В в е д е н н я

І нтегрування української системи освіти в европейську в рамках Болонської угоди (1998) ставить перед нею нові виклики та завдання. Це означає, що система освіти в Україні повинна стати більш відкритою, гнучкою, мобільною та порівняльною. Йдеться про введення європейських стандартів викладання і навчання, підвищення їх якості. В цьому процесі питома вага належить гуманізації і гуманітаризації освіти. Оволодіння основами суспільних наук дає змогу розуміти суспільно-політичні явища, сформувати власне до них ставлення, а відтак, бути свідомим громадянином з активною життєвою позицією.

Сьогодні цілком очевидно, що політика знаходиться в самій середині практично всіх процесів та явищ, які відбуваються в світі, впливаючи як безпосередньо, так і опосередковано на інтереси всіх людей на земній кулі. Тому при вивченні політичної науки дуже важливо навчитися аналізувати ці процеси і явища, виявляти причини, що їх породжують, їх особливості.

Таким чином, політична наука представляє собою міждисциплінарну інтегруючу науку, для вивчення якої потрібні досягнення багатьох гуманітарних наук. Це наука про перетворюючі можливості соціальних агентів та інститутів. Політологія має водночас комплексний і проблемний характер.

Політична наука (або політологія) в Україні – молода, але повноправна наука як соціальний інститут з чисельними і організованими кадрами вчених, викладачів, студентів.

Вона досліджує інституціональні форми політики і влади, функції політики і влади, політичних систем і структур, політичної організації суспільства, політичних процесів (управління та ін.), типологій влади, засобів і цілей політики; теорії внутрішньої та зовнішньої політики, політичної стратегії і тактики, техніку організації влади, прийняття рішень, роботи апаратів управління, дослідження конкретних подій і відносин, суспільної думки, виборчих процесів, пропаганди, інформації, діяльності партій, лідерів, політичних установ і т.ін.

Стан політології як науки – це показник стану самої політики. Політична наука вже не може, як це намагалася зробити класична суспільно – політична думка, бути відстороненою від політичної практики, від практики влади і боротьби за владу.

Прикладна орієнтація політології разом із відношенням політичних владних сил до її результатів та рекомендацій є важливою умовою формування наукової політики.

Вивчення політичної науки є одним з важливих напрямків впровадження нової концепції гуманітаризації освіти в рамках Болонського процесу.

Звідси витікає мета політології як навчальної дисципліни – представити єдину, узагальнену картину взаємодії різноманітних факторів, які в своїй сукупності дають картину соціуму, всього колективного суспільного життя; сформувати у студентів певну політичну культуру, політичний менталітет, а на основі цього - активну життєву позицію.

Політологія покликана сприяти подоланню стереотипних уявлень про політику як арену боротьби, протистояння, виникнення конфліктів і утвердження в суспільстві свідомості її розуміння як засобу інтегрування інтересів соціальних суб’єктів, досягнення громадянського миру, соціальної та національної злагоди, консенсусу.

Йдеться, передусім, про необхідність постійного наукового пояснення та прояснення політичної практики посткомуністичних перетворень.

Для досягнення цієї мети перед зазначеною дисципліною стоять такі головні навчальні завдання:

1). при вивченні цієї дисципліни пріоритет повинен віддаватися комплексному та самостійному аналізу проблем, а не вивченню окремих, не пов’язаних між собою положень і фактів;

2). зусилля викладача мусять бути направлені не на пасивне сприйняття студентами знань, а передовсім на розвиток навичок у них аналітичного мислення;

3). теорію та фактичний матеріал студент повинний вміти застосовувати для визначення напрямків своєї практичної діяльності.

Формулюючи свої цілі відповідно до імперативів часу, виробляючи відповідні підходи, політологія як наукова дисципліна може не тільки внести поважний вклад у визначення шляхів прогресивного розвитку суспільства, але й сприяти відновленню автентичного, неспотвореного обличчя політики.

Вивчення дисципліни “Політологія” повинне сформувати у студентів систему логічно завершених базових знань про політику, адекватних їм вмінь і навичок, а також надасть можливості:

- знати об'єкт і методи політичної науки взагалі і української, зокрема, чітко оперувати і володіти її понятійно - категоріальним апаратом;

- орієнтуватися в основних світових і вітчизняних політологічних школах, концепціях і напрямках, знати і уміти давати характеристики і оцінки вченням про політику;

- уміти виділяти теоретичні, духовні, прикладні і інструментальні компоненти політичного знання, усвідомлювати їхню роль і функції в підготовці політичних рішень, у забезпеченні особистісного внеску в суспільно - політичне життя;

- розуміти зміст і основні напрямки розвитку світового політичного процесу, геополітичну обстановку, місце, роль і статус України в сучасному світі;

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН ДИСЦИПЛІНИ

	ТЕМИ КУРСУ	Кількість годин
всього	лекцій	семінарів	самост. робота
	Модуль 1
1.	Політика і політологія.
2.	Історія світової політичної думки і становлення сучасної політології..
3.	Розвиток політичної думки в Україні: зародження і розвиток
4.	Політичне життя суспільства.
Модуль 2
5.	Політична система суспільства.
6.	Держава – основний інститут політичної системи суспільства.
7.	Політичні режими.
8.	Політична діяльність і політичні відносини.
9.	Політична свідомість: ідеологічний і культурно-психологічний аспекти.
	Всього

Рішенням Папи Римського Яна – Павла 11

восени 2000 р. покровителем усіх політиків

визнано Томаса Мора, якого було канонізовано

Ватиканом у 1936 році.

