитину моральної шкоди є позбавлення репродуктивної функції у зв'язку з виконанням нею конституційних, службових, трудових обов'язків або в результаті протиправної поведінки щодо неї. Отже, такої обставини, як проведення операції штучного переривання вагітності без згоди жінки або її законного представника у цій статті не передбачено. А тому доцільно доповнити диспозицію ч.3 ст.49 СК України після слів '...або в результаті протиправної поведінки щодо неї...' словами: '...а також у разі проведення у невідкладних випадках операції штучного переривання вагітності без отримання інформованої згоди жінки або її законних представників...'.

Отже, необхідність відшкодування завданої медичними працівниками шкоди повинна презюмуватись і не залежати від вини медичних працівників. У Основах законодавства України про охорону здоров'я стаття 50 також вказує на обов'язкову добровільність проведення такої операції, і в ній також не зазначено право медичних працівників провести аборт без згоди жінки або її законного представника. А тому єдиною підставою проведення медичного втручання з метою проведення аборту без згоди жінки є обставини, передбачені у ст.43 Основ, де ч.2 вказує, що у невідкладних випадках, коли реальна загроза життю хворого є наявною, згода хворого або його законного представника на медичне втручання не потрібна.

З метою забезпечення однозначності у тлумаченні змісту правових норм вважаємо за необхідне доповнити ст.50 Основ частиною третьою, а також ч.6 ст.281 ЦК України пунктом 4 такого змісту: 'Операція штучного переривання вагітності може бути проведена у невідкладних випадках без згоди жінки або без згоди її законних представників, коли реальна загроза її життю є наявною та незворотною.'

Тобто у випадках необхідності прийняття рішення про доцільність проведення операції штучного переривання вагітності обмежено дієздатною та недієздатною особою права їхніх законних представників (батьків, опікунів, піклувальників, усиновителів) обмежені волевиявленням їхніх підопічних осіб. Неповнолітність особи взагалі не повинна впливати на можливість надання права на вирішення питання аборту будь-якій іншій особі, крім самої неповнолітньої вагітної. Рішення законного представника недієздатної та обмежено дієздатної особи про проведення аборту повинно бути підтверджено дозволом суду, що повинен бути наданий у розумний термін. При цьому право неповнолітньої вагітної самостійно вирішувати питання проведення операції штучного переривання вагітності не входить у суперечність з положенням законодавства щодо порядку надання медичної допомоги неповнолітній особі.

Ще одна проблема, яка потребує свого вирішення у сфері здійснення права на проведення аборту, пов'язана з юридичним значенням згоди або незгоди чоловіка дружини на проведення аборту, а також вирішення проблеми аборту у випадках імплантації зародка.

Міжнародно-правові акти у сімейно-правовій сфері акцентують свою увагу на спільній відповідальності чоловіка і жінки за свою репродуктивну поведінку. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок від 18 грудня 1979 року визначає, що жінки мають однакові права вільно і відповідально вирішувати питання про кількість дітей, щодо проміжків між їх народженням та повинні мати доступ до інформації, освіти, а також до засобів, які дають змогу здійснювати їм це право (ст.16 Конвенції). У цьому міжнародно-правовому акті також зазначено обов'язок держав-учасниць забезпечити на основі рівності чоловіків та жінок доступ до медичного обслуговування, зокрема до тих питань, що стосуються планування розміру сім'ї (ст.12 Конвенції). Крім того, вказано на необхідність вживати всіх заходів щодо правильного сімейного виховання, розуміння материнства як соціальної функції і визнання спільної відповідальності чоловіка і жінки за виховання і розвиток своїх дітей, притому пам'ятати, що в усіх випадках інтереси дітей є панівними (ст.5 Конвенції).[4]




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-12-25; Просмотров: 3752; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.032 сек.