Загальна характеристика озер. Походження озер. 1 страница

Озера — природні водоймища у заглибинах суші (котловинах), заповнені в межах озерної чаші (озерного ложа) різнорідними водними масами. Котловини за походженням поділяються на тектонічні, льодовикові, річкові (стариці), приморські (лагуни та лимани), провальні (карстові, термокарстові), вулканічні (в кратерах згаслих вулканів), завально-загатні (запрудні), штучні (водосховища, ставки). В залежності від умов утворення озерного ложа виділяють такі основні типи: дамбові (річкові, долинні та прибережні, а також штучні — водосховища), котловинні (моренні, карові, карстові, термокарстові, дефляційні, вулканічні та тектонічні), змішаного походження. За водним балансом поділяються на стічні, безстічні та зі змінним стоком. За хім. складом води — на прісні та мінеральні (солонуваті та солоні). Мінеральні озера складають особливу групу. Загальна площа озер земної кулі становить близько 2,1 млн км² (бл. 1,4% площі суші). Найбільше за площею світу — Каспійське море, найглибше — о. Байкал. В Україні нараховується понад 7 тисяч озер площею кожне від 0,1 км² і більше. На території озер видобувають різноманітні корисні копалини — нафту, солі, руди тощо.

В озерах Землі міститься вчетверо більше води, ніж у річках, проте їх життя менш тривале. Якщо озеро не поповнюється водами, воно висихає, міліє або перетворюється на болото.

За походженням озерних улоговин розрізняють тектонічні, річкові, морські, льодовикові, карстові, просадочні, вулканічні, завальні озера. Озера тектонічного походження утворені у тектонічних розломах чи зниженнях.

Найрозповсюдженішими на Землі є невеликі озерні улоговини, що утворилися під дією річкових вод (стариці, дельтові та заплавні озера).

Серед озер морського походження виділяють озера-лагуни та озера-лимани. Озера-лагуни виникають при відокремленні частини морської акваторії піщаними косами чи пересипами. Озера-лимани утворюються в результаті затоплення річкових долин морем.

Льодовикові озерні улоговини утворилися * в районах, що піддавалися зледенінню.

Карстові озера утворюються у районах поширення легкорозчинних гірських порід.

У степових районах у результаті просідання грунту над вимитими підземними водами породами утворюються просадочні озера.

Завальні (греблеві) озера характерні для гірських країн. Вони виникають внаслідок зсуву чи обвалу, що перегороджує шлях водному потоку.

Озерні улоговини вулканічного походження є кратерами згаслих вулканів.

Льодовий режим визначається температурним режимом на території України в осінньо-зимовий період. Початок стійких льодових явищ на рівнинних річках з природним льодовим режимом і помірним підземним живленням

поширюється з північного сходу на південних захід. Середні дати початку стійких льодових явищ на річках північного сходу України приходяться на 10 - 15 листопада, центральної частини - 16 - 25 листопада, на півдні – 25 листопада - 5 грудня. Ранні строки початку стійких льодових явищ випереджують середні на 2-3 неділі, а пізні - запізнюються більше ніж на 1 місяць. Тривалість стійких льодових явищ змінюється від 10 - 25 до 50 - 90 діб. Льодовий режим на річках України в цілому нестійкий, за винятком верхів’я Десни, Сіверського Дінця, Осколу ті ін. Льодостав неодноразово переривається скресанням під час відлиг. Очищення річок від льодових утворень відбувається через 5 - 10 діб після їхнього скресання.

Розглядаючи річки як продукт клімату їх басейнів, Воейков вважав за можливе використати особливості їх режиму як індикатор клімату. Для цієї мети їм була розроблена кліматична класифікація річок. Воейков розділив усі річки на наступні типи.

Тип А. Річки, які одержують воду від танення снігу на рівнинах і невисоких горах(до 1000 м). У чистому вигляді цей тип не існує ніде. Найбільше наближення до нього спостерігається в північній частині Сибіру і Північної Америки, де сніговий покрив тримається 8-10 місяців і велику частину вод річки отримують від танення снігу.

