Проекти. 2 страница

Особливе місце в бізнес-плані займає виробничий план, що поклика­ний відповісти на запитання, як фірма має намір видавати свою продук­цію чи послуги, охарактеризувати її виробничу діяльність. Слід відмітити, що надлишок технічних подробиць може утруднити вивчення плану. Бізнес-план складається ще до того, як розроблений повний асортимент продукції чи послуг. Але навіть після того, коли готові вироби вже пропону­ються ринку, фірмі часто необхідно продовжувати дану роботу, щоб збе­регти позиції в конкурентній боротьбі. Важливо охарактеризувати в плані весь процес виробництва продукції. В ньому міститься опис будинків, устаткування, потреб у сировині і трудових ресурсах, технологічних про­цесів, складальних ліній і робототехніки, а також можливостей бізнесу, зокрема виробничих потужностей і програм контролю якості. Доцільно представити короткий опис усього процесу виготовлення продукції, роз­глянути характеристики і привабливі риси різних товарів. Варто навес­ти дані щодо придбання верстатів і устаткування, їхньої продуктивності, технічних можливостей, а також про джерела сировини і комплектуючих виробів, їх наявності, стійкості цін на них, про зв'язки з основними по­стачальниками. При розгляді виробничого процесу корисно дати схему послідовності виробничих операцій.

Кінцевий розділ бізнес-плану – фінансовий план.

Ціль даного матеріалу – представити достовірну систему даних, що відбивають очікувані фінансові результати діяльності фірми. Прогноз фінансових результатів покликаний відповісти на головні питання, що хви­люють менеджера. Саме з цього розділу інвестор довідається про прибу­ток, на який він може розраховувати, а позикодавець – про здатність потенційного позичальника погасити борг.

Звичайно, всякий фінансовий аналіз майбутнього характеризується невизначеністю, тому можливі кілька сценаріїв, що свідчать про пропо­зиції стосовно майбутнього і дозволяють краще зрозуміти перспективи фірми. Для того, щоб бізнес-план був дієвим інструментом планування, а також документом, здатним привернути увагу потенційних інвесторів і кредиторів, його зміст повинен відповідати обстановці, яка реально скла­дається.

Перша заповідь – фінансовий план не повинен розходитися з дани­ми, представленими в інших частинах бізнес-плану.

Невідповідності у фінансовому плані свідчать або про несумлінність, або про недостатню компетенцію авторів. У стислій формі мають бути викладені всі передумови, що стали основою розробки плану.

Підготовлений належним чином фінансовий план може бути викори­станий для оцінки резервів фірми, а також для розробки її детального робочого бюджету. Бізнес-план є керівним документом, у якому деталь­но розписано, як, коли і на що буде витрачатися капітал, а також вказу­ються цілі, досягнення яких необхідно для забезпечення успіху бізнесу.

Найважливішим елементом тут є очікуваний обсяг продажів. Вірогідність даного прогнозу дуже важлива. Інші розділи фінансового пла­ну базуються в основному на цьому важливому елементі.

Другий найважливіший прогноз відноситься до собівартості реалізо­ваної продукції (витрати на виробництво продуктів і послуг, виторг від реалізації яких буде отриманий протягом конкретного періоду). Він містить у собі прямі витрати праці (заробітна плата), сировини, матеріалів, також деякі витрати, пов'язані безпосередньо з перетворенням сировини і мате­ріалів у готову продукцію і валового прибутку (різниця між чистим обся­гом реалізації продукції, послуг і прямими витратами на їхнє виробницт­во). Обидва показники залежать від витрат, пов'язаних з виробничою діяльністю чи з придбанням активів, а також від політики цін. При вик­ладі матеріалів корисно послатися на конкретні джерела інформації. В силу того, що підприємці мають схильність бачити майбутнє свого підприє­мства в рожевому світлі, рекомендується представляти в плані досить обґрунтовані розрахунки. Отже, фінансовий план є ключовим розділом бізнес-плану і прораховується за результатами прогнозу виробництва і збуту продукції (послуг). При його розробці враховуються характеристи­ки середовища, у якому передбачається реалізація наміченого, – подат­кові умови; зміни курсу валют, за якими ведуться розрахунки; диферен­ційована інфляційна характеристика середовища; дата початку і час реалі­зації проекту.

