Джерела влади. 4 страница

а) лібералізм як політична ідеологія того часу;

б) позитивізм -— новий метод підходу до дослідження суспільного життя;

в) політична доктрина анархізму.

2. Соціалістичні концепції політики:

а) критично-утопічний соціалізм XIX ст.;

б) марксистське вчення про політику.

3. Основні тенденції розвитку політичної науки кінця ХІХ поч. XX ст.

1. Політичні теорії XIX ст.: а) лібералізм як політична ідеологія того часу. Перша половина XIX ст. — час становлення індустріальної цивілізації в провідних європейських країнах. Цей період характеризується остаточним оформленням основних політичних ідеологій, появою нових методологічних підходів до вивчення політичних явищ. Провідною політичною ідеологією цього часу стає лібералізм: Б. Констан (1767—1830), І. Бентам (1743—1832), І. Кант, Г. Гегель та ін. Основ­ними цінностями лібералізму проголошуються права і свободи особи, її недоторканість, свобода приватної власності і економічної діяльності, невтручання держави в економіку, розподіл властей. Тобто мова йде про ідеї, які беруть початок ще в період буржуазних революцій XVII—XVIII ст. і отримали поширення в XIX ст.

Можна дати таке визначення лібералізму. Лібералізм (лат. ІіЬегаІіs) — сукупність ідейно-політичних вчень, політичних і економічних програм, що ставлять за мету ліквідацію або пом'якшення різних форм державного і суспільного примусу щодо індивіда.

Цілком закономірно постає необхідність дати визначення поняття "неолібералізм". Рекомендуємо студентам знайти визначення цього поняття в політологічному словнику.

Позитивізм — новий метод відходу до дослідження суспільного життя. Філософським обгрунтуванням лібералізму став позитивізм. Його засновники — французький філософ Огюст Конт (1798—1857) та ін. Відмовляючись від пізнання сутності політичних явищ, пози­тивізм зводить задачі політичної науки лише до описання їх статис­тики і динаміки. Цей метод дав поштовх початку конкретних соціо­логічних досліджень у галузі політики. Його в рівному ступені використовували прихильники різних політичних ідеологій. У своїй пращі "Система позитивної політики" Конт зазначає, що розвиток суспіль­ства, політичної влади і держави тісно пов'язаний з еволюцією людської свідомості, послідовною зміною трьох пануючих типів світогляду: теологічного, метафізичного і позитивного (наукового). Цим трьом етапам мислення відповідає розвиток політичних, економічних і правових відносин і інститутів соціально-політичного життя.

На теологічній стадії держава розглядається як результат дії надприродних сил, а всі політичні явища є волею Бога.

На другій стадії панівним стає метафізичний світогляд. Влада переходить до філософів-метафізиків. Метафізична епоха породжує іншу крайність — революції і монархічну республіку, в якій панує індивідуалізм, лібералізм і демократія. Все це, на думку Конта, викликає претензії особи до держави, захоплення влади некомпе­тентними людьми і є головною перешкодою для нормального розвитку суспільства.

На третій стадії панує позитивна свідомість. Реакційну аристок­ратію "монархічну республіку" змінює соціально-політична система "соціократія". Основний закон соціократїї висловлюється формулою: "Любов, як принцип, порядок, як основа, прогрес, як мета". Невід'ємною рисою й властивістю нормального суспільного життя виступає солідарність. Порушення цієї солідарності, цієї суспільної гармонії неодмінно веде до розкладу суспільства і держави. Політична влада в соціократії належить банкірам, що спираються на професій­них радників-вчених.

Значною мірою ідеї позитивізму розвинув далі англійський філо­соф і соціолог Герберт Спенсер (І820.—1903). У своїй основній деся­титомній праці “Система синтетичної філософії", яку написав майже за 30 років, виклав основи еволюційної соціологи. Основна думка Спенсера — це аналогія держави з біологічним організмом. Він вбачав головне завдання держави в охороні прав громадян, засуджуючи розширення втручання держави в соціально-економічні прооцеси, висловив цікаві думки щодо бюрократії, заклав основу системного аналізу в дослідженні політики.

