Правовстановлювальні документи 4 страница

Це правило в науці цивільного права називається двосто­ронньою реституцією, тобто кожна із сторін повертає все набуте за правочином.

Двостороння реституція як правовий наслідок визнання правочину недійсним передбачена при укладенні правочину:

з малолітнім (ст. 221);

з неповнолітнім (ст. 222);

з недієздатним (ст. 226);

з порушенням простої письмової форми (ст. 218);

з порушенням нотаріальної форми (ст. 220);

юридичною особою, укладати який вона не мала права (ст. 227);

під впливом помилки (ст. 229);

внаслідок збігу тяжких обставин (ст. 233 ЦК).

Крім того, коли недійсним правочином завдано збитків чи заподіяна моральна шкода другій стороні або третій особі, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Для наслідків деяких видів недійсних правочинів можуть застосовуватися інші правила: відшкодування збитків у под­війному розмірі та відшкодування моральної шкоди. Цей обов'язок покладається на сторону, яка примусила контрагента укласти правочин, застосувавши фізичне чи психічне насильство або обман (статті 230, 231 ЦК).

Лекція 13. Представництво в цивільному праві (2год.)

1. Поняття представництва.

2. Довіреність, її види, форма та строк дії.

Література

1. Цивільне право України: особлива частина. Підручник (затв. МОН України).- 4-е вид./ За ред. Дзери О.В., Кузнецової Н.С., Майданика Р.А. – К.:Юрінком Інтер, 2014

2. Українське цивільне право у визначеннях та схемах. Навчальний посібник для ВНЗ / Курило Т.В./ Л.: Новий світ-2000, 2014

1. Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона (представник) на підставі набутих нею повнова­жень виступає і діє від імені іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав недієздатними особами, малолітніми. Необхідність пред­ставництва зумовлена також тим, що інколи громадянин внас­лідок тривалої відсутності, хвороби, браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи купити квартиру, кваліфіковано виступити в суді. В цих випадках допомогу йому надає представник.

Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси в суді за допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців.

Представництво характеризується такими ознаками:

цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здій­снюються безпосередньо іншою;

представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплю­ється);

представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

представник діє виключно в межах наданих йому повно­
важень;

правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Якщо укладений представником правочин спричинив для контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.

В широкому розумінні термін "представництво" охоплює відносини, які існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем. Тому нерідко цим терміном користу­ються і тоді, коли йдеться про комісію, торгове представництво, відносини з брокерами, маклерами, адвокатами.

Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах наданих повноважень.

Повноваження — це право однієї особи виступати представ­ником іншої особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

волевиявлення особи, яка бажає мати представника, вира­
жене у встановленій законом формі. Це волевиявлення може
бути виражене або в договорі доручення, або найчастіше у вигля­
ді довіреності;

призначення або обрання особи на посаду, виконання
обов'язків якої вимагає певних юридичних дій від імені іншої
особи:

призначення або обрання керівником підприємства;

призначення на певну посаду на підприємстві чи в устано­ві, яка надає послуги населенню шляхом укладання договорів. Повноваження цих осіб відображені у відповідних відомчих положеннях, ін­струкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки вони вико­нують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють.
Водночас коли, наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно, при цьому вже вимагається до­віреність, оскільки ця особа припиняє бути представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за дові­реністю;

призначення опікуном;

наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчи­няти певні дії як представникові іншої особи.

відносини материнства, батьківства, усиновлення, удоче­ріння, які відповідним порядком оформлені;

спільне ведення фермерського господарства, оскільки ін­тереси такого господарства представляє голова господарства;

членство в кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого інтереси цього об'єднання представляє голова.

