Перша «газова війна» Російської Федерації з Україною 1 страница

Сьогодні вже не викликає сумнівів твердження сучасної політичної науки, що війни ХХІ століття будуть війнами за ресурси. Вони будуть точитися в різних формах й виникати відносно різних ресурсів, але енергетичні будуть у площині майбутніх протистоянь держав і міждержавних об’єднань головними. Війни змінюються, і сумний досвід держав пострадянського простору в цьому відношенні свідчить, що зовсім не обов'язково нині влізати в проблеми створення різної «гарячої» зброї масового знищення, щоб накликати на себе дію санкцій ООН чи якихось інших міжнародних структур, що мають за обов’язок протистояти цьому і мають щодо того відповідні повноваження. Досить по 7 – 8 місяців просто не виплачувати зарплату людям, як також обкласти їх даниною непосильних цін на енергоносії – й вони тихо вимруть самі, без «посередництва» будь-якої «гарячої» зброї.

«Тихі» війни теж мають свій арсенал засобів ураження й саме він нині активно й розробляється та вдосконалюється. Економічні засоби в цьому арсеналі теж займають своє місце. Економічні війни взагалі є притаманними капіталістичному засобу виробництва, й пострадянські країни, взявши курс на капіталізацію своєї економіки теж стали їхніми учасниками, але хтось у якості «держави-агресора», а хтось – «держави-жертви». То ж зрозуміло, зважаючи на те, як Україна весь період своєї незалежності раз-по-раз утрачала ті свої потенційні вельми потужні можливості, які мала напередодні розвалу СРСР, що вона відразу потрапила в розряд «держави-жертви», і навіть політика сильного Президента Л. Кучми не вирвала її з цього її стану.

Російська Федерація ж, застерігши тільки за самою собою право на значну частку енергетичного потенціалу колишнього СРСР та його інфраструктуру, відразу ж повела боротьбу за те, щоб не потрапити в розряд «держав-жертв», і мала в цьому відношенні реальні перспективи як колишня імперія. Розвалюючись же, імперія спочатку рве своїх сателітів. І дійсно, РФ спочатку перевела на світові ціни за російські енергоносії країни колишнього «соціалістичного табору». Ті дуже болісно пережили цей період «пострадянської перебудови», але вистояли, пристосувавши свої економіки до цього і привчивши своїх громадян до такого енергетичного режиму. А потім почали якомога далі відходити від Росії, вступаючи в ЄС та НАТО, щоб мати нові можливості захисту своєї незалежності. Приблизно одночасно з цим процесом РФ почала робити те ж саме відносно країн Прибалтики, бо, вочевидь, ніколи й не розглядала їх однозначно «своїми». Ці країни, теж переживши важкий період пристосування до нових цін на російські енергоносії, врешті решт призвичаїлись до нових умов і також якомога й якнайскоріше почати тягти якнайдалі від Росії.

А потім настала черга решти колишніх республік СРСР, які розглядались Москвою як провінції. Але мусульманські країни бувшого СРСР, які мали власні енергоносії, змогли певний час зберегти свої позиції і не втрапити в розряд «держав-жертв» уже самої Російської Федерації. Білорусь же домовилась з Москвою про низькі ціни, але цілком віддала під контроль російським «акулам» енергетичного бізнесу свою газотранспортну «трубу», тобто здалась. Україна ж не здавалась, надзвичайно важко пережила перехід на світові ціни на нафту, відносно цін на газ раз-по-раз важко й болісно, але домовлялась таки з Москвою. Але рано чи пізно перед нею все одно повинна була встати дилема: або перейти на світові ціни на газ і зберегти свою газотранспортну мережу, яка не була звичайною «трубою», як у Білорусі, а дуже складним газотранспортним підприємством, аналогів якому в світі не існує, або ж «здати» її за низькі ціни.