Підручники і навчальні посібники:

1. Астахова В.И. Политический словарь. - Харьков, 1998.

2. Бебик В. М. Основи теоретичної та практичної політології. Підручник.-

К.:МАУП,1994.

3. Бебик В.М. Базові засади політології.- К.: МАУП, 2001.

4. Борисов Л. П. Политология.- М.: Белые альвы, 1996.

5. Васильева Н.А. Политическая наука: проблемы теории и истории.СПБ,1994.

6. Ватуля Ю.А. Политология. Уч.-метод. пособие.-Херсон, ХНТУ, 2005.-132 с.

7. Выдрин Д. Очерки практической политологии.- К., 1991.

8. Гаджиев К. С. Политическая наука.- М., 1995.

9. Гаєвський Б. А. Українська політологія (концептуальні засади). Навчальний

посібник.- К.: МАУП. – 1994.

10. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посібник.- 4-те вид. перероб.і

доп.-Львів, Світ, 2003.-384 с.

11. Джордж Г. Себайн, Томас Л. Торсон. Історія політичної думки.- К.:

Основи,1997.

12. Ж. Бодуен. Вступ до політології.- К.: 1995.

13. Матвеев Р.Ф. Теоретическая и практическая политология.- М.: РОСПЭН,1993.

14. Мурадян А. А. Двуликий Янус. Введение в политологию.- М., 1994.

15. Мухаев Р.Г. Основы политологии.- М., 1996.

16. Назарова Н. С. Политология. Материалы к курсу. - Одесса, 1992

17.Основы политологии. Краткий словарь терминов и понятий.- М.: Знание,1993.

18.Основы политической науки: учебное пособие для высших учебных

заведений. Часть I-II. М.: Знание, 1993.

19. Основы политической науки.- М.: Знание, 1991.

20. Основы политологии / под редакцией Боднара А.. – К.: 1991.

21. Панарин А.С. Введение в политологию.- М.: 1994.

22. Панарин А.С. Политология: Учебное пособие для вузов.- М.,1998.

23. Піча В.М., Левківський К.М., Хома Н.М. Політологія: Навч. посібник для

студентів.- К.: Каравела, Львів, Новий Світ 2000.- 2002.- 176 с.

24. Потульницький В. А. Теорія української політології. Курс лекцій. – К.:

Либідь: 1993.

25. Политология: Учеб. пос. для вузов./ Науч. редактор А.А.Радугин.-2-е изд.,

перераб.и дополн.- М.: Центр, 2001.- 336 с.

26. Політологія. Кінець Х1Х – перша половина ХХ ст. Хрестоматія. За ред.

О.І.Семківа. - Львів: Світ,1996.- 800 с.

27. Політологія. Курс лекцій. Навч. посібник./ І. С. Дзюбко, В. Ф. Панібудьласка.

– К.: Вища школа, 1993.

28. Політологія: підручник /І.С.Дзюбко, К.М.Левківський/ За заг. ред.

К.М.Левківського.- К.: Вища школа, 2003.- 415 с.

29. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці. Навч. посіб.-

довідник для студентів.Уклали: В.М. Піча, Н.М. Хома - К.: Каравела, Львів,

Новий світ, 2000.- 2001.- 320 с.

30. Политология. Словарь терминов и определений.- К.: Тандем,1999.

31. Політологія посткомунізму. Політичний аналіз посткомуністичних

суспільств.- К.: Політична думка, 1995.

32. Политология. Энциклопедический словарь.- М.: Московский Коммерческий

Университет, 1993.

33. Політологія. Підручник/ За ред. М.М. Вегеша -3-те вид.-К.:Знання, 2008-384 с.

34. Политология – студенту. Под ред. Ануфриева Е.А. - М.,1992.

35. Політологія. Навч. посібник для вузів/ Упоряд.та ред.М.Сазонова.- Х.: Фоліо.-

1998.-738 с.

36. Политология. Учебное пособие. Под ред С.А.Матвеева.- Х..: «Одиссей», 2002.-

336 с.

37. Політологія у запитаннях і відповідях. Навч. пос. І.В.Оніщенко, Д.Т.Дзюбко

/За заг. Ред.К.М.Левківського.-К.:Вища школа, 2003.- 263 с.

