О.П. Полесская 4 страница

справи, давав поради сторонам, а рішення належало давати кошово­му. Під час походів чи у віддалених куренях вершили судові справи полковника разом із писарем та осавулом. Безумовно, писаних кодек­сів, зведених законів не було. Але в основі судочинства лежали предківські звичаї й одвічні порядки, на якій будувався весь лад запорізького козацького життя.

Говорячи про суспільно-політичні устрої на Січі, серед козацтва слід підкреслити 'їх високий, як на той час, освітній рівень, особливо старшинської верхівки. На той час Січ була осередком культурно-освітнього життя. У Січі на паланках, які включали до свого складу міста, села та зимівники, діяло багато різних шкіл. У самій Січі, крім загально - освітніх, були військові школи. Відомо про тісні зв'язки запо­рожців з Кнєво - Могилянською академією. Демократичний устрій Запорозької Січі, дух вільності, рівності і братства, який панував у козацькому товаристві, дав підставу К. Марксу назвати її "християн­ською козацькою республікою", і підкреслював: "дух козацтва розли­вався по всій Україні". Отож можемо говорити, що в ті роки тут було зроблено великі кроки на шляху будівництва української держави, що повинна була відіграти важливу роль у формуванні української нації. Міцно спираючись на традиції українського народу, використовуючи досвід козаччини, українська козацько-гетьманська держава посіла своє осібне місце в сузір'ї європейських держав XVII ст. (див.: Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — К., 1995. — С. 69—74; Кухта Б. Л. З історії української політичної думки.— К., 1994. — С. 63—69).

4. Політична думка в Україні 17-18ст.

Конституція П. Орлика. Проблеми державно-політичного устрою. Серед найважливіших документів, які розкривають складні проблеми політичної боротьби, зміст тогочасних політичних ідей українського суспільства, слід назвати документи Пилипа Орлика (1672—1742). Ним розроблено досить прогресивні документи: "Вивід прав України" (Слово. — 1990.— № 16. — С. 8); "Угода та Конституція" (Літ. Україна. — 1990. — 17 лип.) Проект Конституції П. Орлика за демократичною спрямованістю не мав на той час аналогів в Європі. П. Орлик, спираючись, як він зазначає, на традиції Київської української державності, тобто з часів Київської Русі,' проголошує, "виводить" право України на самовизначення і незалежне державне існування: "Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи Віль ною від чужого панування". Рішуче засуджуючи царизм за те, що він зрадів козаків, порушив умови договору 1б54 р., П. Орлик пише: "Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого закон­ного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів якого є: "народ завжди має право протестування проти гніту і привернути вживання своїх стародавніх прав...".

У своєму "Виводі прав України" П. Орлик, обстоюючи право па незалежність і соборність українських земель, звертається до сугі тогочасного міжнародною права, виступаючи проти його неправиль­них концепцій. (Як відомо, в XVII і XVIII ст. міжнародне право допускало "інтервенції" і тільки після Віденського конгресу (1815 р.) "право невтручання" стає постулатом міжнародноїхі права.) Він гово­рить, що іноземні держави не повинні санкціонувати і потурати насиль­ству сильної держави над слабкішими.

Указані думки П. Орлика яскраво свідчать про його високий освітній рівень, правову і політичну культуру, що в його особі Украї­на мала визначного громадсько-політичного діяча.

2. Києво-Могилянська академія — центр формування національної свідомості. Кінець XVI — початок XVII ст. характеризується подаль­шим широким розвитком освіти в Україні. Тут знайшли добру основу ідеї гуманізму, характерні для Західної Європи. Розгалужена мережа братських шкіл, освітніх закладів у монастирях, просвітницьких осе­редків, друкарень сприяла швидкому розповсюдженню освіти, знань, прогресивних думок у суспільстві. В 1620 р. за ініціативи гетьмана Петра Сагайдачного в Києві була відновлена митрополія. Київ знову став головним культурним, духовним центром України.

