Джерела влади. 5 страница

Г. Еллінек, розкриваючи суть держави, визначальними називає три елементи держави: територія як просторова основа державного панування ззовні і зсередини; населення як співтовариство членів держави; влада держави — суве­ренна, тобто неподільна, незмінна, рівна для кожної держави як члена міжнародного співтовариства. Згодом Г. Ласкі, вказуючи на таку ознаку держави, як суверенітет, зазначав, що немає абсолютного суверенітету, оскільки суверенні атрибути державної влади обмежуються залежністю держави від інших держав — членів міжнародного співтовариства. Л. Саністебан вважає, що держава — це певний.

Юридичне регульованої соціальної поведінки,яка існує вконкретних просторово-часових умовах. Її істотними рисами є відносини влади і підпорядкування, монопольне викори­стання насильства тими, хто володіє владою, наявність юридичного порядку, інституціональний вимір.

На основі зазначеного можна запропонувати такс визна­чення держави. Держава — це організація публічної полі­тичної влади, яка покликана захищати інтереси людей певної, території і регулювати за допомогою правових норм взаємовідносини між ними, використовуючи при необхідності спеціальні органи примусу.

Держава виникла як результат процесів, які відбувалися в суспільстві, реагуючи на розвиток його потреб. Є різні погляди на походження держави. Згідно з теологічною теорією (її представники — ідеологи релігій Стародавнього Сходу, середньовікових монархій, католицької церкви, іслам­ської релігії), походження держави пояснюється Божою волею. Звідти випливає ідея необхідності вихваляння держа­ви, її вічності, недоторканості і залежності від релігійних організацій і діячів, одночасно вимога покірності іпокоравсіх перед державною владою.

Патріархальна теорія (її представники — Аристотель, Михайлівський та ін.) обґрунтовує положення про те, що держава — це результат історичного розвитку сім'ї; абсо­лютна влада монарха є продовженням влади батька в сім'ї (патріарха).

Договірна теорія (її представники — Гроцій, Гоббс, Руссо) доводить, що держава виникла внаслідок угоди (договору) між людьми. Появі держави передував "природний стан", коли люди мали природні права (Руссо), або коли йшла "війна всіх проти всіх" (Гоббс). Ця теорія виводить державу не з економічних відносин, а безпосередньо з волі і свідомості людей, їхнього розуму.

Психологічна теорія (її представники — Петражицький, Фрейзср, Тард) пояснює державу особливими властивостями психіки, зокрема психологічною потребою людей у підпо­рядкуванні. На думку прихильників цієї теорії, держава — це організація, яка створюється для керівництва суспільством з боку визначних осіб.

Теорія насильства (її представники — Гумплович, Дюрінг) пояснює походження держави актом насильства, завоюванням одного племені іншим. З метою їх закабалення і створюється особливий апарат примусу — держава. Завою­вання трактується як підпорядкування слабкого сильному, тобто як закон природи. Історична практика засвідчує, що насильство як політичний акт є похідним від економічних умов. При завоюванні повинен бути певний рівень продук­тивних сил, повинна існувати власність.

Згідно з марксизмом, держава виникла разом з поділом суспільства на класи. Організація, яка народилася із родо­племінних форм, стає державою, коли її зміст і функція зводяться до захисту економічних, політичних і ідеологічних інтересів групи, що володіє основними засобами виробництва.

Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок утворення її органів і їх взаємовідносини з населенням. Згідно з цим усі держави поділяються на монархії і республіки. Це територіальний устрій держави, характер взаємовідносин між її складовими части­нами, а також кожної із них з державою в цілому. За своїм територіальним устроєм всі держави поділяються на прості і складні. Проста чи унітарна (цільна, єдина) держава не має в собі відособлених державних утворень, наділених певною самостійністю. Унітарна держава складається з адмі­ністративно-територіальних одиниць (провінцій, губерній, воєводств). Компетенція їх органів влади і управління не виходить за межі компетенції місцевих органів. В сучасну епоху унітарними є Фінляндія, Франція, Україна. Складні держави — це ті, які мають у своєму складі відособлені державні утворення, наділені певною самостійністю. Це імперії, конфедерації федерації. (Докладніше див.: Політологія / за ред. О.І.Семківа.–Львів,1994.–с.261–268. Політологія: Курс лекцій/ за ред. І.С.Дзюбка.–К,1993.–с.139–153.)