Фінансовий план містить три документи: звіт про прибутки і збитки, план-баланс і звіт про рух коштів. Звіт про прибутки і збитки відбиває операційну діяльність фірми в намічений період. З його допомогою виз­начають розмір одержуваного фірмою прибутку за конкретний період часу. Ціль складання звітів про прибуток – в узагальненій формі представити результати діяльності підприємства з погляду прибутковості. Цей матер­іал складається звичайно з таких розділів: реалізація, собівартість реалі­зованої продукції чи послуг, операційні витрати, одержання (до сплати податків) прибутку (чи збитки). У багатьох випадках у плані показують, що виходить після відрахування податків. Звіт про прибуток виступає найбільш поширеним показником фінансових резервів підприємства.

План-баланс демонструє фінансовий стан фірми на кінець періоду (часу, що розраховується). З його аналізу можна зробити висновки про ріст активів і про стійкість фінансового становища фірми в конкретний період часу. Звіт про рух коштів характеризує формування і відтік готівки, а також залишки коштів фірми в динаміці. Проектування потоків коштів – найбільш важливий фінансовий прогноз у бізнес-плані. Звіт про гро­шовий потік відбиває фактичні надходження коштів і їхнє перерахуван­ня. Підсумкова цифра звіту про потік коштів відбиває сальдо обороту коштів організації, а не її прибуток. На відміну від звіту про прибутки, звіт про грошові потоки відбиває фактичне надходження всіх грошей із усіх джерел, у т. ч. виторг від реалізації продукції, від продажу акцій чи отриманих у борг, а також засобів від продажу ліквідації деяких активів. Що стосується витрат, то в звіт про грошові потоки входить фактична оплата усіх витрат. Деякі витрати можуть бути покриті негайно, у той час як інші – через якийсь час.

Необхідно мати на увазі, що сума власного і позикового капіталу фірми повинна бути достатньою для покриття негативної величини коштів у будь-який період часу, розглянутого в плані.

Кожна з альтернативних схем фінансування ретельно прораховується за наслідками використання. У плані враховуються як показники фінан­сового стану фірми, так і показники ефективності інвестицій. Перша гру­па показників характеризує ефективність оперативної діяльності фірми в ході реалізації наміченого – прибутковість, рентабельність капіталу, по­казники фінансової діяльності (ліквідності і фінансової стійкості). Друга група свідчить про ефективність інвестицій у конкретні проекти – стро­ки окупності, що показують час повернення вкладених коштів і характе­ризують ризик проекту; чиста величина доходу, що відбиває масштаби наміченого і розміри доходу від нового виробництва (надання нового виду послуг); індекс прибутковості характеризує прибутковість роботи фірми; норма прибутковості інвестицій.

Останній показник є головним оціноч­ним показником ефективності інвестиційних проектів.

У завершальній частині фінансового плану звичайно присутній аналіз беззбитковості, що демонструє, яким повинен бути обсяг продажів для того, щоб компанія могла без сторонньої допомоги виконувати вчасно свої грошові зобов'язання. Такий аналіз дозволяє одержати оцінку суми продажів, що необхідна, щоб організація не мала збитків.

