Тема 8. Фінансове інвестування

Теми рефератів

1. Стратегії захисту підприємства від поглинання на ринку корпоративного контролю.

2. Схеми фінансування ворожого поглинання підприємств.

3. Аналіз фінансування процедури злиття суб’єктів господарювання.

4. Аналіз фінансування процедури поділу суб’єктів господарювання.

5. Фінансове забезпечення реорганізаційних процедур.

6. Проблема агентських відносин та їх вплив на фінансове забезпечення реорганізаційних процедур.

7. Вплив реорганізаційних процедур на ринкову вартість підприємства.

8. Сучасні теорії злиття суб’єктів господарювання.

9. Фінансово-організаційні аспекти відкритих тендерних пропозицій.

10. Фінансування операцій на ринку корпоративного контролю. Викуп борговим фінансуванням.

Рекомендована література

1. Цивільний кодекс України.
2. Закон України «Про банки та банківську діяльність».
3. Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника та визнання його банкротом».
4. Закон України «Про інвестиційну діяльність.
5. Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)».
6. Закон України «Про цінні папери та фондову біржу».
7. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №1 «Фінансова звітність».
8. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №19 «Об’єднання підприємств».
9. Положення (стандарт) бухгалтерського обліку №20 «Консолідована фінансова звітність».

Наукова та навчально-методична література

1. Мендрул О.Г. Управління вартістю підприємства. – К.:КНЕУ, 2002. – С.211-232.
2. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання. – К.:КНЕУ, 2003. – С. 293.323.
3. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств. – К.:КНЕУ, 2000. – С. 216-241.

На підприємствах, що не належать до інституціональних інвесто­рів, операційна діяльність є пріоритетним напрямом, однак на певних етапах розвитку підприємства необхідним і більш доцільним є здій­снення фінансових інвестицій, саме тому важливим завданням роботи фінансових служб на підприємстві є визначення найефективніших на­прямів вкладення залученого капіталу. В активі балансу відобража­ється інформація про здійснені підприємством фінансові інвестиції.

Поняття «інвестиції» виступає первинною категорією, яка є ба­зою побудови ієрархії решти категорій, що відображають відтворен­ня основного та оборотного капіталів. Відмінність у підходах щодо сутності інвестицій виявляється досить виразно у вітчизняній та за­рубіжній економічній літературі. В світовій економічній думці не іс­нує єдиного чіткого трактування цієї категорії, що пов'язано або з надзвичайно вузьким трактуванням інвестицій та зведенням їх лише до капіталовкладень (довгостроковими вкладеннями капіталу під­приємства у відтворення основних засобів виробничого та невироб­ничого призначення) чи ототожненням їх з цінними паперами, або з надзвичайно широким трактуванням, розуміючи під інвестиціями будь-які вкладення, навіть ті, що непов'язані з вирішенням інвести­ційних цілей суб'єктів господарювання, їх називають „споживчі ін­вестиції» (купівля побутової техніки, автомобілів для власного ко­ристування, а не з метою перепродажу). Також звужує економічний зміст цієї категорії зведення цілей інвестиційної діяльності лише до отримання прибутку та приросту капіталу.

Найбільш повне визначення категорії наводиться в законі Украї­ни «Про інвестиційну діяльність» статті 1 від 18.09.91, де інвестиції - це всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, у результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути: грошові кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме і не­рухоме майно (будинки, споруди, обладнання та інші матеріа­льні цінності), майнові права і авторські права, досвід та інші інтелектуальні цінності, сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виробництва, «ноу-хау», права користування зе­млею, водою, ресурсами, будівлями, обладнанням, а також інші права та цінності.

Таким чином, інвестиції - це те, що «відкладають» на завт­рашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбут­ньому. Під інвестиціями розуміють економічні ресурси, які спря­мовуються на збільшення реального капіталу підприємства, тобто на розширення або модернізацію виробничого апарату. Це може бути пов'язане з придбанням нових машин, будинків, транспорт­них засобів, а також із будівництвом доріг, мостів та інших інже­нерних споруд. Сюди необхідно включити і витрати на обладнан­ня, наукові дослідження та підготовку кадрів, що є інвестиціями в «людський капітал», який на сучасному етапі розвитку економіки набуває все більшого значення, бо саме як результати людської діяльності виступають і будинки, і машини, і обладнання, і, най­головніше, основний фактор сучасного економічного розвитку - інтелектуальний продукт. Інвестиції мають фінансове та економі­чне визначення.

За фінансовим визначенням інвестиції - це всі види активів (коштів), що вкладаються в господарчу діяльність з метою отри­мання доходу. Економічне визначення інвестицій можна сформува­ти таким чином: інвестиції - це видатки на створення, розширен­ня, реконструкцію та технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов'язані з цим зміни оборотного капіталу.

В економічній науці і на практиці з метою ведення обліку, ана­лізу і планування інвестиції класифікуються за окремими ознаками.

В якості яких в подальшому використовуються: функціональне при­значення, види інвестицій, об'єкт вкладання, характер участі в інвес­туванні, регіональна ознака, час інвестування, форми власності, фо­рми участі в інвестуванні, ступінь ризику, форми відтворення.

