Джерела влади. 3 страница

Важливе значення має введення Макіавеллі у політичну науку загального поняття “держава” як загального політичного стану суспільства, його певної політичної організації. Держава стає особливою соціальною системою, яка передбачає ту чи іншу конфігурацію панування і підкорення.

Виділяючи дві форми держави – монархію і республіку, він надавав перевагу останній. В республіканському Римі Макіавелі вбачав приклад стійкості держави яка грунтується на роз’єднанні політичної влади, коли народні збори є засобом обмеження влади нобілітету і одночасно конституційним “виходом” народу до правителя. Пізніше ці положення були розвинуті Локком та Монтеск¢є у теорії розподілу влади. (Докладніше див.: Політологія (За ред. О.І. Семківа. –Львів, 1994.-с. 54-58; Основи політології / За ред. Сазанова. –Харків, 1993.-с. 91-93).

Утопічний соціалізм. В XVI-XVII ст., в суспільно-політичній думці Західної Європи з’являється радикально новий концептуальний напрямок в основі якого лежить модель соціалістичної держави. Соціалізм – форма суспільно-політичного устрою заснована на колективній власності на засоби виробництва та його результати.

Томас Мор (1478-1535) – засновник утопічного соціалізму. Він був лордом-канцлером короля Великої Британії Генріха, але будучи переконаним католиком, вийшов у відставку, після того як король розірвав відносини з панським престолом. Головним твором Томаса Мора є “Утопія” – книга що складається з двох частин. В першій частині описуються соціально-політичні відносини Англії XVI ст. Т. Мор критично ставився до існуючих порядків, вказував на непомірний гніт який приходилося терпіти народові зі сторони невеликої кількості знатних людей. Він вважав закони Англії надто суворими, а головною причиною усіх соціальних негараздів вважав приватну власність. У другій годині “Утопії” Т.Мор описує одноіменну державу, засновану на принципах свободи рівності. Головними відмінними рисами цієї держави є: відсутність приватної власті, республіканська форма правління, загальнообов’язковий труд, мала кількість законів, зневажливе відношення до золота і грошей, віротерпимість.

Томазо Компанелла (1568-1639) продовжив розвиток ідей утопічного соціалізму. Своє життя Компонелла віддав боротьбі за незалежність Італії. Твір “Город солнца” дуже схожий на “Утопію”: немає приватної власності, труд обов’язковий для всіх, республіканський лад.

Ідеальні конструкції Т. Мора і Т. Компанелли були утопічними оскільки втілення їх в життя було об’єктивно неможливим та й самі автори не бачили шляхів досягнення своїх ідеальних цілей.

Жан Мельє (1664-1733) був першим в ряду нового покоління прибічників ідей утопічного соціалізму. Ж.Мельє написав твір під назвою “Заповіт” в якому він гнівно критикує феодальні порядки у Франції ст., виступає проти кріпосницької експлуатації та ні чим не виправданих привілеїв дворянства. Ж Мельє вважав що всі біди народу пояснюються його оманою, яка використовується дворянством в своїх корисних інтересах. Він критикує релігію за те що вона підтримує такий стан речей. Соціальній нерівності він протиставляє ідеї природних прав та рівного масштабу свободи. Ж. Мельє пропонував організувати життя суспільства на комуністичних засадах.

В якості шляхів досягнення справедливого соціального устрою він вказував на просвітництво, розповсюдження правильних уявлень про взаємовідносини людей, висвободження від догматів християнської моралі. На ряду з цим і на відмінну від своїх попередників Т. Мора і Т. Кампанелли, він відкрито закликає до озброєної боротьби проти тиранів.

Ідеї утопічного соціалізму отримали подальший розвиток у творах Морелли, Бонно де Мабли, Бабьофа. (Докладніше див.: История политических учений. –М, 1955.-с. 181-189, 268-280.)