У той самий період (перша половина XIX ст.) оформлюється політичний консерватизм. Конкретні ідеї, що становили його зміст, змінювались в процесі історичного розвитку, але загальні світоглядні принципи, сформульовані в ті роки, залишаються по сьогоднішній: збереження форм політичного життя, які сформувалися, пріоритет державних інтересів над особистими правами і свободами, заперечення рівності людей, демократичних інститутів і т. ін.

Політична доктрина анархізму. На противагу лібералізму в середині і XIX ст. формується суспільно-політична теорія анархізму. В літературі зафіксовано два його напрями: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм.

Основні ідеї анархо-індивідуалізму сформульовані німецьким філософом Максом Щтірнером (1806—1856) і французьким філософом П¢єромПрудоном (1809—1865). Ці ідеї зводились до того, що нове суспільство повинно грунтуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава і особа несумісні, анархо-індивідуалізм виступив проти держави, будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялось анархо-індивідуалістам як суспільство обліку послуг, угоди дрібних власників, в якому нема місця антагонізму класів і насильства, досягнутий "взаємний договір".

Теоретиками анархо-комунізму були Михайло Бакунін (1814—1876) і Петро Кропоткін (1842—1921). Головна мета їх учення — звільнення людини від насилля. Здійснення цього вони пов'язували з відмиранням (держави, побудовою бездержавного соціалізму, при якому народ позбавиться від примусу якої б то не було влади. М. Бакунін піддав гострій критиці ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату. Нездійсненність марксової ідеї він пояснював тим, що весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура пролетаріату поступово опиниться в руках управляючої меншості, яка буде відстоювати не народні, а свої власні інтереси, захищаючи своє привілейоване становище. В результаті, — робить висновок М. Бакунін, — відбудеться переродження пролетарської держави. Сформується політична система, яку він назвав "авторитарний комунізм", або "державний соціалізм". Логічність його міркувань і правомірність висновків підтверджені практикою казарменого соціалізму в колишньому Союзі. Теорія анархізму пустила свої корені в міжнародному робітничому русі. На початку XX ст. сформувалася течія анархо-синдикалізм (Італія, Франція, Іспанія, Росія та ін.).

2. Соціалістичні концепції політики: а) критично-утопічний соціалізм XIX ст. У першій половині XIX ст. завершується формування політичної ідеології соціалізму (А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен).

Сен-Сімон (1760—1825) творив, коли Велика французька буржуазна революція покінчила з феодально-монархічними порядками й проклала шлях до капіталізму. Критично оцінюючи її наслідки, він вважав, що сучасне йому суспільство нерозумне, недосконале й неминуче буде замінене іншим ладом. Мислитель розглядав державну владу як основний засіб організації виробництва, адже "політика є наука про виробництво". Головне завдання уряду — забезпечення умов для розвитку виробництва, усунення всіляких перешкод на цьому шляху. В такому суспільстві державна влада згодом поступається місцем суспільному самоврядуванню.

Шарль Фур'є (1772—1837). Характеризуючи "лад цивілізації" як "світ навиворіт", він підкреслював, що господарській системі такого суспільства притаманні конкуренція, суперечливість інтересів, наживання на злиднях, лицемірство, пристосовництво тощо. Мислитель доводить, що за ладом цивілізації настане лад гармонії, матеріальні передумови до якого вже визріли. Студентам необхідно розкрити суть цієї гармонії за Ш. Фур'є.

Роберт Оуен (1771—1858) не тільки мріяв, а й намагався зафундувати таке "царство" в Англії, а потім у США. Він виходив із того, що людський характер є результатом взаємодії природної організації індивіда й навколишнього середовища. Змінивши останнє, можна зробити людину щасливою. Інакше кажучи, існуюче капіталістичне суспільство слід мирно реформувати в нове, яке відповідало б людським потребам. На думку мислителя, саме вихованням людських характерів визначається образ суспільства. (Більш детально див.: Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. —К., 1995. —С. 34-35; Айрапетов А., Юдин А. Западноевропейский и русский утопичес кий социализм нового времени. — М., 1991. — С. 57—101.)

