Поняття про норму стоку. 2 страница

32.Мінімальний стік річок

Мінімальний стік формується в основному під впливом особливостей підземного живлення річок. Фізико-географічні умови створюють загальний фон формування підземного стоку, а ступінь почленованості річками поверхні Землі разом з гідрогеологічними особливостями визначають локальний характер стоку підземних вод у річки. Завдяки цьому при загальній тенденції до зонального розподілу мінімального стоку на рівниннній території, зокрема на території України, спостерігається досить значна строкатість у зміні цієї величини в окремих районах, причому для малих річок азональні фактори набувають великого, а іноді й вирішального значення.

34. Особливості малих річок значною мірою залежать від геолого-геоморфологічних особливостей водозбору.

Поверхня річкового басейну впливає на формування гідрографічної мережі та режим поверхневого стоку як безпосередньо, обумовлюючи довжину, похил і форму схилів, падіння та морфометричні особливості річища тощо, так і через інші компоненти ландшафту, які тісно пов'язані з рельєфом (ґрунти та рослинність).
Для рівнинної частини України характерна зональність ландшафтів, для гірських областей – вертикальна зональність (поясність). Північна частина України (Полісся) розташована в зоні мішаних лісів, середня – в лісостеповій зоні, а південна – в степовій. Фізико-географічні зони простягаються з південного заходу на північний схід. Північна межа Лісостепу проходить приблизно в напрямку Луцьк – Рівне – Житомир – Київ – Ніжин – Глухів, а південна – Первомайськ – Кременчук – Зміїв.
На різних етапах геологічної історії гідрографічна мережа суходолів безперервно перебудовувалася, в зв'язку з чим про пряму успадкованість можна говорити лише для великих річок (Дніпро, Дністер тощо), формування яких почалося ще в дочетвертинний період. Сучасні водозбори малих річок майже по всій території України формувалися протягом четвертинного періоду, а більшість з них – у післяльодовиковий. Відносна молодість цих річок позначається і на нестабільності геоморфологічної ситуації в межах їхніх басейнів, активізації або згасання тих чи інших процесів, міграції вододілів тощо.
Більшість малих річок мають досить чітко окреслені долини, де виділяються річища і заплави, складені сучасним алювієм, три-чотири (у Карпатах – до восьми) рівні надзаплавних терас. Проте чіткість окремих елементів річкових долин, їх будова, характер поверхні та інші геолого-геоморфологічні ознаки, в тому числі конфігурація і особливості водозбірної площі, малюнок гідрографічної мережі тощо, на території України змінюються у широких межах. Водночас простежується певна спорідненість у будові рельєфу басейнів малих річок, розташованих у межах одного геоморфологічного регіону. Це дає змогу виділити в межах республіки кілька великих геоморфологічних регіонів з подібними рисами будови поверхні водозборів малих річок.
Полісся. Дещо похила на північ поверхня Полісся розчленована повноводними річками, зарегульованими здебільшого численними озерами та болотами. Водозбори річок характеризуються незначною глибиною врізу, поступовим переходом від інтенсивно заболочених заплав та надзаплавних терас до низьких і часто також заболочених вододілів. Рельєф басейнів малих річок ускладнюється численними карстовими формами рельєфу (западини, озера). Розвинуті еолові утворення (горби, пасма, дюни), здебільшого закріплені сосновими лісами.
Для малих річок Поділля характерний глибокий вріз вузьких, часом каньоноподібних долин і своєрідна лівобережна асиметрія межиріч. Рельєф багатьох малих водозборів ускладнюється виходами твердих вапняків (товтри) та поширенням вапнякового і гіпсового карсту.
Азово-Придніпровська височина. Глибоко врізані річкові долини, як правило, звужені, з невиробленими порожистими річищами. Виняток становлять лише малі річки Запорізької височини, де долини мають переважно широке дно, заокруглені схили з чіткою асиметрією.
Придніпровська низовина. За особливостями морфології поверхні в межах регіону виділяються:
Середньодніпровська терасова рівнина, де переважають широкі, слабоврізані, інтенсивно заболочені долини річок (незважаючи на розвиток на значній частині рівнини лесових порід, яри і балки поширені мало, хоча на придніпровських водозборах часто трапляються старорічища, озера, дюнні утворення);
Полтавська акумулятивна лесова рівнина, де основу сучасного рельєфу становлять плоскі степові вододіли, розділені широкими і глибокими долинами річок, басейни яких ускладнені яружно-балковими формами.