Тип В. Річки, які одержують воду від танення снігу в горах. Цей тип теж не існує в чистому вигляді. До нього наближаються річки західних частин гірських масивів, що займають середину Азії: Сирдарья, Тарим, Інд у верхніх течіях. Правильний хід температури повітря з максимумом влітку обумовлює літню повінь, що регулярно спостерігається.

Тип С. Річки, які одержують воду від дощів і такі, що мають повінь в літній час. Цей тип річок характерний для областей з тропічними дощами і мусонами. Такі, наприклад, річки Амазонка, Конго, Оріноко, Ганг, Брахмапутра, річки Далекого Сходу нашої країни.

Тип D. Річки, у яких повінь відбувається внаслідок танення снігу весною або на початку літа, причому значна частина води річок доставляється дощами. До цього типу відносяться річки країн з суворою і сніговою зимою і дощовитим літньо-осіннім періодом: більшість рівнинних річок нашої країни(Східно-європейська рівнина, Західно-сибирская рівнина), річки Скандинавії, Східної Німеччини, північної частини США.

Тип Е. Вода доставляється дощами; вона вище в холодні місяці, але правильна періодична зміна невелика. Цей тип переважає в Середній і Західній Європі - басейни річок Везера, Мааса, Шельды, -Сени, річки Англії(окрім північно-західних) та ін.

Тип F. Вода доставляється дощами; вона вище в холодний час, ніж влітку, і різниця значна. Річки отримують воду тільки в дощовитий час восени і зимою. Літом річки нерідко пересихають. До цього типу належать річки Іспанії(поза горами), деяких частин Ірану, Малої Азії, північного берега Африки(від Тунісу до Марокко), Каліфорнії, Чилі, південною і західною частин Австралії.

Тип G. Відсутність річок і взагалі постійних потоків внаслідок сухості клімату. До районів без річок належать Сахара, Каракуми і Кизилкум, велика частина. Аравії, центральні плоскогір'я Азії, великі плоскогір'я Північної Америки по обидві сторони Скелястих гір та ін.

Тип Н. Країни, де дощовитий час коротко і річки мають воду тоді і декілька часу після, а в решту часу пересихають або перетворюються на ряд калюж з підземною течією в проміжках між ними. Такі, наприклад, північна степова частина Криму, степи по нижній течії Куры і Аракса, частина Монголії та ін.

Тип I. Країни без річок внаслідок того, що вони суцільно покриті снігом і льодовиками; тут річки замінюються льодовиками з їх підльодовиковими потоками. До такого типу країн можна віднести, наприклад, Гренландію.

Найбільш знижена частина озерної улоговини, яка заповнюється водою при максимальному підвищенні рівня, називається озерним ложем. Воно поділяється на дві основні області: берегову і глибинну. У першій області переважають процеси руйнування гірських порід, які складають улоговину, в другій – відкладаються продукти руйнування.

У береговій області виділяються три зони: берег, узбережжя й берегова відмілина.

Берег – це частина озерного схилу, який лежить навколо озера і не зазнає впливу хвиль.

Узбережжя – це суха частина, котра зазнає впливу хвиль;заливна частина, яка вкривається водою при високих рівнях, і підводна частина, яка завжди вкрита водою.

Берегова відмілина, що має вигляд берегової тераси, нахилена у бік озерної западини і виникає внаслідок розмиву й відкладання порід. Узбережжя та берегову відмілину часто об’єднують в одну зону – літораль.

Глибинна область, або профундаль, займає найглибшу частину дна, якої хвилювання не досягає.

Перехідну частину між літораллю і профундаллю називають сублітораллю.

Межі окремих частин озерного ложа виражені не завжди чітко, а між деякими з них вони іноді взагалі відсутні.

Водна маса озера, яка лежить над береговою відмілиною й узбережжям називається прибережною, а та, що лежить над профундаллю, називається областю відкритої води або пелагіаллю.

Озерa відрізняються між собою за величиною та формою. Абсолютні й відносні величини, які характеризують форму і розміри озерної улоговини та кількість води, що її заповнює, називаються морфометричними характеристиками озера.

До них належать: довжина, ширина, глибина, площа озера, порізаність берегової лінії, об'єм водної маси і форма озерної угловини.