Карл Маркс, Фрідріх Енгельс. Проаналізувавши капіталізм на Його індустріальному етапі розвитку, вони сформулювали матеріалістичне розуміння історії, теорію додаткової вартості та політологічну концепцію диктатури пролетаріату. Вони також виділили виробничі відносини як основні, такі, що визначають суспільні відносини і інститути, заявили, що в історії вирішальну роль відіграють народні маси, що капіталізм має перехідне значення в історії, а тому його повинен замінити новий комуністичний лад, який є неминучим і закономірним результатом революційного вирішення суперечностей капіталізму.

Маркс і Енгельс уперше створили цілісну теорію політичних відносин, що включають наступні положення:

1) політичні відносини, тобто відносини, що випливаютьізборотьби за владу і здійснення влади. Політична надбудова — результат формуючих її соціально-економічних сил, а саме:

загального рівня продуктивних сил, що визначають спосіб життя суспільства;

виробничі відносини, в які вступають люди в процесі виробництва і обміну і центральним елементом яких вистукають відносини власності;

2) політика виступає не тільки як відображення позаполітичних відносин, але й як важливий інструмент їх формування.

3) держава — це продукт класових суперечностей: і служить інтересам економічно пануючого класу;

4) економічно пануючий клас — він є також і політичне і ідеологічно пануючим класом.

Висновок про те, що економічне, політичне, ідеологічне пануван­ня — це взаємодоповнюючі і підсилюючі аспекти панування класового, покладений в основу марксистської політичної теорії;

5) на основі такого розуміння проблеми держави і класового панування Маркс і Енгельс створили теорію політичної свідомості. Вихід­ний її пункт— твердження про те, що суспільне буття людей визна­чає їх свідомість, отже, політичні погляди людей формуються під впливом їх становища. (Більш конкретно з цього питання див.: Основи політології: Курс лекцій / Відп. ред. Б. Л. Кухта. — 2-ге вид. — К., 1992. — С. 157—186; Політологія / За ред. О. І. Семківа. — 2-ге вид., Львів, 1994. — С. 74—78; Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — К., 1995. — С. 38—42; Муляр В.І. Загальна політологія: Курс лекцій. — Житомир, 1994.)

Основні тенденції розвитку політичної науки кінця XIX поч. XX ст. З точки зору розвитку політичної науки XX ст. — найбільш багате. Це століття загострення ідейної боротьби і водночас зближення, взаємозбагаченняполітичних ідеологій.Це час появи нових методологічних підходів, відродження і відновлення цілого ряду традиційних методологій, а також зародження нових політичних ідей і повернення, переосмислення теоретичної спадщини минулого. Суспільно-політична думка набирає все більш плюралістичного характеру.

Політична думка сучасної Європи розвивається під величезним впливом ідей німецького історика і соціального філософа МаксаВебера (1864—1920). Пробуючи вирішити проблему релігійної свідомості, М. Вебер дійшов висновку, що в історії існувало три способи організації суспільства: традиційний, харизматичний і раціональний (капіталізм). Відповідно він виділив і три типи політичного панування Для раціонального панування, вважав він, характерне всевладдя раціональної бюрократії.

Аналізуючи систему панування, Вебер приділив багато уваги апарату влади, тобто бюрократії. Він був переконаний, що бюрократія — це найраціональніша форма здійснення влади, хоч в той же час вказував на її недоліки і слабкі сторони, що проявляються, наприклад в тих випадках, коли треба приймати рішення з приватних, нетипічних питань. В аналізі бюрократії, який вважається одним із голови вкладів М. Вебера в політологію, можна відмітити три моменти:

аналіз бюрократії як технічно досконалого апарату здійснення влади;

критика бюрократії у зв'язку з природною для неї, як вважав Вебер, тенденцією до виходу її за рамки притаманній їй функції;

аналіз бюрократії як відображення класової структури.