33.Походження і живленняпідземнихвод.

За походженням підземні води поділяються на: інфільтраційні, конденсаційні, седиментаційні, ювенільні та змішані.

Інфільтраційні води утворюються за рахунок проникнення атмосферних опадів, талої води у водопроникні гірські породи в місцях їх виходу на денну поверхню.

Конденсаційні води утворюються внаслідок конденсації пароподібної води у порах та тріщинах гірських порід, як правило, у зонах аерації.

Седиментаційні води утворюються внаслідок захоронення разом з осадами вод прадавніх озер та морів.

Ювенільні води утворюються за рахунок конденсації пари магми.

За умовами залягання підземні води порозділяються на: поверхневогрунтові, верховодку, грунтові та міжпластові.

Поверхневогрунтові води залягають безпосередньо біля земної поверхні і не мають свого водоупору. Характерними властивостями цих вод є їх сезонний характер, різкі коливання температури, наявність мікроорганізмів та органічних речовин. Взагалі це капілярні води. Коли рівень підземних вод підіймається, то відбувається їх змикання з водоносним горизонтом і місцевість заболочується.

Верховодка утворюється в зоні аерації за рахунок інфільтрації та конденсації. Обов'язковою умовою її утворення є наявність місцевих або локальних водоупорів. Локальними водоупорами можуть бути льодовикові глини або суглинки та інші водонепроникні гірські породи. Верховодка характеризується виключно нестійким режимом, виникає головним чином у періоди дощів та розтавання снігу і зникає з наступом засушливих періодів. Як правило вона існує з березня по липень. Потужність її невелика і не перевищує 1 - 2 м.

Грунтові води - це перший від поверхні Землі постійно діючий водоносний горизонт, який залягає на витриманому водоупорі. Такою водонепроникною породою може бути нетріщинувата скельна порода або шар глини. Живлення ґрунтових вод відбувається у значній мірі за рахунок інфільтрації опадів та просочення води із поверхневих водоймищ.

Міжпластові води залягають між двома водоупорами у другому та подальших від земної поверхні водоносних шарах. Область їх живлення лежить тільки в місцях виходу водоносного пласта на земну поверхню. Міжпластові води дуже поширені в Україні, особливо у Дніпрово-Донецькому басейні. Служать основним джерелом поновлення річних вод та вод ярів під час засухи.

За гідравлічним режимом розрізняють безнапірні та напірні підземні води. Безнапірні води течуть без будь-якого тиску, тільки під впливом сил гравітації. Усі грунтові води є безнапірними, оскільки мають вільну поверхню. Для утворення тиску потрібна різниця у рівнях міжпластових вод у різних точках.

Основним джерелом живлення підземних вод є атмосферні осадки. Погане водовідведення з поверхні і проникливі для води ґрунти сприяють інфільтрації води з поверхні в ґрунт.