Як відомо, навіть самий чудовий план не дає сам по собі гарантії успіху. Його треба вміти реалізувати. Іншими словами, мова йде про уміння ме­неджера ефективно керувати наявними в його розпорядженні різними ви­дами ресурсів з урахуванням потреб ринку. І тут особливого значення на­буває врахування можливого ризику. Аналіз ризику виробничої і фінан­сової діяльності фірми є одним із важливих розділів бізнес-плану. Для кожної фірми ризик означає імовірність настання несприятливої події, що може призвести до втрати частини ресурсів, недоодержання доходів чи появи додаткових витрат. Сучасна економічна ситуація в Україні погано передбачувана, тому при підготовці цього розділу враховують можливі зміни на ринку, для чого і проводять якісний і кількісний аналіз ризику. За допомогою такого аналізу виявляються фактори ризику й етапи робіт, при виконанні яких він виникає. Кількісний аналіз допомагає визначи­ти розміри ризику, що є складним завданням. Для зменшення ризику звичайно використовують різні аналітичні методи, що дозволяють підви­щити надійність інвестицій (метод математичної статистики, економіко-математичне моделювання та ін.). У результаті проведення аналізу ризи­ку розробляються заходи щодо його зменшення.

На титульній сторінці бізнес-плану вказують назву і адресу органі­зації, дані про засновників, суть і вартість проекту, межу секретності тощо, а в додатку – копії контрактів, ліцензій, листів та інших документів.

Завдання для самоконтролю:

1. Охарактеризувати сутність, роль і завдання планування як виду управлінської діяльності.

2. Яка роль і значення місії в діяльності організації?

3. Охарактеризувати різні методики оцінки зовнішнього та внутрішнього середовищ організації.

4. Обґрунтувати класифікацію стратегій діяльності організації за різними ознаками.

5. За якими критеріями відбувається вибір оптимальної стратегії діяльності організації?

6. Порівняти процеси стратегічного і оперативного планування. Що у них спільного, а що відмінного?

7. Охарактеризувати систему планових параметрів та її підсистеми.

8. Розкрити спільні риси та відмінності між двома підходами до управління: за цілями й за результатами.

9. Розкрити зміст бізнес-планування.

10. Охарактеризувати види центрів відповідальності в процесі бюджетування.

11. Які їх завдання?

Тема № 7: Організаційна діяльність як загальна функція менеджменту

Заняття № 1 „Організаційна діяльність”

Навчальні питання:

1. Сутність організаційної діяльності

2. Повноваження, обов’язки, відповідальність

3. Централізація та децентралізація управління

Навчальна література: [1], стор.307...329, [2], стор.136...140, 209...224, [3], стор.208...215, [4], 56...60, [7], стор.95…118, [10], [11], стор.297…330, [12], стор.151…168, [13], 312…336, [14], 63…66.

ВСТУП

Після розроблення планів і прийняття відповідних управлінських рішень про­цес досягнення цілей залежить від орга­нізації. Поняття організації вживається в двох аспектах:

1) інституціональному, коли організація озна­чає певну групу людей, що спільно досягають за­гальних цілей;

2) процесному, коли організація означає взає­модію людей між собою.

Але в обох випадках організація має дати відповіді на три ключові запитання:

• Як згруповані працівники?

• Хто для кого є начальником?

• Хто які завдання виконує?

1. Сутність організаційної діяльності

Організаційний механізм господарювання містить:

§ правила, організаційно правові нормативи і стандарти, що визнача­ють та регулюють структуру управління, обов'язки, права та відповідальність органів управління і управлінських працівників, організацію процесу їхньої діяльності;

§ розподіл робіт між різними виконавцями;

§ оснащення управлінської праці засобами оргтехніки, чисельність працівників в управлінні, матеріальне і моральне стимулювання їхньої праці.

Отже, організаційний механізм охоплює організацію структури уп­равляючої системи (статики) і організацію процесу функціонування сис­теми, якою управляють (динаміки).

В економічній літературі сформульовано емпіричні правила організації управління: єдність мети;

§ розумна ієрархія;

§ стійкість;

§ безперервне удос­коналення;

§ пряме підпорядкування;

§ обсяг контролю;

§ порівнянність, відповідність даним повноваженням;

§ виключення, пріоритет завдань;

§ комбінування.

Ці правила мають неоднакову актуальність для різних трудових колективів, і їх слід застосовувати в різному поєднанні.