За функціональним призначенням інвестиції поділяють на вало­ві, реноваційні та чисті.

За об'єктами вкладання виділяють: реальні, фінансові.

За ринкових умов по характеру участі в інвестиційному процесі інвестиції поділяються на прямі та портфельні.

За формою власності інвестиційного капіталу розрізняють ін­вестиції приватні, державні, змішані.

В залежності від терміну інвестування інвестиції поділяються на: короткострокові (як правило, не більше одного року), довгостро­кові (більше одного року).

В залежності від форми участі інвестора: внутрішні, зовнішні інвестиції.

За ступенем ризику інвестиції поділяються на такі види: безризикові, низькоризикові, середньоризикові та високоризикові.

Відповідно до чинного законодавства: фінансова інвестиція - це господарська операція, яка передбачає придбання корпоратив­них прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових ін­струментів. Інвестування вільних коштів у фінансові інструмен­ти переслідує різні цілі, основними з яких є: одержання в майбут­ньому прибутку, перетворення вільних заощаджень у високоліквідні цінні папери, установлення контролю над підприємством-емітентом тощо.

Фінансові інвестиції - це активна форма ефективного вико­ристання вільного капіталу підприємства, яка має особливості у то­му, що:

• здійснюється на більш пізніх стадіях розвитку підприємства, коли задоволені його потреби в реальних інвестиціях;

• дає можливість здійснювати зовнішнє інвестування в країні і за її межами;

• є незалежними видом господарської діяльності для підприємств реального сектора економіки, оскільки стратегічні завдання їх розвитку можуть вирішуватися тільки шляхом вкладень капіта­лу до статутного фонду і придбання контрольних пакетів акцій інших підприємств;

• дозволяє підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидко і дешево;

• підприємство має можливість вкладати кошти як в безризикові інструменти, так і в спекулятивні, відповідно до своєї інвести­ційної політики (консервативної або агресивної);

• потребує мінімум часу для прийняття управлінських рішень по­рівняно з реальними інвестиціями;

• викликає необхідність активного моніторингу та оперативності у прийнятті рішень, оскільки фінансовий ринок, сфера обігу фі­нансових інвестицій, має високі коливання кон'юнктури. Фінансові інвестиції групують за такими стратегічними напря­мами:

• інвестиційні операції з традиційними інструментами - це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких перева­люють цінні папери. Спрямованість фінансових інвестицій ба­гатьох підприємств за останній час все більш орієнтується на ринок цінних паперів. Різні інструменти цього ринку складають сьогодні приблизно 90 % загального обсягу фінансових інвес­тицій підприємств;

• придбання похідних цінних паперів (деривативів) пов'язане з купівлею цінних паперів строкового ринку з метою хеджування операцій на ринку «спот» або отримання спекулятивного доходу;

• депозитні операції підприємств - це одна з найбільш ефектив­них форм використання тимчасово вільних грошових коштів підприємства. Депозитні операції використовуються для корот­кострокового вкладання капіталу, а основною їх метою є гене­рування інвестиційного прибутку;

• пайова участь у спільних підприємствах - багато в чому подіб­на до реального інвестування, однак вона більш оперативна і менш капіталоємна. Зазвичай, інвестор, використовуючи цю форму фінансового інвестування, ставить за мету не стільки одержання високого доходу, а встановлення прямого впливу на господарську діяльність підприємства. Залежно від мети інвестування, терміну перебування на під­приємстві і ліквідності, фінансові інвестиції поділяють на довго­строкові та поточні.

В умовах ринку ефективний перерозподіл фінансових ресурсів суспільства здійснюється за допомогою фінансового ринку через фі­нансові інвестиції, що по своїй сутності є вкладенням коштів у фінансові інструменти, серед яких перевалюють цінні папери, із метою одержання доходу (прибутку) у майбутньому.

Відповідно до Наказу Міністерства фінансів України від ЗО листопада 2001 року № 559 «Про затвердження Положення (стан­дарту) бухгалтерського обліку 13 «Фінансові інструменти» під фі­нансовими інструментами розуміють контракти, які одночасно приводять до виникнення (збільшення) фінансового активу в одного підприємства і фінансового зобов'язання або інструмента власного капіталу в іншого.

Фінансові інструменти поділяють на:

• фінансові активи, які включають у себе: грошові кошти, не об­межені для використання, та їх, еквіваленти; дебіторську забор­гованість, не призначену для перепродажу; фінансові інвести­ції, що утримуються до погашення; фінансові активи, призначе­ні для перепродажу; інші фінансові активи;

• фінансові зобов'язання - включають фінансові зобов'язання, призначені для перепродажу та інші фінансові зобов'язання;

• Інструменти власного капіталу - це прості акції, частки та ін­ші види власного капіталу;

• похідні фінансові інструменти - ф'ючерсні контракти, фор­вардні контракти та інші похідні цінні папери.

Основою фінансових інструментів є цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді ди­відендів або процентів, а також можливість передачі грошових та ін­ших прав, що випливають з цих документів, іншим особам.

Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Іменні цінні папери, не підлягають передачі, або передаються шляхом пов­ного індосаменту (передавальним записом, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи). Цінні папери на пред'явни­ка обертаються вільно.

Усі цінні папери можуть бути використані для здійснення роз­рахунків, а також як застава для забезпечення платежів і кредитів.

Відповідно до Закону України «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Украї­ні» від 10 грудня 1997 року основними формами цінних паперів є: бездокументарна та документарна.

Бездокументарна форма цінних паперів - це здійснений зберігачем обліковий запис, який є підтвердженням права власності на цінний папір.

Документарна форма цінних паперів - паперова форма цінно­го паперу, що містить реквізити відповідного виду цінного паперу певної емісії, дані про кількість цінних паперів та засвідчує сукуп­ність прав, наданих цими паперами.

Форма випуску цінних паперів визначається за рішенням еміте­нта про випуск цінних паперів, затверджується Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку при реєстрації випуску та є підставою для взяття цих цінних паперів на обслуговування Націо­нальною депозитарною системою як іменних цінних паперів у доку­ментарній формі, цінних паперів на пред'явника у документарній формі або цінних паперів у бездокументарній формі, іменна іденти­фікація власників яких здійснюється на підставі облікового реєстру рахунків власників у зберігача.

Випуск у документарній формі здійснюється емітентом шляхом виготовлення сертифікатів, які випускаються з ураху­ванням вимог, визначених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. У разі емісії цінних паперів у бездокумен­тарній формі, емітент оформляє глобальний сертифікат, що від­повідає загальному обсягу зареєстрованого випуску, і передає його на зберігання в обраний ним депозитарій. Глобальний сертифікат - це документ, оформлений на весь випуск цінних па­перів у бездокументарній формі який підтверджує право на здій­снення операцій з цінними паперами цього випуску в Національ­ній депозитарній системі.

Відповідно до діючого законодавства в Україні можуть випус­катися та обертатися на фондовому ринку такі види цінних паперів:

1. Основні (боргові та права власності):

• акції;

• облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик;

• облігації місцевих позик;

• облігації підприємств;

• казначейські зобов'язання республіки;

• ощадні сертифікати;

• інвестиційні сертифікати;

• векселі.

2. Похідні цінні папери (деривативи)

• форвардні (ф'ючерсні) контракти;

• опціони (варанти);

• депозитарні розписки (свідоцтва)

Інвестиційний сертифікат - це цінний папір, який випуска­ється компанією з управління активами пайового інвестиційного фо­нду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому ін­вестиційному фонді. Таким чином, емітентом інвестиційних серти­фікатів пайового інвестиційного фонду виступає компанія з управ­ління активами цього фонду.

Пайовий інвестиційний фонд створюється за ініціативою компанії з управління активами шляхом придбання інвесторами випущених нею інвестиційних сертифікатів. Для створення пайового інвестиційного фонду компанія з управління активами має розробити та зареєструвати в Державній комісії з цінних па­перів та фондового ринку регламент інвестиційного фонду, укласти договори з аудитором (аудиторською фірмою), зберігачем, реєстратором, оцінювачем майна, зареєструвати пайовий інвестиційний фонд у реєстрі інституту спільного інвестування та організувати відкриту підписку на інвестиційні сертифікати фонду або їх приватне розміщення. Відкрита підписка на інвес­тиційні сертифікати здійснюється відповідно до порядку прове­дення відкритої підписки на цінні папери, встановленого законо­давством, з урахуванням особливостей, встановлених законодав­ством України. Строк відкритої підписки на інвестиційні серти­фікати пайового інвестиційного фонду відкритого або інтервального типу не обмежується. Приватне розміщення інвестиційних сертифікатів здійснюється у порядку, встановленому компанією з управління активами.

Інвестиційні сертифікати надають кожному його власникові однакові права та можуть розміщуватися шляхом відкритого про­дажу або приватного розміщення. Випуск компанією з управління активами похідних цінних паперів на основі інвестиційних серти­фікатів пайового інвестиційного фонду, активами якого ця компа­нія управляє, не допускається. Дивіденди за інвестиційними серти­фікатами відкритого та інтервального пайового інвестиційного фо­нду не нараховуються і не сплачуються. Кількість проголошених інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду зазна­чається у проспекті емісії.

Порядок розміщення та обігу інвестиційних сертифікатів пайо­вих інвестиційних фондів встановлюється Законом України «Про ін­ститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестицій­ні фонди)» від 15 березня 2001 року N 2299-ІІІ.

Вексель - цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зо­бов'язання, за яким одна особа зобов'язана сплатити іншій визначе­ну суму коштів у визначений строк, правовий статус якого регулю­ється законодавством про вексельний обіг. Вексельний обіг може охоплювати різні сфери. По-перше, відносини між банками та клієн­тами при видачі банківських позичок (соло-векселя); по-друге, між суспільством та державою (казначейські векселя); по-третє, між фі­зичними та юридичними особами без посередництва банку.

В залежності від мети та характеру угоди, які лежать в основі випуску векселів, а також їх забезпечення розрізняють комерційні, фінансові та фіктивні векселя.

