Права на чужемайноотримуютьтакий же захист як і право власності як будь-якихіншихосіб, так і від самого власника

План

План

1. Загальна характеристика та види права спільної власності.

2. Право спільної часткової власності.

3. Право спільної сумісної власності.

Література

1. Цивільне право. Підручник у 2-х томах, т.2.- 2-е вид./Борисова В.І., Баранова Л.М., Бєгова Т.І., Домашенко М.В. та ін. / За ред. Борисової В.І., Спасибо-Фатєєвої І.В., Яроцького В.Л. – Х.: Право, 2014

2. Українське цивільне право у визначеннях та схемах. Навчальний посібник для ВНЗ / Курило Т.В./ Л.: Новий світ-2000, 2014 – 238 с. ISBN 978-966-418-172-0
Українське цивільне право. Навчальний поcібник.- 3-є вид. / Заіка Ю.О. – К.: ЦУЛ, 2014

3. Цивільне право України: особлива частина. Підручник /Фазикош В.Г., Булеца С.Б.- К.: Знання, 2013 – 751 с.
Українське цивільне право: спадкове право, академічний курс. Підручник для ВНЗ - 2-е вид./ Ромовська З.В. – К.: Дакор, 2013

1. Ідея визначення конструкції права спільної власності належить римським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відносини, коли на одну й ту саму річ і в той самий час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі відносини отримали назву спільна власність (condominium). Відтоді загальна концепція права спільної власності збереглася й набула усталених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином, право спільної власності характеризується двома ознаками: І) єдністю об'єкта; 2)множинністю суб'єктів права власності.

Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об'єкта. У частині 1 ст. 355 ЦК вказано, що об'єктом права спільної власності є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що "майном" як особливим об'єктом вважаються:

а) окрема річ;

б) сукупність речей:

в) майнові права;

г) майнові обов'язки.

Із цього випливає, що майно може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворення. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому - про комплекс речей, прав та обов'язків.

Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності речей або майнових прав та обов'язків потрібна їх певна єдність, утворення з них єдиного об'єкта. В іншому випадку буде існувати не спільна власність на один об'єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об'єктів. Підстави для об'єднання окремих речей, прав та обов'язків в єдиний об'єкт можуть бути різними. Окремі права та обов'язки можуть, наприклад, набувати якості єдиного об'єкта, якщо вони в своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1219 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об'єкт права їх спільної власності (ст. 1134 ЦК)тощо.

Друга ознака стосується суб'єктного складу права спільної власності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чином, у даному випадку має місце багатосуб’єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права власності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних відносин. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного майна за договором найму (оренди) потрібна згода кожного зі співвласників.

Правовідносини, що виникають із приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин:

1) відносні правовідносини - між самими співвласниками щодо речі (внутрішні);

2) абсолютні правовідносини, які виникають між співвласниками та усіма третіми особами (зовнішні).

Правовідносини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких є чітко визначеним. Кожен із співвласників зобов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кожного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та всіма третіми особами, тобто невласниками майна. Ці відносини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку - співвласникам) протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.

Право спільної власності може розглядатися в об'єктивному та суб'єктивному розумінні. В об'єктивному розумінні право власності- це сукупність правових норм, що регулюють відносини, які виникають із приводу володіння, користування та розпорядження спільним майном. Це норми, що закріплені в ЦК, інших законах та незаконних нормативно-правових актах, які становлять житлове, сімейне, земельне законодавство тощо. У суб'єктивному розумінні право власності складає сукупність правомочностей співвласників майна щодо володіння, користування та розпорядження спільним майном. У цьому випадку йдеться про конкретних осіб (співвласників), які мають суб'єктивні права стосовно певної речі.

Право спільної власності не створює окремого різновиду права власності. Характер права на майно кожного із співвласників у спільній власності визначається юридичною особистістю конкретного учасника. Тому фізичним та юридичним особам майно належить на праві приватної власності; державі - на праві державної власності тощо.

Право спільної власності може виникнути з підстав, не заборонених законом (ч. З ст. 355 ЦК). Прикладом може бути спадкування однієї речі двома спадкоємцями; набуття житлового будинку подружжям за договором купівлі-продажу (дарування, міни); об'єднання майна декількома особами для будівництва гаражу (договір про спільну діяльність), приватизація державної квартири в державному жилому фонді членами сім'ї тощо.