2. Просвітництво. Логічним продовженням ідей, висловлених мислителями епохи Відродження, стали суспільно-політичні погляди мислителів епохи Просвітництва, що виникло в Європі на рубежі XVII-XVIII ст. Цей загальнокультурний рух як ідеал висував утвердження на Землі “царства розуму” шляхом поширення знань. В основу процесу пошуку нових підходів до дослідження природи і характеру держави і права, були покладенні принципи раціональності, закономірності.

Проблема співвідношення особи, суспільства і держави стає основним пунктом роздушив представників новочасної політичної думки. Загальною концептуальною основою для вироблення того чи іншого варіанту розв’язання проблеми стали теоретичні конструкції “природних прав” людини та “суспільного договору”. Згідно з ними людська особистість від народження завжди володіла і володіє сумою невідчужуваних природних прав. Для створення певної гарантії їхнього дотримання та ефективної реалізації людське співтовариство укладає вільну угоду – суспільний договір про створення держави.

Найвідомішими мислителями епохи просвітництва є: Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Т. Джеферсон, Ш. Монтеск¢є, Руссо, Вольтер, Гольбах.

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) представник Просвітництва. В обгрунтуванні походження держави і права Бекон стояв на позиціях мислителів нового часу, які намагалися звільнити поняття про державу та право від містичних намулів і розмежувати істини науки від поглядів релігії.

Бекон зазначав, що при зверненні до джерел права апеляція до Бога має сенс, якщо він ототожнюється з “природним законом” або “природним розумом”. Тему слід залишити надприродність і керуватися практикою та розумом.

Природний шлях виникнення державної влади за Беконом, реалізується через розростання сім’ї або завдяки завоюванням. Основи права, за Беконовою теорією, такі: людей об’єднує справедливість, “справедливість полягає в тому, щоб не робити іншому того, чого не бажаєш собі”. Це принцип буржуазного права і коли хтось чинить несправедливість заради власної вигоди, інші вбачаючи в цьому небезпеку для всіх, об’єднуються і приймають закони для захисту від несправедливості. Загальнодержавна законність, з точки зору Бекона, виявляється не тільки в придушенні дій судів на місцях одному законові, а й в обмеженні влади короля законом. Цими міркуваннями в політичну науку були закладені дві раціональні думки, які знайшли подальше теоретичне доопрацьовування і практичну реалізацію: про необхідність розмежування властей та статус конституційної монархії.

Бекон визнавав закон об’єктом боротьби між різними суспільними групами. Якщо закон “загрожує інтересам більш чисельної і сильної групи людей, то це угруповання знищує закон “. Закон, таким чином, може існувати лише спираючись на силу.

Сила ж виступала у Бекона як основа міжнародного права. Так, у взаєминах між державами він проповідував стан ”війни всіх проти всіх”. Бекон розрізняв справедливі і несправедливі війни. Справедливою є наступальна війна заради знищення тиранії, а війна, яка б велася збереження її, навіть шляхом оборони – несправедлива.

Томас Гоббс (1588—1679). Свої політичні погляди він виклав у трактаті «Про громадянина» (1642) та книзі під назвою «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської» (1651).

На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока «війна всіх проти всіх». В інтересах загального добробуту та соціального миру людям необхідно мовитися від своїх політичних прав та перенести їх на державу, яка, виражаючи спільну волю всіх, зможе примусити кожного не порушувати «статус кво»,»дотримуватися прийнятого рішення. Державу Гоббс з чає як «єдину особу», воля якої складає в собі золю всіх. Це не означає, що нею має бути обов'язково одна особа — верховним сувереном може бути і “зібрання осіб”,— головне, щоб влада була абсолютно, єдиною і неподільною.

Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх, крім права на життя. Він виходить з того, що верховна влада (окремої людини або зібрання осіб) ніякою угодою зі своїм на­родом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, «кожен з кожним», а тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними. Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства; нема нікого, хто міг пред'явити до неї якісь вимоги, а тим більше притягти до відповідальності за її дії. Суверенові належать усі види влади, він не підлягає суду, стоїть вище законів, адже всі вони встановлені ним самим.