38. Политология. Учеб. для вузов/ С.В.Решетников, П.П.Денисюк/ Под ред.

С.В.Решетникова.- М.:ТетраСистемс, 2000.- 448 с.

39. Політологія /Ф.М. Кирилюк, М.І.Обушний, М.І.Хилько та ін.: За ред.. Ф.М.

Кирилюка-К.: Здоров’я, 2004.-776 с.

40. Політологія. Підручник для студентів вищ.навч.з акл./ За ред.

О.П.Горбатенка.- К.:Видавничий центр «Академія», 2003.-528 с.

41. Політологія. Підручник/ Юрій М.Ф.- К.: Дакор, 2006.- 416 с.

42. Політологія. Підручник./ за ред.. Панова М.І.- 2-ге вид. перероб.і допов.-

К.:Вид.Дім «Ін-Юре», 2006.- 519 с.

43. Пугачёв В.П., Соловьёва А.Н. Введение в политологию.- Учеб. пособие.-

М.,1999.

44. Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики.-К.: Тандем,1996.- 192 с.

45. Сергієнко Д. С. Політологія сьогодні і завтра.- К.: 1991.

46. Скиба В.Й. Вступ до політології. Екскурс в історію правничо- політичної думки.-

К.: Основи,1996.-717 с.

47. Соловьёв А.И. Политология: политическая теория, политические технологии.

Учебник для студентов вузов.- М., 2001.-559 с.

48. Хартанович К. В., Андреев С. С. Введение в политическую науку. – М.: 1992.

49. Унпелев А.Г. Политология: власть, демократия, личность: Учеб. пособие.-

М.,1994.

50. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник -

К.:Либідь, 2002.- 576 с.

Додаткова література з дисципліни

1. Гальчинський А.С. Становлення суспільства постформаційної цивілізації: Навч.

пос. – К.: Вища школа, 1993.

2. Горань О.В. Убити дракона. / З історіі Руху та нових партій України. – К.:

Либідь, 1993.

3. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі.- К.:

Украіна,1993.

4. Грачев М.Н. Политическая система общества. М.,1997.

5. Етнос і соціум./ За ред. Б.Попова. – К.: Наукова думка, 1993.

6. Колпачков А. Проблеми змін в політичній системі України: політико-правовий

вимір// Право України, 2003, № 4.

7. Крестовская Н.Н., Цвиркун А.Ф. История политических и правовых учений:

Курс лекций.-Х.: «Одиссей», 2002.- 448 с.

8. Любивый Я.В. Современое массовое сознание: динамика и тенденция развития. – К.: Наукова думка, 1993.

9. Макаренко В.П. Главные идеологии современности.- Ростов н/Д: изд-во «Феникс».- 2000.- 480 с.

10. Молодёжь Украины: Ожидания, ориентации, поведение.- К.: Наукова думка,1993.

11. Основи демократії: Навч. посібник для студ. вищ. навч. закл./ Авт.кол.:

М.Бессонова, О.Бірюков, С.Бондарук і ін. За ред. А. Колодій.- К.: Вид-во «Ай

Бі»,-2002.- 684 с.

12. Пал Леслі А. Аналіз державної політики / Пер.з англ..Іван Дзюба. - К.: Основи,

1999.

13.Семигин Г.Ю. Политическая энциклопедия./В 2-х тт.- М.,2000.

14.Сиренко В.Ф. Интересы-власть-управление/ АН УССР.: Отв.ред. В.В.Цветков.-

К.: Наукова думка, 1991.- 156 с.

15.Социальные отношения: проблемы и перспективы развития / под ред.

Н.Мокляка /. – К.: Наукова думка, 1993.

16.Социологический справочник / Под общ. ред.В. Воловича /.-К.: Политиздат

Украины, 1990.

17.Самостійна Украіна: Збірник програм украінських політичних партій початку

ХХ ст. -Тернопіль, 1991.

18. І Н Т Е Р Н Е Т-САЙТИ:

1) www.politolog.ru 9) www.studentdream.narod.ru

2) www.philosofs.com.ru 10) www.bankreferatov.ru

3) www.ideologia.ua 11) www.politdumka. kiev.ua

4) http:// president.com.ua 12) www.allreferats.ru

5) http:// pomarancha.info/

6) www.edinenie.kiev.ua

7) www.podrobnosti.com.ua

8) www.polit.com.ua

G Тема 1. Політика і політологія.

Політика - це спосіб організації соціального життя, що базується на інтеграції різноманітних інтересів на основі спільного інтересу. Це організаційна і регулятивно – контрольна сфера суспільства, основна в системі інших сфер, таких як економічна, ідеологічна, правова, культурна, релігійна.

Це рух соціальних груп, співтовариств, які намагаються здійснити свої інтереси в загальній формі, тобто у формі, що має примусову силу для всього суспільства.

Політологія – це галузь знання, наука і навчальна дисципліна.