Це було моментом знаковим. Якщо Україна зможе вижити як держава, витримавши газовий тиск Росії і пристосувавшись до цін на цей енергоносій, у Москви не буде іншого вибору, як починати тиснути таким же чином, як до цього вона тиснула на сателітів та енергозалежні від неї «провінції», тепер уже на свої внутрішні автономії, а це цілком може їй коштувати початком розвалу Російської Федерації. Москва прийняла цей виклик і тому максимально «прив’язала» до себе ті з колишніх республік СРСР, які мають запаси нафти й газу. Це робилося для того, щоб не тільки Україна вже сьогодні не змогла з ними домовитися про поставки напряму, а в майбутньому – й автономії РФ, яким теж може захотітися жити самостійно.

То ж самозрозуміло, що відносини з Російською Федерацією є пріоритетними для будь-якої української влади поза залежністю від її євроатлантичної чи євроазіатської геополітичної орієнтації. Вони можуть бути або дружніми, або ні, але пріоритетними вони були й будуть.

У зв’язку з цим не випадковим було те, що першим зовнішньополітичним візитом Президента В. Ющенка став візит до РФ 24 січня 2005 р., тобто вже на наступний день після його інаугурації, хоча – й усього на один день. Відповіддю на нього був такий же короткий (по дорозі до Франції) візит Президента В. Путина до України 19 березня 2005 р.

Чи означало це бажання встановити дружні відносини? Можливо, адже протягом 2005 року мали місце й кілька інших зустрічей президентів і численні їхні телефонні розмови. Проте об’єктивна ситуація склалася інакше. На посаду прем’єр-міністра України було призначено Ю. Тимошенко, проти якої в той час ще не була закрита карна справа у РФ. Могло небажання Москви бачити на цій посаді цю даму бути спробою певного тиску на Президента Ющенка з боку Москви? Могло. І Президент України показав, що не має наміру на такі речі зважати. Президент РФ В. Путин це стерпів. Зрозуміло: призначення прем’єра, дійсно таки, є справою Президента тієї країни, в якій цей прем’єр на свою посаду призначається. Більш дратівливим чинником для Москви виявилося те, що зовнішньополітичний блок уряду України був складений із «зубрів» прозахідної орієнтації на чолі з Б. Тарасюком і А. Бутейком. Особливо ж знервувало владні кола Кремля те, що В. Ющенко призначив своїм радником Б. Нємцова, який давно вже знаходився у стані опозиції до влади В. Путина в РФ. Це одне тут же було розцінене Кремлем як недружній крок. На можливі закиди української сторони щодо того, що Кремль сам спровокував це, бо не може втихомирити, наприклад, того ж мера Москви Ю. Лужкова з його численними антиукраїнськими діями в Криму, російська сторона мала підстави не зважати, адже Лужков не був громадянином України, на відміну від Б Нємцова.

Проте згодом ця обставина знівелюється, адже російська сторона почала заховувати в себе й навіть надавати російське громадянство тим особам з України, щодо яких будуть відкриті серйозні кримінальні справи. Так виявиться, що постава російської сторони відносно дій нової української влади в даному аспекті буде необ’єктивною, адже виходило, що Україна повинна з усіма можливими ревнивими реакціями щодо громадян РФ рахуватися, а Росії відносно України це робити зовсім не обов' язково.

Зміна українського уряду у вересні 2005 року не зачепила зовнішньополітичний блок. Але це цілком можна було пояснити тим, що перестановки в Уряді робилися тільки такі, що були максимально необхідними. Однак Києвом був зроблений, на наш погляд, вельми непродуманий крок, коли на голову Адміністрації Президента було призначено О. Рибачука, людину дуже необережну й не зовсім розуміючу, що можна робити такій високій посадовій особі в зовнішній політиці, а чого робити в жодному разі не можна, бо це може суттєво вдарити по інтересах країни. Рибачук же, виїхавши після свого призначення у другій декаді вересня 2005 р. до Москви, відразу ж виступив на відкрито опозиційному до влади Путина радіо «Эхо Москвы». Можна, безумовно, зауважити, що український політик сам може вибирати, на якому каналі йому виступати. Але одна справа, коли людина знаходиться в опозиції до влади й тоді може виступати де завгодно й говорити те, що вважає за потрібне, й зовсім інша справа – її поведінка на високій державній посаді. Кремль «прискіпався» в цьому відношенні до слів Рибачка – не питання. Але й Рибачук повинен був зробити все, щоб його візит став не його особистою рекламою, а максимально продуктивним для інтересів України. Однак він цього не зробив, проявивши тим свою цілковиту недосвідченість у питаннях дипломатії.