Для того щоб не поширювалися думки і вчення,якіможуть підривати суспільну стабільність, однією з най­важливіших функцій держави стають контроль і регламентація духовного життя. Гоббс вважає не тільки мож­ливим, але й необхідним введення цензури над книгами, проповідями, зверненнями до народу.

Відмова індивідів від політичної свободи й передання прав вер­ховної влади над собою державі повинні, на думку Гоб­бса, якось стримати зіткнення політичних інтересів різних партикулярних груп, забезпечити безпеку підприєм­ницькій діяльності та власницьким правам індивідів, створити, нарешті, сприятливі умови для економічного зростання.

Видатний англійський філософ і політичний мисли­тель Джон Локк (1632—1704). Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воєн, “модернізації без революції” теоретично обгрунтована Локком у “Двох трактатах про правління” (1688) — його основній політичній праці.

Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. Виводячи, як і Гоббс, загальну необхідність державної організації з потреби гарантії економічних прав індивідуумів. Локк рішуче розходиться з ним у трактуванні питання про те, як держава забезпечує виконання цієї гарантії (тобто у способах досягнення цієї мети). На відміну від Гоббса у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах.

Політичні права громадян (що випливають з їхніх природних прав) стають обмежувачами повноважень держави, перепоною для будь-якого замаху з її боку на економічну свободу і власність приватних осіб. У моделі ж авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда “платнею” за економічну та особисту безпеку, яку повноцінно гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави. Економічне зростання, особливо у перехідні епохи, можливе, на думку прихильників авторитарної парадигми, тільки за умови приборкання політичних амбіцій різних партикулярних груп суспільства, суворого обмеження і контролю політичної та духовної свободи індивіда.

Локк же виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Втративши політичні права, особа втрачає і гарантії своєї економічної самостійності, ставить під загрозу своє життя і власність. Адже абсолютна влада може, якщо вважатиме це за потрібне, у будь-який момент замахнутисяі наматеріальний добробут громадян.

Саме тому створення державності у Локка пов'язане з відмовою лише від небагатьох, строго “відмірених” повноважень, пов'язаних з тією чи іншою охороною власності, життя і свободи. Та воно не пов'язане з відмовою від своїх власних прав як таких (у тому числі від права контролю над владою, вільного політичного волевиявлення і т. ін.). Дихотомія “особа”—“держава” розв'язується Локком, без сумніву, на користь першого елемента. Права людини переважають над будь-якими державними правами; сама держава створюється тільки зметоюкращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи. Тому громадянин зобов'язаний підкорятися державі до тієї пори, поки вона не починає загрожувати його основним інтересам.

Щоб уберегти людину і суспільство від необгрунтованих зазіхань з боку державної влади, гарантувати захист від можливого деспотичного її використання, Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати й урівноважувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу—королю або кабінетові міністрів. При цьому законодавча влада повинна бути обмежена дією нею ж встановлених законів, застосування яких залежить вже не від неї, а від виконавчої влади.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в новочасівській теорії так виразно прозвучала теза про те, що “соціального миру” можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження. (Детальніше див: Основи політології: Курс лекцій/ Відп. ред. Б.Л. Кухта. –К., 1992. – ч.1. –с. 60-63.)

3. Французькі просвітники. Концепція розподілу влада одержала дальший розви­ток у творчості французького філософа-просвітителя Щарля Луї Монтеск'є (1689—1755).