На цьому ґрунті в Києві на початку XVII ст. визначаються два основних осередки культури й освіти — Київське братство (засноване в 1615 р.) і група вчених-просвітників при Києво-Печерській лаврі на чолі з її архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Саме на основі Київ­ського братства, зокрема його школи (першим ректором якої був І. Борецький) та Лаврської школи, заснованої Петром Могилою, була утворена в 1632 р. об'єднана школа — Київська колегія, згодом Києво-Могилянська колегія, а потім і Академія. Хоча у XVII ст. колегія не мала офіційного статусу, вона була першим українським вищим навчальним закладом з європейським рівнем освіти. Тут вивчали п'ять мов, у тому числі грецьку, латинську, і сім вільних наук — граматику, діалектику, арифметику, геометрію, астрономію і музику.

Навколо академії гуртувалися найкращі освітники, науковці, громадські й церковні діячі. Їхня титанічна діяльність була спрямована на згуртування всіх сил, здатних підтримати культурно-національне відродження, на виховання свідомих носіїв цієї культури, що виборю­вала б національну незалежність. Значний інтерес становить доробок діячів академії, починаючи від її засновників •— Іова Борецького, Малетія Смотрицького, Захарія Копистенського, Петра Могили — ах до просвітників першої половини XVIII ст., зокрема С. Яворського, ф. Прокоповича.

Могила Петро Симеоновнч (1596—1647) — церковний і освітній діяч України першої половини XVII ст. У 1627 р. обраний києво-печерським архімандритом, а 1632 р. митрополитом київським і галицьким. Він домігся у польського короля визнання легального становища на Україні православної церкви поряд з уніатською, а також передачі їй уніатами ряду монастирів і церков, у тому числі Софій­ського собору у Києві і Києво-Видубицького монастиря. Реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря.

Суспільно-політичні погляди П. Могили досить складні, супереч­ливі. Так, він розвинув ідею верховенства влади православної церкви, але й одночасно писав про ідеального володаря — сильного, могут­нього. Сенс царської влади П. Могила вбачав у спільному добрі підданих, а для досягнення цього він рекомендував цареві радитися у справах з духовними та мудрими світськими радниками..Таким чином, церкві відводилася роль радника, а не верховника. Могила був одним із перших тогочасних мислителів, яких турбувало питання про майбутню українську державність. Він пов'язував її створенім з іншими державами, де панувало православ'я (див.: Кухга Б. Л. З історії української політичної думки. — С. 73-—76).

Таємницями сповнена вся біографія Петра Могили. Лише нещо­давно київський дослідник Олесь Білодід встановив точну дату його народження (1574 р.) Рішенням ієрархів Української православної церкви (1996 р.) він причислений до лику святих.

Чим знаменитий цей діяч? Передусім тим, що його ім'я увічнене в назві першого в Східній Європі вищого навчального закладу Києво-Могилянської академії. Він доклав чимало зусиль до об'єднання Печорської лаврської школи з братською на Подолі й цим започат­кував Могилянську колегію, яка з часом перетворилась на Академію за зразком європейських університетів (1632 р.).

П. Могила переніс досвід подібної академії з волинського Острогу, де засновником вищого навчального закладу виступив один з перших прихильників відродження на києво-руських теренах нової держави, яка згодом дістала назву Україна, князь Костянтин Острозький.

Ставши власником величезних володінь, князь К. В. Острозький ви­конав бажання своєї племінниці* і заснував в Острозі академію (1576 р.), яка відрізнялася від європейських вищих навчальних закладів тим, що в ній більше уваги приділяли греко-візантійській культурній традиції та старослов'янській мові. Діяльність Острозької академії розпочиналася в умовах гострих релігійних дискусій. Відомий єзуїт Петро Скарга переконував, що не можна одержати вищу освіту, навчаючись слов'янською мовою. Викладачами волинського вищого навчального закладу були й іноземці, зокрема греки, але більшість — українці: серед них Д. Наливайко (рідний брат Северина Наливайка), Г. Смотрицький, І. Вишенський. Острозька академія передала еста-фе-у Києво-Могилянській, у 1661 р. було відкрито Львівський уні­верситет, 1805 — Харківський, у 1834 — Київський.