На додаток до свого ідеального типу раціональної бюрократичної організації Вебер створив також тип бюрократичного функціонера Таким є людина, яка:

особисто вільна і призначена на посаду на основі угоди;

здійснююча владу на основі формальних законів і лояльність якої визначається чітким виконанням офіційних обов'язків;

призначена на посаду відповідно до її кваліфікації;

працююча на своїй посаді постійно, а не від випадку до випадку Наведені найбільш важливі напрями політологічних досліджень М. Вебера дозволяють визнати його серйозним теоретиком.

XX ст. — це продовження старих суперечок про цінності політичного житія, і в центрі дискусії знаходиться проблема демократії як загальнолюдської цінності. Серйозну критику демократії, її цінностей знаходимо у представників теорії еліти.

Політологічні теорії еліти. Засновниками політологічної теорії еліти є: Гаетано Моска (1858—1941), Уільфредо Парето (1848—1923) - італійські вчені, Роберт Міхельс (1876—1938) — німецький дослідник. Основна ланка політичної концепції Моски — це ідея політичного класу. У своїй першій праці "Теорія правління і парламентське правління" (1884 р.) він писав, що в будь-який час і в будь-якому місці все те, що в управлінні є здійсненням влади є завжди компетенцією особливого класу і як би цей клас не будувався, він завжди формується як незначна меншість проти маси людей, якими вони керують. Цей "спеціальний" клас він називає політичним. Моска виходить з того, що в усіх суспільствах існують два класи: 1) управлінці (меншість); 2) ті, ким управляють (більшість).

Необхідним критерієм для формування політичного класу Моска вважає здатність керувати, досвід управління. Він називає три способи, за допомогою яких політичний клас досягає зміцнення своїх позицій і поновлення:

успадкування;

вибір;

кооптація.

Моска підкреслює, що всі політичні класи прагнуть успадкувати свою владу, а з іншого боку — завжди є нові сили, що приходять на зміну старим. Залежно від того, яка тенденція домінує (в даний час, відбувається або консервація політичного класу, або його поповнення. Першу тенденцію він називає аристократичною, другу — демократичною. На відміну від Моски, Парето розумів під терміном "еліта" людей найкращих у всіх відношеннях. Він відкрив закон циркуляції еліт, згідно яким пануюча еліта завжди перебуває у стані повільної і постійноїтрансформації. Підкреслює, що скрізь існує панівний клас, відносно малочисельний, який утримується при владі частково силою, частково згодою непанівного класу (більшою чисельністю). Зазнавши, що в ході історії злагода і сила завжди проявлялись як знаряддя управління, він диференціює способи здійснення влади на два основних типи:

уряди, які користуються переважно матеріальною силою та силою інших чинників;

уряди, що користуються переважно хитрістю і мистецтвом.

Моска і Парето розходилися в поглядах на питання про так зване “краще правління". Моска вважав, що найефективнішим режимом, спроможнім тривалий час уникати катаклізмів, які загрожують відкинути людство назад до варварства, є змішаний режим. Парето ж, навпаки, був переконаний в тому, що соціальна система перебуває в стані рухомої рівноваги. Він категорично відкидав термін "демократія”, який вважав ще більш невизначеним, ніж термін "релігія".

Р. Міхельс слідом за Парето вважав, що демократія як форма управління державою є неприйнятою, оскільки існує комплекс тенденцій, що протидіють її здійсненню. За Міхельсом, це такі тенденції.

сутність людської природи;

сутність політичної боротьби;

сутність організацій.

Тому він вважав, що демократія завжди призводить до олігархії і перетворюється в олігархію.

Розділ №3. Політична сфера суспільства.

Тема № 9. Політична система суспільства.

Тема № 10. Роль держави в політичній системі.