Отже, залежно від того, на чому будуються повноваження представника, можна розрізняти представництво за законом (або законне, обов'язкове) і представництво за договором (або дого­вірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа пред­ставника, коло її повноважень і самі випадки такого представ­ництва визначаються певними нормативними актами (ЦК, СК тощо). До призначення представника той, кого представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом такого представництва є так зване статутне пред­ставництво, коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор, ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному обігу від імені юри­дичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в результаті правочину між представником та особою, яку він представляє. Для здійснення такого представ­ництва потрібно отримати довіреність, яку той, кого представ­ляють, видає представникові як доказ наданих йому повнова­жень.

Представництво в цивільному праві відрізняється від пред­ставництва суміжних правових інститутів, наприклад, від пред­ставництва судового або процесуального. Процесуальне пред­ставництво має місце як в цивільному, так і у кримінальному процесах. Метою представництва в цивільному праві є здійснен­ня представником від імені і за рахунок того, кого представляють, певних юридичних дій (укладення договорів тощо), метою су­дового представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої сторони.

Якщо в цивільному праві при укладенні договору представ­ник завжди замінює того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю визначається довірителем, то при судовому пред­ставництві загальні права представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути застережені в довіреності.

2. Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа (довіритель) іншій особі (довіреному) для представ­ництва перед третіми особами. Довіреність — це односторонній правочин, який фіксує межі повноважень представника, який, діючи на підставі довіреності, створює права та обов'язки безпо­середньо для довірителя.

Особа, яка видає довіреність, називається довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю — довіреним. Подібна термінологія використовується і в договорі доручення, за яким одна сторона зобов'язується від імені і за рахунок іншої сторони виконати певні юридичні дії. Проте довіреність не тотожна договору доручення.

Співвідношення між ними таке: договір доручення є підста­вою для видачі довіреності. В основі довіреності може бути і договір експедиції, і трудовий договір. Наприклад, матеріально відповідальній особі може бути видана довіреність для вчинення дій, пов'язаних безпосередньо з виконанням нею трудових обов'язків.

Якщо доручення є договором про представництво, який визна­чає внутрішні взаємовідносини між представником і тим, кого він представляє, і сторони своїми підписами підтверджують, які саме дії і яким саме чином повинен виконати довірений, який розмір винагороди його чекає (якщо це передбачено до­говором), то довіреність як документ підписує лише довіритель. Довіреність адресована насамперед третім особам і має на меті довести до їх відома те, що між представником і тим, кого він представляє, існує домовленість, згідно з якою виконання всіх угод, що буде укладати представник у межах довіреності, бере на себе той, хто представляє.

Юридична сила довіреності не залежить від згоди представ­ника на її видачу, як і обсяг повноважень, якими довіритель наділяє довірену особу, також з нею не погоджується. А осьздійснення повноважень цілком залежить від волі довіреної особи.

За обсягом повноважень розрізняють такі види довіреностей:

разова — на виконання однієї конкретної дії (наприклад,продати чи купити будинок);

спеціальна — на виконання якихось однорідних дій (наприк­лад, довіреність на отримання авторського гонорару протягомроку).

Закон вимагає, щоб довіреність була складена у письмовій формі, тому без письмової форми немає довіреності. Довіреності, які видаються громадянам, мають бути посвідчені уповнова­женими на це особами. Так, щодо угод, які вимагають нота­ріальної форми, довіреність має бути посвідчена державним чи приватним нотаріусом. До нотаріально посвідчених довіреностей зокрема прирівнюються (ст. 40 Закону України від 2 вересня 1993 р. "Про нотаріат"):

довіреності осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях,лікарнях, санаторіях, будинках престарілих, посвідчені голов­лікарями, начальниками госпіталів, заступниками з медичної частини, черговими лікарями;

довіреності громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах або суднах внутрішнього плавання, що плава­ють під прапором України, посвідчені капітанами цих суден;

довіреності громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та подібних експедиціях, посвідчені начальникамиекспедицій;

довіреності військовослужбовців, посвідчені командирами частин, з'єднань, установ і закладів;

довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками виправно-трудових установ.