За загальним правилом спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК).

2. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 тощо).

Право спільної часткової власності передбачає:

- по-перше, що право кожного співвласника не обмежується якою-небудь конкретною часткою спільної речі;

- по-друге, що об´єктом цього права власності є річ;

- по-третє, що права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, а ця власність є багатосуб´єктною;

- по-четверте, що кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.

Суб´єктами спільної часткової власності можуть бути всі ві­домі цивільному праву суб´єкти майнових правовідносин: гро­мадяни, юридичні особи, держава, територіальна громада.

Підстави виникнення спільної часткової власності фізичних осіб різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоєм­цями. Спільна власність з участю фізичних осіб може виникнути як результат їх спільної праці (наприклад, на відведеній земель­ній ділянці кількома особами було збудовано будинок). Виникнення спільної часткової власності фізичних осіб може відбува­тися й на інших підставах.

З виникненням спільної часткової власності фізичних осіб виникає багато питань з приводу володіння, користування і роз­порядження спільним майном. Деякі з цих питань врегульовані правовими нормами, вирішення інших не повинно суперечити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між фізичними особами, які є учасниками спільної часткової власності, безпосередньо присвячені статті 356-367. Названі статті можуть регулювати і відносини між юридичними особами як учасниками спільної часткової власності, але за умо­ви, що вони не суперечать статутній діяльності останніх.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Володіння, користуван­ня і розпорядження майном при спільній частковій власності на нього, здійснюється за згодою всіх його співвласників, а за від­сутності згоди - спір вирішується судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної част­кової власності стосовно не об´єкта спільної власності, а частки у праві, що належить власнику, тоді діє не загальна воля спів­власників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе відпові­дальність перед третіми особами за зобов´язаннями, пов´язаними із спільним майном, і зобов´язаний брати участь у сплаті подат­ків і платежів, а також у витратах на утримання і зберігання спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов´язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування, міни). Після смерті співвласника його частка може переходити до спадкоємців як за законом, так і за заповітом. Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сторонні особи.

3. На відміну від права спільної часткової власності, право спіль­ної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, пе­редбачених законом чи договором.

В сумісній власності, як і в частковій, право кожного із спів­власників не обмежене якою-небудь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Вод­ночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основ­на ознака сумісної власності. Відповідно до п. 1 ст. 368 спіль­ною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них. Право одного спів­власника на все майно, що є у спільній сумісній власності, таке ж, як і права інших співвласників цього майна. Крім того, за­звичай учасники спільної сумісної власності пов´язані між со­бою ще й особистими правами: реєстрацією шлюбу, родинними зв´язками тощо.

Стаття 368 ЦК України передбачає можливість виникнення спільної сумісної власності з участю громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. Що ж до чинних суспільних відносин у сфері спільної сумісної власності, то ст. 368 ЦК Ук­раїни безпосередньо встановлює дві підстави виникнення спіль­ної сумісної власності:

- набуття майна подружжям за час шлюбу;

- набуття майна в результаті спільної праці та за спільні гро­шові кошти членів сім´ї, якщо інше не встановлене договором, укладеним в письмовій формі.

Крім того, ст. 74 Сімейного кодексу України встановлює пра­вило, за яким майно, набуте за час спільного проживання однією сім´єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановле­не письмовим договором між ними.

Можливість виникнення права спільної сумісної власності на підставі договору теж встановлюється законом. Так, Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. встановив, що члени фермерського господарства за домовленіс­тю між собою можуть утворити спільну (часткову або сумісну) власність з того майна, яке не увійшло до складного капіталу господарства.

На підставі ст. 8 Закону України «Про приватизацію держав­ного житлового фонду» передача займаних квартир у спільну сумісну чи часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім´ї, які постійно мешкають у даній квартирі.

При здійсненні права спільної сумісної власності співвласни­ки майна, що є у спільній сумісній власності, повинні дотриму­ватись вимог, встановлених ст. 369 ЦК України.