Морфометричні характеристики визначаються за батиметричними або гіпсометричними картами.

Площа озера Fоз (поверхня дзеркала води озера) характеризує площу водної поверхні (без островів) і визначається за картою планіметром або палеткою.

Довжина озера L – найкоротша відстань між двома найвіддаленішими точками його берегової лінії, заміряна по поверхні озера.

Ширина озера може бути найбільшою Вмакс, вона визначається як найбільший поперечник (перпендикуляр) до лінії довжини озера, і середньою Всер, яка дорівнює відношенню площі озера Fоз до його довжини

Довжина берегової лінії L – довжина урізу води, вимірюється циркулем або курвіметром.

Ступінь порізаності берегової лінії k – відношення довжини берегової лінії – L, до довжини кола L1, з площею, яка дорівнює площі озера Fоз.

Об’єм води в озері можна визначити за батиметричною картою як для всього озера, так і для окремих його частин, обмежених певними ізобатами або певними рівнями води.

Середня глибина озера hcep дорівнює відношенню об'єму озера до площі дзеркала:

Максимальна глибина вимірюється безпосередньо.

Зміна об’єму і площі озера залежить від зміни положення рівня води (глибини) в озері. При підвищенні рівня води відповідно збільшується площа озера та об’єм води в ньому і навпаки.

Сучасна гідрологія володіє великим арсеналом взаємодоповнюючих методів пізнання гідрологічних процесів.

Найважливіше місце в гідрології займають методи польових досліджень. Історично це був перший спосіб пізнання законів природи, але і в наші дні без використання або врахування результатів польових робіт не відбувається жодне гідрологічне дослідження. Польові дослідження поділяють на експедиційні та стаціонарні. Перші з них полягають у проведенні відносно короткочасних (від декількох днів до декількох років) експедицій на водних об'єктах (в океані, на льодовику, річці, озері). Другі полягають у проведенні тривалих (зазвичай багаторічних) спостережень в окремих місцях водних об'єктів - на спеціальних гідрологічних станціях і постах. Зазвичай при гідрологічних дослідженнях поєднують експедиційний і стаціонарний методи.

Для спостереження за гідрологічними характеристиками у водних об'єктах застосовують різноманітні вимірювачі рівня води та течій, а також зонди, що фіксують температуру води і значення низки гідрохімічних показників in situ, тобто в точці вимірювання. Для вивчення рельєфу дна і вимірювання глибин на річках, в озерах і морях використовують ехолоти та гідролокатори бічного огляду з фіксацією результатів промірів на комп'ютері. В останні роки було вирішено проблему просторової «прив'язки» результатів польових робіт за допомогою «супутникової навігації» - GPS (global positioning system, або системи глобального позиціонування за допомогою супутників).

Останнім часом стали широко застосовуватися так звані нетрадиційні дистанційні методи спостереження і вимірювання за допомогою локаторів, аерокосмічна зйомки і спостереження, автономні реєструючі системи (автоматичні гідрологічні пости на річках, буйкові станції в океанах). За допомогою радіолокаторів ведуть спостереження за дощовими хмарами; цей метод в майбутньому дозволить прогнозувати атмосферні опади і викликані ними дощові паводки. Величезні можливості дає використання авіації та космічних апаратів для спостережень за станом водних об'єктів. Так, за допомогою встановлених на літаках радіометрів, що працюють в інфрачервоному діапазоні, можна визначати температуру поверхневого шару океанів, морів і озер.

Знімки з супутників дозволяють вести спостереження за замерзанням і розкриттям річок, розливами і повенями, крижаними заторами, станом льодовиків, течіями в океані тощо. Космічні знімки допомогли оцінити вплив нещодавнього підвищення рівня Каспійського моря на морські береги і річкові дельти. Тільки космічні знімки дозволяють стежити за висиханням і деградацією Аральського моря (наземні спостереження в цьому районі практично припинено).