У своїй основній праці “Про дух законів” (1748) він стверджує тезу про те, що гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Будь-яке їхнє сполучення одна з одною являє для політичної свободи безпосередню загрозу. див.; Монтескье. О дуюе законоа // Избр. соч. М.,1955. Так, при сполученні в одних руках законодавчої та виконавчої влади стає можливим створення спеціальних тиранічних законів “для того, щоб також тиранічно їх застосовувати” (Про дух законів, 290). При поєднанні законодавчої та судової влади життя і свобода громадян опиняться під владою сваволі” (Там же, 290). Коли ж «судова влада буде поєднаною з виконавчою владою, то суддя одержить можливість стати гнобителем» (Там же, 290). Більше того, на думку Монтеск'є, навіть у тому випадку, коли органи, які здійснюють різні влади, перебувають у руках хоча й різних, але належних до одного стану осіб, свобода також перебуває в небезпеці.

Для забезпечення свободи необхідні ще, крім розподілу влади, й певні гарантії, які надають права одній владі зупиняти іншу (“щоб не було можливості зло­вживати владою, за якої різні влади могли б стримувати одна одну» (Там же, 289).

Конкретний конституційний проект Монтеск'є полягає в тому, щоб законодавчою владою наділити парламент, який складається з двох палат—верхньої та нижньої, аристократичної та народної. Нижня палата, будучи представництвом народу, базується практично на загальному виборчому праві. Верхня палата є представництвом панства і має спадковий характер. Вихо­дячи з ідеї розподілу й рівноваги влад, Монтеск'є розглядає обидві палати як рівноправні заклади, які повинні стримувати і угамовувати один одного: особливо збори панства, наприклад, повинні “будуть мати право скасовувати рішення народу, так само як і народ має право скасовувати їхні рішення” (Там же, 293). Виконавча ж влада має бути зосередженою у руках короля. Рівновага між виконавчою та законодавчою владами повинна досягатися у такий спосіб, щоб перша мала право припиняти дію законів, затверджених законодавчими зборами, а також визначати час скликання і три­валість засідань цих зборів. Разом з тим законодавчі збори повинні мати можливість визначати межі діяльності виконавчої влади, контролювати виконання прийнятих ними законів.

Обмеження владних повноважень кожної влади по­лягає тепер не просто у забезпеченні ними різних сфер діяльності, але й у тому, що в разі необхідності вони мо­жуть стати на перешкоді виконанню рішень одна одної (але без права заміни чужого рішення своїм рішенням). Просте обмеження сфер діяльності доповнюється ще й контролем за діями один одного. Крім того, відносна самостійність кожної влади тепер додатково гаранто­вана тим, що кожна з них має власний суттєво відмін­ний порядок формування.

Загальний зміст ліберальної конституційної про­грами Монтеск'є полягає у пошуках прийнятого компро­місу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою. Меха­нізм розподілу влади, запропонований Монтеск'є, не тільки приборкував політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував прийнятне їхнє сполучення, яке забезпечувало безконфронтаційну модернізацію “за загальною згодою”. Хоча конкретний проект Монтеск'є так 1 не було реалізовано, загальні принципи організації вла­ди на базі внутрішніх «стримувань і противаг» стали фун­даментом ліберального владно-політичного концепту.

Видатний мислитель епохи Просвітительства (XVIII в.) Жан-Жак Руссо (1712—1778) при розв'язанні проблеми співвіднесеності особи, суспільства і дер­жави на перше місце поставив суспільство, його інте­реси і потреби. У своїй праці “Про суспільний договір, або принципи політичного права” (1762) Руссо запро­понував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави. Суспільний договір, на його думку, не може бути угодою про обрання уряду або угодою, за якою одна сторона обіцяв підкоритися, а друга— владарювати. “Замість конкретної особи кожного того, хто договорюється, цей акт асоціації одразу створює моральне і колективне ціле, складене зі стількох членів, скільки збори мають голосів, — ціле, яке одержує через цей самий акт свою єдність, своє спільне “я”, життя і волю” (Трактати, 162).