За загальним правилом володіння та користування таким майном здійснюється спільно. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх спів­власників, але законодавець виходить з презумпції наявності та­кої згоди у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном. Щодо вчинення правочину по розпорядженню спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, то повинна мати міс­це згода всіх співвласників, висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Таке уповноваження повинно оформлятись з дотриманням ви­мог, встановлених ч. З п. 2 ст. 369 ЦК України.

Співвласникам надається право на свій розсуд в будь-який час заявляти вимогу щодо виділу в натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній влас­ності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, але співвласники за до­мовленістю можуть відступити від принципу рівності часток у праві спільної сумісної власності. Крім того, підставою відсту­пу від названого принципу може бути норма закону чи рішення суду. Так, ч. 2 ст. 70 Сімейного кодексу України надає суду пра­во відступати від засади рівності часток подружжя, враховуючи при цьому інтереси неповнолітніх дітей або інші обставини, що мають істотне значення.

Законом дозволено кредитору співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, пред´явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Та­кий позов може бути пред´явлено лише у разі нестачі у спів­власника іншого майна, на яке може бути звернене стягнення.

Лекція 19. Речові права на чуже майно (2 год.)

1. Право володіння як речове право.

2. Право користування чужим майном (сервітут).

3. Емфітевзис як право користування чужою земельною ділянкою.

4. Право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Література

1. Цивільне право. Підручник у 2-х томах, т.2.- 2-е вид./Борисова В.І., Баранова Л.М., Бєгова Т.І., Домашенко М.В. та ін. / За ред. Борисової В.І., Спасибо-Фатєєвої І.В., Яроцького В.Л. – Х.: Право, 2014

2. Цивільне право України: особлива частина. Підручник /Фазикош В.Г., Булеца С.Б.- К.: Знання, 2013 – 751 с.
Українське цивільне право: спадкове право, академічний курс. Підручник для ВНЗ - 2-е вид./ Ромовська З.В. – К.: Дакор, 2013

1. Речові права на чуже майно – права на речі, які полягають у можливості обмеженого використання в своїх інтересах речей, що є власністю інших осіб, без посередництва їх власників.

Відповідно до ст. 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Речові права на чуже майно характеризуються такими ознаками:

Обмежений зміст речових прав на чуже майно. На відміну від права власності зміст речових прав на чуже майно може складати лише окремі правомочності власника (наприклад, право володіння, право користування тощо), або всі три його правомочності, однак, у неповному, обмеженому, обсязі.

Зміст речових прав на чуже майно визначається виключно законом (Цивільним кодексом).

Речові права на чуже майно обтяжують право власності. Із переходм права власності на річ від однієї особи до іншої, разом з правом власності до нового власника переходять також обмежені речові права на чуже майно.

Права на чуже майно здійснюються без посередництва власника. Ці права мають самостійний характер і можуть здійснюватися їх суб’єктамисамостійно, незалежновідволівласника.

Відповідно до ч.2 ст. 395 ЦК України законом можуть бути встановленііншіречові права на чужемайно. До іншихречових прав на чужемайно у законодавствіУкраїни та в літературі з Цивільного права відносять: право господарськоговідання, право оперативного управління, право оперативного використання, право застави, право притриманнятощо.

Відповідно до ч.1 ст. 397 ЦК України право володіння чужим майном – церечове право особи, яка фактичнотримає у себе майно, щоналежить на правівласностііншійособі.

- Суть права володінняполягає у тому, що особа, яка фактичноутримує у себе чужуріч не їївласником, однак ставиться до неї як до своєї, і вважає, щоїйналежитьможливістьздійснюватиусіправомочностівласника.

- Право володіння чужим майномхарактеризуєтьсядвомакритеріями:

1) об’єктивним;

2) суб’єктивним.

- Об’єктивний критерій права володіння полягає у тому, що річ фактично перебуває у володінні, тобто, утримується володільцем.

- Суб’єктивний критерій полягає у тому, що особа, яка фактично утримує чужу річ ставиться до неї як до своєї, вважаючи себе законним володільцем.

Залежності від правомірності виникнення володіння, воно поділяється на:

1. Законне;

Дата добавления: 2014-12-25