Довіреності, які видаються організаціями для укладання будь-яких договорів, не вимагають нотаріального посвідчення, оскіль­ки вони посвідчуються самою організацією шляхом підпису її керівником та скріплюються печаткою. Довіреності на одер­жання чи видачу грошей та інших матеріальних цінностей мають бути також підписані головним бухгалтером.

Поряд з нотаріальною формою законодавець допускає ви­падки посвідчення довіреності за місцем роботи, навчання або місцем проживання довірителя. Це довіреності на: отримання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами; одержання винагороди авторів та винахідників; одержання пенсії, допомоги та стипендії; отримання грошей з Ощадбанку; одержання поштової та грошової кореспонденції.

Довіреність повинна мати всі необхідні реквізити: місце і дату складання, строк дії (прописом), прізвище, ім'я, по бать­кові довірителя та довіреної особи (повну назву юридичної особи), місце проживання (місце знаходження юридичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхідних ви­падках — посаду, яку вони займають, коло повноважень.

Строк дії довіреності встановлюється у довіреності. Строк дії довіреності зазначається літерами. Якщо строк довіреності не зазначений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

Довіреність без дати видачі є нікчемною. Довіреність під­писується довірителем особисто. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноруч підписати довіреність, то за його проханням і в його присутності та в присутності нотаріуса чи іншої посадової особи, яка посвідчує довіреність, цей документ може бути підписаний іншим громадянином, особу якого встановлює нотаріус.

Довіреності від імені неповнолітніх віком від 14 до 18 років, а також від імені осіб, які в судовому порядку визнані об­межено дієздатними, можуть бути посвідчені лише за умови, що вони вчиняються за згодою батьків (усиновителів), піклу­вальників.

Дія довіреності може бути припинена і до закінчення вказа­ного у ній строку у випадках:

скасування довіреності особою, яка її видала;

відмови від довіреності особи, якій вона була видана;

припинення повноважень юридичної особи;

смерті, визнання недієздатною чи обмежено дієздатною
або безвісно відсутньою як особи, яка видала довіреність, так і
довіреної особи.

Скасовуючи довіреність, довіритель зобов'язаний повідо­мити про це довірену особу, а також заінтересованих третіх осіб, оскільки права та обов'язки, які випливають з довіренос­ті, зберігають силу для довіреної особи доти, доки вона не дізнається (або повинна буде дізнатися) про припинення дії довіреності. При припиненні довіреності представник чи його правонаступник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

Водночас ч. 4 ст. 249 ЦК передбачає можливість видавати так звані безвідкличні довіреності, тобто довіреності, які збері­гають свою силу протягом зазначеного строку і які не можна скасувати.

Представник зобов'язаний виконувати покладені на нього обов'язки особисто. Проте законодавець передбачає випадки, коли довірена особа може передоручити здійснення наданих їй повноважень іншій особі, а саме:

· якщо передоручення передбачене в довіреності;

· якщо передоручення необхідне для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. При цьому довірена особа не має змоги сповістити довірителя й отримати його згоду на передоручення.

Довіреність, видана в порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню після подання основної довіреності, в якій застережене право на передоручення або після подання доказів того, що представник за основною довіреністю ви­мушений робити це для охорони інтересів особи, яка видала довіреність.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, зобов'язаний при першій нагоді сповістити про це довірителя і надати йому відомості щодо нової довіреної особи. Невико­нання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повно­важення, відповідальність за дії нової довіреної особи як за свої власні.

Передоручення може бути скасоване у будь-який час як довірителем, так і довіреною особою, яка його видала.

Повноваження за нотаріально посвідченими довіреностями можуть бути передані телеграфом. У цих випадках телеграма-доручення складається безпосередньо з тексту доручення та посвідчувального напису нотаріуса з розшифруванням його печатки.

Лекція 14. Строки у цивільному праві. Позовна давність (2год.)

1. Поняття та види строків у цивільному праві.

2. Поняття та види строків позовної давності.

3. Початок перебігу строків позовної давності.

4. Зупинення, переривання та поновлення перебігу позовної давності.