Центральним елементом організаційного механізму є структура управління, за допомогою якої поєднуються різні сторони діяльності підприємства (технічна, економічна, виробнича, соціальна), регламенту­ються внутрішні виробничі зв'язки і досягається стійка система службо­вих взаємовідносин між структурними підприємствами і працівниками апарату управління. Отже, від структури управління значною мірою за­лежить дієвість усього господарського механізму.

Структура управління – це упорядкована сукупність взаємопов'яза­них елементів системи, що визначає поділ праці та службових зв'язків між структурними підрозділами і працівниками апарату управління з підготовки, прийняття та реалізації управлінських рішень. Вона організаційно закріплює функції за структурними підрозділами й працівниками і регламентує потоки інформації у систему управлінської структури, виражається в схемі й параметрах структури управління, штат­ному розкладі, певному співвідношенні структурних підрозділів і працівників апарату управління, положеннях про відділи та служби, у системі підпорядкування і функціональних зв'язків між персоналом управління.

Структуру управління за горизонталлю поділяють на окремі ланки, а по вертикалі – на ступені управління.

Ланки управління становлять організаційно відособлені структурні підрозділи (відділи, служби, групи), кожний з яких виконує визначену сукупність завдань згідно з вимогами функціонального поділу праці та її кооперації при опрацюванні, прийнятті та реалізації рішень. Ланки управління взаємопов'язані прямими і зворотними зв'язками за горизон­таллю і вертикаллю.

Ступінь (рівень) управління – це сукупність управлінських ланок, які перебувають на відповідному ієрархічному рівні управління і відображають послідовність їх підрозділів знизу доверху. Сукупність ла­нок управління (структурних підрозділів), об'єднаних за ознакою подібності виконуваних функцій, утворює службу управління (економічну, комерційну, інженерну тощо).

Для виконання функції управління виробництвом створюється апа­рат управління. Структура апарату управління виробництвом – це кількість і склад ланок та ступенів управління, їх підлеглість і взаємозв'язок. Вона актив­но впливає на процес функціонування системи управління розвитком ви­робництва.

На структуру апарату управління впливають такі фактори:

§ характер виробництва та його галузеві особливості: склад продукції, яка виробляється, технологія виготовлення, тип виробництва та рівень його технічної оснащеності;

§ форми організації управління виробництвом (лінійна, лінійно-функціональна, матрична);

§ ступінь підлеглості структури апарату управління ієрархічній струк­турі виробництва;

§ співвідношення між централізованою і децентралізованою форма­ми управління;

§ співвідношення між галузевою і територіальною формами управ­ління (за продуктом, за регіоном);

§ рівень механізації та автоматизації управлінських робіт, кваліфіка­ція працівників, ефективність їх праці.

Аналіз організаційних схем управління показує, що управлінські зв'язки і відносини можуть мати вертикальний або горизонтальний ха­рактер. Основою вертикальних управлінських відносин є відносини субординації між вищими і нижчими ланками системи управління (вертикальні зв'язки вниз), нижчими ланками і вищими (вертикальні зв'язки вгору) або функціональні відносини між спеціалістами вищого та нижчого рівнів управління, а також між функціональними ланками управління і керівниками середньої ланки. Як горизонтальні зв'язки мо­жуть розглядатися службові (професійні) відносини між ланками (працівниками) одного рівня господарської ієрархії. У цьому разі кож­ний структурний підрозділ (працівник) має зв'язки з іншими підрозділами, але дістає розпорядження тільки зверху.

На підприємствах складається різна комбінація зв'язків між елемен­тами управлінської системи. Зв'язки по вертикалі відображають підпорядкованість ланок і працівників в апараті управління, а за горизонталлю – координації, інспекції і контролю, консультаційні і методичні зв'язки тощо. Залежно від поєднання відповідних функцій з елементами субординації на підприємствах формуються лінійна, функціональна та лінійно-штабна системи управлінських відносин.