Усередині ж самої держави Україна вже навесні 2005 року проявилося те, що замість зосередження зусиль на головних напрямках внутрішньої й зовнішньої політики розпочалося особисте суперництво впливових українських лідерів – прем’єр-міністра Ю. Тимошенко, секретаря РНБО П. Порошенка, тодішнього держсекретаря О. Зінченка, спікера В. Литвина та інших, і, що прикметно, – саме за право бути головним представником України на переговорах з РФ. Усі ці особи одне одного принизили максимально й у результаті головною дійовою особою в переговорах з РФ у питанні найбільш важливої економічної проблеми енергоносіїв виявився лідер Конгресу українських націоналістів, голова правління НАК «Нафтогаз України», перший заступник міністра Топенерго Олексій Івченко – цілком недосвідчена в політичній площині людина. Його демонстративне спілкування з росіянами українською мовою через перекладача страшенно тих розізлило. Не можна вважати такий хід Івченка однозначно неправильним, бо колись же треба починати давати росіянам зрозуміти, що Україна – не їхня вотчина. Проте більш мудрим, на нашу думку, був би хід, якщо б він говорив з ними англійською. Але саме його мізерне знання цієї мови, напевне, й не дозволило йому це зробити. На жаль. Було б істотніше.

Між тим «газова» проблема залишалась найбільш важливою в економічних відносинах між двома країнами. Головною складовою її були питання щодо цін за російський газ, що поставлявся в Україну, та за транзит газу, що поставлявся в Західну Європу через територію України. І в цьому відношенні дуже прикметною є одна важлива обставина, а саме – не тільки ціна, а й відповідні розрахунки. То ж, на момент приходу до влади «помаранчевої» команди ситуація виглядала наступним чином. Урядом В. Януковича (який знаходився при владі до Помаранчевої революції) були затверджені газові угоди з РФ, суть яких полягала в тому, що:

1) тариф на газовий транзит через територію України фіксувався угодою на 2005 – 2009 рр. на рівні 1,09 дол. США за 1 тис. куб. м газу на 100 км;

2) вказаний транзит оплачувався бартером, а саме: поставками російського газу в обсязі 17 млрд. куб. м, також за фіксованою ціною 55 дол. США за 1 тис. куб м.

У результаті ціни були «підігнані» таким чином, що фактично Україна й Росія нічого одна одній не платили. А відповідно, якщо про російський бік справи ми нічого зараз не будемо говорити, бо то – їхні справи, то якраз щодо інтересу українських газових компаній можна цілком обґрунтовано зазначити, що всі кошти, які сплачувалися за споживання газу українськими споживачами – пересічними громадянами й підприємствами, йшли в кишеню цих компаній, які Росії не сплачували НІЧОГО. То хто ж такий ласий шмат прибутків віддасть за «просто так»? За це й розвернулася найголовніша боротьба в середовищі самої української владної еліти.

Дуже скоро українська сторона запропонувала відмовитись від виконання вказаних вище умов і заявила про намір підвищити ціну транзиту з 1,09 до 1,75 – 2 дол. США, а також цілком відмовитися від бартерної частини сплати транзиту з боку РАТ «Газпром». І вже 28 березня 2005 р. було повідомлено про те, що угода денонсується й буде (як тоді повідомлялось) підписана нова угода, яка буде передбачати перехід на «європейські ціни» з 2006 року, як при транзиті газу через територію України, так і при закупівлі газу Україною.