Лекція № 5.

Тема: Політична система і держава.

МЕТА:: в ході лекції розкрити сутність та зміст наступних проблем, понять та категорій політології: поняття “політична система суспільства”. Політична система як механізм формування і функціонування влади, чинник стабілізації і розвитку політичного життя. Підходи до визначення політичної системи Д. Істон, Дж. Алмонд, марксистське визначення.

Структура політичної системи: політична влада, політичні інститути, політичні відносини, політичні та правові норми, політична свідомість та культура. Механізм функціонування політичної системи.

Функції політичної системи: визначення цілей, завдань, програм діяльності суспільства, мобілізація ресурсів на досягнення поставлених цілей, інтеграція всіх елементів суспільства.

Типологія політичних систем: тоталітарні, авторитарні, демократичні.

Особливості політичної системи Україні в світлі нової Конституції України.

Визначення змісту та особливостей поняття держава. Визначення держави в політичних вченнях Аристотеля, І. Канта, Ж. Бодена, Г. Еллінка, Г. Ласкі, Л. Саністебана. Теорії походження держави: патріархальна, договірна, психологічна, теорія насильства, марксистська.

Форми правління: республіка та монархія. Форми державного устрою: унітарна, федеративна, конфедеративна.

ЛІТЕРАТУРА

1.Основы теории политической системы /Г.Н.Манков, М.Н.Марченко, В.В.Мшвернадзе и др.–М.,1985.

2.Основы политологии /под ред. А.Бондара.–К.,1991.–с.44–46.

3.Політологія /За ред.О.І.Семківа.–Львів,1994.–с.253–289.

4.Політологія: Курс лекцій/ За ред.І.С.Дзюбка.–К.,–1993.–с.102–114.,139–153.

5.Голубева Г.А. Понятие правового государства: социально–философский аспект // Филос. Науки.–1989.–№1.

1. Поняття політичної системи.

2. Структура і механізм функціонування політичної системи.

3. Типологія політичних систем.

4. Походження та сутність держави.

5. Держава і громадянське суспільство. Правова держава.

1. Поняття політичної системи.

У навколишньому світі існують різноманітні системи. На певному етапі розвитку виникає політична система як одна із форм соціального руху матерії, пов'язана з особливою формою діяльності людей — політикою. Політична система має монополію на здійснення влади. В рамках політичної системи виробляється політична лінія, економічна, соціальна, культурна й інші форми політики.

У сучасній політичній науці намітилися різноманітні підходи до з'ясування суті і структури політичної системи. В їх основі лежить різне розуміння феномена політики.

Визначним теоретиком системного аналізу в політології США є Д. Істон. У працях "Політична система", "Системний аналіз політичного життя" він уперше в політичній науці застосував системний аналіз до вивчення політичного життя, згідно з яким система складається з ряду різноманітних елементів, елементи пов'язані різними залежностями, які всі разом становлять її структуру. Система має свої межі. Дії, що впливають на неї ззовні, називаються входом у систему; а дії, які система справляє на оточення — виходом. Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та її реакцією на це) відбувається внутрішня системна конверсія.

Д. Істон визначає політичну систему як "взаємодію, за. допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності", вироблені всіма його членами.

Цікаві міркування про структуру, функції і механізмидії політичної системи висловив американський політолог Дж. Алмонд у працях "Порівняльні політичні системи", "Порівняльний політичний аналіз". На відміну від концепції Д. Істона, в якій приділено відносно менше уваги такій проблемі, як політична культура, Дж. Алмонд розрізняє політичні системи на основі їхніх структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. При обґрунтуванні своєї схеми він вводить до її складу такі категорії, як система дій, рольова структура (або тип рольових взаємодій), орієнтація на політичну дію, кожний особливий тип якої, оточуючи політичні системи, формує політичну культуру. Згідно з і Дж. Алмондом, кожна політична система є системою дій.