Комерційні векселя з'являються в обігу на основі угод із купів­лі-продажу товарів у кредит, коли покупець, не володіючи в мо­мент покупки грошима, пропонує продавцю вексель, який може бути як його власністю, так і чужим, але індосируваним, тобто та­ким, що містить передаточний напис. Комерційний вексель забез­печений тими сумами, які надійдуть від продажу куплених товарів. Такі векселя є основою вексельного обігу, бо вони обмежені кон­кретними строками та сумами проданих товарів в кредит. Позичко­ві угоди в грошовій формі оформляються фінансовими векселями Формалізація грошового зобов'язання фінансовим векселем є спо­собом додаткового забезпечення своєчасного та точного його вико­нання з метою захисту прав кредиторів.

Векселя, походження яких не пов'язане з реальним переміщен­ням ні товарних, ні грошових цінностей називають фіктивними. До таких векселів відносять дружні, бронзові (дуті) та зустрічні вексе­ля. Дружній вексель виникає тоді, коли одне підприємство є креди­тоспроможнім і «по дружбі» виписує вексель іншому, який має фі­нансові проблеми з метою одержання останнім грошової суми в бан­ку шляхом врахування або застави даного векселя. Якщо партнер у свою чергу виписує дружній вексель із метою гарантії оплати, то та­кий вексель називають зустрічним. Векселя, видані фіктивними або некредитоспроможними фірмами є бронзовими або дутими.

Векселя бувають також переказні (тратти), видані в формі бе­зумовної пропозиції (наказу) здійснити платіж та прості, видані в формі безумовного зобов'язання здійснити платіж видані у формі бе­зумовного зобов'язання здійснити платіж.

Особливість векселя як цінного паперу та боргового зобов'язан­ня полягає в тому, що він є безумовним, безспірним, як правило, аб­страктним, тобто не залежить від причин, які спонукали його вида­чу, зобов'язанням. Він може також виконувати функції платіжного засобу. Передача прав векселедержателя іншій особі здійснюється шляхом передаточного надпису на звороті векселя, який називається індосаментом.. У випадку не оплати векселя в строк або відмови трасата (платник за векселем) від акцепту, власник векселя має по­відомити особу, від якої він одержав вексель за надписом, про не­сплату та трасата - про відмову від акцепту.

Усі особи, які є трасантами, акцептантами, або вексельними поручителями, несуть солідарну відповідальність перед пред'яв­ником векселя. Пред'явник може звертати свою вимогу до цих осіб окремо до кожного або до усіх разом та не зобов'язаний до­тримуватися послідовності, із якою вказані особи, видали своє зобов'язання.

Особливою групою цінних паперів є похідні цінні папери, які мають встановлені законодавством реквізити та засвідчують зобо­в'язання внаслідок виконання яких відбувається перехід права вла­сності на базовий актив та/або проводяться розрахунки на підставі ціни (величини) базового активу.

Відповідно до Постанови Кабінету міністрів України від 19.04.1999 року № 632 «Про затвердження Положення про вимо­ги до стандартної (типової) форми деривативів» визначено, що: дериватив - це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов'язання придбати або продати базовий актив (цінні папери) на визначених ним умовах у майбутньому. Існують такі форми деривативів:

Ф'ючерсний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) базовий актив у визна­чений час та на визначених умовах у майбутньому, із фіксацією ціни на момент укладання зобов'язань сторонами контракту.

Опціон - це стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) базовий актив на визначених умовах у майбутньому, із фіксацією ціни на момент укладання такого контракту або на час такого придбання за рішенням сторін ко­нтракту. Залежно від прав, що надаються власнику (покупцю) опціону, контракти поділяють на опціон PUT (на продаж) та опціон CALL (на купівлю). Опціони, що можуть бути викона­ні тільки у визначений час у майбутньому носять назву «євро­пейських». Існують також опціони американського типу, що можуть бути виконані в будь-який момент протягом часу до дати закінчення угоди.

Варант - це різновид опціону на купівлю, який випускаєть­ся емітентом разом з власними привілейованими акціями чи облі­гаціями та надає його власнику право на придбання простих акцій даного емітента протягом певного періоду за певною ціною.

Депозитарна розписка (свідоцтво) - це похідний цінний па­пір, що засвідчує право власності інвестора-резидента на визначе­ну кількість цінних паперів іноземного емітента, загальний обсяг емісії який обліковується в іноземній депозитарній установі. Емі­тентом їх можуть бути юридичні особи - резиденти, які є учасни­ками Національної депозитарної системи, за умови встановлення кореспондентських відносин між депозитарієм, у якому зберігаєть­ся глобальний сертифікат на загальний обсяг емісії депозитарних розписок, та іноземною депозитарною установою, що веде облік права власності за цінними паперами, які лежать в основі депози­тарних розписок.

Порядок випуску та обігу усіх цінних паперів регламентується Законом України «Про цінні папери та фондову біржу».