При лінійній системі поділ праці між керівниками здійснюється за принципом поділу об'єктів, а не функцій управління. Відносини керівників і підлеглих будуються так, що всі функції управління здійснюють керівники всіх ступенів, кожний працівник підпорядковується одному керівникові й від нього одержує вказівки. Наприклад, робітник безпосередньо підпорядковується майстру, майстер, в свою чергу, – начальнику цеху, начальник цеху – директору, директор – генеральному директорові. При лінійній системі розпорядження і вказівки підлеглим дає тільки їхній безпосередній начальник.

Лінійна система відрізняється простотою та чіткістю у взаємозв'яз­ках, відповідальністю, швидкістю реакції на прямі розпорядження. Про­те ця система має недоліки: зволікання у розв'язанні невідкладних зав­дань і спотворенні інформації через збільшення рівнів ієрархії, можливе перевантаження центрального апарату управління підприємства, велика потреба у спеціалістах широкого профілю.

Функціональна система управління, на відміну від лінійної, передба­чає поділ функцій управління не за об'єктами, а за спеціальностями. При цій системі кожен із кваліфікованих спеціалістів керує діяльністю всіх працівників у межах своєї компетенції (планування, бухгалтерський облік, технічне обслуговування тощо).

Порівняно з лінійною системою управління кількість вертикальних зв'язків (лінійних і функціональних) при функціональній системі збільшується у 2 – 3 рази. Отже, при функціональній системі ускладню­ються службові зв'язки, мають місце множинність у підпорядкуванні, дублювання розпоряджень різними керівниками, тенденція до централізації в організації управлінського процесу.

Як лінійна, так і функціональна системи у "чистому" вигляді в управлінні виробництвом практично не застосовуються, як правило, вони поєднуються в різних комбінаціях.

Нині переважає лінійно-функціональна (лінійно-штабна) система управління, при якій лінійне підпорядкування всіх питань, пов'язаних з управлінням даним об'єктом, поєднується з функціональним управлінням. Загальна кількість зв'язків залишається майже такою, як і при функціональній системі, але змінюється характер зв'язків. Лінійно-функціональна система забезпечує ефективне поєднання лінійного управління з консультаційним обслуговуванням з боку функціональних служб без порушення прав і обов'язків лінійних керівників.

Кожний працівник може одержати при цьому обов'язкові для нього вказівки від інших службових осіб однакового з ним або вищого рангу. Ці вказівки стосуються тільки техніки, технології чи організації праці, але ні в якому разі не можуть стосуватися всієї діяльності працівника, а також його адміністративної (чисто управлінської) діяльності. Проте при лінійно-штабних системах часто виникають проблеми взаємовідносин лінійних керівників і спеціалістів, зокрема безвідповідальності під час прийняття та виконання управлінських рішень. Ці недоліки можна усунути за умов чіткого розмежування обов'язків, прав і відповідності керівних працівників, а також правильного налагодження неформальних комунікацій.

Зв'язки відносин, що утворюють структуру управління, поділяють на формальні (офіційні) і неформальні (неофіційні).

Під неформальними зв'язками розуміють такі доповнення до фор­мальних структур управління, як конференції, збори, наради тощо, а та­кож відносини, що виникають між неформальними лідерами і членами колективу.

Неформальні зв'язки забезпечують певну інформаційну надмірність, потрібну в усіх елементах системи для досягнення її гнучкості. Проте слід враховувати, що основну частину завдань організації потрібно розв'язу­вати на основі офіційних зв'язків і відносин. Переважання формальних комунікацій у системі зумовлює високий рівень невизначеності і свідчить про її недосконалість.

Організаційні структури управління виробництвом орієнтовані на ви­конання таких завдань: створення умов для виробництва і збуту високо­якісної продукції; забезпечення розробки, освоєння і поставки на ринок нових видів виробів.

Збільшення масштабів виробництва, складність його в умовах вико­ристання автоматизованих систем збору та обробки інформації обумов­люють розвиток нових організаційних структур. В основі цього розвитку лежить перехід до структур, які забезпечують швидку реакцію на зміни, що відбуваються на виробництві.