Література

1. Цивільне право України. Загальна частина: загальні положення, особисті немайнові права фізичної особи, право власності та ін. речові права, спадкове право, право інтелектуальної власності, загальні положення про зобов'язання і договори. Підручник /Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Бичкова С.С, Тімуш І.С. та ін. / За ред. Бірюкова І.А., Заіки Ю.О. – К.: Правова єдність, Алерта, 2014 – 510 с. ISBN 978-617-566-266-3

2. Цивільне право України. Навчальний посібник для підготовки до іспитів / Упор. Тетарчук І.В., Дяків Т.Є. – К.: ЦУЛ, 2014 – 202 с.

3. Українське цивільне право у визначеннях та схемах. Навчальний посібник для ВНЗ / Курило Т.В./ Л.: Новий світ-2000, 2014 – 238 с. ISBN 978-966-418-172-0
Українське цивільне право. Навчальний поcібник.- 3-є вид. / Заіка Ю.О. – К.: ЦУЛ, 2014 – 358 с

1. Під строком у цивільному праві розуміють проміжок часу, зі спливом якого пов'язана певна дія чи подія, яка має юри­дичні наслідки.

Термін — це певний момент в часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Так, на­приклад, із досягненням 18 років фізична особа стає повністю дієздатною, через рік, якщо невідомо місце перебування особи, заінтересовані особи можуть вимагати визнання її безвісно від­сутньою; по закінченні визначеного строку припиняється дія довіреності тощо.

За правовими наслідками строки поділяються на:

правовстановлювальні або правостворювальні. Це строки, з якими пов'язане виникнення правовідносин або окремих прав та обов'язків;

правоприпиняючі. Це строки, з перебігом яких законода­вець пов'язує припинення певних правовідносин, окремих прав та обов'язків. Так, по закінченні певного часу кредитор втрачає право звернутися з претензією до поручителя;

правозмінювальні. По закінченні цих строків припиняють­ся одні права та обов'язки і виникають інші. Так, якщо особа загубила річ, то по закінченні визначеного строку вона перестає бути власником речі, і право власності на цю річ може виникнутиуіншої особи.

За підставами встановлення розрізняють строки:

• законні (тобто строки, встановлені законом чи підзаконним актом, наприклад, законодавець встановлює шестимісячний строк для прийняття спадщини);

судові. Це строки, тривалість яких визначається судом залежно від обставин конкретної справи і з урахуванням змісту дій, які повинні виконати сторони;

договірні. Це строки, які визначаються сторонами самос­тійно з урахуванням індивідуальних особливостей конкретних правовідносин. Наприклад, строк дії довіреності, договору оренди, договору позики тощо.

За ступенем самостійності сторін у встановленні стро­ків вони поділяються на:

• імперативні, тобто такі, що не можна змінити за до­мовленістю;

диспозитивні, тобто такі, які хоч і передбачені законом, але можуть бути змінені за погодженням сторін.

За призначенням розрізняють:

строки здійснення цивільних прав, тобто строки, протягом яких власник суб'єктивного права може реалізувати можли­вості, закладені в суб'єктивному праві;

строки виконання зобов'язань;

строки захисту цивільних прав, тобто строки, протягом яких сторона може розраховувати на захист свого права в разі порушення і отримати цей захист.

За способом визначення їх поділяють на строки, визначені:

календарною датою (строк повернення боргу);

певним періодом часу (поставка продукції — поквартальна, щомісячна);

вказівкою на подію, яка неодмінно має настати (початок навігації).

За ступенем визначеності строки класифікуються на:

визначені;

невизначені, якщо це пов'язано з певною подією, яка обов'язково настане, або бажанням кредитора (наприклад, строкповернення боргу "за першою вимогою").