Зокрема, емітент має право на випуск акцій, облігацій підпри­ємств із моменту реєстрації цього випуску в Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Якщо подані для реєстрації ак­ції, облігації підприємств пропонуються для відкритого продажу, тобто призначені для розміщення між юридичними особами і гро­мадянами, коло яких заздалегідь визначити неможливо, то емітент зобов'язаний подати органу, що реєструє для реєстрації також ін­формацію про випуск цих цінних паперів. Порядок реєстрації ви­пуску облігацій підприємств і акцій, а також інформації про їх ви­пуск визначається також Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Реєстрація випуску цінних паперів повинна бути проведена не пізніш як за ЗО днів із моменту подачі заяви з додан­ням необхідних документів. Орган, який реєструє випуск цінних паперів або інформацію про випуск цінних паперів, зобов'язаний перевіряти відповідність поданих емітентом документів вимогам законодавства України.

Відмова в реєстрації може мати місце лише в разі порушення встановленого порядку або невідповідності поданих документів вимогам законодавства. У разі коли реєстрацію випуску цінних па­перів у встановлений строк не проведено або в ній відмовлено з мотивів, які емітент вважає необгрунтованими, він може звернути­ся до суду.

Реєстрація випуску цінних паперів або інформації про ви­пуск цінних паперів, що проводиться Державною комісією з цін­них паперів та фондового ринку, не може розглядатися як гаран­тія вартості цих цінних паперів. Загальний реєстр випуску цін­них паперів ведеться Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Інформація про випуск акцій, облігацій підприємств, що про­понуються для відкритого продажу, крім реєстрації, підлягає обо­в'язковому опублікуванню в органах преси Верховної Ради Украї­ни та Кабінету Міністрів України й офіційному виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку передплати на ці цінні па­пери. Акції, облігації підприємств, що пропонуються для відкрито­го продажу, допускаються для розміщення не раніш як через ЗО днів після опублікування оголошення про їх випуск.

У разі виникнення будь-яких змін в інформації про випуск ак­цій, облігацій підприємств, що пропонуються до відкритого прода­жу, емітент цінних паперів повинен опублікувати інформацію про зміни, що сталися, до закінчення 30-денного строку з дня опубліку­вання інформації. Орган, що реєструє має право у разі виявлення не­достовірних даних в опублікованій інформації про випуск акцій, об­лігацій підприємств зупинити їх розміщення до того часу, поки емі­тент цих цінних паперів не внесе до неї відповідних змін.

Похідні цінні папери вводяться в обіг юридичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, які зобов'язуються викону­вати, передбачені в інформації про випуск похідних цінних паперів. Похідні цінні папери, що утворюються шляхом надання пропозицій щодо провадження певних дій, спрямованих на встановлення зобо­в'язань, умови виконання яких передбачені у похідних цінних папе­рах, можуть бути утворені лише організатором торгівлі.

Випуск від імені держави похідних цінних паперів, базовим ак­тивом яких є державні цінні папери, здійснює за рішенням Кабінету Міністрів України Міністерство фінансів України. У рішенні Кабі­нету Міністрів України повинні визначатися основні умови випуску та обігу таких похідних цінних паперів. Випуск та інформація про випуск таких цінних паперів не підлягають реєстрації у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Для введення в обіг похідних цінних паперів емітент чи органі­затор торгівлі повинен узгодити можливість використання базового активу з:

• Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку - якщо базовим активом є цінні папери (крім державних), фондо­ві індекси чи ставки прибутковості за цінними паперами;

• Міністерством економіки України - якщо базовим активом є товарні ресурси;

• Національним банком України - якщо базовим активом є кош­ти, їх ринкові характеристики та банківські метали;

• Міністерством фінансів України - якщо базовим активом є державні цінні папери.

• Міністерство економіки України та Національний банк України і можуть встановлювати квоти на обсяги використання відпові­дного базового активу.

Приймаючи рішення щодо вкладання коштів у той чи інший об'єкт інвестицій, потенційні інвестори повинні визначитися з таки­ми основними питаннями:

1) цілі інвестування;

2) сума коштів, яку вони можуть інвестувати;

3) строки, на які кошти можуть бути заморожені в інвестиційні вкладення;

4) собівартість окремого об'єкта інвестицій;

5) сума доходів (процентів, дивідендів), на яку вони можуть роз­раховувати, вклавши кошти в об'єкт інвестицій;

6) можливі вигоди та доходи від альтернативного використання капіталу;

7) ризики, пов'язані з інвестуванням;

8) ліквідність фінансових інвестицій, тобто швидкість і спромож­ність їх трансформації у грошові кошти.

Доходи, отримані підприємством від здійснення фінансових ін­вестицій, відображаються у звіті про фінансові результати за такими позиціями:

• дохід від участі в капіталі - дохід, отриманий від інвестицій в асоційовані, спільні або дочірні підприємства, облік яких ве­деться за методом участі в капіталі;

• інші фінансові доходи - дивіденди, проценти, сума збільшен­ня балансової вартості інвестицій та інші доходи, отримані від

фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за ме­тодом участі в капіталі);

• інші доходи - дохід від реалізації фінансових інвестицій.