Космічні знімки дозволяють за кольором поверхні моря визначати концентрацію хлорофілу - головної характеристики, що характеризує стан морської екосистеми. У майбутньому, безсумнівно, все більшого поширення отримають повністю автономні (працюючі без участі людей) автоматичні установки, що здійснюють спостереження за режимом річок, озер, морів, льодовиків і передають інформацію до центрів збору та аналізу даних.

Широко використовуються в гідрології методи експериментальних досліджень. Розрізняють експерименти в лабораторії і експерименти в природі. У першому випадку на спеціальних лабораторних установках проводять експерименти в умовах, повністю контрольованих експериментатором. Так, в лабораторіях вивчають різні режими руху води і наносів, розмиви річкового русла, гідрохімічні процеси тощо.

У другому випадку спостереження проводять на невеликих ділянках природних об'єктів, спеціально обраних для детальних досліджень. Людина не в змозі регулювати прояв природних процесів, але завдяки спеціальному вибору ряду зовнішніх умов (наприклад, характеру грунту, рослинності, крутизни схилів), застосуванню спеціального обладнання і особливих методів (включаючи ізотопні) і ретельним спостереженням може створити умови для досліджень, неможливі при звичайних польових роботах. Так, в гідрології для вивчення окремих питань проводять спостереження на так званих «експериментальних майданчиках» на схилах, «експериментальних водозборах», «полігонах» в океані тощо.

Встановити зв'язки між різними гідрологічними характеристиками або між ними та іншими визначальними факторами (наприклад, висотою місцевості, опадами, швидкістю вітру) в конкретних природних умовах, а також оцінити ймовірність настання того чи іншого гідрологічного явища допомагають статистичні методи, які використовують сучасні прийоми обробки даних спостережень і математичної статистики.

Нарешті, завершальним етапом досліджень у багатьох випадках стають теоретичні узагальнення та аналіз. Теоретичні методи в гідрології базуються, з одного боку, на законах фізики, а з іншого - на географічних закономірностях просторово-часових змін гідрологічних характеристик. Серед цих методів останнім часом на перший план виходять методи математичного моделювання, системного аналізу, гідролого-географічних узагальнень, включаючи гідрологічне районування та картографування, геоінформаційні технології.

Озера відрізняються між собою за розмірами і формою. Кількісні показники розміру озера виражаються його морфометричними характеристиками, до яких належать: довжина, ширина, площа, глибина, об’єм водної маси, порізаність берегової лінії і її довжина. Площа озера (Fоз) характеризує площу водної поверхні (без островів) і визначається по карті за допомогою планіметра або палетки. Довжина озера (L) – найкоротша віддаль між двома найбільш віддаленими точками його берегової лінії, заміряна по поверхні озера. Ширина озера може бути найбільшою (Bmax) і середньою (Всер). Середня ширина дорівнює відношенню площі озера до його довжини: Довжина берегової лінії (l) – це довжина урізу води (довжина нульової ізобати). Порізаність берегової лінії (K) – відношення довжини берегової лінії до довжини кола з площею, яка дорівнює площі озера: Об’єм води в озері можна визначити за батометричною картою як суму окремих шарів озерної улоговини, обмежених певними ізобатами. Ці шари наближено являють собою зрізані конуси, і їх об’єм становитиме: Де f1, f2...fn – площі, обмежені ізобатами; H – відстань між ізобатами. Здесь собраны только лучшие модели! m.ua Загальний об’єм води дорівнює сумі часткових об’ємів. Середня глибина озера (hсер) дорівнює відношенню об’єму води в озері до площі дзеркала: Максимальна глибина вимірюється безпосередньо.

62. Водний баланс і рівневий режим озер
Об’єм води в будь-якому озері постійно змінюється: частина води витрачається з озера, частина надходить до нього. Рівновага, котра існує між зміною об’єму води в озері за якийсь час, і кількістю води, що надходить до озера і витрачається за той самий час, називаєтьсяводним балансом. Від співвідношення між надходженням води та її витрачанням за один і той же проміжок часу залежить величина водної маси водойми та її зміни в часі. Це зумовлює основні риси гідрологічного режиму озера.

За водним балансом озера поділяються на безстічні йстічні.

Безстічні озера – це озера, які не мають а ні поверхневого, а ні підземного стоку, а витрачають воду лише на випаровування.