2. Позовна давність — це строк, протягом якого особа може звернутися до суду за захистом своїх прав.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідно­син. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності в здійсненні належних їм прав, зміцнює дого­вірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Наявність чітко визначеного строку, протягом якого заінтере­сована сторона може звернутися за захистом в суд, змушує оперативно реагувати на порушення свого права, значно по­легшує розгляд спору. З плином часу докази втрачаються (свідки забувають чи плутають факти, змінюють місце проживання, помирають, документи втрачаються, знищуються) і встановити істину у справі стає дедалі важче.

Позовна давність поширюється на всі вимоги, за винятком випадків, прямо передбачених в законодавстві, а саме:

на вимоги, що випливають з порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

на вимоги вкладника про видачу вкладу;

на вимоги про відшкодування школи, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю:

на вимоги страхувальника (застрахованої особи) до страхо­вика про виплату страхової суми та ін.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності: а) загальні; б) спеціальні.

Загальні строки позовної давності поширюються на всі ци­вільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності встановлений у три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки порівняно із загаль­ними можуть бути або скороченими, або подовженими.

Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік застосовуються зокрема до вимог:

про стягнення неустойки, штрафу, пені;

пов'язаних з недоліками проданого товару;

про розірвання договору дарування;

про спростування недостовірної інформації в засобах масо­вої інформації;

Подовжені строки. Позовна давність у п'ять років застосову­ється до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. За домовле­ністю сторін строк позовної давності може бути збільшений.

3. Для обчислення строків позовної давності потрібно визначити їх початковий момент, оскільки від цього залежить не тільки правильне обчислення строку, а й можливість захисту поруше­ного матеріального права.

За загальним правилом перебіг строку позовної давності по­чинається з того моменту, коли у особи виникає право на позов. Право на позов виникає, коли особа дізналась чи могла довідати­ся про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК). Так, якщо за договором позики боржник мав по­вернути борг 1-го числа, але не повернув, то право на позов ви­никає у кредитора з 2-го числа, оскільки він знає, що боржник порушив строк виконання своїх обов´язків. Законодавець не ви­падково побудував диспозицію цієї норми так, що перебіг стро­ку позовної давності починається не тільки з того моменту, коли особа дізналась про порушення свого права, а й з того моменту, коли вона повинна була дізнатися про це.

У зобов´язаннях, строк виконання яких не визначений або визначений момент витребування, давність починають обчис­лювати з того часу, коли у кредитора виникає право вимагати виконання зобов´язання, а якщо при цьому боржникові надаєть­ся пільговий 7-денний строк на виконання, то давність почина­ють обчислювати з моменту його закінчення. Так, за загальним правилом, боржник зобов´язаний виконати зобов´язання, строк яких невизначений або визначений моментом вимоги кредитора, у 7-денний строк від дня пред´явлення вимоги, якщо обов´язок негайного виконання не передбачено законом, договором чи змістом зобов´язання.

Коли договір майнового найму укладено без зазначення стро­ку, він вважається укладеним на невизначений строк, і кожна зі сторін має право відмовитися від договору в будь-який час, по­передивши про це контрагента письмово за три місяці. У цьому разі перебіг строку позовної давності починається з моменту за­кінчення строку, вказаного в письмовому повідомленні, але не менше ніж за три місяці з моменту відправлення повідомлення.

У ЦК та деяких інших спеціальних нормативних актах міс­тяться й інші правила початку обчислювання перебігу строків позовної давності.

Особливість застосування позовної давності з вимог, що вип­ливають з перевезень і які пред´являються до перевізників, по­лягає у тому, що за загальним правилом строк позовної давності у цих випадках починається не з моменту, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, а від дня одержання відповіді на претензію чи закінчення строку, вста­новленого для відповіді.

Свої особливості має порядок обчислення строків позовної давності з вимог, що випливають з поставки некомплектної про­дукції при відвантаженні її вузлами (окремими частинами комп­лекту). Якщо за договором постачальник відвантажує продукцію вузлами, то зобов´язання вважається виконаним після відванта­ження останнього виробу в обумовлений договором строк.