37. Початок,верхня, середня і нижня течії річки

Кожна ріка — це природний водотік значних розмірів, який має чітко виражене і сформоване самим потоком русло. У кожній річці розрізняють витік, верхню, середню, нижню течії та гирло. Витоком називають те місце, де ріка бере свій початок. Це можуть бути джерела (Волга, Дністер), болота (Амазонка, Дніпро, Прип'ять), озера (Нева, Ангара, Ніл). Верхів'ям ріки називається її верхня течія, яка досить часто утворюється внаслідок злиття декількох потоків. У середній та нижній течії долини рік найкраще виражені, вони складаються тут з русла, заплави і кількох терас Руслом називають ту частину долини, яка постійно заповнена водою. Заплава покривається водою тільки під час повеней або паводків. їх поверхня як правило рівна і вкрита молодими алювіальними (річковими) відкладами. При заглибленні русел внаслідок зниження базису ерозії утворюються тераси — сходоподібні уступи різної ширини, які тягнуться вздовж схилів прилеглої місцевості. Рахунок терас ведуть від сучасної заплави — перша, друга, третя і т. д. Кожна вища заплава старша за віком. У поперечному плані долини рік асиметричні. Основна причина цього — вплив сили Коріоліса, внаслідок чого води в ріках Північної півкулі сильніше підмивають правий берег, а в ріках Південної — лівий. Таку закономірність в морфологічній будові річкових долин вперше помітив російський учений XIX ст. Бер, ім'ям якого згодом і був названий цей закон природи.

41. Річкові наноси, їх формування.

Річкові наноси – це тверді частинки, утворені внаслідок розмивання ру-сел і ерозії водозборів, що їх переносять водотоки та течії у водойми. Наноси, що складають дно річки, називають донними відкладами або алювієм. Найбільшу концентрацію наносів (мутність води, мають річки з паво-дковим режимом і ті, що протікають в умовах посушливого клімату й у ґрун-тах, які легко розмиваються. Найбільш важливі характеристики наносів такі: геометрична крупність, що висловлюється через діаметр часток наносів (мм), гідравлічна крупність (швидкість осідання часток наносів у нерухомій воді, мм/с, мм/хв), щільність часток (кг/м3), щільність відкладів (щільність ґрунту, кг/м3), концентрація (уміст) наносів у потоці, яку можна подати як у відносних величинах (відно-шення маси або об’єму наносів до маси чи об’єму води), так і в абсолютних ве-личинах; в останньому випадку використовують поняття мутність води (г/м3, кг/м3).За характером переміщення в річках наноси поділяють на два типи – за-вислі і тягнені. Проміжним типом є сальтуючі наноси. Донні (тягнені) наноси – наноси, що переміщуються річковим потоком у придонному шарі, і які рухаються ковзанням, перекачуванням або сальтацією. Вони формують річкове русло, заплаву чи ложе водойми, взаємодіючи з вод-ною масою. Сальтація – це форма переміщення донних наносів, яка висловлюється в перекиданні вихровими утвореннями частинок ґрунту, що відриваються від дна на деякій порівняно короткій відстані з послідуючим перекиданням части-нок новими вихровими імпульсами..

Тягнені наноси розподіляються у річковому потоці нерівномірно, у при-донних шарах мутність максимальна і зменшується в напрямку до поверхні. Переміщення частинок залежить від величини придонної швидкості і ро-змірів частинок. Дослідженнями встановлено, що між масою частинок, яка пе-реміщується по дну і швидкістю, при якій ці частинки рухаються, існує залеж-ність, яка названа законом Ері і виражається формулою: М = АV6, де М – маса частинок, або їх вага; V – швидкість, із якою рухаються частинки; А – постійний коефіцієнт. З формули видно, що вага частинки, яка переміщається по дну, пропор-ційна шостій ступені швидкості течії. Закон Ері пояснює, чому при порівняно невеликій різниці у швидкостях течії крупніють наносів, які переміщуються по дну, значно змінюються.

Разом із тим у змінах стоку нано-сів річок відмічаються два прояви антропогенних факторів. Зведення лісів і оранка схилів приводять до посилення ерозії у річкових басейнах і, як наслі-док, до збільшення стоку наносів річок. В Європі періодами істотного збіль-шення стоку наносів річок були епохи Римської імперії і Відродження, а також ХУIII – початок ХХ ст..