Повернемось знову до діяльності Петра Могили. Як прихильник української державності Петро Могила обстоював інтелектуальний шлях утвердження цієї ідеї в суспільній свідомості. Іншим напрямом своєї діяльності Петро Могила обрав книгодрукування та богослов­сько-наукову діяльність. Зусиллями та коштом Петра Могили вияв­лено та реставровано пам'ятки княжого Києва, зокрема Софійський собор. Десятинну церкву. Печорську лавру. Спас на Бересті. Петро Могила залишив по своїй смергі власну бібліотеку, будинки й двори на Подолі, хутір з господарством, понад 80 тисяч золотих, коштов­ності, тканини на одяг бідним студентам.

Петро Могила також шукав можливості об'єднання українських церков і співпраці християн Європи, отже якоюсь мірою є поперед­ником руху за європейську спільноту. "Збережи академію", — це останні слова Петра Могили, сказані новому її ректорові Іннокентієві Пзелю.

Саме в розвиткові освіти та культури вбачав Петро Могила запо­руку оптимістичного майбутнього держави Руси-України. Уроки життя й діяльності Петра Могили — свідчення того, що держави зміцнюються, розвиваючи економіку, військо, адміністративну систе­му, але народжуються словом, тобто ідеєю. Сучасник П. Могили Богдан Хмельницький першим дав ім'я цій державі — Русь-Україна. Але по-справжньому утвердження її серед народів світу сталося лише на прозі третього тисячоліття.

Політичні погляди П. Могили на співвідношення церкви і держа­ви по-різному сприймали і розвивали діячі Києво-Могилянської ака­демії, зокрема Стефан Яворським (1658—1722 рр.), виходець із Східної Галичини. У радянській історіографії його оцінювали досить супе­речливо. Він представлявся як виразник інтересів реакційної церков­но-боярської аристократії, ворог прогресу і науки (див.: История фююсофии в СССР: В 5 т. — М., 1968. — Т. 1. •— С. 280). У 1698 р. приступив до викладання в Києво-Могилянській академії.

Цікавим для нас є його погляди про співвідношення світської та духовної влади. Спочатку він дотримувався поширення в Україні думки про те, що держава і церква є рівноправними між собою. У Москві він намагався домогтися невтручання держави у справи церкви.

Водночас Яворський був прихильником централізованої царської влади. І ще одне: Яворський намагався пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися в Росії під виливом широких зв'язків з Європою.

Феофан Прокопович (1681—1736 рр.) — державний і культурний діяч, письменник, публіцист. Навчання почав у Києво-Могалянській академії, продовжив у Львові, Римі, але, не дослухавши там курсу геологи, повернувся до Києва. Постригшись у ченці, почав викладати в Академії поетику, риторику, філософію. 1712 р. стає ректором Ака­демії, а через чотири роки Петро І викликав його до Петербурга і призначив радником з питань освіти й церкви. Активний учасник у Петрових реформах, теоретично обгрунтував їх.

Його праці, присвячені суспільно-політичній тематиці: "Слово про владу і честь царську", "Правди волі монаршої", "Духовний регла­мент", "Розшук історичний". У цих працях він:

гостро виступив проти киязівсько-боярської позиції процесові централізації російської держави, а також проти зверхності та авто­номії влади церкви щодо держави;

проводить думку, що для людини більш природно творити добро, що є даром її природи, як і совість, яка спонукає людину на це Добро;

верховна влада у своїй діяльності повинна Дотримуватися принци­пу загальної користі, опікуватися народом, дбати про його добробут, державну безпеку, виховання.

У суспільно-політичній літературі окремі вчені Києво-Могилян-ської академії, долаючи релігійні канони, опір офіційної феодальної ідеологи, пропагували ідеї рівності людей. На порядок денний ставлять питання про соціальну справедливість, засуджують панівні верстви, що нещадно пригнічували селян. Так, І. Пзель у праці "Мир з Богом, людино" в релігійній формі виступив проти багатих землев­ласників, він осуджує також і вище духовенство, яке на його думку нічим не відрізняється від світських феодалів.