Стічні озера – це такі озера, з поверхні яких вода витрачається на випаровування і на поверхневий та підземний стік. Серед стічних озер виділяються проточні озера, в яких стік становить значну частку водної маси. В цих озерах добре спостерігається течія, пов'язана з режимом річок, що впадають та витікають.

Окрему групу складають озера з перемінним стоком. Вони мають стік під час водопіль та паводків, а в межень належать до безстічних озер, бо водотоки, які витікають з них, пересихають.

Вода в озеро може надходити за рахунок атмосферних опадів на поверхню озера та притоку річкових і підземних вод з водозбору. Витрачання води відбувається внаслідок випаровування з поверхні озера, руслового й підземного стоку з озера. Величина окремих елементів водного балансу і співвідношення між ними залежать від кліматичних умов, характеру водообміну, розмірів улоговини озера та його водозбірної площі.

Вода як хімічна сполука, її структура, ізотопний склад. Хімічні властивості. Вода як розчинник. Соляний склад природних вод. Головні іони, біогенна та органічна речовина, розчинені гази, мікрокомпоненти. Особливості соляного складу атмосферних опадів, річкової та морської води.

1. Вода як хімічна сполука, її структура, ізотопний склад

Вода - це хімічна сполука водню з киснем. Вода складається з 11,11% водню і 88,89% кисню (по масі). При утворенні води з одним атомом кисню з'єднується два атоми водню. В молекулі води атоми кисню і водню розташовані по кутах рівнобедреного трикутника: при вершині знаходиться атом кисню, а в кутах при основі - по атому водню. Внаслідок того, що обидва атома водню зсунені в одну сторону від атому кисню, молекули води характеризуються значною полярністю, тобто неврівноваженістю позитивних і негативних електричних зарядів. Сторона молекули з атомом кисню має деякий надмір негативного заряду електрики, а протилежна сторона, в котрій знаходяться атоми водню, - надмір позитивного заряду. Полярність та деякі інші сили обумовлюють здатність молекули води об'єднуватися в асоціації - по декілька разом.

Найпростішу формулу Н2О має молекула пароподібної води (гідроль).

Вода в рідкому стані - це переважно поєднання двох простих молекул (Н2О)2 (дигідроль).

У твердому стані (лід) - це поєднання трьох простих молекул (Н2О)3 (тригідроль).

У льоді звичайно переважають молекули тригідроля, що мають найбільший об'єм, а прості, що не поєдналися, відсутні. В пароподібному стані при температурі вище 1000С вода складається головним чином з молекул гідроля, тому що значна швидкість руху молекул при цій температурі порушує асоціацію (об'єднання) молекул. В рідкому стані вода являє собою суміш гідроля, дигідроля та тригідроля. Співвідношення між цими ізотопами залежить від температури.

64. Побудова графіка коливання рівня води в річці

Спостереження за рівнем води дають змогу встановити зони і тривалість затоплення окремих ділянок річкової долини, визначити швидкість руху паводкової хвилі по руслу, охарактеризувати режим водності ріки протягом року та в багаторічному плані та ін.
За даними середньодобових значень рівня будують графік коливань середніх добових рівнів, на якому зазначають фази льодового режиму та форми первинного льодоутворення, користуючись умовними позначеннями:
льодостав – період, протягом якого спостерігається нерухомий льодовий покрив на річці, водоймі;
шугохід (рідкий, густий) – рух шуги по поверхні водного потоку у вигляді грудок, шугових килимів і вінків, а в глибині потоку - у вигляді скупчення кристалів, які утворюють грудки. Густота шугоходу оцінюється в балах за десятибальною шкалою;
льодохід (рідкий, густий) – рух крижин і льодових полів на ріках. Розрізняють осінній і весняний льодохід; льодохід весняний відрізняється від осіннього переносом великих мас крижин, що відбувається при підвищених рівнях і швидкостях течії. Густоту льодоходу оцінюють у балах: на річках – за десятибальною шкалою; на озерах і водосховищах – за трибальною;
вода тече поверх льоду;
затор – накопичення крижин в руслі річки під час льодоходу, що зумовлює стиснення живого перерізу і пов'язаний з цим підйом рівнів води; спостерігається переважно під час весняного льодоходу на дещо мілкіших ділянках ріки;
зажор – закупорка живого перерізу річки в період осіннього льодоходу та на початку льодоставу масою внутріводного льоду і шуги. Розрізняють "голову зажору" – частину, розташовану нижче за течією, і "хвіст зажору", розташований вище;
забереги – смуги льоду, що обрамовують береги річок, озер і водосховищ, при незамерзлій іншій частині водного простору;
сало – плаваючі на поверхні води скупчення намерзлих льодових голок у вигляді плям чи тонкого суцільного шару сірувато-свинцевого кольору, зовнішньо нагадують плями плаваючого на поверхні жиру;
закраїни – смуги відкритої води вздовж берегів, які утворюються перед скресанням унаслідок танення льоду, відходу його від берега і підвищення рівня води;
сніжура – сніг, плаває у воді у вигляді грудкуватих скупчень, зовнішньо подібних на намочену у воді вату; утворюється при випаданні значної кількості снігу на охолоджену водну поверхню.