31. Морфометричні характеристики басейну річки

До основних характеристик річок і річкових басейнів відносяться: довжина, коефіцієнт звивистості річки, площа басейну, його довжина, середня ширина басейну, похил річки і басейну, лісистість, заболоченість, озерність басейну.

Довжина річки (L) – це відстань між витоком і гирлом, яка визначена по топографічній карті або на місцевості. Для виміру довжини річки по карті користуються циркулем з розхилом 1-2 мм, або вдосконаленим курвіметром КС.

Коефіцієнт звивистості річки (Кзв) – це відношення довжини (ділянки) річки до прямої АВ, яка з’єднує виток і гирло річки (верхній і нижній створ).

Площа водозбору річок (F) визначається по топографічних картах певного масштабу. Вимір площ здійснюється за допомогою полярного планіметра або палетки.

Довжина басейну (Lбас) – це відстань між двома найбільш віддаленими точками басейну.

Середня ширина басейну (В) визначається, як відношення площі водозбору до довжини басейну: Лісистість, заболоченість, озерність басейну визначається як відношення площі лісів, боліт, озер до площі басейну (водозбору).

35. Паводки, види паводків

Па́водок — значне підвищення водності річки в межах річного циклу, що виникає нерегулярно; утворюється під час сильнихдощів чи під час відлиги. Значний паводок може викликати повінь. Виникає внаслідок інтенсивності дощу 60 мм на добу, перезволоження грунту, відсутність похилу грунту.
Сель — раптовий короткочасний бурхливий паводок на гірських річках, потічках, ущелинах з величезною кількістю наносів, що надає йому характер бруднокамінного потоку.
За ступенем насичення наносів салеві потоки можна поділити на потоки малої, середньої та великої насиченості. Потоки малої насиченості близькі до водних потоків.

Залежно від складу селеві потоки поділяють на три види: ґрязеві, що складаються з дрібних піщано-глинистих часток; грязе-кам'яні з включеннями щебеню, гальки, валунів та водно-кам'їяні з меншим вмістом дрібних фракцій і переважанням крупного каміння.

39. Роль підземних вод у фізико-географічних процесах та господарській діяльності.

Завдяки дії підземних вод розвиваються фізико - географічні процеси, котрі ведуть до формування складних форм рельєфу. Найбільш відомими явищами, котори виникають під дією підземних вод, є карст, суфозія, зсуви, заболочування. Карст це природне явище, спричинене взаємодією води з вапняками, доломітами, гіпсами, солями, що призводить до поступової розчинення і руйнування цих порід.

Суфозія - це просідання земної поверхні на певних ділянках у результаті вилуговування і винесення розчинних складових гірських порід підземними водами.

Зсуви являють собою переважно поступове переміщення земляних мас на схилах гір, річкових долин, берегів, озер і морів.

Підземні води регулюють стік рік, є рельєфоутворюючим чинником, забезпечують рослини вологою і розчиненими мінеральними речовинами: Людина використовує підземні води як джерело водопостачання. Термальні води дають теплову енергію, мінеральні і радіоактивні води використовуються в медицині. З підземної ропи одержують йод, солі, різні метали.

Підземні води накопичуються в тих породах, які здатні вмістити в собі гравітаційну (рідку) воду в значних об’ємах. Такі породи називають колекторами підземних вод, а шляхи перетікання з одного колектора в інший або до земної поверхні називаються водоносними жилами. Гарними колекторами є відклади древніх льодовиків -піщано-гравійні, гальковики, піщані та супіщані наноси.

Водопостачання ряду великих промислових і культурних центрів України забезпечуватиметься завдяки використанню підземних вод.

Підземні води широко використовуються і в сільському господарстві для водопостачання населення, тваринницьких ферм і для зрошування земель.

Велике значення мають підземні мінеральні, термальні і промислові води, які широко використовуються для лікувальних, енергетичних і промислових цілей.