2. Повноваження, обов’язки, відповідальність

Ефективність керівництва визначається не лише особистими зусил­лями керівника, але й зусиллями всіх членів робочої групи. Якщо керів­ник відповідає лише за невелику кількість працівників, то за допомогою неймовірних зусиль, можливо, йому вдасться виконати роботу усієї гру­пи, якщо він того хоче. Однак, коли керівник відповідає за досить велику організацію, то він не може ефективно керувати, намагаючись виконати всю роботу колективу.

Сьогодні керівник не в змозі сам вирішувати всі управлінські пробле­ми, навіть ті, які безпосередньо входять в коло його службових обов'язків, оскільки їх занадто багато, вони різнобічні й специфічні, а його знання, досвід і запас часу – обмежені.

Тому, зберігаючи за собою розробку стратегії, контроль і загальне управління, він передає вирішення менш значних проблем, права і відповідальність підлеглим, які мають необхідні знання, досвід та зацікавленість брати участь в управлінні. Внаслідок цього в рамках управлінської структури проходить перерозподіл прав, обов'язків і відповідальності між її суб'єктами.

Делегування повноважень є найкращим засобом збагачення праці. Менеджери вищих рівнів передають підлеглим свої знання і завдання щодо розробки управлінських рішень. Це дозволяє їм звертатися до нових про­блем, які не можна передоручити, знаходити більш важливі і складні ділян­ки застосування своїх сил.

Якщо відсутнє делегування повноважень, це значить, немає розвит­ку організації. На кожному рівні управління щорічно повторюються ті самі операції, зберігається та ж продуктивність праці в управлінні. Уп­равління не поширює свій вплив на нові галузі в керованих процесах.

Під делегуванням розуміють процес, при якому працівники, що мають визначені правила, передають частину цих прав і доручають виконання тих або інших видів робіт іншим співробітникам даної організації.

Питання делегування повноважень стосується найменш розроблених галузей науки управління. У цілому ряді вітчизняних і закордонних підруч­ників з управління делегування повноважень керівниками взагалі не зга­дується або розглядається тільки з погляду деякого розвантаження кері­вників.

Але ж делегування є процесом, за допомогою якого здійснюється поділ праці між людьми. Тому він обов'язковий для будь-якого підприємства, фірми, компанії. Менеджмент як такий неможливий без делегування по­вноважень.

Якщо делегування немає, менеджер змушений виконувати всі без винятку трудові процеси сам, щоб досягти цілей, що стоять перед органі­зацією. Але це неможливо при великому обсязі виробництва та продажів. Тому необхідно передавати частину своїх прав і обов'язків підлеглим. З цього погляду навіть розподіл виробничих завдань робітникам повинен розглядатися як передача їм повноважень з виконання визначених техно­логічних операцій.

Передача повноважень можлива при наявності взаємної довіри між менеджером і підлеглим. Це можливо тільки тоді, коли менеджер сам фор­мує свою команду. Отже, ефективне управління, засноване на делегуванні повноважень, невіддільне від добору та розстановки кадрів, постійної ро­боти з людьми. Тому важливі здібності менеджера знайти працівника, яко­му можуть бути делеговані повноваження, уміння формулювати кінцеву мету і проміжні завдання, встановлювати критерії, оцінки і методи конт­ролю діяльності виконавця, форми мотивації.

У процесі делегування необхідно враховувати психологію виконавців. Успіх делегування істотно зростає, якщо менеджер і співробітник, якому делеговані повноваження, єдині в розумінні цілей та завдань управління організацією і зв'язані взаємною довірою. Якщо виконавець невисокої думки про працьовитість начальника, то, природно, будь-яке делегування буде сприйняте як ще одна спроба перекласти свої функції на плечі підлег­лих. Якщо ж виконавець переконаний у тому, що делегування йому функцій менеджера – визнання компетентності й уміння, то ефект деле­гування зросте.