Безумовно, що вчені академії в силу їхньої історичної і класової обмеженості не могли обґрунтовувати шляхів радикального оновлення існуючого суспільного ладу. Вони вважали за можливе поліпшити його на основі самопізнання, морального вдосконалення. Деякі діячі ака­демії ідеалізували відношення в ранньохристиянській общині, їм імпо­нувала проповідь аскетичної спільності майна, принцип духовної рівності. Гідність людини вони вбачали не в благородності походження, а в праці і доброзичливому житті. В широкому спектрі поглядів і думок цих вченихми повинні бачити також і розмаїття соціально-класових сил, які вони представляли, а саме: церковно-дворянські, раниьо-буржуазні і селянсько-ллебейські. Ідейні погляди і ідейна боротьба цих сил сприяла прискореному розвитку політичної думки в України, зростанню її впливу на хід суспільного розвитку.

Розділ № 2. Основні віхи світової та вітчизняної політичної думки.

Тема № 7.Політична думка України XIX- XX ст.

Лекція № 6.

Тема: Політична думка України XIX- XX ст.

Мета: в ході лекції розкрити сутність та зміст наступних проблем, понять та категорій політології: Зародження українського лібералізму. Політичні ідеї членів Кирило-Мефодіївського братства. В. Бєлозерський, М. Гулак, М. Костомаров, Т. Шевченко про шляхи національного і соціального відродження України. М. Драгоманов – основоположник політичної науки в Україні. І. Франко про історичний характер держави і політичної влади, правовий статус особи і демократію. Національно-самостійницька концепція М. Міхновського. Національно-політична доктрина М. Грушевського. В. Винниченко про державну організацію і відродження української нації.

Концепція української державності в історико-політичній науці: народницький напрямок(П. Ладенко, С. Шелухін), консервативний(В. Липинський), національно-державницький(С. Дністрянський, Д. Донцов).

Література:

Великий українець: Зб. Праць М.Грушевського – К.,1992.

Донцов Д.Історія розвитку української національної ідеї. – К., 1993.

Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1991.

Кухта Б. З історії української політичної думки. –К., 1994.

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. – К., 1991.

Копиленко О. “Українська ідея” М.Грушевського: історія і сучасність. – К., 1991.

Потульницький В. Теорія української політології. Курс лекцій. – К., 1993.Хміль Політична діяльність В.К.Винниченка // Укр. іст. Журнал. – 1991. - № 12.

План:

1.Розвиток революційно-демократичних ідей. Кирило-Мефодіївське товариство.

2.Сутність лібе-рально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки.

3.Політичні концепції українських мислителів початку XX ст. М.Грушевський В.Винниченко, Д.Донцов.

1.Розвиток революційно-демократичних ідей. Кирило-Мефодіївське товариство.

Киркло-Мефодіївське товариство. Виникло наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні. Ініціаторами його були: історик Микола Костомаров, тоді професор Київського університету; талановитий письменник і видатний діяч Пантелеймон Куліш; професор Микола Гулак; видатний етнограф Опанас Маркевич; професор Васїіль Білозерський. У квітні 1846 р. до товариства вступив геніальний поет Тарас Шевченко. Під його впливом сформувалася ревояюційно-демокрагична течія серед Кирило - мефодіївців, яка була виразником ідеології антикріпосницького національно-визвольного руху народних мас України. Навколо Т. Шевченка гуртувалися М. Гулак, студент»! О. Навроцький, І. Посяда, Г. Андрузький. Програма кмрн іо-мефо-діївців мала багато спільного з думками декабристів і петраигвців, революційних демократів, зокрема В. Г. Бєлінського, О. і. Герцена, прогресивними концепціями визначних діячів польського визвольно­го руху — А. Міцкевича, Й. Лелевеля, С. Ющинського та ін.