Дуже цінною різновидністю вуглекислих мінеральних вод є води єсентуцького типу, великі родовища яких зосереджені в Хустському і Міжгірському районах Закарпатської області. В багатьох районах цієї області виявлені мінеральні води інших типів. На базі використання їх у Закарпатті діють бальнеологічні санаторії «Поляна», «Карпати», «Верховина», «Шаян» тощо.
Вуглекислі води освіжаючі, прохолодні, мають невисоку мінералізацію, але серед них є і гарячі (Желєзноводськ — СРСР, Карлові Вари — ЧРСР та ін.), а також порівняно високомінералізовані і навіть солоні (Арзні — Вірменія).
Сірководневі води містять підвищену кількість йоду, брому, бору, амонію. Па базі сірководневих мінеральних вод працює чимало курортів на Кавказі, у Передураллі, Ферганській долині. На Україні сірководневі мінеральні води виявлені в Криму, Передкарпатті, Закарпатті та інших районах.
Радіоактивні води характеризуються невисокою мінералізацією. На базі використання радіоактивних вод створено водолікарні також у Миронівці і Білій Церкві Київської області.
Однак слід мати на увазі, що підземні води іноді виявляються шкідливими і стають на перешкоді при веденні господарських робіт. Наприклад, вони ускладнюють добування корисних копалин, при проходці котлованів для будівельних цілей, підтоплюють і заболочують окремі території, призводять до ерозії і розвитку зсувів на
крутих схилах. У зв'язку з цим створення сприятливих умов для роботи в шахтах потребує попереднього осушення шахтних полів.

44.Завислі наноси. Мутність води.

Наноси – це тверді частинки, утворені внаслідок розмивання русел і ерозії водозборів, що їх переносять водотоки та течії у водойми.

Завислі наноси - це наноси, які у завислому стані переносить водний потік.

Рухомі наноси - це наноси, переміщувані водним потоком у придонному шарі, які рухаються, ковзаючись, перекочуючись чи стрибками.

Донні наноси - наноси, які формують річкове русло, заплаву чи ложе водойми, взаємодіючи з водною масою.

Стік наносів - переміщення наносів під час поверхневого стоку води.

Річковими наносами називаються тверді частинки, які переносяться потоком і формують руслові і заплавні відклади. Річкові наноси утворюються з продуктів вивітрювання, денудації і водної ерозії гірських порід і ґрунтів. Водна ерозія – це руйнування земної поверхні під дією води, що тече.

Під дією сили тяжіння вода, що стікає по земній поверхні, здійснює певну роботу, величина якої залежить від маси води і падіння річки. Робота водного потоку (кг • м/с) визначається за формулою:

Де Q – витрата води, м3/с;

H – падіння річки, м.

Якщо мати на увазі, що 1 квт дорівнює 102 кг • м/с, то потужність потоку (квт) можна виразити у вигляді:

З наведених формул виходить, що чим більший похил річки, тим більшу енергію вона має при однаковій кількості води. Тому водна ерозія, при однаковій величині стоку, на крутих схилах більша, на пологих – менша. Інтенсивність водної ерозії залежить також від опору розмиву поверхні, по якій стікає вода. Опір поверхні залежить від властивостей ґрунтів і порід, рослинного покриву на цій поверхні. Різні види ґрунтів неоднаково піддаються розмиву. Наявність рослинного покриву зменшує інтенсивність ерозії. Діяльність людини (значне розорювання басейну, вирубка лісу) сприяє збільшенню інтенсивності ерозії.

В ерозійному процесі розрізняють схилову і руслову ерозію.

Схилова ерозія – це розмив і змив ґрунтів і гірських порід сніговими і дощовими водами, які стікають по схилах долини. Схилову ерозію поділяють на площинний змив і яркову ерозію. Площинний змив спостерігається у тому випадку, коли виникає тимчасова густа сітка малих струмків, яка здійснює руйнування і винос продуктів руйнування одночасно з усієї площі. До яркового типу схилової ерозії відносять лощини, утворені концентрованими потоками, які не можуть бути згладжені (зруйновані) в процесі звичайного обробітку ґрунту.