Тому індивід повинен підкорятися ”загальній волі”, якщо його приватні інтереси розійшлися з суспільними. Адже якщо взяти суму волевиявлень конкретних осіб і відкинути від них “взаємознищуючі крайнощі”, то “внаслідок складання решти розходжень постає загаль­на воля".

Суспільство як універсальне “моральнеі колективне ціле” стає джерелом і носієм усякої влади.

У цьому плані Руссо багато в чому спирається на ідею народного суверенітету, що була висловлена числен­ними мислителями передмодернізаційної епохи значно раніше від нього.

Народний суверенітет для Руссо стає перш за все виразом колективної (“загальної”) волі, яка принци­пово не може бути ні поділеною, ні передорученою будь кому. Звідси йде різке заперечення ліберальних рецептів організації публічно-владних структур (принципу розподілу влади і депутатського представництва). На думку Руссо, суверенітет, який “є тільки реалізацією загальної волі, не може ніколи відчужуватися”, а сам його носій, який “є не що інше, як колективна істота, може бути представлений лише самим собою” (Там же, 168). Тому Руссо не приймає всі представницькі форми правління. Суверенітет, за Руссо, є загальною волею, а “воля не може бути представленою”, ”це або та ж сама воля, або вже інша” (Там же, 222). Тому народні депутати “не можуть бути представниками народу, вони лише його ' комісари; вони нічого не можуть ухвалювати остаточно; усякий закон, який народ не ратифікував особисто, не дійсний; це навіть не закон” (Там же, 222). Так само рішуче Руссо відкидає принцип розподілу влади: “воля або є загальною, або нею не є; вона являє собою волю народу як цілого або — тільки однієї його частини” (Там же, 168).

Альтернативу системі ліберальної державності має становити, на думку Руссо, система послідовного народоправства. Оскільки інститут представництваможесуттєво спотворити волю народу, то прийняття законів (реалізація законодавчої влади) повинно спиратисяна безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту).

Уряд як виконавчий орган не є чимось самостійним. Він виконує волю суспільства, будучи лише посередником між ним і народом як сукупністю підданців. Руссо таким чином, істотно перебудовує загальну композицію влади. Ліберальна схема передбачає тріаду “особа—суспільство—держава”, де лімітованим (залежним] елементом є держава, проміжним — суспільство, а визначальним — особа. Він пропонує інший розподіл (“суспільство—держава—особа”), де лімітованим і за­лежним елементом є особа, проміжним —держава, а панівним — суспільство.

Радикально-демократична парадигма влади Руссо є антитезою парадигми ліберальної демократії. Її побудовано на запереченні самостійної ролі особи у суспіль. стві, повному підкоренню її “громадському цілому”. Руссо вимагає, щоб кожна людина стала нічим і могла б діяти лише вкупі з іншими. Виявлена референдумом “загальна воля” стає обов'язковою для всіх, у тому” числі для тих, хто опинився у меншості. Останні повинні “покаятися” за попередньо сповідуванні погляди й уніфікуватися з іншими або залишити країну. (Докладніше див.: Політологія/ За ред. О.І. Семківа. –Львів, 1994. –с. 63-67.).

4. Політико-правові вчення в німецькій філософії. Імануіл Кант (1724—1804) — родоначальник німецької класичної філософії. Важливе місце в його теоретичній спадщині посідають праці з соціально-політичних, історичних і правових проблем: "Ідея загальної історії у всесвітньо-громадському плані", "Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?", "До вічного миру", "Метафізика звичаїв". Характеризуючи свою епоху як вік просвітництва Кант проголосив, що найважливішою проблемою для людського роду, розв’язати яку змушує сама природа, є досягнення загального правового громадянського суспільства. Він підкреслював, що громадський устрій у кожній державі мусить бути республіканським, розуміючи під цим "устрій, який встановлюється, по-перше, відповідно до принципів свободи членів суспільства (як людей), по-друге, відповідно вихідного положення про залежність усіх (як підлеглих) від одного загального законодавства і, по-третє, відповідно до закону рівності всіх (як громадян держави)". Побудову правової держави Кант вважав не у революційних діях через насилля, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління в правову громадську державу. Важливе місце у вченнях Канта посідали проблеми війни і миру. За Кантом вічний мир — це таке ж першочергове завдання всесвітньо-історичного прогресу, як і встановлення всезагального правового громадянського стану. Право він трактував як вияв практичного розуму.