Витрати та збитки від фінансових інвестицій у звіті про фі­нансові результати відображаються за статтями:

• втрати від участі в капіталі - збиток, спричинений інвестиція­ми в асоційовані, дочірні та(або) спільні підприємства (змен­шення балансової вартості інвестицій);

• інші витрати - собівартість реалізації фінансових інвестицій;

втрати від уцінки інвестицій, сума зменшення балансової вар­тості інвестицій; втрати від зменшення корисності (вартості) вкладень відображаються з одночасним зменшенням балансової вартості фінансових інвестицій.

Успішна реалізація підприємствами інвестиційних програм та окремих проектів передбачає впровадження інвестиційного контролінгу, складовими якого є планування інвестицій, узгодження та за­твердження інвестиційних проектів, супроводження проектів і пото­чне звітування про проміжні результати їх виконання, а також інвес­тиційний контроль.

Порядок обліку фінансових інвестицій і розкриття інформації про фінансові інвестиції у фінансовій звітності повинні відповідати вимогам Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 12 «Фі­нансові інвестиції»).

П(С)БО 12 повинні застосовувати ті підприємства, які володі­ють акціями та іншими цінними паперами (наприклад, облігаціями підприємств, облігаціями державних і місцевих позик), а також є за­сновниками інших підприємств, створених як на території України, так і за кордоном тощо.

Під час придбання всі інвестиції оцінюються і відбиваються в бухгалтерському обліку за собівартістю, що формується відпо­відно до активів, які були передані в оплату. Згідно з П(С)БО 12, існує три способи придбання фінансових інвестицій, які, за визначенням, повинні охоплювати всі можливі варіанти компен­сації їхньої вартості:

а) за кошти;

б) в обмін на інші активи, відмінні від коштів;

в) в обмін на цінні папери власної емісії.

У разі придбання фінансової інвестиції за кошти до її собівар­тості включаються: ціна придбання, комісійні винагороди, мито, по­датки, збори, обов'язкові платежі та інші витрати, безпосередньо пов'язані з її придбанням. Якщо відбувається придбання фінансової інвестиції шляхом обміну на активи, відмінні від коштів, то собі­вартість фінансової інвестиції визначається за справедливою вартіс­тю цих активів. У разі придбання інвестиції шляхом обміну на цінні папери власної емісії собівартість визначається за справедливою вартістю переданих цінних паперів. Цей спосіб має особливість - здійснюється формування статутного капіталу за рахунок залучення активу у вигляді фінансової інвестиції.

Оцінка фінансових інвестицій на дату балансу залежить від то­го, поточна інвестиція чи довгострокова. Згідно зП(С)БО 12 всі по­точні фінансові інвестиції на дату балансу відображаються за спра­ведливою вартістю.

Справедлива вартість - це сума, за якою може бути здійсне­ний обмін активу або оплата зобов'язання в результаті операції між обізнаними, зацікавленими і незалежними сторонами. На практиці її ототожнюють з ринковою вартістю інвестицій.

Собівартість фінансової інвестиції може бути як вищою, так і нижчою від справедливої вартості. У цьому разі фінансові інвестиції підлягають переоцінці. Якщо підприємство є власником акціонер­них капіталів кількох інших товариств, то такі акції розглядаються як інвестиційний портфель короткострокових цінних паперів, а як­що володіє поточними борговими зобов'язаннями - портфель бор­гових зобов'язань. Зі зміною ринкової вартості переоцінці підлягає, як правило, портфель, а не окрема інвестиція.

Щодо довгострокових фінансових інвестицій, то їх оцінка залежить від виду цінних паперів, що формують інвестиційний портфель, так і від рівня впливу інвестора на операційну і фінансо­ву діяльність підприємства, акції якого були придбані. Через здій­снення фінансових інвестицій в акції підприємств можна отримати певні економічні вигоди для інвестора, такі, як дивіденди, встанов­лення контролю тощо. Розмір цих інвестицій визначає статус інве­стора і є критерієм наявності контролю у нього щодо підприємст­ва. Основна інформація про фінансові інвестиції в асоційовані і дочірні підприємства визначається у П(С)БО 12 «Фінансові інвес­тиції». Положення цього стандарту кореспондують з вимогами П(С)БО 19 «Об'єднання підприємств» та 20 «Консолідована фінан­сова звітність».

Підприємство є дочірнім, якщо інвестор володіє понад 50 % його акцій і контролює діяльність об'єкта інвестування. Відповідно до п. 4 П(С)БО 19 «Об'єднання підприємств», контроль визначаєть­ся як право здійснення вирішального впливу на фінансову, госпо­дарську і комерційну політику підприємства з метою одержання вигод від його діяльності. У цьому ж пункті визначається, що дочі­рнє підприємство - це підприємство, яке перебуває під контро­лем материнського підприємства. Наявність контролю в інвестора передбачає:

• переважну участь у статутному капіталі дочірнього підприємства;

• право керівництва фінансовою і виробничою політикою підпри­ємства;

• право призначення або заміни більшості членів ради директорів;

• право подавати більшість голосів на зборах правління або рів­нозначного органу управління іншого підприємства. Асоційоване підприємство - це підприємство, в якому інвесто­ру належить блокувальний (понад 25 %) пакет акцій і яке не є дочір­нім або спільним підприємством інвестора (п. 4 П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати»).

