Економічні механізми реалізації соціальної політики

Удосконалення економічного механізму реалізації соціальної політики має зосереджуватись на п’яти напрямах:

1) формування бюджету на основі застосування довготривалих нормативів поточних витрат на утримання закладів культури базової мережі загальнодержавного і місцевого рівня;

2) розширення господарської самостійності закладів культури, прав колективів в організації творчо-просвітницької діяльності, поступової зміни статусу закладів культури з державного на автономній;

3) розвиток механізмів спільного фінансування культурних проектів за рахунок бюджетів різного рівня і позабюджетних коштів, активізація меценатства та спонсорства, захист закладів культури шляхом застосування податкового, митного та валютного протекціонізму;

4) зміцнення соціальних гарантій працівників культури і забезпечення принципу рівної оплати за рівну працю, встановлення заробітної плати у закладах культури відповідно до оплати праці у виробничих галузях економіки;

5) визначення економічних умов здійснення культурної діяльності (розподіл доходів, рівень концентрації надання послуг, протидія дискримінаційної цінової політики тощо).

З точки зору необхідності покращання стану у соціо-гумантарній сфері необхідно звернути увагу на технології у сфері освіти. Вони включають комплекс заходів, направлених на удосконалення системи загальної і середньої професійної освіти, основними з яких стають орієнтація на підготовку висококваліфікованих робочих кадрів, забезпечення умов для здобування професійної освіти молоддю з подальшим працевлаштуванням. Необхідна чітка координація діяльності освітніх установ, орієнтованих на підготовку фахівців, необхідних на ринку праці. Важливо звернути увагу на можливість фінансування професійного навчання таких категорій населення як молоді, інвалідів тощо. Процесу перепідготовки кадрів повинен передувати наскрізний аналіз безробітних або частково зайнятих – тобто працюючих громадян на постійному місці роботи не з повною зайнятістю і відсутністю додаткових джерел матеріального забезпечення. Враховуючи неоднакову ступінь готовності різних груп населення до перепідготовки, слід розробити концепцію стимулювання перепідготовки кадрів, які потребують працевлаштування. Працюючим у сфері освіті необхідно розробити програму безперервної освіти, яка включає можливості професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації, з подальшою перспективою професійного зростання.

Враховуючи зміни у відносинах власності, максимальне використання людського капіталу припускає становлення і всебічний розвиток соціального партнерства. Воно означає, що кожен суб’єкт господарювання (держава, профспілки, працівники, громадські організації і об’єднання), а не тільки держава, прагнуть створити умови для забезпечення нормального відтворення фізичних і духовних сил працівника, його розвиток. Очевидно, принцип соціального партнерства не спрацьовує автоматично. У реальному житті воно досягається на базі вирішення протиріч між працедавцем і працівниками, державою і працедавцями з приводу оплати праці, податкових відрахувань, забезпечення умов праці, режиму відпочинку, роботи, задоволення потреб населення. Угоди з цих питань досягаються не просто за рахунок підсилення значимості соціального партнерства при забезпеченні соціальної підтримки населення. Організаційними формами, що закріплюють соціальне партнерство, є генеральні, галузеві, трудові угоди, колективні договори. В них передбачається широкий набір заходів соціальної підтримки і захисту працездатного населення з урахуванням специфіки та можливостей підприємств, регіону, галузі.

Таким чином, у процесі стимулювання становлення класу підприємців необхідно передбачити подолання негативних умов і чинників. Це негативні чинники, які впливають на всі основні сфери життєдіяльності: у соціально-економічній сфері (відсутність процесу відтворення людини, зменшення рівня життя тощо); у сфері виробництва (застаріла матеріально-технічна база й ін.); у сфері розподілу (деформація системи оплати праці, підрив трудових стимулів, анархічність формування доходів населення та ін.).

Виходячи з цього, система формування потужного класу підприємців повинна включати наступні напрями:

1) умови роботи й заробіток;

2) освіта, наука й інноваційний розвиток;

3) соціальний захист, соціальне партнерство.

Перший напрям містить технології регулювання оплати праці, створення і збереження робочих місць; адаптації індивідів, що опинилися незайнятими, тобто створення умов для мінімізації рівня бідності. Цей напрям припускає підвищення реальної ціни робочої сили, активізації мотивів і стимулів до праці та підприємницької активності, відновлення в сучасних умовах зв’язку доходів із зростанням продуктивності праці і результативності підприємницької діяльності. Він також передбачає забезпечення сприятливих умов для підприємницької ініціативи, направленої на створення нових робочих місць, виробництво якісних і недорогих товарів.