5. Держава і громадянське суспільство. Правова держава. Зміст поняття "громадянське суспільство" включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто еко­номічні, духовно-моральні, релігійні, національні. Громадян­ське суспільство — це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади.

На певній стадії свого розвитку громадянське суспільство з метою захисту власних інтересів створює державу, утримує її і певним чином здійснює контроль над нею. Громадянське суспільство домагається законодавчого упорядкування і регулювання відносин з державою.

Категорія "громадянське суспільство" трактується в світлі наукової традиції, що йде від Локка, Монтеск'є, Гегеля,Токвіля. Так, у праці Дж. Локка "Два трактати про) державне правління" зазначається, що суспільство складалося і склалося ще до появи держави.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського І суспільства у взаємозв'язку з державою належить Гсгслю. І Він дійшов висновку, що соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, відрізняється від стичного світу сім'ї і від публічного життя держави. Воно, на думку Гегеля, включає ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, завдання яких є забезпечити життєздатність суспільства і реалізацію громадянського права. Громадянське суспільство — це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом, і ^ які як такі прямо не залежать від політичної держави.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце і в творах А. Токвіля. На його думку, такі "вторинні І асоціації демократії, як етнічні, релігійні, професійні, робіт­ничі і локальні об'єднання, становлять ту структуру грома­дянського суспільства, з якої може вирости правова держава".

Розглядаючи взаємовідносини між громадянським суспіль­ством і державою, більшість мислителів підкреслювали, що не державою зумовлюється і визначається громадянське суспільство, а навпаки, громадянським суспільством зумов­люється і визначається держава.

Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей, які виражають та захищають індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі стосунки з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим з'являється ширша основа для демократичних форм держави. І навпаки, чим менш розвинене громадянське суспільство, тим більш імовір­ним є існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади.

Концепція співвідношення громадянвського суспільства і держави розроблялась українською політичною думкою. У найбільш розвиненій формі цю проблему представив В.Липинський. На його думку, громадянське суспільство - це люди даної території, які не живуть за рахунок виконання державних функцій, не в змозі безпосередньо здійснювати свої "хотіння", застосовувати силу фізичного примусу.

Згідно з сучасними поглядами, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозвязку, а не підпорядковувалися одним і тим же керівником (Ж.Зіглер). Головне для держави - здатність встановлювати норми для плюралізму державних і приватних субєктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права, а менше займалася б оперативним управлінням.

Усе це дає змогу зробити висновок, що громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних. Етно-національних, культурних, релігійних, еколо­гічних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує її відносини з індивідами. Чим розвиненішою є ця сфера, тим ефективніша соціальна захищеність індивіда. Ідея правової держави пов'язана з утвердженням суверен­ності народу, підпорядкуванням держави суспільству.

Правова держава — це система органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади усіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи й окремі громадяни.

Політична теорія правової держави бере початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують справедливі закони, "де закон володар над правителями, а вони його раби". Почи­наючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі XVII—XVIII ст. сформулювали принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: зако­нодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по-друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його іменем насамперед пов'язують цю теорію) вважав, що держава ] забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпо­рядковується. верховенство права (закону) у суспільстві — основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, за­кріплювати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх.

Важливим принципом правової держави є розподіл влади ^ на законодавчу, виконавчу і судову та розмежування їхніх завданьі функцій. Це означає, що державна влада не може належати у повному обсязі жодному державному органу. Кожна влада здійснює власну функцію і не має права підміняти діяльність іншої. Такс розмежування спрямоване на те, щоб не допустити можливих зловживань з боку влади. (Докладніше див.: Політологія / за ред. О.І.Семківа.–Львів,1994.–с.279–287.)

Розділ №3. Політична сфера суспільства.

Тема № 11. Походження та сутність влади.

Лекція № 6.

Тема: Походження та сутність влади.

МЕТА: в ході лекції розкрити сутність та зміст наступних проблем, понять та категорій політології: влада як соціальне явище. Поняття і суть влади. Концепції походження влади: природна, соціальна. Першоджерело влади. Види влади. Типологія влади: політична влада, економічна влада, духовна влада, сімейна влада. Визначення суб’ єкту і об’ єкту влади. Концепції влади: емпіричний та нормативний напрямки. Визначення влади по М. Веберу, М. Фуко, Р. Далю, Т. Парсонсу, Р. Арону.