І ось тут виявилось, що такі пропозиції були вигідні насамперед російській стороні, адже при «європейській» оплаті вона отримувала більше, ніж утрачала. Сам «Газпром» давно розглядав дешеві ціни на газ для країн СНД, й перш за все для України, як дотацію чужих економік і тільки й чекав нагоди, щоб якось наблизити ці ціни до тих, які платили країни Європи (ми не вживаємо термінів «європейські» чи «світові» ціни на газ тому, що світовий газовий ринок не сформований і таких понять просто не існує. В цій сфері всі сторони домовляються, як можуть, що, безумовно вигідно насамперед країнам-виробникам, бо вони вигідні їм ціни просто диктують). І такий «подарунок» саме з боку української сторони «Газпром» і отримав. Його голова О. Міллер дуже швидко ці пропозиції привітав і заявив, що це, мовляв, дозволить забезпечити «прозорість» у взаємовідносинах з НАК «Нафтогаз України». Правда, якраз із «прозорістю» дуже швидко виявилась величезна проблема.

Чому ж українська сторона дозволила виринути такій дуже невигідній для неї пропозиції? Напевне, в цьому головну роль зіграло бажання розпоряджатися «живими» грошима, а не просто фіксувати оплату й отримання якихось сум. І таке бажання міг мати насамперед особисто О. Івченко.

Змінилась також українська політика й стосовно газотранспортного консорціуму. Укладені при президенті Л. Кучмі угоди передбачали, що газопроводи України опиняться у віданні цього консорціуму. Слід сказати, що, попри всі економічні вигоди цієї угоди, вона містила серйозні загрози для української сторони, головною з яких було допущення росіян до контролю над українською газотранспортною мережею. Невідомо, безумовно, чи вдалося б «Газпрому» перехитрити Л. Кучму відносно цього в подальшому, але він і його ставленик В. Янукович владу в Україні наприкінці 2004 році втратив, то ж і говорити після цього нині нічого. Але прикметним був тон В. Ющенка в його промовах щодо цього. Так, він сказав, зокрема, наступне:

1) «Мова не повинна йти про передачу власності, того, що в нас є. Це – національний здобуток, національна власність. Ми вважаємо, що такий режим на сьогодні повинен бути збереженим»;

2) «предметом консорціуму можуть бути тільки ті новітні ініціативи, які добавляють до діючої транспортної сітки в Україні нові можливості»;

3) «але й на це ми погодимося тільки за умови, що Україна отримає взамін шматки російських трубопроводів. Іншими словами, що наше, то наше, ми його не віддамо, а щодо вашого – можна поговорити».

То ж, як бачимо, російська сторона явно відразу ж висунула претензії на те, щоб цілком привласнити українську газотранспортну мережу. Дехто з українських політологів (див.: Украина без Кучмы. Год оранжевой власти / Сост. М. Поребинский, А. Толпыго. – К, 2007. – С. 342), вважають відносно цього, що, якщо хочеш щось отримати, то треба ділитися. Питань немає. Але ж В. Ющенко й запропонував поділитися – наприклад, «шматками російських трубопроводів» (див. вище). То чому ж Україна повинна дозволяти ділити предмет своїх національних інтересів, а Росія ні? А Росія на це й не погодилась, бо тема газового консорціуму поступово зійшла на ні, й головне місце в переговорах уже зайняли питання ціни на газ та його транзит. То ж позиція «спочатку поділимо твоє, а потім – кожен своє» щодо України не пройшла. І РФ знов натиснула на «газову гашетку» – тему «світової» ціни, якої, як ми зазначали вище, не було й бути не могло, тобто фактично на свій диктат у цій сфері.