Основні ідеї товариства були викладені в "Книзі буття українс­ького народу", а шляхи і засоби осягнення мети — у "Статуті Слов'янського товариства сз. Кирила і Мефодія". Усіх кирило-мефо-діївців згуртовувала ідея слов'янського об'єднання, що виникла в результаті прагнення до національного визволення своєї Батьківщи­ни — України і в подальшому набула конкретної гюлііичної форми у вигляді слов'янської республіканської федерації.

Товариство ставило своєю метою об'єднати усі слов'янські народи в єдину федеративну республіку. Кирило-Мефодіївське товариство чітко відстоювало ідеал свободи, рівність і братерство для україн ського та інших, насамперед слов'янських народів, то терпіли соціально-економічний, політичний і національїпій гніт, та, керую­чись цим принципом, відкидало всі форми поневолення, виступало проти царизму й усієї системи самодержавного ладу, заперечувало кріпосне право, гноблення людини і народу.

Характеризуючи товариство, потрібно сказати, що на його полі­тичну доктрину й ідеологію великий вплив мав Тарас Шевченко (1814—1861). Заспівом до діяльності членів Кирило -Мефодіївського товариства можна привести його слова із вірша "Розрита могила":

Світе тихий, краю милий,

Моя Україна!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Засуджуючії феодально-кріпосницьку систему І самодержавний лад, уже в першій половині 40-х рр. XIX сі. він виступив на історичній сцені з цілком сформованим, повністю зрілим революційно-демократичним світоглядом.

Отже, криза феодально-кріпосницької системи та визрівання у й надрах капіталістичного ладу породили у 40-х рр. XIX ст. потребу у певних ідеях, суспільно-політичних поглядах.

Наступний етап у розвитку політико-правових ідей в Україні пов'язаний з революційним народництвом, діяльність якого проходила в нерозривній єдності з народницьким рухом у Росії, зокрема з такими організаціями, як "Народна воля" та "Чорний переділ" (більш детально див.: Кухга Б. Л. З історії української політичної думки. — К., 1994. — С. 140—143; Політологія / За ред. О. І. Семківа. — 2-е вид. —Львів, 1994. — С. 103—108; Основи політології: Навч. посібник / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — С. 82—87).

2. Сутність ліберально-демократичних ідей та особливості соціалістичної думки. Великий внесок у розвиток суспільно-політичних ідей в Україні зробили представники демократичної інтелігенції в другій половині XIX — на початку XX ст. Найяскравішими серед них представниками були О. Потебня, С. Подолинський, О. Терлецький, М. Драгоманов, І. Франко, Л. Українка та ін. Спинимося на харак­теристиці основних політичних поглядів, думок деяких з названих вчених, мислителів, політичних діячів.

Драгоманов Михайло Петрович (1841—1895). Народився в Гадя­чі на Полтавщині в родині збіднілого поміщика. Випускник Київ­ського університету (1859—1863). З 1864 р. приват-доцент універси­тету. Брав активну участь у діяльності київської "Громади", очолюю­чи її ліве крило, яке на той час мало прогресивний характер.

Політичні погляди. Джерелами формування політичних поглядів були ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поезії Т. Шевченка, а також соціалістичні погляди О. Герцена, М. Бакуніна, М. Черни-щевського, західноєвропейських соціалістів. У своєму житті він пройшов певну еволюцію. В молодості він як соціаліст виступав за соціальне визволення народу, був політичним радикалом. Коли став професором Київського університету, то намагався синтезувати різні напрямки українства і поєднати їх у світогляд українського грома-дівства (фсдералістичного соціалізму).

Звільнений з університету (1875 р.) за "політичну нсблагонадій-ність", змушений був емігрувати за кордон, 3 1878 р. у Женеві вида­ная збірник "Громада", а потім у співпраці з С. Подолинським і М. Павликом — український журнал "Громада", став тісно співпрацювати з галицькими українцями. Його ідеалом стає поєднання національних і соціально - економічних інтересів у боротьбі за демок­ратичну Україну, оскільки істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав М. Драгоманов.