ЛІТЕРАТУРА

1.Амелин В.Н. Власть как общественное явление//Социал.-полит.науки.-1991.-№2.

2.Пушкарёва Г.В. Власть как социальный институт//Социал.-полит.ж.-1995.-№2. 3.Власть.М.,1989.

4.Муляр В.І.Загальна політологія: Курс лекцій.-Житомир,1994.-с.12-23.

5.Вятр Е.Типологія политических режимов:-Лекции по політологии.-Таллин,1991.

6.Політологія/За ред.І.С.Дзюбка.-К.,1993.-с.114-127.

7.Політологія/За ред.О.І.Семківа.-Львів,1994.-с.137-152,168-190.

Ш8.моргун О. Чим авторитарна влада відрізняється від диктаторської//Політ.питання.-1994.-№1.

1. Сутність влади та її класифікація.

3. Концепції влади.

4. Типологія політичних режимів.

1. Сутність влади та її класифікація.

В політичній історії людства немає явища, яке б принесло йому стільки трагічного, забрало стільки людських життів, скільки при­чинила боротьба за владу, за політичне і духовне панування. Відомо, що влада існує в будь-якому суспільстві як породження практично нескінченної різноманітності інте­ресів, невідповідності рівнів розвитку різних соціальних підструктур, наявності того чи іншого характеру соціального відчуження. Тому влада перетворюється в особливий вид суспільних відносин — відносини влади, їм властивий цілеспрямований вплив володаря влади або виконавця влад­них функцій на об'єкт влади, причому владним цей вплив виступає тільки тоді, коли об'єкт і суб'єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення.

Першоджерелом будь-якої влади є реальне панування однієї частини явища над іншою. Для виникнення владних відносин це панування повинно або визрівати, або відбутися. Інакше влада перетворюється в самодостатнє начало, яке не має власних коренів. Історія влади і владних відносин, а вона налічує багато тисяч років, не знає іншого механізму утвердження влади. Відмінність у характері влади, її дже­релах, формах вияву, методах впливу суб'єкта влади на об'єкт полягає тільки в тому, що цей механізм, деякою мірою відкритий і такий, що піддається аналізові не­озброєним оком, більш-менш завуальований і обставлений політичними чи теоретичними декораціями. Типовим у цьому контексті є уявлення про владу як про самодостатню сутність, божественну субстанцію, самостійне, незалежне утворення, що виступає в ролі "захисника народного", "верховного судді", "вічного патрона". Саме реальне пану­вання як першоджерело владного панування завжди вуалю­валося носіями влади. Не позбулися цього й існуючі демок­ратичні системи. Тому в загальній методологічній системі координат походження і функціонування влади теоретична посилка про сутність влади повинна починатися з того, що влада — це спочатку визрівання чи утвердження реальних відносин панування і підкорення, а потім їх владне офор­млення. Причому в ролі носія панування можуть виступати як конкретні соціальні сили, так і інтереси, які не мають чіткої соціальної адреси, але виявляються досить виразно і досить наполегливо в політичному процесі, а звідси і в сутності влади, її походженні і функціонуванні.

Тип влади визначається пануючим у країні соціально-політичним устроєм. Кожний з типів влади складається з родів влади: політичного, економічного, духовного, сімейного. Типи і роди влади відрізняються засобами, за допомогою яких переважно здійснюється влада. Причому в певних сферах життя можуть функціонувати різні види влади, її засоби. Але це, звичайно, не означає, що в суспільстві можуть існувати і мати рівний правовий статус, закріплений конституційно, декілька влад. Такий стан, як правило, є перехідним. Однак перетворення їх у правову норму, в знаряддя влади здійснюється на основі єдиновладдя.

Суттєве значення має уявлення про владу в широкому і вузькому розумінні. Широке розуміння влади включає в себе всю систему влади, основою якої є волевиявлення народу або певної соціальної структури, групи тощо. Волевиявлення виступає як джерело влади і як сама влада, яка може не вдаючись до організації своєї власної волі, безпосередньо прийняти владне рішення, яке стане нормою для всіх учасників цього вольового акту. Таким широким владним рішенням є, наприклад, всенародний референдум з певних проблем життя суспільства. Вузьке розуміння влади – це її організаційний аспект, Функціональне владне навантаження, що виступає збільшого у правовій формі, наприклад, влада інститутів політичної системи суспільства, а в суспільній організації – влада обраних нею органів. На цьому акцентують західні політологи.