Предметом політології як науки є дослідження тенденцій і законів функціонування і розвитку політичного життя соціальних співтовариств, які відбивають реальний процес включення їх у діяльність по реалізації політичної влади і політичних інтересів.

Об'єктом політології виступає політична сфера суспільства з усіма явищами і процесами, які в ній відбуваються.

Методи політичних досліджень.

Серед основних методів варто виділити насамперед такі як: діалектика (а саме, її закони), системного, логічного, історичного, порівняльного (компаративна політологія) аналізу. Важливе значення мають психоаналіз, органіцизм, біхевіоризм і ін.

У прикладній політології застосовуються методи конкретних соціологічних досліджень, комп'ютеризація всіх процесів збору і обробки матеріалу.

Застосовується також ситуативний метод.

Політології властиві такі функції:

ü теоретико-пізнавальна,

ü методологічна,

ü світоглядна,

ü прикладна,

ü прогностична (І.С.Дзюбко).

Головними категоріями політології є: політика, влада, держава, демократія, політична система, політичний процес, політичні агрегації, політичні установи й ін.

Таким чином, політологія – наука:

· самостійна;

· інклюзивна (інтегративна);

· синтетична;

Структура дисципліни. На сучасному етапі в політології виокремлюють п'ять головних розділів:

1. загальна теорія політики;

2. теорія політичних систем та їх елементів;

3. теорія міжнародних відносин;

4. теорія соціального управління;

5. політичні ідеології.

G Тема 2. Історія світової політичної думки і становлення сучасної

політології.

Давньоєгипетська політична думка представлена іменами Іпувера, Сінухета, Неферті, ”Повчанням геракліопольского царя своєму синові”, і т.п..

В них викладені поради, як здійснювати правління в лихоліття, пропонується стимулювати й підвищувати роль багатих як опори держави.

Рекомендується також кріпити зв'язок знатних і незнатних багатіїв у боротьбі проти повстань черні.

Яскравим представником політико-правової думки Прадавнього Вавілону вважається цар Хамурапі, зокрема його звід законів.

Давньокитайська політична думка – це, насамперед, вчення Лао - Цзи, Мо - Цзи, фацзя, Хань-Фея, Конфуція, Шан Яня та ін.

Зокрема, Конфуцій (551 – 475 рр. до н.е.) виступав проти правової держави, оскільки вважав, що народ повинен підкорятися не через страх бути покараним (будь-який закон - насильство), а за звичаєм, традиції, через страх перед своєю совістю.

Лао-цзи (В 1-У ст. до н.е.) у книзі «Дао-Де цзинь» критикував ідею про божественне походження царської влади.

Вважав соціальним ідеалом формацію, яка базується на рівності людей і відсутності гноблення.

Політичним ідеалом він вважав невеликі держави з рідким населенням.

Мо - цзи виступав проти конфуціанства.

Всі люди, вважав він, повинні користуватися однаковими правами.

Верховна влада належить народу, який обирає правителів і контролює їхню діяльність.

Фацзя – напрямок групи вчених і їх учнів. Представники вважали, що організація державного правління повинна базуватися не на традиції, а на єдиних законах (фа), для чого потрібні реформи.

Хань - Фей (ок.280-230 рр. до н.е.) вважав, що в політиці треба проявляти жорстокість, особливо до бідних верств населення.

У Стародавній Персії, де поширювалося вчення Заратустри, суспільний процес розглядався як боротьба двох протилежних сил: Добра і Зла.

Давньоіндійська політична думка представлена “Законами Ману”, «Артхашастрою» і ін. джерелами.

Стародавня Греція.

Початок вивченню політичних процесів і явищ поклали мандрівні вчителі – софісти (Антіфон, Лікофрон, Каліклес, Піфагор, Протагор, Продік і ін.).

Платон (427-397 г. до н.е.) – «Держава», «Політик», ”Закони”.

Не погоджуючись із точкою зору софістів, виходить із тези про те, що держава виникає тому, що людина як індивідуум не є самодостатньою.

Платону належить авторство однієї з перших моделей ідеальної держави, структура якої відповідає дуалізму людини: тіло підкоряється душі, земне - неземному.

Арістотель (384 – 322 до н.е.) “ Про державу”, «Політика», «Афінська Політійя».

Держава, за Арістотелем, - це конгломерат багатьох одиниць, інтегрально пов'язаних у структурі поліса.

Прадавній Рим.

Полібій відстоював Римську державу, яку вважав ідеальною моделлю.

Полібій також є автором циклічності форм держави.

Тіт Лукрецій Кар (“Про природу речей”- 1ст. до н.е.), розбудовував ідею договірної основи держави.

Марк Тулій Цицерон (“ Про республіку”, “ Про закон”, ”Діалоги” - 60-рр. н.е.).

Значний внесок у розвиток політичної думки внесли Сенека, Гай Транквіл Светоній («Про життя 12 цесарів»).