Невміння і небажання делегувати повноваження породжують серед значної частини підлеглих безініціативність, утриманство, прагнення мак­симально обмежити свої функції, бачити в кожній непередбаченій дрібниці привід для звертання до начальства. Шкідливість такої уста­новки безсумнівна.

Правильне делегування завжди має дві сторони. Перша полягає в тому, щоб знати, що і кому слід делегувати. Менеджер, приступаючи до розподілу праці на своїй дільниці, повинен заздалегідь чітко визначити обов'язки для кожного виконавця, їхній обсяг і послідовність.

Іншу сторону делегування складає форма або спосіб доручення обо­в'язків. Важливо, щоб менеджер володів умінням створювати зацікав­леність підлеглих, тобто щоб йому було доступне мистецтво використання влади і мистецтво досягнення хороших результатів за допомогою своїх пра­цівників.

Делегуванню повноважень передує значна підготовча робота, яку по­винен здійснювати керівник. Вона полягає у визначенні того, для чого, кому, яким чином делегувати повноваження, які вигоди від цього.

Загальний висновок полягає в тому, що делегувати повноваження потрібно завжди максимальній кількості співробітників, які знаходяться на найнижчих поверхах управлінської структури, де на практиці реалізуються прийняті рішення.

З точки зору необхідності контролю, проблеми, які делегуються, мож­на поділити на такі види:

а) проблеми, які вимагають поточного контролю за результатами їх вирішення;

б) проблеми, які вимагають звичайного контролю або самоконтролю з періодичним інформуванням керівника;

в) проблеми, які вимагають спеціального контролю щодо окремих моментів;

г) проблеми, які вимагають повного контролю і не допускають відхилень від встановлених дій. У третьому випадку повноваження делегу­ються вибірково, а в четвертому – взагалі не делегуються.

Нагадаємо, що делегування в загальному значенні – це передача підлеглому завдання або діяльності із сфери дії керівника. Одночасно з ро­бочим завданням для його виконання повинні також делегуватися необхідні компетенції та відповідальність у спеціальній сфері (функціональна відповідальність). Начальник зберігає за собою відповідальність за керівництво (управлінська відповідальність), яка не може бути делегована.

Передача завдання або діяльності може:

1) здійснюватися на тривалий термін (довготривале або генеральне деле­гування), керівник доручає співробітнику самостійне виконання завдання;

2) обмежуватися разовими дорученнями (разове делегування), саме завдання залишається в функціональній сфері начальника.

Делегування є ключовою діяльністю всякого управляючого, його пря­мий і непрямий ефекти дуже значні.

Переваги делегування:

§ делегування допомагає керівнику зменшити своє навантаження і звільнити час для важливих завдань (наприклад, для власне управлінських функцій);

§ дає можливість використовувати професійні знання і досвід відповідних співробітників;

§ стимулює розкриття здібностей, ініціативи, самостійності та компетенції підлеглих;

§ часто позитивно впливає на мотивацію праці співробітників, на задоволеність роботою.

В дійсності співробітники реагують на делегування в основному по­зитивно. Керівники, які дуже багато делегують, як правило, одержують від своїх підлеглих оцінку «дуже добре» або «добре».

Чому ж тоді, не зважаючи на названі переваги, делегування, як і раніше, рідко використовується в діловій практиці? Причини незадовільного де­легування у більшості випадків криються в особистості керівника. Це може бути недооцінка делегування як такого або недостатнє володіння технікою делегування.

Успішне делегування надає:

по-перше, готовність делегувати (бажання);

по-друге, здатність делегувати (можливість).

Якщо є труднощі з «бажанням», то варто проаналізувати ті сили опо­ру, з якими співробітникам доводиться мати справу.

Якщо є труднощі з «можливістю», то потрібно звернути увагу на основні правила делегування.

Чому ж делегування є таким важким завданням для керівників? Це пояснюється наступним.

1. Керівник дуже зайнятий і просто не має досить часу.

2. Керівник не вірить в те, що його працівники можуть самостійно виконати доручену їм справу правильно і вчасно.

Дата добавления: 2014-12-25