У результаті українсько-російські переговори щодо газу проходили на тлі зміни загального формату відносин між двома країнами. З одного боку, нова українська влада змінила зовнішньополітичний курс, замінивши попередню політику «багатовекторності» на одновекторне зближення із Заходом і послаблення зв’язків з РФ. З іншого боку, до зміни характеру відносин схилилось і російське керівництво, яке було невдоволене вже й попередньою «недостатньо союзницькою» політикою України (то ж, як бачимо, вже й Кучма став йому «не такий», не те, що новий президент). Аналогічні зміни проходили й у відносинах РФ з іншими країнами СНД, то ж, вочевидь, ми праві у своєму висновку, що саме в цей час РФ почала тиснути та ті частини бувшого СРСР, які вважала своїми «провінціями», витиснувши до цього часу вже все, що тільки було можна, з колишніх сателітів. Усе було цілком об’єктивним – колишня імперія так себе й веде. А це означає тільки те, що цілком правий був у свій час М. Бердяєв, коли вважав СРСР просто однією з форм російської державності (див.: Бердяев Н. Истоки и смысл русского коммунизма. – М, 1992). Так воно, як бачимо, й було. А відповідно, влада РФ узяла курс на наповнення російського бюджету й своїх власних кишень фактично тільки коштом грабунку інших країн.

Крім газової, в української влади була ще й нафтова проблема, яка знов-таки відносилась до українсько-російських взаємовідносин. У середині травня 2005 р. уряд Ю. Тимошенко зробив спробу втримати ціни на бензин адміністративними заходами, що призвело тільки до того, що цей продукт просто щез з продажу. 18 травня Ю. Тимошенко заявила, що причиною «бензинової кризи» була картельна змова ТНК й «Лукойла» й цією сферою повинна займатися СБУ (цілком правильна заява голови уряду щодо структури, яка майже 14 років до цього нічого суттєвого відносно безпеки України особливо й не робила). Це було чи не перше нагадування цій службі з боку високої посадової особи незалежної України про її прямі обов’язки, про які вона весь час української незалежності, об’єктивно кажучи, не дуже любила згадувати. Щоправда, згодом прем’єрка заявила, що в усьому виявився винним ніхто інший, як П. Порошенко. І це вже було, вочевидь, із серії дії впливів того ж таки СБУ. Одночасно Ю. Тимошенко заявила, що Україна повинна мати 5 – 8 джерел постачання нафти з різних куточків Землі й що, мовляв, уже розпочаті переговори з Лівією й Казахстаном.

Якщо наносиш удар, то треба його тримати. І в такому ракурсі треба було або вибачитись перед П. Порошенком, або посадити його за грати за антидержавну діяльність. Нічого з цього зроблено не було, тому все почало виглядати просто як фарс. На жаль. Адже в цій темі були свої важливі чинники впливів, які, власне, й треба було виявити й принаймні нейтралізувати.

Президент В. Ющенко терміново провів свою власну зустріч із нафтотрейдерами (19. 05. 2005 р.) та інші наради з ними. За результатами цих президентських заходів О. Івченко надав такі коментарі:

– в України достатньо можливостей, щоб покрити дефіцит бензину. Головні постачальники його – Литва, Туркменістан, Сербія, Хорватія, Білорусь. Розглядалися також можливості видобутку Україною нафти в Росії й Екваторіальній Гвінеї;

– сам Івченко планує домовитися з Азербайджаном та Казахстаном відносно необхідних поставок нафти;

– терміново повинна бути оптимізована митна й податкова політика в цій галузі;

– необхідно терміново модернізувати й повністю завантажити існуючі потужності НПЗ;

– вертикально інтегрована нафтова компанія (ВІНК) почне працювати до осінніх польових робіт;

– проблема з дефіцитом бензину має чисто економічні (а не політичні, як твердила Ю. Тимошенко) корені. Зокрема, Україна неправильно розрахувала ціну, а нафтотрейдери – несвоєчасно зупинили на ремонт заводи й призначили надто високі ціни на високо- й низькооктанові сорти бензину.

У цілому ж Івченко назвав три причини (й винуватців) кризи:

– Уряд, який увів адміністративні ціни на нафтопродукти.

– Нафтотрейдерів, які вирішили «нажитися на бідах українського народу» (це було офіційною позицією Кабміну).