Велике значення має звід законів «12 –ти таблиць».

Середньовіччя характеризується поширенням християнства і затвердженням впливу церкви, її спробою контролювати всі сфери діяльності суспільства.

З 1У по У1 ст. політичну думку представляли: Амбросій Медіоланський, Св. Августин (Аврелій), Св. Григорій.

Амбросій Медіоланський (др. пол.1У ст.) вважав, що в духовних справах церква поширює свою юрисдикцію на всіх християн включаючи й імператора.

Учень Амбросія Св. Августин – поч. У ст.- (“De civitate Dei” -“ Про град Божий”) вірив, що “усяка влада освячена Богом”, хоча й вважав, що уряд змушує вдаватися до насильства людська гріховність, тому що сам уряд - це засіб, за допомогою якого сили небесні переможуть гріх.

Св. Григорій заявляв, що політичні зобов'язання мають умовний, договірний характер.

Типовий приклад спроби обмеження папської влади – Йоркські трактати (ок.1100 р.)

Манегольд з Лаутенбаха (1Х ст.) вважав, що короля можна позбавити влади, якщо він зруйнував ті блага, заради яких, власне, і був утворений інститут королівської влади.

Іоан Солсберійський («Полікрат»-1159 (1153) г.) формулює теорію тираніциду (обґрунтування права і навіть обов'язку народу на тирановбийство).

Фома Аквінський (1225 - 1274 рр.- «Про правління володарів», «Коментарі до «Політики» Арістотеля») характеризує суспільство як взаємний обмін послугами заради благого життя.

Данте Аліг’ері (1265 – 1321, трактат «Про монархію») висунув теорію універсальної світської всесвітньої монархії.

Іоан Паризький (Х1У ст.) розрізняв політичну і духовну владу, відстоював конституційну монархію: короля контролюють і карають барони.

Така ж система й у церковній владі.

Марсилій Падуанський (“Defensor pacis” - «Захисник миру»- Х1У ст.) визначає державу як своєрідну живу істоту, складові частини якої здійснюють функції, необхідні для її життя.

Сучасник Марсилія Падуанського Віл’ям Окам виступав за обмеження суверенної влади папи в питаннях віри.

Сумарним вираженням політичних теорій перших років ХУ1 ст. на рубежі Середньовіччя і епохи Ренесансу став Ніколо Макіавеллі (1469-1527) («Государ», «Історія Флоренції»), який першим порушив питання про зміст політики як сфери діяльності, про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в політиці.

Апологетом сильної централізованої держави -монархії, непорушності приватної власності виступає Жан Боден – (Bodin-“Шість книг про державу”- 1576). -автор теорії державного суверенітету.

Йоханес Альтузій (ХУ1ст.) розробив теорію держави, яка народжується шляхом об’єднання провінцій або місцевих громад на основі договору.

Теорію згоди, кооперативної співдружності розбудовував і Річард Гукер.

Томас Гоббс (1588-1679) в “Левіафані” (1651) робить висновок, що монархія –найпостійніший і найорганізованіший тип правління.

Зароджується утопічний соціалізм із готовими моделями майбутніх ідеальних суспільств – Томас Мор (“Утопія”), Томаззо Кампанелла (“Місто Сонця”).

Джон Локк (1632–1704) (“Два трактати про управління державою”) аналізував англійське суспільство і революцію ХУ11 ст.

Виходив з того, що в суспільстві існує моральний лад (невід'ємні права і свободи), заснований на 3-х головних правах: на життя, свободу, власність.

Девід Юм (Хьюм) (1711 - 1776 рр. – «Трактакт про людську природу», «Моральні і політичні нариси», а також Берк вважали родину першоосновою суспільства і держави.

Берк як засновник політичного консерватизму,дав класичне визначення партії.

Ш.-Л. Монтеск'є (1689-1755) у роботі “ Про дух законів” висловив упевненість у тому, що не існують абсолютно добрих і абсолютно поганих правових і політичних систем. Стверджував, що будь-яка система повинна бути пристосована до характеру народу, його традицій.

Сформулював принцип розподілу влади.

Джеремі Бентам (ХУ111 ст. «Нариси про управління»,- 1776 р., «Вступ до принципів моралі і законодавства» - 1780 р.)

Вірив у загальне виборче право освічених виборців.

Учень Бентам а Джон Стюарт Міль («Про свободу», -1859 р., «Представницька форма правління») – доводив етичну цінність свободи; розробляв ідею психологічної природи суспільства.

Герберт Спенсер (1820-1903) -трактував державу як акціонерне товариство, а процеси, які відбуваються в суспільстві, порівнював із процесами в організмі людини.

Шарль Алексіс Анрі де Токвіль (1805-1859) (“Демократія в Америці”, ”Старий порядок і революція ”) бачив неминучість демократичного вибору для Європи, але бачив і небезпеку для свободи особи, яку несла із собою демократія.