Розуміння влади в широкому і вузькому аспектах дає змогу правильно орієнтуватись у її системі, механізмах, політичне зріло брати участь в її формуванні та реалізації.

Викладене вище дозволяє підійти до визначення влади — вузлового питання політичної науки, яке дає змогу зрозуміти зміст, характер і спрямування політики, її інститутів.

Загалом у західній політології склалося досить скептичне ставлення до можливості однозначного наукового визначення влади. Деякі політологи надають цьому поняттю містичного характеру. М. Фуко наголошує, що і нині влада залишається чимось загадковим, непізнанним, навіть демонічним. Його цікавить тільки, чи обґрунтована влада теоретично, чи визнає розум право одних людей командувати іншими. А окремі політологи пропонують відмовитися від використання терміну "влада", замінюючи його поняттям "контроль" (Г. Бержерон).

Щодо політологів, котрі аж ніяк не применшують значення поняття “влада”, то тут якогось одного загально прийнятого визначення цього феномена немає. М.Вебер наголошував, що головне у владі – можливість діючої особи реалізувати свою волю незалежне від основи, на якій ґрунтується ця можливість, і всупереч опорові інших учасників дії. Г. Моргентау визначає владу як здійснюваний людиною контроль над свідомістю та діями інших людей. Б. Рассел зазначав, що влада — це виробництво певних наслідків, щодо яких існували наміри. Р. Даль вважає, що влада — це контроль над поведінкою: А має владу над Б тією мірою, якою може примусити Б зробити те, що Б не зробив би за інших умов. Н. Пулантцас визначає владу як спроможність соціального класу реалізувати свої специфічні об'єктивні інтереси. Для Т. Парсонса влада — це система ресурсів, за допомогою яких досягаються спільні цілі, це здатність виконувати певні функції на користь соціальної системи, взятої в її цілісності. Р. Арон підкреслював, що влада — це потенція, якою володіє людина (або група) для встановлення відносин з іншими людьми або групами, які збігаються з її власними прагненнями.

Цілком прийнятним є визначення влади як реальної можливості здійснювати свою волю в соціальному житті, нав'язуючи її, якщо необхідно, іншим людям. Політична влада як один із найважливіших виявів влади характеризується реальною здатністю певної соціальної групи, а також індивідів, що відображають їхні інтереси, здійснювати свою волю за допомогою політики і правових норм.

З цього поняття випливають визначення видів влади, які можна охарактеризувати таким чином.

Політична влада — це політичні відносини, породжені відмінністю соціально-структурних інтересів, які випливають з відносин власності на засоби виробництва, що зумовлює соціальні переваги та авторитет власника і таким чином приводить до створення суб'єкта і об'єкта влади, тобто до відносин панування і підлеглості.

Економічна влада –це об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства відносини, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїм інтересам інших учасників виробництва, причому робить це, керуючись саме правом власника, що, звичайно, знаходить і своє правове закріплення. Цей порядок стосується як матеріального, так і духовного виробництва.

Духовна влада — це організація у всіх формах духовного виробництвата використання ідейного впливу панівних у країні сил і духовних цінностей з метою інтеграції свідомості й волі населення країни в систему інтересів цих панівних сил.

Сімейна влада – це побудований на силі авторитету вплив одного, декількох або всіх членів сім ї на сімейну життєдіяльність відповідно до власних можливостей та ідеалів, в основі яких лежить об'єктовані суспільні потреби.

У запропонованих визначеннях влади постійно присутні вказівки на об'єкт і суб'єкт влади, що також повинно знайти своє понятійне позначення.

Об'єкт влади в демократичній організації суспільства, як правило, мас дві сторони. Перша із них представлена як першоджерело влади, що володіє своїм суверенітетом і делегує владу певним владним формуванням. Друга полягає в тому, що після делегування влади об'єкт бере на себе обов'язок підкорятися делегованій ним владі, яка таким чином перетворюється в суб'єкт влади.

Суб'єкт влади, як правило,— це безпосередній носій влади, який організовує поведінку об'єкта владними засобами відповідно до інтересів цього об'єкта. відповідати

Основними умовами ефективного функціонування влади в такому порядку є підтримка об'єктом суб'єкта влади. І відповідність організаційних і правових основ влади інтересам об'єкта, які представлені в законодавчій, виконавчій і судовій владах.