– Загальне погіршення відносин з РФ.

Прикметним було те, що нічого із зазначеного так і не стало предметом серйозного державного аналізу й ніхто не поніс відповідальності за такі далекосяжні за своїми економічними наслідками помилки.

Однак головною проблемою у відносинах з РФ все ж таки була не нафта (хоча Україна отримувала з Росії приблизно 90% необхідної їй нафти, але вона на цей час уже й платила за неї за світовими нормами. То ж нафтова проблема потроху стихла), а газ. У цьому ж питанні Україна залишалась ще дуже вразливою – і саме через ціни, що були нижчими від тих, що їх платили країни Європи. Але Україна ж була й головним транспортером російського газу в Європу, зо, безумовно, вимагало б іншого ставлення до неї, ніж до простих країн-споживачів. Однак саме з цим російська сторона явно й не мала наміру рахуватися. Стало ясно, що Москва «світові ціни», що існували тільки в голові її керівників, або видушить таки з України, або забере під контроль українську газотранспортну мережу. А потім все-одно видушить. Бізнес (будь-який) не знає відносин емоцій, він знає тільки відносини вигоди.

На початку червня 2005 р. Ю. Тимошенко заявила, що ціна на російський газ зафіксована до 2013 року. Це тут же було спростовано російською стороною. У Москві відбулися переговори О. Міллера й О. Івченка. «Газпром» уже тоді заявив про наміри підвищити ціни за поставки російського газу в Україну з 2006 року. Фігурувала цифра $160 дол. за 1 тис. кубометрів. Причому Міллер казав, що розуміє, що вона для України «нереальна», а тому все одно буде підвищена (?? – О.Б.), але ще не було вирішено, до якої цифри. Російські газові «акули» почали явний торг з Україною, в якому їх цікавила перш за все її газотранспортна мережа. За це вони готові були домовлятись. А Україна мовчала.

Тоді ж відбулося таємниче «зникнення» 7,8 млрд. кубометрів російського газу з українських сховищ. Швидко розгорівся новий скандал, але він так же досить швидко стих. Ю. Тимошенко тоді заявила (10. 06. 2005 р.), що цей газ з українських газосховищ був викрадений «попереднім злочинним режимом». І швидке перепинення скандалу свідчило про те, що вона в цьому мала якусь рацію. Тим не менш, експерти почали попереджати, що Україні загрожує така енергетична криза, якої вона не мала в останні 7 – 8 років. Та ж ясно, адже ці 7 – 8 років Україна була стурбована переходом на світовий рівень цін на нафтопродукти, що їй у цей час тільки того ж по газу не вистачало. Л. Кучма це втримав. Але «час газу» все одно настав. Він не міг не настати. Це треба розуміти.

У цей час орієнтовані на нову владу українські журналісти й аналітики почали підтримувати тему переходу на «європейські ціни» на газ, бо це, на їхню думку, хоч і призвело б то втрат, але дозволило б покінчити з енергетичною залежністю України. Ці «втрати», безумовно, повинен був покривати своїми коштами й долями українській народ. До цього, можливо, й були готові ті ж українські журналісти й аналітики (враховуючи їхні особисті доходи), але чи був до цього готовим той самий український народ? Це було дуже складне питання. То був великий виклик вибору української незалежності. І завдання влади, вочевидь, полягало в тому, щоб зробити цей вибір максимально терпимим для народу. А інакше навіщо така влада взагалі потрібна?

Російське ж керівництво у цей час зі стану запропонованої ним «газової гри» з Україною, явно, ще не вийшло. Воно почало робити вигляд, що було б цілком задоволеним, якби вдалося зберегти той же формат російсько-українських відносин, що й при Кучмі, тобто – проєвропейську риторику українського керівництва й особисті домовленості з керівництвом РФ «без краваток». Але Ющенко не був Кучмою. І влітку 2005 року не витримали нерви у В. Путина. До цього часу він робив вигляд, що дистанціюється від дій «Газпрому» (як наче хтось у путинській РФ у такій супер-важливій сфері міг діяти без його санкцій?..) й говорив про якісь перспективи мирного і взаємовигідного врегулювання питань. Та «мирність і взаємовигідність», вочевидь, полягала в одному: «віддайте «трубу», а далі – не ваше діло». Тієї «труби» дуже хотілося (особливо на тлі політики ресурсного націоналізму, що її почала проводити політична еліта РФ на початку ХХІ ст.), а Україна не віддавала, то як же тут не здати нервам?