Вважають, що інвестор може лише суттєво впливати на діяль­ність асоційованого підприємства, не маючи можливості його конт­ролювати. Суттєвий вплив - це повноваження брати участь у при­йнятті рішень з фінансової, господарської і комерційної політики (п.З П(С)БО 12 «Фінансові інвестиції»). Суттєвий вплив на діяль­ність асоційованого підприємства передбачає:

• представництво головного підприємства в раді директорів асо­ційованого підприємства;

• участь головного підприємства у прийнятті рішень асоційова­ними підприємством;

• укладення значних фінансово-господарських угод між підпри­ємствами;

• облік управлінського персоналу;

• забезпечення інформацією, необхідною для виробничої, комер­ційної і фінансової діяльності.

Відповідно до П(С)БО 12, облік фінансових інвестицій в асоці­йовані і дочірні підприємства здійснюється через використання ме­тоду участі в капіталі і методу собівартості.

Метод участі в капіталі - це метод обліку інвестицій, згідно з яким балансова вартість Інвестицій відповідно збільшується або зменшується на суму збільшення або зменшення частки інвестора у власному капіталі об'єкта інвестування. Облік фінансових інвес­тицій у дочірнє підприємство здійснюється за методом участі в ка­піталі у своїй окремій фінансовій звітності. Материнське підприєм­ство, крім своєї власної звітності, складає та подає ще й консолідо­вану фінансову звітність, до якої включає показники звітів дочір­ніх підприємств.

Метод участі в капіталі передбачає, що балансова вартість фі­нансових інвестицій збільшується (зменшується) на суму, котра є часткою інвестора в чистому прибутку (збитку) об'єкта інвестування за звітний період, із включенням цієї суми до складу доходу (втрат) від участі в капіталі. Одночасно балансова вартість зменшується на суму визнаних дивідендів від об'єкта інвестування.

Фінансові інвестиції, що обліковуються за методом участі в ка­піталі, на дату балансу відображаються за вартістю, визначеною з урахуванням усіх змін у власному капіталі об'єкта інвестування, крім тих, котрі є результатом операцій між інвестором і об'єктом ін­вестування.

Метод собівартості використовується тоді, коли:

• фінансові інвестиції придбані і утримуються виключно для про­дажу протягом дванадцяти місяців з дати їх придбання;

• асоційоване чи дочірнє підприємство веде діяльність в умовах, що обмежують його здатність передавати кошти інвестору про­тягом періоду, який перевищує дванадцять місяців. Цей метод полягає у тому, що інвестор відображає інвестиції в дочірнє або асоційоване підприємство за собівартістю і визнає при­буток лише в сумі дивідендів, одержаних від такого підприємства на акумульований чистий прибуток об'єкта інвестування, який виникає після дати придбання акцій інвестором. Дивіденди, одержані понад такий прибуток, зменшують балансову вартість інвестицій. Сума зменшення балансової вартості фінансових інвестицій на дату бала­нсу відбивається у складі інших витрат.

Інвестиції в облігації розглядаються у П(С)БО окремо, тому що передбачають особливий підхід до їх оцінки на дату балансу.

Інвестор купує облігації, зазвичай, з метою одержання прибут­ку на тимчасово вкладені грошові кошти і забезпечення менш ризикове, порівняно з акціями, одержання доходу у вигляді відсотків.

Довгострокові облігації передбачають періодичне одержання відсотків відповідно до номінальної відсоткової ставки та відшкоду­вання власникам номінальної вартості при погашенні. На момент купівлі суттєвою є ринкова вартість облігацій, що може відрізнятися від номінальної (бути вище або нижче), тобто облігація купується з премією або дисконтом.

Для оцінки боргових інвестицій (облігацій) на дату балансу пе­редбачений метод оцінки АСФІ (амортизована собівартість фінансо­вих інвестицій).

Амортизована собівартість фінансових інвестицій - це собі­вартість фінансових інвестицій з урахуванням часткового їх списання внаслідок зменшення корисності, яка збільшена (зменшена) на суму накопиченої амортизації дисконту (премії):

АСФІ = первісна собівартість + (-) накопичена сума амор­тизації дисконту (премії)

Дисконт та премія амортизуються інвестором протягом періоду з дати придбання до дати погашення за ефективною ставкою відсот­ка, визначати яку можна за формулою:

ЕСВ= РСВ+(-) РСД (РПС) / (РВО+НВО)÷2 (1)

де ЕСВ - ефективна ставка відсотка;

РСВ - річна сума відсотка, що розраховується як номінал, помножений на відсоткову ставку;

РСД, РСП - річна сума дисконту, річна сума премії. Ці пока­зники визначаються шляхом ділення загальної суми дисконту (премії) на кількість років позики;

РВО - ринкова вартість облігацій;

НВО - номінальна вартість облігацій.

Сума амортизації дисконту або премії нараховується одночасно з нарахуванням відсотка (доходу від фінансових інвестицій), що по­трібно одержати, та відображається у складі інших фінансових до­ходів або інших фінансових витрат з одночасним збільшенням або зменшенням балансової вартості фінансових інвестицій відповідно.