При такій відповідності забезпечується участь об'єкта влади в розв'язанні тих питань, які спричинюються до такого явища, як влада. Суспільні, групові й індивідуальні інтереси в такій організації знаходять свій владний вияв і владне закріплення.

Однак подібна організація влади не дає відповіді на запитання про походження і сутність політичного панування, характерного для сучасної політичної організації суспільства.

1. Джерела влади. Джерело влади вказане в самому визначенні явища — політичне панування, яке набуває вигляду панування інтересу і має багато форм, однак основною із них все ж є влада. Політичне панування — це джерело влади, а не навпаки, хоч у реальній політичній практиці останнє є загальноприйнятим розумінням. Таке уявлення про співвідношення політичного панування і влади перетворює владу в самостійну, незалежну сутність, яку можна захопити, узурпувати, передати, сформувати тощо, що досить поширено в політичному житті.

Реальне панування і його владне оформлення — це не одне і те ж. Більше того, реальне панування може виступати і не у владній формі, а влада може не мати панівного становища, панівного впливу. Особливо це виявляється в період перехідного стану, коли нові політичні сили, що рвуться до влади, домагаються такої соціальної підтримки, яка послаблює соціальний фундамент існуючої влади, що часто призводить до безсилля формально функціонуючої влади. В цьому, власне, і полягає політична революція, коли питання про владу вирішується на користь нових політичних сил, що мають практично всезагальну соціальну підтримку. Парламентська форма такого утвердження влади суті явища не змінює. Різниця може полягати в іншому — в характері політичної дії, її цільових настанов і соціальної бази. В цьому зв'язку мовиться про революційну або реакційну політичну дію, що відрізняє і соціальні сили, які їх підтримують (здійснюють).

В такій якості найбільш поширеною є влада авторитета.

На перший погляд, авторитет виступає як моральна основа панування його форми — влади. Він зображується як зміцнюючи владу явище, яке фокусує в собі оптимальну можливість реалізації інтересу.

Влада авторитета ґрунтується на повазі, довір'ї, на визнанні правоти суб'єкта, на підкоренні його визнаному статусові, хоч останнє може бути і формальним.

Реальний авторитет з точки зору міцності влади вищий, ніж формальний, хоча він може бути фактично слабшим у зв'язку з пануванням формального авторитета. Причому такий стан історично може існувати у відносинах влади досить тривалий час. Заміна формального авторитета влада на реальний авторитет відбувається, як правило, на радикальній основі.

Принципово влада авторитета як реальне і формальне явище має бути інтегрована в єдиному суб'єкті влади. Однак більш досконалим виявом влади є влада авторитета, яка не має потреби у формальному забезпеченні. Тому авторитет і примус, що, як правило, і виповняє формальну атрибутику влади,—- це дві основні сторони влади, її змістовні властивості. Зрозуміло, що чим вище влада авторитета, тим менше необхідності вдаватися до примусу у владних відносинах. Але в сучасних умовах формалізована, тобто правове підкріплена влада є нормою, типовим явищем. (Докладніше див.: Пушкарёва Г.В.Власть как социальний институт//Социал.-полит.ж.-1995.-№2.)

2. Концепції влади. Найдавнішою з концепцій влади є легітимістська. В певному розумінні закон виступає і як правове, і як моральне правило, що має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію і теорію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових основ влади, уявлень про закон як її основне джерело.

Вчення, що виникло в IV—III ст. до н. е. Як політична доктрина, особливо пожвавилося в умовах абсолютної монархії, яка трактувалась в дусі саморозвитку. Абсолютизм характеризувався як єдине джерело влади, а закон виступав його правовим оформленням. Згодом легітимізм отримав статус учення про незалежність закону від суспільних відносин і соціальних структур.

Згодом, в нові часи, легітимізм проповідував необхідність державного регулювання економічного життя, ротацію державного апарату через призначення, посадову організацію влади, особисту відповідальність за її використання. Однак ці доцільні з точки зору організації державного апарату підходи ґрунтувалися на традиційному для легітимізму погляді на закон як на самодостатню сутність, практично ігнорувалося його демократичне походження.

Крім легітимістського бачення влади, існує ряд концепцій, з які в політологічній науці відносяться до двох напрямів — нормативного та емпіричного.