Руслова ерозія – це розмив водним потоком корінних порід дна і берегів русла. Руслову ерозію поділяють на бокову і глибинну. Бокова ерозія приводить до планового переміщення русла, а глибинна до зміни його (русла) висотного положення. Найнижча площина, до рівня якої потоком зносяться продукти руйнування, називається базисом ерозії. Базисом ерозії для річки є рівень водойми, в яку вона впадає. Продукти ерозії з поверхні басейну є основним джерелом формування річкових наносів; розмив дна і берегів русла становить незначну їх частину.

Господарська діяльність в межах басейну з порушенням природоохоронних вимог, призводить до підвищення інтенсивності ерозійних процесів, і як наслідок, до збільшення мутності води в річці і кількості наносів.

Річкові наноси, в залежності від характеру руху в потоці, поділяються на завислі і волочені. Такий поділ умовний, тому що в залежності від швидкості одні наноси можуть переходити в інші. Для рівнинних річок завислі наноси є більш вагомими у формуванні річкових відкладів. У річок гірських районів частка волочених наносів у загальному об’ємі твердого стоку значно збільшується.

Кількість завислих наносів, які утримуються в одиниці об’єму води, називається мутністюводи (). Мутність води визначається на гідрологічних постах і вимірюється в г/м3. За даними спостережень складаються карти мутності води для певних територій. В межах Хмельницької області середньорічна мутність змінюється від 25-50 г/м3 в північних районах (басейн річки Горинь) до 500 г/м3 і більше – в південних (басейн Дністра). До кількісних характеристик твердого стоку, крім мутності води, відносяться: витрата наносів, об’єм стоку наносів, модуль стоку наносів.

Витрата наносів (R) – це кількість наносів (в кг), яку переносить річка через поперечний переріз за одиницю часу (за секунду), і визначається за формулою:

Де  – мутність води;

Q – витрата води.

Об’єм стоку наносів (W) – це сумарна кількість наносів, яку переносить річка за деякий проміжок часу (рік, сезон, місяць), і визначається у тоннах. Для визначення об’єму стоку наносів користуються формулою:

Де T – кількість діб в періоді, за який визначається об’єм стоку;

R – витрата наносів.

Модуль стоку наносів (MR) – це стік наносів з 1 км2 басейну (водозбору) за рік, (т/рік з 1км2)

Де F – площа басейну.

45.Поширення льодовиків на Земній кулі.

Льодовик - це скупчення багаторічного льоду на суходолі. Нині льодовики охоплюють 11 % суходолу. Розрізняють материкові (передусім у Гренландії та Антарктиді) та гірські льодовики. Материк Антарктида покритий льодовим панциром завтовшки 4000 м і містить майже 90 % льоду всієї земної кулі.

Межа, вище якої снігу випадає більше, ніж встигає розтанути, називається сніговою лінією. Вона є нижньою межею утворення льодовиків. На різних широтах висота снігової лінії не однакова, від кількох сотень метрів — у полярних широтах до 4500 м — біля екватора. В горах України немає льодовиків.

Гірські та покривні льодовики

Льодовики, що покривають вершини, схили і долини гір вище від снігової лінії, називають гірськими. До їх довгих льодових язиків, як у річку, впадають льодовики-притоки. Одним з найдовших є льодовик Беринга на Алясці в Північній Америці — 220 км. Потужні, великі за площею льодовики називають покривними. Покривними є льодовики Антарктиди й Гренландії, які під дією сили тяжіння сповзають, відколюються й утворюють величезні брили льоду - айсберги, що дрейфують в океані. Вони досягають величезних розмірів — від кількох десятків кілометрів завдовжки і до 200 м заввишки. Близько 90% об'єму айсберга перебуває під водою.

