Аматорство та професіоналізм у олімпійському спорті

Тема 11. Сучасний олімпізм та основні проблеми в олімпійському русі

Проблема аматорства в спорті виникла задовго до відродження Олімпійських ігор, і є одною з найбільш складних та суперечливих на всіх етапах розвитку олімпійського спорту сучасності.

Так поняття «аматор» з’явилось в англійському спорті у першій половині ХІХ століття та означало того, хто бере участь у будь-якому виді мистецтва, ремесел або спорту виключно для розваг чи задоволення. Тому, хто мав перевагу у силі або майстерності, що обумовлені професією, не допускався до любительських змагань. Так, наприклад, вважалося несправедливим участь у змаганнях представників робітничого класу, які у силу специфіки своєї роботи, вже вважалися професіоналами. За думкою істориків спорту, вперше поняття «аматор» та «професіонал» на практиці були задіяні під час змагань з греблі в Оксфорді у 1823 році. В складі однієї з команд був Стефан Дєвіс – за професією човняр, якому заборонили приймати участь у змаганнях.

В той же час грошові винагородження, отримані спортсменами, за участь у змаганнях до уваги не бралися. В Англії статус спортсмена-аматора визначався не по факту отримання ним грошей, а по його соціальному становищу. Всі аматори, що як правило були люди шляхетні, називали себе «джентльменами», а різниця між аматорами та професіоналами носила головним чином класовий характер.

Слід зазначити, що ідея аматорства не має нічого спільного з Олімпійськими іграми Давньої Греції, визначних спортсменів якої забезпечували міста, в яких вони мешкали. Спортсмени звільнювались від податків, отримували безкоштовне харчування, коштовні подарунки та грошові нагороди, які дозволяли їм безбідно жити впродовж довгих років.

У середині ХІХ століття поняття «аматор» змінюється. В хартії любительського спорту Англії 1886 року сказано: «Аматор – це джентльмен, котрий ніколи не приймав участі у відкритому змаганні а ні за грошову винагороду, а ні за призи разом з професіоналами та ніколи за усе життя не працював вчителем, інструктором фізичного виховання або робітником». Оскільки Англія того часу була провідною країною у спорті, Кубертен висуваючи ідею відродження Олімпійських ігор, не міг не рахуватися з вимогами англійських спортивних діячів про визнання аматорства в якості основного принципу зародження руху, в якому він вбачав не лише класовий характер, а й засіб захисту моральної чистоти спорту.

На першому конгресі 1894 року, на якому прийнято рішення про створення МОК та проведенні Олімпійських ігор, у бюлетені МОК №1, внаслідок довгої дискусії, було прийнято постанову, що складалася з сімох пунктів, головний з яких практично повністю повторював тезу англійської хартії. Однак з самого початку проблема аматорства стала предметом запеклих суперечок. У різних країнах в це поняття вкладався настільки різний зміст, що суперечки з цього приводу почалися з самої першої Олімпіади. Коли в Афінах американські спортсмени почали вигравати один забіг за іншим, дехто з глядачів, розуміючи, що така перевага скоріш за все результат тренування, почали вигукувати – «професіонали».

Тому перша спроба ревізії аматорства виникла вже у 1901 році. Однак різні думки членів МОК не призвели до якогось результату. У 1909 році член МОК Теодор Кук з Великобританії запропонував, щоб кожна Міжнародна спортивна федерація сама визначала статус спортсмена-аматора. Вже тоді було зрозуміло, що концепція аматорства багатьма стала трактуватися, як правило допуску до Олімпійських ігор. Через це у 1911 році на розгляд сесії МОК членом цієї організації від Великої Британії Робертом де Курсі Лаффаном було внесено нове визначення: «Будь-яка людина може змагатися на Олімпійських іграх як аматор, якщо вона ніколи не приймала участь у змаганнях на грошовий приз, гроші або парі; не нагороджувалась грошима за участь у змаганнях; не отримувала ніякої премії за потрачений у змаганнях час; не продавала та не закладала свій приз, виграний у змаганнях». Заборонялося також брати участь у змаганнях професійним тренерам та інструкторам. Цей текст правил був прийнятий та існував до 1920 року.

Проте на перших порах принцип допуску спортсменів на Олімпійські ігри принцип аматорства в документах МОК не відзначався чіткістю. Він постійно уточнювався і у загальних рисах утвердився лише у 1914 році. І тільки у 1921 році спортивним федераціям було дано право самим визначати статус спортсмена-аматора.