Це зумовлює погляд на владу як даність, яка часто не має своєї причинно-наслідкової основи. Наявність факту стає провідною у теоретичному осмисленні дійсності.

Нормативний напрям представлений різними сучасними концепціями влади. Однією із найпоширеніших є еволюціоністська, згідно з якою влада розуміється як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Фокусування на ролевих взаєминах або реляційному аспекті влади — характерна риса традиції, що йде від М. Вебера і передбачає можливість вольової дії або впливу одних індивідів і груп на інші індивіди та групи.

Нормативність властива і теоріям ^а технологічного детермінізму". Первісною нормою функціонування влади,надумку авторів і прихильників цієї теорії, є техніка і технологія матеріального виробництва, що лежать в основі відносин влади.

Теорія еліт сьогодні — це наукова концепція винятковості носіїв влади, особливо її безпосередніх провідників. Влада зображається як чисто політичне явище, незалежно від того, в якій сфері вона виявляється. В залежність від "якості" пануючої еліти ставиться суспільний розвиток, який і є відображенням її розвитку.

Прагнення до влади проголошується домінуючою рисою людської психіки і свідомості. Влада - вихідний пункт і кінцева мета політичної діяльності. (Докладніше див.: Політологія/За ред.О.І.Семківа.-львів,1994.-с.148-152. Політологія: Курс лекцій/За ред.І.С.Дзюбка.-К.,1993.-с.115-118.)

4. Типологія політичних режимів. Політичний режим - сукупність засобів і методів реалізації владних відносин у суспільстві. Як правило, розрізняються три основні типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний. Для детальніших характеристик будь-якого реального режиму виділяють також перехідні їх типи. У підсумку палітра можливих типів приблизно така: тоталітарний, жорстко авторитарний, обмежено демократичний, розгорнено демократичний, поступницько - демократичний.

Найхарактерніші риси демократичного політичного режиму знайшли практичну реалізацію в політичній практиці таких країн: США, Канада, Австралія, страни Західної Європи. Владні відносини в цих країнах можна представити таким чином. Соціальну основу режиму складає громадянське суспільство-суспільство економічно незалежних громодян-власників. Саме вони шляхом загальних виборів обирають представницькі органи державної влади. Таким чином форма державного правління є республіканською. Демократичний режим характеризується багатопартійністю. Рішення приймаються більшістю голосів. Однак характерною рисою розгорненої демократії є забезпечення прав меншин, як у виборчій системі, такі в роботі представницьких органів влади.

Демократичний режим спирається на принцип розподілу влад. Конституційно проголошується рівність громадян у правах і перед законом.

Авторитарний політичний режим виникає найчастіше в умовах радикальних соціально-економічних перетворень, переходу від традиційних структур до індустріальних і сам відображає цю перехідність, несе на собі відбиток певної двоїстості. При ньому діють деякі демократичні структури: виборча система, боротьба політичних сил у парламенті, багатопартійність. Проте ці демократичні елементи жорстко обмежені. Політичні права громадян і політичних партій значно звужені а їхня діяльність тотально регламентована. Опозиція має формальний характер. У той же час на відміну від тоталітарного режиму допускається дозоване інакомислення й обмежена опозиція преси. Авторитарні режими, на відміну від тоталітарних, можуть еволюціонувати до демократичного режиму, як це мало місце в Туреччині, Іспанії, Греції, Югославії, країнах Латинської Америки.

Загальними характеристиками тоталітарного режиму в економічній і політичній сферах є відповідно тотальне відчуження народу від власності і політичної влади. Як його наслідок відбувається поглинання державою суспільства й індивіда, цілковите відчуження громадян від індивідуальної духовної сфери в результаті її одержавлення. Зникає грань між політичною і неполітичною сферами життя, знищується будь-яка форма несанкціонованої життєдіяльності. Забороняється і карається будь-яке інакомислення. У тоталітарних режимах, як правило, немає механізму наступництва влади. Тоталітаризм передбачає панування загального над індивідуальним. Він передбачає тотожність правлячої партії і держави і виступає як криза останньої, як криза державних інститутів влади, як криза самої ідеї державності. (Детальніше див.: Основи політології/За ред. М.Сазонова.-Харків,1993:-с.115-134., Вятр Е. Типологія политических режимов//Лекции политологии. Таллин,1991.Т1.)

Дата добавления: 2014-12-25