Важливою ланкою в ланцюгу вчення Канта є визначення переваги моралі над політикою. Отже Кант ішов у тому самому Напрямі що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Кант виділив такі головні причини, що завжди призводять до аморальності політики: захоплення чужих територій і пошук виправдань для такої політики; заперечення своєї провини у скоєних злочинах, дія за принципом "розділяй і володарюй".

Кант всебічно обгрунтував політичну доктрину Лібералізму. Проблему держави і права досліджує через призму погляду на людину як істоти розумної, внутрішньо вільної, яка в своїх вчинках керується винятково законами моралі і совісті. Ідея Канта — верховенство яке тісно пов'язане з республіканською формою правління.

Еволюцію від ліберальних до консервативних ідей обґрунтовує в своєму вченні Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-—1831). На ранньому етапі своєї діяльності він поділяє політичні ідеї Французької революції ("Конституція Німеччини"), в подальшому ("Філософія права") Гегель докорінно змінює свої погляди. Виводячи право із свободи волі, він просліджує процес його перетворення на закон. Свобода особи реалізується в праві приватної власності, в правовій рівності людей. Поняття "право"використовується Гегелем в наступних основних значеннях:

право як свобода ("Ідея права");

право як новий ступінь і форма свободи ("особливе право");

право як закон ("позитивне право").

У гегелівському вченні трьома формоутвореннями вільної волі відповідно трьома основними ступенями розвитку поняття права є абстрактне право, мораль і моральність. Учення про абстрактне право включає в себе проблематику власності, договору і неправди, вчення про мораль — зміст намір і провину, наміри і благо, добро і совість вчення про моральність — сім'ю, громадянське суспільство і державу Гегель розробив свою концепцію держави на противагу, з одного боку, революційному демократизмові Руссо і якобінців, а з другого - реакційно-реставраторському державознавству, яке прагнуло абсолютизувати феодальні структури держави, позбавляло їх динамізму.Усунення теократії і забезпечення незалежності державної влади від церкви Гегель вважав одним із найважливіших завоювань нового часу.

Гегель розрізняє громадянське суспільство і державу. Державу він вважає основою громадянського суспільства. Елементи громадянського суспільства —система потреб, відправлення правосуддя, поліція і корпорація. Структура громадянського суспільства визначається трьома станами: землевласники, промисловці (фабриканти:, торговці, ремісники) і чиновники. Формування громадянського суспільства, якого не було в античності і середньовіччі, пов'язане з утвердження буржуазного ладу. Гегель підмітив цей суттєвий факт новітнього соціально-економічного розвитку і філософськи висвітлив щодо проблеми держави, права, політики.

До теоретичних заслуг Гегеля належить також чітка принципова постановка питання саме про взаємозв'язок і співвідношення (а не просто відмінність) соціально-економічної і політичної сфергромадянського суспільства і держави. Держава, заГегелем, — це ідея “ розуму, свободи і права. Ідея держави, заГегелем, проявляється трояко:по-перше, як безпосередньо діяльність у вигляді індивідуальної Держави (мова тут йде про державний лад, внутрішнє державне право); по-друге — у відносинах між державами (зовнішнє державне право); по-третє у всесвітній історії.