Погляди иа щюГшеми свойоди, держави н права. Вважаючи себе "поступовцем", М. Драгоманов обстоював реформістські змагання за політичні свободи в межах земськоконстіпуційних реформ. "Не революція, а еволюція", — се був девіз Драгоманова", — писав Іван Франко. Драюманов пропонував провести реформи з таких проблем:

недоторканість житла та особи, недоторканість національностей в особистому і суспільному житті, свободу і рівність усіх віросповідань, свободу друку, сходок і товариств, самоуправління общин, земств. Ставив питання про відновлення Земського собору і встановлення відповідальності перед ним чиновників, перегляду соціально-еконо­мічного становища мас, проведення повної амністії політичних в'язнів.

Із соціально-політичною проблематикою пов'язувалися його погляди на національне питання. Національні права, на його думку, можуть бути осягнуті на грунті політичних свобод: чаш більше полі­тичних свобод, тим більше національних прав. Як один із засновників федералізму й місцевого самоуправління, М. Драгоманов виступав за автономно-федеративний лад, на труті якого можуть бути розв'язані соціально-економічні, державно-політичні і національні питання. Основою федеральної держави він називав обласну автономію, місце­ве самоуправління, які вирішують усі внутрішні справи в межах своєї території. Федеративну республіку, засновану на принципах децен­тралізму, М. Драгоманов називав найдоцільнішою формою організації для держав із великою територією. "Незважаючи на глибоку й щиру любов до українського народу, він так і не спромігся виділити українське питання в самостійне, а звів справу національного визво­лення народу до питання про загальну децентралізацію російської держави" (цит. за: Основи політологи / Кер. авт. кол. Ф. М. Кирилюк. — С. 90).

У поглядах М. Драгоманова на проблеми держави й права Б. Л. Кухга виділяє наступні моменти. По-перше, це погляди на походження держа­ви, яка сама має розвинутися до вищої політичної організації людей — до всесвітньої федерації.

По-друге, розробив питання суті держави і права у зв'язку з різни­ми формами політичної організації суспільства.

По-третє, приділяв знааду увагу формі держави. В даному випадку найкращою формою вважав федерацію, якаможе утворитися в результаті децентралізації в управлінні державою, з дрібніших суспіль­них общин.

По-четверте, політичні свободи неможливі без самоуправління громад, місцевого і федерального самоуправління.

По-п'яте, сформулював свою політичну програму. В основі її була боротьба за Конституцію, проект якої він запропонував. Політична свобода утвердиться шляхом розгортання рухів в провінціях, а не декретами центральної влади.

По-шосте, погляди М. Драгоманована національне питання неод­нозначні і пройшли певну еволюцію.

Про соціалістичні переконання М. Драгоманова. Він багато зробив для пропаганди соціалістичних ідей у Галичині й на Україні, але нама­гався популяризувати соціалізм, який би не гнітив свободи особи — громадівський соціалізм, що був прийнятий українською і ромадою, не імперський (більш детально див.: Кухта Б. Л. З історії української полі­тичної думки. — С. 163—166).

І. Франко та марксизм. Одним із видатних представників політич­ної думки України був Іван Якович Франко (1856—1916) — поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Із-під його пера вийшло близько 3000 літературних творів, публіцис­тичних і наукових праць. У них глибоко відображене інтелектуальне та суспільно-політичне життя протягом більш як 50-річного періоду не тільки українського, а й усіх інших народів тодішньої Європи.

І. Франко не лише писав, але він діяв, — був одним із заснов­ників радикальної партії Галичини, членом багатьох наукових това­риств, редколегій. Наприкінці життя його, селянського сина, тепер світової слави письменника, вченого (але якого так і не затвердили доцентом рідного університету) висунули кандидатом на Нобенівську премію з літератури. Вирішальний вплив на його політичні переко­нання, на світогляд у цілому мав Т. Г. Шевченко. Великою мірою саме завдяки цьому в нього виробилося чітко негативне ставлення до політичної системи Російської імперії, до того становища, в якому перебував український народ під тиском соціального й національного гноблення.