К.Маркс і Ф.Енгельс (Х1Х ст.) на основі економічного аналізу капіталізму доводили його внутрішню суперечливість. Виходячи із цього, сформулювали теорії діалектичного матеріалізму, економічного детермінізму, класової боротьби, яка є рушійною силою політики, безкласового комуністичного суспільства.

Сучасні політичні теорії Заходу.

Макс Вебер (1864-1920) у роботі “Три чисті типи панування”, висунув теорію трьох чистих (універсальних) типів панування, теорію плебісцитарної демократії, раціональної бюрократії і ряд ін.

Однієї з ранніх теорій еліт стала теорія Вільфредо Парето і Гаетано Моска (Італія).

Групова теорія політики (А. Бентлі, Д.Трумен, Р. Арон).

Основою теорії є поняття інтересу, яке наближено до ідеї плюралізму інтересів.

Теорія інформаційного суспільства.

Інформація формує суспільну думку, впливає на результати виборів, має здатність маніпулювати масами людей і, таким чином, формуючи пріоритети політики, володіє ситуацією в усьому світі.

Теорія масового суспільства. (Х. Ортега-І-Гассет “Повстання мас”, Корнхаузер).

Масове суспільство розглядається як фатальне слідство індустріалізації і урбанізації, інформатизації, які відірвали суспільство від “передіндустріальних структур”, порушили “проміжні відносини” (громада, цех).

Олвін Тофлер (Трилогія «Футурошок», «Третя хвиля») в теорії «зсуву влади» - («Power Shift»-1990) доводить, що історія цивілізації пройшла етапи аграрної, промислової та технологічної революцій.

Теорії мотивів участі особистості в політиці (Г.Лассуел) та соціально-політичних конфліктів (Л’юіс Козер («Функція соціального конфлікту»), Ральф Дарендорф, Кеннет Боулдінг («Конфлікт і захист») аналізували поведінку особистості в політичних процесах та природу політичних конфліктів і їх використання в управлінні.

G Тема 3. Розвиток політичної думки в Україні: зародження і розвиток.

Перші історико-політичні пам’ятки писемності “Слово про закон і благодать” київського митрополита Іларіона, літопис Нестора “Повість временних літ” про ідеї об’єднання князівств.

Суспільно-політичні ідеї в “Руській Правді” Ярослава. Розвиток політичної думки в “Слові о полку Ігоревім”. Політична програма Володимира Мономаха. “Повчання Володимира Мономаха”. Моральний ідеал, етичні основи князівської влади і їх втілення.

Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина ХVІІ—ХVІІІ ст.). Ідеї волі та демократії в політичному житті козацтва. Проект демократичної конституції України Пилипа Орлика (“Конституція прав і свобод Запорізького війська”). Втілення української державницької ідеї — проголошення незалежності України від Польщі та Москви. Обмеження влади гетьмана Генеральною Радою. Структура держави згідно з Конституцією Пилипа Орлика.

Етапи розвитку української політології:

1.дореволюційний;

2.межвоєнний;

3.післявоєнний;

4.”Перебудівний»;

5. Сучасний.

Напрямки розвитку української політології:

1. Ліберально-демократичний;

2. Консервативний;

3. Національно-державницький (-демократичний).

Концепцію національної держави вчені останнього напрямку будували у формі внутрішньої єдності народів (Дністрянський), федерації земель або Балтійсько-Чорноморської федерації (С.Рудницький).

Сучасна політична думка в Україні детермінується особливостями перехідного етапу від тоталітаризму до свободи і демократії.

G Тема 4. Політична влада і демократія.

Політична влада – це одна з найважливіших і найбільш прадавніх проблем політичного знання.

Влада є засобом здійснення політики. Тому правильним буде вважати, що політика і влада зв'язані колоподібною причинно-наслідковою залежністю.

Інакше кажучи, політика є причиною влади, влада – причиною політики.

Джерелами влади є:

1. Страх;

2. Конформізм;

3. Довіра;

4. Капітал.

Категорії «влада» і «політична влада» відрізняються.

Політична влада – це така форма організації суспільних відносин, яка за певних умов дозволяє одному соціальному елементу впливати на поведінку іншого.

Існують універсальні риси влади:

1. моноцентричність;

2. публічність;

3. всеохоплення (тотальний характер);

4. ієрархічність;

5. асиметричність;

6. конфліктність та ряд ін.

Відомий російський філософ І.Ільїн сформулював шість аксіом державної влади:

1. Перша аксіома влади говорить, що державна влада не може належати нікому крім правового повноваження;

2. Друга аксіома влади стверджує, що державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути єдина;

3. Третя аксіома влади стверджує, що державна влада повинна здійснюватися кращими людьми, які задовольняють етичному й політичному цензу;

4. Четверта аксіома влади сатверджує, що політична програма може містити в собі тільки такі заходи, які переслідують спільний інтерес;

5. П'ята аксіома влади стверджує, що програма влади може містити в собі тільки здійсненні заходи або форми;

6. Шоста аксіома влади говорить, щодержавна влада принципово зв'язана розподільчою справедливістю, але вона має право й обов'язок відступати від

неї тоді й тільки тоді, коли це вимагає підтримка національно-духовного й

державного буття народу.