То ж, 5 серпня 2005 р. російська Держдума переважною більшістю голосів (безумовно, з відома й за бажанням В. Путина. А ми й сказали тільки-но про ту політику, що єднала вже в цей час всю російську політичну еліту) прийняла звернення до голови уряду РФ М.Фраткова з проханням розглянути питання щодо поставок російського газу в Грузію, Латвію, Литву, Молдову, Україну й Естонію за світовими цінами. І вже до середини літа 2005 року відносини України з РФ загострилися по всьому комплексу спірних питань, як-то: російський газ, Чорноморський флот, Азовсько-Керченська проблематика, ЄЕП. Росія явно загострила всі «болючі теми» своїх інтересів з метою надавити на Україну по всіх напрямках.

23 серпня 2005 р. РІА «Новини» з посиланням на «високопоставлене джерело у Кремлі» повідомило, що «Росія має намір кардинально змінити свою політику на пострадянському просторі». Не зовсім чіткий сенс послідуючих коментарів зводився до наступного:

– зміст «нового курсу» РФ полягав начебто не в тому, щоб відновити якісь впливи Росії, які були, мовляв, утрачені внаслідок «помаранчевих революцій». Таких впливів, начебто, й зовсім не було, а були «тільки дарма витрачені кошти й крадіжки російського газу». Тобто з цих пояснень зовсім не було ясно, чого Москва таки хоче.

(То ж, як бачимо, всі революційні зміни на всьому пострадянському просторі Росія розглядала тільки як «помаранчеві» впливи України, як також і показала, що жалкує про все тільки тому, що мали місце «крадіжки російського газу», в чому «винна», безумовно, була тільки знов таки Україна. Це все мало певні підстави, виходячи з ініціатив України щодо того ж СДВ, але ж і Росія робила свої зовнішньополітичні кроки, зовсім не радячись при цьому ні з Україною, ні з іншими країнами бувшого СРСР. То ж усе виглядало як якісь дивні ревнощі, які європейським міжнародним відносинам не були на цей час уже притаманними, а тому та ж Європа цього ніяк не розуміла /чи робила вигляд/. А ревнощі ті полягали тільки в одному – викачати з України якомога більше грошей за газ, і вже в той час було видно, що меж у цьому Росія мати не буде. – О.Б.);

– нині, як констатував російський високопоставлений чинник, головна мета Росії полягає в тому, щоб відносини на пострадянському просторі між РФ, з одного боку, й США та країнами ЄС, з іншого, «набули цивілізованого характеру», будувалися на засаді цивілізованих правил і конкуренції. «Росія хоче ці правила встановити»;

– у нинішній час, як твердив російський урядовий чинник, «на пострадянському просторі фактично точиться боротьба без правил», про що свідчить проголошений Грузією й Україною намір створити «так звану» Співдружність демократій Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Ця співдружність розцінювалася ним як чергова спроба Заходу створити протидію російській політиці на пострадянському просторі. Відмічалось, що об’єднання ГУУАМ (ГУАМ) було створено за підтримки Заходу на противагу альянсам за участі Росії. І нині ця організація, майже почивши в бозі після виходу Узбекистану (то ж РФ мала до цього безпосереднє відношення! – О. Б.), «повертається до життя завдяки тим же «помаранчевим революціям», при серйозному спонсорстві з-за океану».