Великий інтерес виявляв І. Я. Франко й до марксизму, ретельно ознайомився з "Капіталом" і навіть переклав українською мовою 24-й розділ, написавши до нього передмову, в якій радив читачеві вивчити всю працю в цілому. Він також простудіював інші твори К. Маркса і Ф. Енгельса, зокрема "Маніфест Комуністичної парти", "Становище робітничого класу в Англії", "Людвіг Фейербах і кінець німецької класичної філософії", Ф. Енгельса "Анти-Дюрінг".

Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К- Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка. Поряд з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму, прагне до більш адекватного сучасній йому дійсності тлумачення суспільного, в тому числі і полі­тичного житія, до комплексного розв'язання важливих політичних питань, суспільного розвитку в цілому.

Погляди І. франка на виникнення держави були близькими до марксистських. Зародження її він пов'язував із появою приватної власності і розшаруванням суспільства. Але найважливішою ознакою держави він вважав відокремлений від суспільства управлінський апа­рат, що виступає як чинник насильства і тим самим позбавляє інших членів суспільства політичного права. Марксизм наголошував на голов­ній ролі держави в організації нового економічного суспільного життя. За Франком, новий соціальне справедливий устрій базуватиметься на ''якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів" (див.: Франко І. Твори: у 50 т. — Т. 45. — С. 449).

Не визнаючи авангардної ролі пролетаріату, І. Франко разом з тим розумів, що саме селянство — неосвічене, з низькою політичною й загальною культурою — не здатне вести успішну боротьбу за соціа­лізм, і тому мало виступати разом із робітничим класом та іншими верствами. Піддаючи критиці марксистські погляди на шляхи утвер­дження соціалізму, І. Франко водночас стояв за соціалізм. Сама "народна революція" асоціювалася І. Франком з докорінною пере­будовою суспільних відносин на соціалістичних засадах. Ознаками майбутнього соціалістичного суспільства, за Франком, мають бути співдружність людей праці, побудована на господарській рівності, встановленні повної громадянської й політичної свободи. У майбут­ньому суспільстві, на його думку, має утвердитися справжнє наро­довладдя, реальна, а не формальна демократія.

Велику увагуприділяв І. Франкорозв'язанню иаціоналшого питанняу майбутньому суспільстві. Його глибоко хвилювала доля українсько­го народу, розвиток його культури. Він закликав українську інтелі­генцію сприяти формуванню української нації як суспільного культурного організму, здатного до самостійного й політичного життя, спроможного протистояти асиміляційним процесам і водночас активно, швидко засвоювати загальнолюдські культурні здобутки, "без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися" (Франко І. Твори: У 50 т. — Т. 45. — С. 404). У досягненні цієї мети І. Франко надавав великої уваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, національної мови, письменства, народної освіти (див.: Там же. — С. 282).

3.Політичні концепції українських мислителів початку XX ст. М.Грушевський В.Винниченко, Д.Донцов.

М. С. Грушевський. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гума­нітарних наук загалом безумовно дала змогу Вченому скласти своє розуміння суспільного прогресу та політичного розвитку. Діапазон його творчості надто широкий. Це, зокрема, і соціологічні праці, створені ним у період, коли він в еміграції керував Українським соціологічним інститутом. В одній з таких значних загальносоціоло-гічних праць "Початкй громадянства" ставилося, зокрема, питання про створення соціально-політичної прогностики, футурології.

Порівняно мало вивчений і освітлений той окремий напрям у дослідженнях ученого, який цілком обгрунтовано можна назвати полі­тологічним. За оригінальністю постановки й розв'язання низки проблем, пов'язаних з політичним життям суспільства і науки, Грушевського цілком можна вважати не лише визначним істориком, а й самобутнім політологом свого часу. Серед таких незаспужено забу­тих праць однією з наймісткшшх є "Визволення росії І українське питання" (1907), де політологічні доктрини автора постають у цілком вивершеному вигляді.

Центральним напрямом політологічних досліджень була, безпереч­но, проблема національного самовизначення.

Дата добавления: 2014-12-25