Другий напрям ставить за мету: створення можливостей для самореалізації, підвищення рівня та якості освіти, доступність освіти, гарантовані можливості працевлаштування; перепідготовка безробітних, що мають професії, не затребувані на ринку; розвиток післявузівської освіти і внутрішньофірмової підготовки тощо. Ці технології припускають забезпечення умов для того, щоб кожним людина могла б мати не тільки знайти гідну роботу й задовільний заробіток, але і можливість підвищенні кваліфікації та професійного зростання.

Розвиток системи соціального партнерства передбачає забезпечення гарантії працівникам у сфері оплати праці. Забезпечення стабільності господарсько-правових і податкових умов, стимулювання розширення економічного середовища застосування договірних відносин, колективних та індивідуальних трудових договорів гарантують захист свободи економічної діяльності. У рамках цього напряму діяльності першочерговими є наступні заходи: укладання тарифних угод і колективних договорів; підвищення рівня економічної й правової грамотності працівників, їх активне залучення до колективно-договірного процесу; організація добродійної діяльності.

Виходячи з цих напрямів виділимо основні завдання щодо розвитку та ефективного використання людського капіталу в Україні, а саме:

введення державних професійних стандартів, відповідно до міжнародних вимог створення системи сертифікації та атестації працівників;

координація національної та регіональних програм розвитку людських ресурсів, підготовки і перепідготовки кадрів;

організація системи професійної орієнтації населення і в першу чергу молоді, планування трудової кар’єри;

формування та забезпечення системи державного замовлення на підготовку кадрів для інноваційних сфер діяльності;

мобілізація фінансових ресурсів підприємств і роботодавців шляхом встановлення нормативів фінансових витрат на зростання професійної кваліфікації працівників та порядку їх використання, пільгового оподаткування коштів, що направляються на перепідготовку кадрів у процесі інноваційної перебудови виробництва або вимушеного скорочення робочих місць;

більш широке залучення коштів населення і працівників шляхом впровадження кредитування освітніх послуг;

фінансове забезпечення професійної підготовки кадрів для реалізації нових інноваційних програм з позабюджетних джерел і бюджетів усіх рівнів;

оптимальне поєднання державних і недержавних освітніх структур з внутрішньофірмовими системами підвищення кваліфікації персоналу в межах реалізації регіональних програм розвитку людських ресурсів і підвищення рівня життя населення;

у сфері додаткової освіти необхідні забезпечення збереження, розвиток існуючої мережі державних та недержавних установ додаткової освіти населення, визначення попиту на послуги установ додаткової освіти;

формування замовлень роботодавцям, виходячи із попиту на ринку праці, тощо.

Необхідно активізувати дію факторів, які стимулюють високоефективну і продуктивну працю, активізацію на цій основі особистої відповідальності громадян за своє матеріальне становище. Основними напрямами запропонованої державної політики має стати:

досягнення відчутного поліпшення матеріального становища та рівня життя населення;

забезпечення ефективної зайнятості населення, підвищення якості та конкурентоспроможності робочої сили;

нормалізація та покращення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої, та громадян працездатного віку;

суттєве поліпшення соціальної інфраструктури.

Для досягнення цих цілей необхідно вирішити такі завдання:

відновити роль доходів від трудової діяльності як основного джерела грошових доходів населення і найважливішого стимулятора розвитку виробництва та підвищення трудової активності працівників;

стимулювати використання доходів від трудової і підприємницької діяльності, доходів від власності для інвестування та кредитування соціально-значимих програм, спрямованих на формування базових умов життєдіяльності: поліпшення житлових умов, медичне обслуговування, отримання освіти;

фінансувати заклади освіти та охорони здоров’я, виходячи з попиту кінцевого споживача послуг.

Лібералізація економіки і усунення адміністративних обмежень створять умови для зростання економічної активності значної частини населення, розвитку ринку праці, збільшення масштабів вторинної зайнятості та само зайнятості, активізуються процеси перерозподілу робочої сили на користь високоприбуткових підприємств і організацій промисловості, сфери обслуговування, ринкової інфраструктури. Підтримка та продовження цих процесів дозволить підвищити ефективність використання потенціалу підприємства.

Щодо культурної сфери, що масштаби виконання державою своїх функцій по фінансуванню послуг різняться по сферах культурної діяльності, тому патерналістка модель реалізації культурної політики може поєднуватись з ринковою і набувати змішаних форм. Диверсифікація джерел доходів формує стійку тенденцію до функціонування в перспективі багатоканальної системи фінансування культурних закладів. Таким чином, реалізація державної культурної політики має розвиватись у декілька напрямах і використовувати прями і непрямі фінансові методи.

Пряме фінансово-економічне регулювання закладів культури здійснюватиметься трьома шляхами: у формі безповоротного цільового фінансування, пільгового кредитування і позабюджетних державних фондів із закріпленими джерелами доходів. Пряме фінансування включає:

– відшкодування поточних і інвестиційних витрат;

– загальні і цільові трансферти; субсидії на реалізацію культурних проектів;

– гранти закладам і організаціям культури та творчим працівникам.