На відміну від теоретиків політичної системи Заходу. Зокрема,. в марксистській літературі вказується, що політична влада здійснюється в рамках політичної системи суспільства, під якою необхідно розуміти відносно замкнуту систему, котра забезпечує інтеграцію всіх елементів суспільства як цілісного організму, що управляється "політичною владою, фокусом якої виступає держава, що відбиває інтереси економічно панівних класів". Політична система включає політичні інститути (держава, політичні партії, громадські організації);

політико-правові норми, що визначають їх організацію і повноваження; систему взаємодії між соціальною і політикоуправлінськими структурами з приводу політичної влади; процеси, пов'язані з діяльністю панування; рольову струк­туру влади, політичні цінності, орієнтації і зразки політичної поведінки. (Докладніше див.:Політологія /За ред. О.І.Семківа.–Львів,1994.–с.253–257.Політологія:Курс лекцій /За ред. І.С. Дзюбка.–К.,1993.–с.102–106.)

2. Структура та механізм функціонування політологічної системи. Аналіз політичної системи дає змогу розкрити її структуру. Це внутрішня організація цілісної системи як специфічного способу взаємозв'язку і взаємодії компонентів, що її утво­рюють; стійка впорядкованість елементів; закон зв'язку між елементами. Структура дає змогу зрозуміти, яким чином/ і організоване системне ціле.

У політичній системі суспільства є центральний компонент, який зв'язує всі інші складові в систему і стосовно і якого визначається її компонентна структура. Це політична влада.

До структури політичної системи входять: політичні відносини, політичні інститути (організації), політичні і правові норми, політична свідомість і політична культура.

Політичні відносини показують, яким чином соціальні суб'єкти можуть здійснювати політичну діяльність через систему політичних інститутів, норм і процедур, визначати засоби, методи, і регламентувати цю діяльність.

Через них соціальні суб'єкти здійснюють свою функцію суб'єкта політичної діяльності.

Невід'ємним компонентом будь-якої політичної системи є політичні і правові норми. Вони становлять її нормативну 1 основу. Будучи виробленими в процесі суспільно-політичної практики, вони регулюють політичні відносини.

До політичної системи суспільства входить як підсистема (також політична свідомість, політична культура — її духовні компоненти. Політична свідомість включає в себе ідеї, теорії, погляди, уявлення, почуття, традиції, що є відображенням політики і політичних відносин. Зміст політичної свідомості виявляється у формі політичної діяльності, зокрема діяльності політичних інститутів, класів, партій, масових організацій, рухів. Важливою умовою функціонування політичної системи є розвиток політичної і правової культури.

На думку польських політологів, цс насамперед закономірність рівноваги. Розвиток можна розглядати як єдність перервних і безперервних рухів. Тому політична система перебуває у постійному русі у зв'язку з економічними, екологічними змінами. Для успішного функ­ціонування система вимагає певної врівноваженості під­систем, прийняття рішень, які б враховували інтереси більшості. Ці рішення с певним компромісом. (Докладніше див.: Політологія / за ред. О.І.Семківа.–Львів,1994.–с.257–261. Політологія: Курс лекцій/ за ред. І.С.Дзюбка.–К,1993.–с.105–106)

3. Типологія політичних систем. Найрізноманітніші політичні системи можна кла­сифікувати за принциповими, корінними ознаками. Іс­нують три головні моделі політичних систем: 1) командні; 2) змагальні; 3) соціопримирливі. Кожен з цих типів політичної системи може мати багато моди­фікацій і не існує в абсолютно «чистому» вигляді. Проте це не позбавляє нас можливості виділити певні домі­нуючі ознаки кожного з них.