У 1925 році прийняли рішення про дозвіл компенсації заробітної платні за час участі у змаганнях, обмежений двома тижнями на рік. Так вперше з’явився термін компенсації «за потрачений час». Та це рішення не всі сприйняли схвально. Так саме через різні думки з цього приводу з програми Ігор в 1925 році був виключений теніс. У 1930 році черговий конгрес заборонив цю виплату. З тих пір це питання було одним з тих, суперечки з якого ще довго не вщухали.

Статус спортсмена-аматора особливо захищав Єйвері Брендедж. Під його керівництвом була створена комісія, яка на сесії МОК у 1947 році визначила спортсмена-аматора як людину, що пов’язана зі спортом, але така, що ніколи не отримувала з нього матеріальноъ вигоди будь-якого роду.

У середині 1960-х роках виникли нові суперечки стосовно виплати стипендій американським спортсменам, а також надавання матеріальної допомоги спортсменам скандинавських та деяких соціалістичних країн. Зіткнулися дві точки зору: одна з яких зводила принцип аматорства в абсолют, а інша виходила з реальностей розвитку олімпійського спорту, а саме чому у вік товарно-грошових відносин, повинна існувати сфера діяльності, яка штучно від цього звільнена.

Не полегшувало рішення питання аматорства ще й необ’єктивне ставлення до професійного спорту як сфери діяльності, що не мала духовних, моральних та етичних принципів. Спроби відокремити аматорський спорт від професійного по цим категоріям не витримували об’єктивного аналізу.

На сесії МОК 1964 року СРСР запропонував вважати спортсменами-аматорами тих, хто приймає участь у спортивних змаганнях для свого фізичного і духовного розвитку та вдосконалення, таким шляхом приносячи соціальну користь суспільству, без матеріальної вигоди для себе. Це визначення пропонувало притримуватися старого визначення цього поняття, але на практиці вирішувати це питання зовсім по новому. А саме вважати «аматорами» всіх спортсменів, які не приймають участі у програмах, що відносяться до професійного спорту. Втім тоді сесія цю нову трактовку не прийняла, а повернулася до неї через десять років.

Того ж часу виникла нова проблема втручання комерції у спорт, намагання великих фірм використати послуги чемпіонів та інших учасників Ігор. Так вперше були пов’язані ці дві проблеми. Професіоналізм та грошові махінації виявились напряму пов’язані з комерціалізацією спорту. Все більш голосно лунали голоси з вимогою переглянути Олімпійську хартію. Стало зрозуміло, що збереження принципу аматорства у старому вигляді не тільки не дозволяє проникати в олімпійський спорт професіоналізму, а й направляє його у русло махінації.

У 1971 році МОК прийняв нове трактування правил, яке відрізнялося тим, що спортсмену дозволялось приймати допомогу НОК, від 30 до 60 днів на рік, за період знаходження на зборах та участі у змаганнях, включаючи й Олімпійські ігри харчування, проїзд, тренер, спортивний інвентар, медичне обслуговування, а також у разі невимушених трат у рамках ліміту МСФ та НОК. Сюди ж входило й страхування від нещасного випадку та хвороби, пов’язаних зі спортом, дозволялась також виплата стипендії.

Тим не менш, незважаючи на досить суттєві поступки, саме початок 1970-х років характеризувався потужною критикою статусу спортсмена-аматора. Висловлювалися думки про їх виділення в особливу категорію та створення для них спеціальних стипендій, що забезпечували їм стабільне фінансове становище. Напрацьовувалась нова концепція аматорства. Спортсмен, який тренується по 1600 годин за рік, не може одночасно працювати за іншим фахом. Олімпійський спорт перетворився у сферу діяльності, що потребує надзвичайних фізичних та моральних витрат та фінансової компенсації. Особливо добре це розуміли спортсмени СРСР, НДР, Угорщини та інших країн соціалістичного табору, які досягли високих результатів завдяки багаторічній системі підготовки, де проблеми аматорства були значно пом’якшені.

Зважаючи на ці вимоги на сесії МОК 1974 року були внесені зміни у «Положення про аматорство» та «Положення про допуск». Їх суть була в тому, що МОК дозволив спортсменам отримувати заробітну плату за період підготовки до змагань та участі в них, а також допомогу для оплати харчування і розміщення, транспортних витрат, спортивного інвентарю та форми, страхування, лікування, фізіотерапії та оплати тренерів. Нова концепція аматорства фактично урівнювала у правах представників різних класів та систем, ліквідувала обман, пов'язаний з нелегальним отриманням грошей.