Багаторічна мерзлота

Понад сто років тому на урвистому березі річки Індигірки, що тече в північно-східній частині Євразії, мисливець-евенк знайшов величезну волохату голову й два великих ікла, схожих на бивні слона. Чутка про цю знахідку дійшла до Петербурзької академії наук. Споряджена в далеку тундру експедиція знайшла лише обгризені собаками туші та жмутки шерсті. Це були рештки мамонта. Згодом такі знахідки почастішали. Тварини добре збереглися, хоча й пролежали в землі десятки тисяч років. Зберегла мамонтів багаторічна мерзлота — шар мерзлої землі з постійною температурою — нижчою від 0°С.

Багаторічна мерзлота утворилася в льодовикову епоху, де територія земної поверхні не була покрита льодом, а середньорічні температури були дуже низькими. Вона збереглася в тих районах, де й нині середньорічні температури повітря нижчі за 0°С. Потужність шару мерзлоти різна — від кількох метрів до одного кілометра. Інколи на глибині кількох метрів трапляються шари льоду до 60м. Його називають викопним льодом.

Більше поширення багаторічна мерзлота має в Північній півкулі — в Північній Америці та Євразії вона охоплює 25% площі. За умов багаторічної мерзлоти утворюються верхові болота, позаяк вона відіграє роль своєрідного водонепроникного шару. У районах поширення багаторічної мерзлоти, де верхній шар прогрівається влітку, бувають осідання і здуття окремих ділянок поверхні. Це ускладнює спорудження будинків і шляхів сполучення.

47. Донні наноси

48.Типи льодовиків

49.Живлення річок.Види живлення.

Рівні води в річках змінюються в залежності від кількості води, яка поступає в русло. Звідки ж вона береться, що є джерелом живлення? Основним джерелом живлення річок є атмосферні опади. Рідкі опади є безпосереднім джерелом живлення під час паводків. У холодну пору року опади випадають у вигляді снігу і накопичуються на поверхні Землі. При таненні весною на рівнинах і невисоких горах сніг також стає джерелом живлення. На високих горах сніг у теплу пору року розтає не повністю і поповнює запаси, що залишилися з попередніх років, та дає початок льодовикам. Частина дощових і талих вод просочується у верхні шари та іде на поповнення ґрунтових і підземних вод, які значно повільніше попадають в русла річок.

Таким чином існує 4 джерела живлення річок: дощ, сніг, високогірні сніги і льодовики та підземні води. Співвідношення того чи іншого джерела живлення неоднакове в різних регіонах, змінюється протягом року і залежить від кліматичних умов. Вперше роль клімату в живленні річок була визначена російським вченим Воєйковим в його праці “Климаты земного шара, России в особенности”, яка вийшла у 1884 році. Він писав: “Реки суть продукт климата их бассейнов Цим підкреслюється провідна роль клімату в живленні річок, але крім клімату, певне значення має геологічна будова, ґрунти, рослинність, заболоченість, озерність басейнів і господарська діяльність людини. Генетичний аналіз водного режиму річок дає можливість класифікувати їх за джерелами живлення. Така класифікація була розроблена радянським гідрологом М.І. Львовичем. За кількісною оцінкою кожного джерела живлення (снігового, дощового і ґрунтового) Львович прийняв наступні градації: більше 80 %, 50-80 % і менше 50 %. Якщо в річному стоці річки більше 80 % припадає на одне з джерел – то річка відноситься до типу річок чисто снігового (дощового, підземного) живлення. Якщо ж 50-80 % – переважно снігового (дощового, підземного) живлення. В разі, коли кожен з видів живлення складає менше 50 % загального об’єму річного стоку – річка належить до типу річок змішаного живлення. Річки України відносяться до річок переважно снігового живлення (східні і південні райони) і змішаного живлення (північні, західні райони і більшість річок Хмельниччини).

51.Танення льодовиків.