Командна п о л і т й ч н а система харак­теризується такими ознаками: інтеграція, фактичне об'єднання всіх структур не шляхом відносин боротьби й співробітництва, що складаються природно, посту­пово, а на основі бюрократичної централізації «звер­ху» навколо одного центру; прийняття рішень; проти­стояння політичному плюралізму; командний стиль уп­равління всіма сферами суспільного життя; панування адміністрування у вирішенні всіх політичних проблем, ліквідація автономії центрів у прийнятті рішень; усунен­ня політичної опозиції; виняткова роль партійио-державного лідера знаходить вираження тією чи іншою мірою у культі його особи; приниження політичного значення громадянина, обмеження його прав і свобод;

зовнішня і внутрішня безконтрольність політичних ін­ститутів; відсутність розподілу влади;

Змагальна політична система має такі типологічні ознаки: політичний плюралізм; вплив на державну владу, різні центри прийняття політич­них рішень через «групи тиску», що інституціонально обособлені й змагаються між собою; наявність багатьох центрів прийняття політичних рішень; визнання рів­ності й гарантій прав людини й об'єднань громадян; примус не виключається, але не є прямим, основним методом в управлінні; зв'язок політичної системи і са­морегуляції суспільства у сфері економіки, соціаль­них відносин, духовного та іншого життя; захист кон­ституційного ладу, його правових основ; ставлення до права як до цінності та ін.

Зма­гальна політична система може добре функціонувати в умовах стабільного суспільства як єдиного соціаль­ного організму.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки: висунення на перший план соціальних проблем у змаганні за утвердження політичних цілей і завдань; використання компромісів у вирішенні політичних та інших проблем; розгляд командних ме­тодів протиборства як великих затрат економічних, духовних та людських ресурсів; професіоналізм полі­тичного управління; утвердження політичного плюра­лізму, що передбачає певні обмеження панівних сил, груп, які змагаються на основі поступок, консенсусу,, добровільних узгоджень сторін; високий рівень політичної культури; прагнення до утвердження соціаль­ного миру, соціальної справедливості, служіння їм введення певних обмежень щодо власності, розподілу доходів, свободи договору (насамперед на продаж робочої сили) з метою досягнення соціального миру поступове, але постійне здійснення соціальних про­грам; високий рівень захисту прав людини; політич­на безконфліктність; саморегульованість та ін. (Докладніше див.:Основы политологии/ За ред. Д.П.Зеркин.–Ростов–на–Дону,1997.–с.128–136.)

4.Походження та сутність держави. Форми державного правління та устрою. Держава посідає особливе місце в політичній системі, надаючи їй цілісності і стійкості, зорієнтованості на важливі суспільні справи. Вона виконує особливий обсяг діяльності по управлінню, розпоряджається ресурсами суспільства і регулює його життєдіяльність.

Держава володіє багатьма ознаками, властивими всім інститутам політичної системи. Одночасно вона виступає базовим елементом, визначає її функціонування.

Які ж властивості виділяють державу серед інших ор­ганізацій і об'єднань у суспільстві, роблять її основою всієї політичної системи? По-перше, суверенітет держави. Тільки держава виступає як універсальна, всеохоплююча органі­зація, поширює свої дії на всю територію країни і всіх громадян, отже, вона "офіційно представляє суспільство" всередині і за межами країни. Тільки держава має право видавати закони, здійснювати правосуддя. По-друге, держава уособлює публічну владу і підпорядковує собі всі вияви інших суспільних властей. Вона застосовує владні методи, а в разі необхідності і примус. По-третє, держава за допомогою права регулює суспільні відносини і своїм велінням надає їм загальнообов'язкового змісту. По-четверте, держава завдяки наявності спеціального професійного апа­рату виконує основний обсяг управління справами суспіль­ства і розпоряджається його людськими, матеріальними і природними ресурсами.

Суть держави розкривається через сукупність її істотних ознак. Так, Арістотель розумів державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами су­спільства. На думку І. Канта, держава — це об'єднання людей, підпорядковане правовим законам. Відомий фран­цузький мислитель Ж. Боден вважав основною ознакою держави суверенітет. Держава — це право суверенної влади над усіма членами суспільства. Держава утворюється тоді, коли розрізнені члени суспільства об'єднуються під єдиною вищою владою.

Дата добавления: 2014-12-25