Обробка спостережень за рівнями дає змогу встановити характерні рівні, повторюваність і тривалість рівнів. Якщо на ріці є декілька водомірних постів, то будують суміжні графіки коливань рівня, що має практичне значення, оскільки це дає змогу вивчити сезонний характер режиму рівня та чергування по ріці хвиль паводків і повені.

Болото – ділянка суходолу, яка характеризується надмірним зволоженням і наявністю вологолюбної трав’яної рослинності, з залишків якої звичайно утворюється торф. Болота виникають при заростанні озер. Спочатку на дні озера відкладаються мул, пісок, рештки рослин. Озеро поступово міліє. Підводна рослинність змінюється надводною, вологолюбною, що вкриває всю його поверхню. Коли ці рослини відмирають, їхні рештки відкладаються на дні. З часом вони нагромаджуються, ущільнюються і перетворюються на торф. Так на місці озера з’являється болото. Болота поділяються на низинні, верхові та перехідні. Вони розрізняються за джерелом живлення і характером рослинності. Низинні болота утворюються в долинах річок, на берегах озер. Живляться підземними водами. З рослин переважають осока, очерет, хвощі, плавуни та інші вологолюбні рослини, з дерев – вільха. В Україні низинні болота поширені на Поліссі.

Верхові болота розміщуються на вододілах річок, живляться атмосферними опадами. Рослинність на таких болотах бідна, здебільшого – різні мохи. Ростуть також пухівка, журавлина. Багато верхових боліт розташовані у районах з великою кількістю опадів – у тайзі, тундрі. Перехідні болота займають за характером живлення та рослинності проміжне положення. Болотам належить важлива роль у природі. Вони зволожують повітря навколишніх територій, є місцями проживання багатьох видів рослин, тварин. У болотах утворюється корисна копалина – торф, який має широке застосування. Шляхом хімічної переробки з торфу виробляють добриво, барвники та ліки. Використовується торф і як паливо. Тривалий час люди намагалися осушувати болота і перетворювати їх на родючі поля. Проте, це нерідко призводить до негативних наслідків: знижується рівень грунтових вод, виникають пилові бурі, зникають болотні рослини і тварини, перестає утворюватися торф. На земній кулі болота займають близько 350 млн. га; найбільша їх кількість в Азії, Європі та Північній Америці. В межах України найбільше боліт на Поліссі (особливо у Волинській, Рівненській та Чернігівській областях), у долинах степових річок, а також у Карпатах.

Просторове розподіл температури поверхні води визначає стадії розвитку біологічних істот.Биологическим влітку прийнято називати період, коли температура поверхні води стійко перевищує 10°С.

>Термический режим озер обумовлений парафією і витратою тепла в часі та розподілом їх у водної масі і улоговині. Тепловий баланс то, можливо розрахований в абсолютних значеннях складових (>дж) чи відносних одиницях —Дж,/см2 акваторії водойми, що дозволяє порівняти теплової режим різних водойм.