(Як же можна було Росії прагнути встановлення «цивілізованого характеру відносин» із США та країнами ЄС, якщо трактувати все те, що сама Росія робить на пострадянському просторі як добро, а все те, що ті в свою чергу роблять – тільки як зло? Усі, кому не лінь, будуть уперто лізти в «зони невизначеності», це – аксіома геополітики. І Росії, якщо вона прагнула теж це робити /а вона прагнула/, слід було рахуватися з тим, що її прагнення не будуть вважатися тими, хто в цій «зоні» перебував, кращими від прагнень інших. Їй це дуже не подобалось, зрозуміло. Але «виставляла» вона при цьому «крайньою» за свої ж геополітичні претензії саме Україну. Це – факт, від якого дітися нікуди. – О.Б.);

– Росія буде спиратися у своїй геополітиці на низку міжнародних організацій (далі йшов перелік цих організацій. Прикметно, що про СНД як про інструмент політики мова не йшла. То ж, які перспективи у подальшому могла мати ця організація? – О.Б.).

Між тим прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко настійно прагнула звільнення О. Івченка з посади голови НАК «Нафтогаз України». Цього не сталося тільки завдяки прямому втручанню з боку В. Ющенка (вересень 2005 р.). Й Івченко, скориставшись цим, тут же зробив низку різких заяв, що посилювали конфронтацію з РФ. Трохи раніше зробив заяву член парламентського комітету по ТЕК, голова підкомітету з газової промисловості О. Гудима про те, що найкращою політикою, на його думку, було б затягування переговорів з РФ аж до 30 грудня, щоб «Газпром» зіткнувся із загрозою відсутності угоди про поставку газу європейським покупцям й блокади транзиту – і тоді, як сказав Гудима, «з Москви самі приїдуть просити нас підписати договір на наших умовах». Івченко теж твердив, що від газового конфлікту Москва втратить більше, ніж Україна, натискаючи на те, що остання має альтернативні види палива – вугілля, мазут й може протягти на них кілька місяців, Росія ж, перепинивши поставки газу в Україну, за його словами, «не протягне й дня».

Неможливо пояснити, які саме вигоди могла отримати Україна, якщо навіть припустити, що їй дійсно вдалося б серйозно зашкодити Росії? Але це був усе ж таки виклик. Проте, якщо ти кидаєш виклик комусь, то треба перемагати, інакше все обернеться проти тебе. І Росія на виклик відповіла приблизно так: ви маєте «альтернативні види палива»? А ми маємо «альтернативних партнерів». Це було мудро з боку Росії? М’яко кажучи, не дуже. Але це було.

8 вересня 2005 р. було підписано російсько-німецьку угоду про будівництво Північноєвропейського газопроводу (ПЕГ) по дну Балтійського моря, тобто – в обхід України й Польщі. Для обох країн це означало втрату в перспективі монопольного становища у транзиті газу, а відповідно, й величезних коштів. Польські політики при цьому навіть не змогли приховати свого роздратування. Українські ж політики-«войовники» тут же сховалися. «Яструбів» з них явно не вийшло. А розплачуватися за все належало Україні.

Проте ПЕГ був перспективою вельми далекою, у короткотерміновій же перспективі багато значнішим було підписання 26. 09. 2005 р. угоди між «Газпромом» і узбецькою АК «Узтрансгаз» щодо транспортування туркменського газу через територію Узбекистану. Згідно з цією угодою, «Газпром» законтрактував до 2010 року всі потужності газотранспортної системи Узбекистану, які залишалися вільними після її загрузки експортними обсягами узбецького газу й обсягами газу на технологічні потреби. Фактично це означало, що «Газпром» звідтоді контролював не тільки російські, а й туркменські поставки газу для України. Це було дуже промовистим на тлі того, що перед цим Івченко заявляв про те, що Україна планує підписати з Туркменістаном довготермінову угоду про поставку 60 млрд. кубометрів туркменського газу на рік протягом найближчих 30 років, починаючи з 2007 року. То ж «Газпром» і в цьому переграв НАК «Нафтогаз України».

Дата добавления: 2014-12-25