Щодо політичної влади, на думку Гегеля, вона поділяється на законодавчу, виконавчу і владу господаря. Гегель критикує демократичну ідею народного суверенітету й обґрунтовує спадковість конституційного монарха. Пояснюючи характер компетенції монарха, він зазначає, що у влаштованій конституційній монархії вся об’єктивність державної страви визначається законами, а монарху залишається лише приєднати до цього своє суб'єктивне "Я хочу". Гегель відстоює принципи публічності дебатів у палатах станових зборів, свободу друку і публічних повідомлень. У цілому свій політичний ідеал — конституційну монархію — він конструює, орієнтуючись на компро­міс між дворянством і буржуазією, на можливість поступової мирної зміни зверху існуючого тоді в Німеччині напівфеодального ладу буржуазії.

Характеризуючи в цілому політичні погляди Гегеля, слід зазначити, що в умовах: напівфеодальної Німеччини він займав історично прогре­сивні позиції, обґрунтовував необхідність буржуазних перетворень, розвивав помірковані буржуазії погляди, був прибічником конституційної монархії і законності, буржуазних прав і свобод, приватної власності і свободи договорів, буржуазної реформи судів тощо. Представники німецької класичної філософії зробили значний внесок у розуміння: Таких вузлових понять політичної думки, як "держава", "правова держава" (Кант), "громадянське суспільство", "розподіл влад" (Гегель) та ін. їхні погляди постали як власне доктриальні викла­ди підвалин буржуазного права, буржуазної держави і влади. (Більш детально див.: Політологія. / За ред. О. І. Семківа. — 2-ге вид. — Львів, 1994. — С. 67—74; Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. коя. Ф. М. Кирилюк. —К., 1995. —С. 31—33; Основи політології: Курс лекцій / Відп. ред. Б. Л. Кухта. — К., 1992. — Ч. 1. — С. 69—-77.)

Мадіссом В. В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. —• К. — С. 57—72.

Розділ № 2. Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки.

Тема № 5. Політична думка представників буржуазного лібералізму та елітаристських теорій XVIII-XX ст.

Лекція № 5.

Тема: Політична думка представників буржуазного лібералізму та елітаристських теорій XVIII-XX ст.

Мета: в ході лекції розкрити зміст та сутність наступних проблем, понять і категорій політології: Лібералізм як політична ідеологія 19ст. Основні цінності лібералізму. Позитивізм – новий метод підходу до дослідження суспільного життя О. Конт, Г, Спенсер. Консерватизм як доктрина захисту одвічних цінностей. Політична доктрина анархізму М. Штірнер, П. Прудон. Теоретики анархо-комунізму М. Бакунін, П. Кропоткін. Соціалістичні концепції політики: 1) критично-утопічний соціалізм Сен-Сімон, Шарль Фур є, Р. Оуен, 2) марксистська теорія політики.

Основні тенденції розвитку політичної науки к.19-поч.20ст. Теорія влади та раціонального характеру бюрократії М. Вебера. Політологічні теорії еліти Г. Моска, У. Парето, Р. Міхельс.

Література:

1.Бакунин М. А. Федерализм, социализм й антитеологизм. Государственность и анархия // Философия. Социология. Политика. — М., 1989.

2. Бердяев Н. А. Истоки й смисл русского коммунизма — М., 1990. — Гл. 2, 3.

3. Гальчинський А. Ідеї Маркса і сучасність // Політика І час. — 1991. —-N2 13.

4. Волкогонов Д. А. Тріумф і трагедія: Політичний портретЙ. В.Сталіна. — К., 1989. — Кн. 1.

5. П. Толочко. Політична еліта і народу новій Україні. —— ГолосУкраїни, 31 травня 1997, № 94 (1594).

6. Из истории социально-политической мысли // Социал.-полит. журнал. — 1992. — № 6—9.

7. Мадіссон В.В. та ін. Історія розвитку політичної думки. Курс лекцій: Навч. посібник. К., 1996.

8. Політологія / За ред. О. І. Семківа.— 2-ге вад. — Львів, 1994. — Розд.II.

9. Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — К., 1995. — С. 31—41.

1. Політичні теорії ХІХ ст.:

Дата добавления: 2014-12-25