Початок перебігу строків позовної давності по справах про стягнення неустойки визначається за загальними правилами, тобто від того дня, коли особа дізналась або повинна була дізна­тися про порушення свого права. Але особливість обчислення строків позовної давності в цьому випадку полягає в тому, що коли відповідно до договору або чинного законодавства неустой­ка підлягає стягненню за кожний день прострочки зобов´язань, то строк позовної давності обчислюється щодо кожного дня ок­ремо.

У разі порушення цивільного права або інтересу неповноліт­ньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття (п. 4 ст. 261 ЦК).

4. Сторона, право якої порушено, може звернутися в юрисдик-ційний орган протягом визначеного законом чи договором часу за захистом порушеного права. Але обставини можуть скластися так, що позивач у зв'язку з умовами, які від нього не залежали, не зміг вчасно звернутися до суду. Законодавець враховує такі об'єктивні обставини і допускає в законі зупинення перебігу строків позовної давності.

Перелік обставин, які є підставою для зупинення перебігу позовної давності, наведений у ст. 263 ЦК:

1) надзвичайна або невідворотна за певних умов подія (не­
переборна сила).

Під надзвичайністю розуміють відсутність закономірностей у розвитку події. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути).

Непереборною силою є саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей.

Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні при­родні явища — повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, які об'єктивно зробили неможливим подання позову;

зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні відносини;

встановлене законодавством відстрочення виконання зо­бов'язання (мораторій);

перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або інших військових формуваннях, що переведені на вій­ськовий стан.

В ст. 392 КТМ передбачено, що позовна давність зупиня­ється на час складання диспаші (розрахунку і розподілу збитків при загальній аварії).

На час існування обставин, які перешкоджають зверненню з позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Переривання перебігу позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення обставин, які є підставою для переривання перебігу позовної давності, до уваги не береться.

Після переривання позовної давності її перебіг починається спочатку. Перебіг позовної давності переривають дві обставини:

а) вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу
(наприклад, часткове виконання зобов'язання, письмове про­хання про відстрочку сплати, передача речі в заставу);

б) звернення кредитора з позовом до боржника.

Під поновленням перебігу позовної давності необхідно розуміти дії суду, який, встановивши, що право позивача по­рушено, але строк позовної давності ним пропущений з поваж­них причин, поновлює цей строк.

Лекція 15. Здійснення та захист цивільних прав (2 год.)

1. Здійснення суб’єктивних цивільних прав.

2. Виконання цивільних обов’язків.

3. Поняття та форми цивільно-правового захисту.

4. Поняття та підстави цивільно-правової відповідальності.

Література

1. Цивільне право України. Загальна частина: загальні положення, особисті немайнові права фізичної особи, право власності та ін. речові права, спадкове право, право інтелектуальної власності, загальні положення про зобов'язання і договори. Підручник /Бірюков І.А., Заіка Ю.О., Бичкова С.С, Тімуш І.С. та ін. / За ред. Бірюкова І.А., Заіки Ю.О. – К.: Правова єдність, Алерта, 2014 – 510 с. ISBN 978-617-566-266-3

2. Цивільне право України. Навчальний посібник для підготовки до іспитів / Упор. Тетарчук І.В., Дяків Т.Є. – К.: ЦУЛ, 2014 – 202 с.

3. Українське цивільне право у визначеннях та схемах. Навчальний посібник для ВНЗ / Курило Т.В./ Л.: Новий світ-2000, 2014 – 238 с. ISBN 978-966-418-172-0
Українське цивільне право. Навчальний поcібник.- 3-є вид. / Заіка Ю.О. – К.: ЦУЛ, 2014 – 358 с.

1. Суб'єктивне цивільне право слід відрізняти від поняття "цивільне право" у об'єктивному значенні. Суб'єктивне цивільне право належить певній особі, що виступає як суб'єкт цивільних правовідносин. Цивільне право в об'єктивному значенні — це сукупність норм і правил, що діють у сфері функціонування цивільних відносин.

Дата добавления: 2014-12-25