Льодовик зароджується в зоні додаткового снігового балансу. З утворенням льодовика починається його рух і він виходить за межі снігової лінії,нижче якої відбувається танення. Отже,в льодовиках можна виділити зону живлення(додатній баланс снігу),або фірнову зону,і зону стоку,або язик льодовика. Межа між цими двома зонами називається фірновою лінією. Найкраще ці зони простежуються в гірських льодовиках. Зменшення льодовика відбувається як у наслідок механічних причин (видування,обвали),так и шляхом танення та випаровування з його поверхні (абляції).
При нормальному тиску лід тане при температурі 0°C. При збільшення тиску на 1 атм температура танення льоду знижується на 0,0073°C,тобто лід може танути при від’ємних температурах.
Основі причини,які спричиняють абляцію,- сонячна радіація; теплове випромінювання скель,вільних від снігу;тепле повітря,рідкі опади. Величина абляції великою мірою залежить від експозиції схилів.
розрізняють абляцію поверхневу,внутрішню,та підльодовикову. Поверхневу абляцію спричиняє безпосереднє нагрівання льоду сонячним промінням,теплим повітрям а також дощами,які випадають на поверхню льоду. Внутрішня абляція відбувається за рахунок внутрішнього тертя окремих часток льоду,циркуляції повітря та води в товщі льодовика. Підльодовикова абляція виникає внаслідок надходження тепла від поверхні гірських порід,які мають вищу температуру,ніж льодовик,а також при підвищенні тиску на нижній межі льодовика. Найбільше значення в гідрологічних процесах має поверхнева абляція. Внутрішня абляція на стік льодовика та живлення річок практично не вливає. Хід танення льодовиків повторює хід температури повітря,він буває добовий,сезонний,та річний.

52.Класифікація річок за умовами живлення

Основним джерелом живлення річок є атмосферні опади. Рідкі опади є безпосереднім джерелом живлення під час паводків. У холодну пору року опади випадають у вигляді снігу і накопичуються на поверхні Землі. При таненні весною на рівнинах і невисоких горах сніг також стає джерелом живлення. На високих горах сніг у теплу пору року розтає не повністю і поповнює запаси, що залишилися з попередніх років, та дає початок льодовикам. Частина дощових і талих вод просочується у верхні шари та іде на поповнення ґрунтових і підземних вод, які значно повільніше попадають в русла річок.

Таким чином існує 4 джерела живлення річок: дощ, сніг, високогірні сніги і льодовики та підземні води. Співвідношення того чи іншого джерела живлення неоднакове в різних регіонах, змінюється протягом року і залежить від кліматичних умов. Вперше роль клімату в живленні річок була визначена російським вченим Воєйковим в його праці “Климаты земного шара, России в особенности”, яка вийшла у 1884 році. Він писав: “Реки суть продукт климата их бассейнов Цим підкреслюється провідна роль клімату в живленні річок, але крім клімату, певне значення має геологічна будова, ґрунти, рослинність, заболоченість, озерність басейнів і господарська діяльність людини. Генетичний аналіз водного режиму річок дає можливість класифікувати їх за джерелами живлення. Така класифікація була розроблена радянським гідрологом М.І. Львовичем. За кількісною оцінкою кожного джерела живлення (снігового, дощового і ґрунтового) Львович прийняв наступні градації: більше80 %, 50-80 % і менше 50 %. Якщо в річному стоці річки більше 80 % припадає на одне з джерел – то річка відноситься до типу річок чисто снігового (дощового, підземного)живлення. Якщо ж 50-80 % – переважно снігового (дощового, підземного)живлення. В разі, коли кожен з видів живлення складає менше 50 % загального об’єму річного стоку – річка належить до типу річок змішаного живлення. Річки України відносяться до річок переважно снігового живлення (східні і південні райони) і змішаного живлення (північні, західні райони і більшість річок Хмельниччини).

Дата добавления: 2015-04-30