Влада існує й функціонує не тільки в різних сферах суспільства, але й на трьох

рівнях його соціальної структури.

Усі ці рівні можуть залежно від типу суспільства, державної формації і т.ін. поділятися на дві форми:

1. легальні, 2. нелегалізовані

Структуру політичної влади становлять:

· об'єкт;

· суб'єкт;

· рівні влади;

· форми влади;

· функції влади;

· ресурси влади.

Функції політичної влади:

1. формування політичної системи суспільства;

2. організація його політичного життя, політичних відносин;

3. управління справами суспільства й держави;

4. керівництво органами влади і політичними й неполітичними процесами;

5. контроль політичних і інших відносин;

6. створення певного характерного для суспільства типу правління, політичного режиму і державної структури.

До ресурсів політичної влади належать:

а. Економічні;

б. Соціальні;

в. Культурно-інформаційні;

г. Силові (примусові);

д. Специфічним ресурсом влади є сама людина (демографічний ресурс).

Сучасні концепції влади.

Концепції політичної влади умовно розділяють на дві групи: атрибутивно-субстанціональні і реляційні.

Демократія.

Досить довго демократія трактувалася як пряме правління громадян.

Класична концепція була визначена Ж.-Ж. Руссо, який пов'язав демократію з народним суверенітетом.

Зрештою була сформульована концепція представницького правління, яка належить Дж.Стюарту Мілю.

У А. Токвіля демократія – це відсутність спадкоємної різниці суспільного статусу, загальна доступність усіх видів діяльності, почестей і звань.

Розгорнуте визначення сформульоване А. Лінкольном у Ґетеборзькому зверненні 1863 г.: “Government of the people, by the people and for the people”.

Протягом Новітнього часу чітко виявляють себе два підходи при визначенні демократії:

1. Демократія як форма; 2. Демократія як технологія (або процес).

У декларації Міжпарламентського Союзу 26 березня 1994 р. в Парижі, записано, "демократія - справжнє, широке і мирне змагання між індивідуумами і організованими групами за найважливіші позиції державної влади за допомогою регулярних, вільних і справедливих виборів".

Основні цінності і принципи демократії є її стандартами.

Один з головних – мажоритарний принцип. Також – права і свободи людини.

У ХХ столітті вони закріплені в Загальній декларації прав людини, перша стаття якої говорить: «Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні ставитися один до одного в дусі братерства».

До першочергових політичних прав і свобод відносяться:

Свобода слова, переконань, віросповідання,- незалежно від статі, віри, мови, вільна діяльність будь-яких партій (відповідно до Конституції).

Одним із принципів демократії є рівність.

Соціально – економічні права: право на працю, вільний вибір роботи із професії. Ці права декларуються багатьма країнами, але не скрізь виконуються.

У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи й житла, забороняються обмеження у виборі місця проживання, переміщення усередині країни, забезпечується право на вільний виїзд і в'їзд в свою країну.

Крім того, право на одержання мінімуму зарплати, право трудящих на страйк, право на державне забезпечення, право на доступ громадян до якісного медичного обслуговування, цінностей культури та ін.

Правова держава - ще одна цінність демократії. Верховенство права у всіх сферах життя суспільства. Однак правову державу неможливо побудувати без громадянського суспільства.

Принцип конституціоналізму, принцип поділу влади також є дуже важливими стандартами.

Неодмінними цінностями демократії є відкритість (гласність), відсутність цензури; багатопартійність, яка виключає монополію на владу.

Вільні вибори. Для цього всі громадяни повинні мати однакове рівне виборче право.

G Тема 5. Політична система суспільства

Політична система – це сукупність взаємозалежних державних, партійних організацій, громадських об'єднань, за допомогою яких здійснюється завоювання, становлення і функціонування політичної влади в суспільстві.

Засновником теорії політичної системи вважається Д. Істон який представляв її як механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів і цінностей.

Політична система також, - це розмаїття структур, взаємозв'язків, комунікацій, нормативів, процесів, за допомогою яких владні відносини систематично мультиплікуються на всіх рівнях, в різних формах і на всій території країни.

Існує п'ять факторів, які впливають на формування політичної системи (за А. Боднером):

1. стабільність природного середовища;

2. матеріальні продукти діяльності нації;

3. сукупність цінностей і зразків поведінки, знання, які передаються з покоління в покоління;

4. суспільні інститути, які кожне покоління сприймає як даність;

5. зовнішнє середовище нації, яке створює разом з нею певне коло цивілізації і культури, а також політичні умови.