Таким чином, інвестор зобов'язаний щороку до моменту пога­шення облігації амортизувати одержану суму премії чи дисконту, що призведе до зменшення собівартості (у разі амортизації премії) чи її збільшення (у разі амортизації дисконту). Так собівартість об­лігації поступово доводиться до номінальної вартості, що на дату погашення досягне відповідної величини.

Міжнародна практика передбачає два методи амортизації - прямолінійний та метод ефективної ставки відсотків. В Україні пе­ревага віддається останньому оскільки він вважається більш точним, виваженим і правильним у методологічному аспекті.

Фінансові інвестиції передбачають одержання прибутків від вкладення капіталу в цінні папери: облігації, акції, паї, внески тощо. При прийнятті рішення щодо доцільності здійснення інвестицій в певні фінансові інструменти підприємству потрібно перш за все проаналізувати співвідношення таких основних характеристик, як доходність і рівень ризику.

Доходність цінних паперів залежить від двох чинників:

1) від очікуваної норми доходності;

2) від норм і правил оподаткування доходів від операцій з цін­ними паперами.

Стосовно ризику вкладення капіталу в цінні папери слід вра­хувати його неоднорідність, а тому його слід визначати як сукуп­ність ризиків, на які наражається інвестор у процесі придбання та зберігання цінних паперів, а саме:

• інфляційний ризик;

• ризик дострокового відкликання;

• ризик ліквідності цінних паперів;

• процентний, кредитний та діловий ризики;

• ризик, пов'язаний з тривалістю періоду обороту цінних паперів.

Рішення щодо купівлі або продажу певних фінансових інстру­ментів необхідно приймати після ретельного аналізу та обчислення як рівня їх доходності, та і рівня ризикованості.

Фінансові інвестиції характеризуються такими показниками, як ринкова ціна (Р), внутрішня (теоретична або розрахункова) вартість (V), рівень доходності (норма прибутку) (R).

Ринкова ціна - це задекларований показник, що об'єктивно існує на ринку. Вартість цінного паперу відображається у відповід­них котируваннях і називається курсовою цінного паперу, що постійно змінюється під впливом різних факторів. У будь-який момент часу на ринку існує тільки одна ціна для певного фінансово­го інструменту.

Внутрішня вартість фінансової інвестиції - це розрах­унковий показник, а тому він залежить від тієї аналітичної моделі, на базі якої проводяться обчислення. Внаслідок цього в будь-який момент часу цінний папір може мати декілька значень внутрішньої вартості, а їх кількість теоретично дорівнює кількості учасників ринку, які користуються різними моделями. Отже, оцінка внут­рішньої вартості є певним чином суб'єктивною.

Значення ринкової ціни та внутрішньої вартості часто не збі­гаються, оскільки кожний інвестор має власні міркування щодо внутрішньої вартості цінного паперу, покладаючись на свої суб'єктивні очікування та на результати проведеного ним аналізу.

У процесі аналізу співвідношення ринкової ціни та внутріш­ньої вартості визначається доцільність тих чи інших управлін­ських рішень щодо конкретного цінного паперу. Якщо внутрішня вартість цінного паперу, що її розраховано потенційним інвес­тором, є вищою за поточну ринкову ціну (Vt > Рt), то такий папір вигідно в даний момент придбати, оскільки його недооцінили на ринку. Якщо з погляду конкретного учасника ринкова ціна цінно­го паперу перевищує його внутрішню вартість (Vt < рt), то немає сенсу купувати такий папір, оскільки його ціну завищено. Вод­ночас таке співвідношення ціни та вартості вказує на те, що його вигідно продати, коли він уже є в портфелі інвестора. Якщо ринкова ціна та внутрішня вартість цінного паперу збігаються (V t = Pt), то це означає, що операції спекулятивного характеру (з метою одержання доходу від різниці між ціною продажу та ку­півлі) навряд чи можливі. У сучасній економічній літературі існують різні підходи до визначення внутрішньої вартості фінансових інструментів, але на практиці найбільш поширеною є фундаменталістська теорія, згідно з якою внутрішня вартість цін­них паперів розраховується за формулою, запропонованою Вільямсом ще у 1938 р.:

∞ t

V(t) = ∑ CFt / (1+r), (2)

t=1

де V(t) - внутрішня вартість цінного паперу у момент;

CFt, - очікуваний потік відсоткових виплат за цінним папером в t-й період (t = 1),

r - прийнята або очікувана доходність цінного паперу (норма прибутку).

Наведену модель можна використовувати для розв'язання різ­них задач, що постають під час прийняття інвестиційних рішень. Спираючись на модель, інвестор може розрахувати внутрішню вар­тість інвестиції за різних значень вихідних параметрів (грошових потоків та норми прибутку) у процесі імітаційного моделювання. Знаючи поточну ринкову ціну та узявши її за таку, що дорівнює внутрішній вартості, можна обчислити норму прибутку даного цін­ного паперу та порівняти одержане значення з альтернативними ва­ріантами інвестування коштів.

Дата добавления: 2014-12-26