Основним джерелом приходу тепла до озер є сонячна радіація. Найінтенсивніше поглинає сонячну радіацію поверхневий пласт води. Досвід свідчить, що у озерах із прозорою водою в шарі води 25 див поглинається 43—59%, а озерах із підвищеноюмутностью — 30—80% падаючої радіації. Тому, якби вода в озерах була нерухомій, то нагрівання її відбувався лише в верхньому прошарку, проникнення тепла до глибин через дуже малій теплопровідності води здійснювався в незначних розмірів. Але руху водних мас в озерах активно здійснюється обмін теплом між різними верствами води за вертикаллю. У зв'язку з цим добові коливання температурах озерах простежуються на глибині кількох метрів, а річні зазвичай захоплюють всю водну товщу.

Перенесення тепла до глибин озера, отже, і термічний режим глибин, пов'язані з цими двома видами перемішування вод:конвективним — вертикальним обміном частинок води, що з різницеюплотностей цих частинок, іфрикционним, які виникають у результаті руху водних мас, викликаного, переважно, вітром.

Через війну надходження, і віддачі тепла через водну поверхню й перерозподілу їх у водної масі в озерах спостерігаються різні типи термічного режиму. Розглянемо особливостівнутригодового розподілу температури в прісних озерах поміркованого клімату.

Навесні, після розтину озера, частки води в поверхневому шарі нагріваються до температур, близьких до 4.° З, щільність їх зростає, виникає вільна конвекція,виравнивающая температури спочатку у верхньому прошарку, та був в усій водної масі (веснянагомотермия).

При весняноїгомотермии вода озера легко перемішується вітром і невдовзі стає однорідної як по температурі, а й у мінералізації, каламутності, насиченню газами тощо. буд. Тривалість і інтенсивність весняного перемішування надзвичайно важлива життя жінок у озері, т. до. у період глибинні верстви його насичуються киснем.Устанавливаясь зазвичай за нормальної температури 4° З.гомотермия може тривати досить (при сильних вітрах) і за вищих температурах. Так було в мілководних озерах вітрове перемішування може підтримувати її достатньо протягом всьогобезледного періоду. Наприкінці весни верхній шар води прогрівається, різницю температури, отже, і градієнт щільності води між верхніми і глибинними верствами зростають. У озері встановлюється пряма температурна стратифікація, що характеризується зниженням температури з глибиною. Настає період річноготеплооборота

озера. У період літнього нагрівання енергії вітру бракує до повного перемішування водойми у ньому утворюються три вертикальні термічні зони.

Потермическому режиму озера можна розділити на 3 типу:

· Тропічні (теплі) озера мають температуру вище +>4.°С протягом усього року.

· Полярні (холодні) характеризуються зворотної температурноїстратификацией і температурою нижче4.°С протягом усього року,Циркуляцией влітку. До полярним ставляться озера півночі Канади та Сибіру, і навіть озера високих гір.

· Помірковані (змішані) озера влітку характеризуються прямий температурноїстратификацией і температурою вище 4° З, взимку—оратной температурноїстратификацией і температурою нижче 4° З. До цій групі ставляться численні озера в поміркованих широтах Європи, Азії, ПівнічноїАмерики.

-За хімічним складом і мінералізацією озерні води дуже різноманітні. Солоність їх змінюється від 14 мг/л (майже дистильована вода) до високої концентрації насичених та перенасичених розчинів, які містять до 300-350 г солі на 1 кг води. Значною мірою на хімічний склад озерних вод впливають біологічні процеси, котрі відбуваються в озерних водах; вони сприяють утворенню солей фосфору, азоту, кремнію, частково заліза, за рахунок їх в озерній воді утворюються органічні сполуки (гумінові кислоти, амінокислоти, спирти, жирні кислоти тощо).

-За ступенем солоності озера поділяються на прісні (вміст солі до 1 г/кг, або 1%_о), солонуваті (солоність 1-24 г/кг, 7%_о; це в основному озера, розташовані і зоні степів та напівпустель), солоні (вміст солі дорівнює солоності вод Світового океану від 24,7 до 47%_о) -та соляні, або мінеральні (солоність понад 47%_о).