Здійснення непрямого фінансування має відбуватиметься через надання податкових пільг організаціям та особам, що займаються благодійною діяльністю, пільг по оплаті комунальних послуг, орендної плати, забезпечення гарантій за кредитами.

Необхідно запровадити систему перехресного фінансування закладів культури на основі маркірованих податків. Надходження від маркірованих податків повинні мати різне походження як від організацій, що функціонують у сфері культури, так й від суміжних з нею видах діяльності. Маркіровані податки встановлюються у відсотках від доходів кінотеатрів, валового обороту телекомпаній, обсягу продажу аудіовізуальної продукції,, а також від надання туристичних послуг, продажу товарів і послуг на території об’єктів і організацій культури.

З метою децентралізації функцій держави по фінансуванню культурної діяльності вони можуть делегуватись спеціально утвореним для цього квазідержавним організаціям. Такі структури незалежні від державного апарату у прийнятті рішень щодо підтримки діяльності закладів культури, здійснення проектів, що дозволяє забезпечити коштами конкретні напрями культурологічного розвитку, мистецтва зі знанням естетичної специфіки і потреб населення.

Для забезпечення стабільності надходження бюджетних асигнувань впроваджуватиметься нормативно-цільовий метод фінансування культурних закладів. Порівняно із кошторисним фінансуванням він має переваги, оскільки встановлює пряму залежність бюджетних надходжень від результатів діяльності закладів культури.

Мотиваційний характер трудової діяльності забезпечуватиметься впровадженням 18-ти розрядної тарифної сітки по оплаті праці. Діапазон крайніх розрядів 1:5,9 дає змогу, зберігаючи відмінності в оплаті праці, зацікавлювати працівників у підвищені кваліфікації.

В умовах виникнення індустрії “конвеєрного туризму” і усвідомлення значення туризму як однієї з системотворчих галузей європейської економіки особливого значення набуває збереження й актуалізація об’єктів культурної та історичної спадщини, інтеграція їх у структуру сучасного культурно-економічного життя України. З цією метою розробляються юридичні та економічні механізми:

– приватизації пам’яток як дієвого засобу їх капіталізації і залучення приватних інвестицій на реставрацію і утримання;

– розроблення системи заходів, реалізація яких дозволить зробити збереження і реставрацію пам’яток історії і культури вигідними для власників, орендаторів та інвесторів, включаючи особливий податковий режим, а також систему бюджетних субсидій для компенсації частини витрат на реставрацію пам’ятки.

– розвиток та утримання об’єктів культурної та історичної спадщини;

– сприяння розвитку культурного, пізнавального та екологічного туризму і створення на базі об’єктів спадщини туристичних продуктів і брендів.

Ефективна інформаційна політика зумовлена пріоритетами модернізації суспільства, використання просвітницько-виховного потенціалу сучасних медіа для розбудови міцного, консолідованого українського соціуму, дотриманням інформаційно-психологічної безпеки громадян. Зокрема, запроваджуються:

– механізми економічного сприяння виробленню якісного національного культурного продукту;

– стратегії вдосконалення системи фінансування та економічного заохочення розвитку радіо і телебачення, які відіграють найбільшу роль у сучасному інформаційному просторі України;

– система економічних заходів подолання дискримінаційного становища української преси й книгодрукування, переважання в них зарубіжного продукту.

– стратегії економічного сприяння розвитку нових медіа на платформі всесвітньої мережі Інтернет.

Економічне стимулювання сфери охорони здоров’я, масової фізкультури і спорту полягає в пріоритетності профілактичних стратегій, збільшенні бюджетного фінансування реформи в медичній сфері, запровадженні економічних механізмів заохочення здорового способу життя, залученні небюджетних коштів на розвиток фізкультури, будівництво спортивних об’єктів тощо.

Державна підтримка мистецтва включає фінансування бюджетних мистецьких закладів і установ, державних премій і конкурсів, зокрема Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, підтримку недержавних премій, конкурсів, залучення благодійних і спонсорських коштів на розвиток і промоцію українського мистецтва. Стратегічним напрямком роботи є вироблення інноваційних моделей капіталізації культурних індустрій, зокрема сфери туризму та відпочинку, утвердження їх як прибуткової культурно-економічної галузі.

Система економічних стимулів і механізмів впровадження культурної політики сприятиме розвитку та модернізації українського культурного простору, формуванню повноструктурного культурно-мистецького ринку. Це створить необхідні умови для розквіту української культури, її повноправного входження в європейський та світовий культурний простір.

Дата добавления: 2015-05-06