Однак виключення з Олімпійської хартії поняття аматор, активізувало ідею проведення «відкритих» Олімпійських ігор, в котрих би приймали участь всі спортсмени, включаючи професіоналів.

На конгресі 1981 року у Баден-Бадені при підтримці президента МОК Самаранча було прийнято рішення про надання міжнародним спортивним федераціям права самим визначати допуск спортсменів до Олімпійських ігор, що дало новий поштовх до прийняття рішень про участь у Олімпійських іграх професіоналів.

У 1982 році міжнародна федерація легкої атлетики прийняла положення про створення фондів для спортсменів при національних федераціях. Таким чином легкоатлети мали змогу отримувати будь-яку винагороду, зокрема, за рекламу та участь у змаганнях. Тоді ж ФІФА прийняла рішення кваліфікувати гравців за віком та рівнем майстерності замість прийнятих раніше аматор та професіонал. Це дало змогу на Іграх 1984 року вперше мати у складах футбольних команд професіоналів. За таким же принципом діяли і деякі інші федерації.

У лютому 1985 року виконком МОК оголосив про допуск професіоналів у віці до 23 років на Олімпійські ігри 1988 року, а у жовтні того ж року, було запропоновано «Кодекс атлета», який замінював собою попередні правила з аматорства та закликав спортсмена поважати Олімпійську хартію та правила міжнародної федерації, до якої він належить. Про професіоналізм не було сказано жодного слова. А також були зняті всі обмеження у відношенні фінансування підготовки. Збереглася тільки вимога, яка забороняла використовувати спортсменам під час Олімпійських ігор свої досягнення для реклами. У суспільстві розгорнулася актуальна дискусія.

Аргументи прихильників: підняття спортивного рівня та видовищності Ігор, що повинно підвищити їх комерційну цінність; покращення матеріального забезпечення; відсутність розбіжностей між аматорством та професіоналізмом; необхідність зрівняти шанси спортсменів Заходу та Сходу; позбавлення Ігор таких негативних явищ, як допінг та грубість.

Доводи супротивників: руйнування ідеалів та цінностей олімпізму; Ігри перетворяться у комерційне шоу; більшість країн не зможуть створити належних умов для підготовки; надмірно підвищаться фізичні навантаження, що негативно відіб’ються на здоров’ї спортсменів; посилиться залежність від менеджерів та спонсорів; відбудеться дискримінація багатьох видів спорту, які не користуються підтримкою бізнесу.

Так досить багато МСФ та НОК різних країн виступили проти «Кодексу атлета». Втім незважаючи на досить великий супротив, МОК вступив на відкритий шлях професіоналізації Олімпійських ігор. Вже у жовтні 1986 року на сесії МОК питання про допуск перших професіоналів на Олімпійські ігри було вирішено позитивно.

Так у 1988 році під час ігор у Сеулі до участі в змаганнях були офіційно допущені професіональні футболісти, які провели напевно найцікавіший футбольний турнір за всю історію Олімпіад. А також вперше після 1924 року були проведені змагання тенісистів. У змаганнях хокеїстів того ж року вперше прийняли участь декілька професіоналів, що не мали на той момент діючого контракту.

Справжнім фурором стала участь у Олімпіаді 1992 року в Барселоні збірної США з баскетболу, що складалася з зірок НБА. Перемігши всіх своїх суперників з розгромними рахунками, вони виграли перше місце не взявши за весь турнір жодного тайм ауту.

У 1994 році вперше прийняли у зимових Олімпійських іграх професіональні фігуристи, які до цього виступати тільки у показових, комерційних змаганнях. А у 1996 році на Олімпіаді в Атланті прийняли участь професіональні велогонщики. Ще однією важливою віхою в участі професіоналів на Олімпійських іграх став виступ у 1998 році у складах хокейних команд гравців НХЛ. Заради участі в Іграх у Нагано, вперше в історії НХЛ була зроблена пауза у регулярній першості.

Наступні роки довели правильність даного рішення. Олімпійський спорт дуже швидко адаптувався до участі в Іграх професіоналів. Уже на початок 1990-х років дискусії з цього приводу майже зникли. А активність прихильників аматорства була перенесена на боротьбу з іншими негативними явищами та проблеми олімпійського руху: «чесної гри», об’єктивного суддівства, олімпійської освіти, та перш за все вживання допінгу.

Тим не менш, слід відмітити, що навіть сьогодні на початку XXI століття, коли ця проблема вважається достатньо ясною та практично вирішеною, ми досить часто стикаємося з міркуваннями при визначенні понять «справедливої гри» у зв’язку з аматорством та професіоналізмом.

Дата добавления: 2015-05-06