Характерними ознаками політичної системи є її цілісність, інтегративність, універсальність, здатність змінювати свою структуру, функції.

Як будь-яка інша система, політична система має свою структуру.

Компонентами цієї структури є: державна влада, політичні відносини, політична організація суспільства і політична культура.

Ряд вчених визначає інші складові.

Виходячи із соціокультурної детермінантитипу правління Макс Вебер поділяв системи на традиційну і раціональну (бюрократичну).

В сучасній політології базовими моделями систем за характером розподілу влади вважаються авторитарні і плюралістичні системи.

Г. Алмонд виділив:

· політичну систему англо-американського типу;

· континентально-європейського типу;

· традиційну;

· таку, що розвивається;

· комуністичну.

Р.Арон і У.Ростоу, залежно від типу суспільства поділяють політичні системи на традиційні, тоталітарні і модернізовані.

Найбільш популярною є поділ політичних систем на демократичні і недемократичні.

Історичними формами недемократичних (або автократичних) систем є тиранія, диктатура, деспотія, абсолютна монархія.

В сучасній політичній науці автократичні системи поділяють на авторитарні і тоталітарні. Різниця між ними складається у відношенні до громадянського суспільства.

Функції політичної системи спрямовані на збереження і розвиток владних відносин і їхнього середовища – суспільства.

Це такі функції як: функція інтеграції, адаптивна функція, функція самозбереження (або підтримки моделі), функція соціалізації, функція рекрутування,

функція регулювання (націоналізація, етатизація), мобілізаційна (екстраакційна) функція, дистрибутивна (розподільна) функція, функція реагування.

Всі функції взаємозалежні і доповнюють одна одну.

Політична система сучасної України.

Початок формуванню сучасної політичної системи поклали вибори 1990 р. у Верховну Раду на основі нового виборчого закону, а також зміни у виборчий закон на поч. 2005 р.,зміни у виборчий закон 2010 р.,2012 р. та початок адміністративної реформи в Україні.

Сьогодні, незважаючи на ряд реформ, політична система далеко ще не закінчила своє формування.

Вона містить в собі як елементи радянської тоталітарної, так і окремі структури демократичної системи.

Політична партія – це найважливіший функціональний елемент політичної системи, це така політична агрегація, яка демонструє:

· високий рівень організації;

· досягнення цілей шляхом боротьби за владу і (або) її здійснення.

Таким чином, партія це організована сила, яка об’єднує громадян одного політичного напрямку для мобілізації суспільної думки за певними цілями, для участі в органах влади або для орієнтації влади на реалізацію своїх вимог (Кермонн).

В.Ленін визначав партію як найвищу форму організації суспільства.

В Законі України “Про політичні партії» (2001 р.)дається таке визначення: «Політична партія – зареєстроване відповідно до закону добровільне об’єднання

громадян – прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що своєю метою має сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах і інших політичних заходах».

За Максом Вебером історія політичних партій поділяється на:

1. партії як об’єднаня аристократів;

2. партії як політичні клуби;

3. масові сучасні партії.

Функції партії як політичної агрегації поділяються на внутрішні і зовнішні.

Структура політичних партій складається з елементів:

1. Партійний лідер і його штаб;

2. Бюрократичний апарат партії;

3. Партійні активісти (актив);

4. Рядові члени партії (пасив);

Класифікація партій.

Параметри партії, її вага мають значення тільки в умовах мультипартійності. В цих умовах оперують, як правило, трьома показниками:

1. Кількістю членів партії і активістів серед них;

2. Величиною виборчого корпусу;

3. Кількістю депутатських місць в парламенті.

М. Дюверже в середині ХХ ст. розробив бінарну класифікацію: 1) кадрова партія і 2) масова партія.

В останні роки динамічно розвиваються універсальні партії або партії нової хвилі.

Традиційний механізм створення політичних симпатій відбивається в класичній моделі Ліпсета – Роккана. Відповідно до цієї моделі на вибір громадян впливають п'ять обставин:

1. соціальний статус людини;

2. рівень доходів;

3. рівень освіти;

4. місце проживання;

5. релігійна приналежність.

Згодом Інглхарт додав до цієї моделі ще і ідеологічний фактор.

Вивченню партійних систем присвятили свою наукову творчість такі політологи як Р. Міхельс (Німеччина), М.Острогорський (Росія), Г.Алмонд (США), М. Дюверже (Франція), Дж. Сарторі (Кембридж, США), і ряд ін.

Зокрема Дж. Сарторі «Партії і партійні системи. Основи аналізу» (1976) основним критерієм, який відрізняє одні партії від інших вважає наявність конкуренції. Тому всі існуючі партійні системи він поділяє на конкурентні і неконкурентні.

Партійна система України пройшла три етапи (за М. Томенком і С. Рябовим):

1. Осінь 1989 р. - 1 грудня 1991 р.

Дата добавления: 2014-12-25