Стан соціального і гуманітарного розвитку України

Стан гуманітарного розвитку України характеризується поєднанням суперечливих та іноді протилежних за спрямованістю процесів. З одного боку, відповідно до доповідей ПРООН щодо людського розвитку, Україна є країною з високим рівнем розвитку людського потенціалу (69-те місце в Доповіді 2010 р.), хоча її місце в рейтингу коливається між групами країн із середніми та високими показниками (в 1990 р. Україна посідала 45-те місце, а у 2009 р. – 85-те). З іншого боку, неможливо заперечувати наявність в українському соціумі кризових явищ, зумовлених як складностями на шляху системних перетворень в Україні, так і погіршенням соціально-економічної ситуації у світових масштабах. Безперечно, процеси демократизації та ринкових перетворень зумовили зростання творчої активності громадян, виникнення громадських об’єднань, зростання кількості різноманіття ринкових послуг, зокрема і в гуманітарній сфері. Разом з тим процес неефективної модернізації українського суспільства призвів до певних проявів морально-етичної та правової аномії. До того ж дедалі виразнішою стає тенденція до скорочення участі держави в підтримці програм, пов’язаних з гуманітарним розвитком, що має наслідком зменшення її впливу на формування життєвих цінностей і орієнтацій населення.

Україна перебуває у стані демографічної кризи, одним із проявів якої є зменшення чисельності її населення.Якщо в 1990 р. у країні проживало 51,6 млн. осіб, то на початок 2011 р. – уже 45,6, а за національним прогнозом на 2030 р. в Україні проживатиме 41,5 млн. осіб. Сучасний рівень народжуваності нижчий, ніж той, що потрібен для забезпечення простого відтворення населення, у зв’язку з чим у середньостроковій перспективі відсутня можливість відновлення 50-мільйонної чисельності населення. Хоча низький рівень народжуваності мають більшість розвинутих країн світу, в Україні він поєднується з високою смертністю населення. Середня очікувана тривалість життя при народженні становить близько 68,6 років, що значно нижче ніж у провідних країн світу, де цей показник коливається між 78–82 роками.

Забруднення навколишнього середовища, погіршення умов життя, нераціональне харчування, поширення шкідливих звичок, слабкість державної політики у сфері охорони здоров’я, поширення таких захворювань, як туберкульоз і СНІД, зниження якості медичного обслуговування негативно позначилися на здоров’ї громадян України. Як наслідок − значно збільшилася загальна захворюваність населення.Погіршення стану здоров’я населення не лише обумовлює зростання потреб у медичній та соціальній допомозі, а й зумовлює додаткове навантаження на бюджет. Країна втрачає надто багато своїх громадян у найпродуктивнішому віці, а самі громадяни позбавляються можливостей для підвищення рівня добробуту шляхом реалізації своєї освіти й професійного досвіду. Утворюється замкнене коло: зниження рівня людського розвитку звужує можливості для суспільних реформ, а відсутність реформ позбавляє можливостей для реалізації людського потенціалу, сприяючи таким чином його деградації.

Економічні трансформації, що супроводжувалися кризовими явищами, призвели до зниження купівельної спроможності населення та спричинили зростання диференціації доходів. Тому актуальною залишається проблема бідності, розв’язання якої є пріоритетним завданням для України. У період економічної кризи відбулося зростання масштабів абсолютної бідності: рівень бідності за критерієм фактичного прожиткового мінімуму становив у 2008 р. 19,9 %, а у 2009-му підвищився до 24,8 %. Зберігаються стабільно високі показники нерівності, і відповідно, відносної бідності. Для України характерним є феномен значних масштабів бідності працюючого населення та, як наслідок, високі ризики бідності сімей з дітьми, загроза вкорінення хронічної та спадкової бідності, обмеженість у доступі до послуг та засобів комунікації, відсутність нормальних житлових умов та можливостей їх покращення. Це обумовлює низьку самооцінку населенням свого життєвого рівня та надвисокі показники суб’єктивної бідності (56,4 % у 2009 р.).

Надмірна диференціація регіонів за соціально-економічним станом призводить до формування нерівності можливостей для розвитку людини, посилення міграційних процесів, провокує політизацію регіонального чинника, поглиблює світоглядну і політичну дезінтеграцію суспільства. Відсутність ефективної державної регіональної політики, починаючи із середини 90-х років, уже спричинила дезінтеграційні тенденції, послаблення міжрегіональних економічних зв’язків, поглибила диференціацію регіонів за рівнем конкурентоспроможності та якістю життя людей. Відносно висока плинність робочої сили привела до зміни галузевої структури зайнятості. Докорінні зміни відбулися в розподілі середньомісячної заробітної плати за видами економічної діяльності (рис. 2.4), що стало одним із факторів залежності рівня життя населення від сектора економіки, де воно зайняте.

Так, найбільш оплачуваними у 2010 році стали діяльність авіаційного транспорту, де середньомісячна заробітна плата становила 6774 грн, фінансова діяльність – 4601 грн, а рибальство і рибництво характеризується найнижчим рівнем – 1191 грн, при середньомісячній заробітній платі по Україні в цілому – 2239 грн, зокрема в освіті – 1889 грн, охороні здоров’я та надання соціальної допомоги – 1631 грн, що свідчить про недостатнє фінансове забезпечення діяльності підприємців у життєво важливих видів економічної діяльності (див. додаток М 2.2.)

Під час небувалого спаду обсягів виробництва протягом кінця 2008 та 2010 роках відкрите безробіття зростало, але його рівень порівняно довго був відносно невисоким за рахунок зміни правил реєстрації у Службі зайнятості. Зусилля працедавців були направлені на збільшення прихованої форми безробіття за рахунок скорочення тривалості робочого часу, відмови від індексації заробітної плати відносно інфляції і накопичення заборгованості з оплати праці. Але навіть значне скорочення зайнятості все ж таки істотно відстає від фактичного спаду обсягів виробництва, що говорить про недостатню взаємодію ринку праці з ринком товарів. Крім того, частина прихованого безробіття: зневірені; не знають, де і як шукати роботу; вважають, що немає необхідної роботи; мають сезонний характер роботи, сподіваються повернутися на попередню роботу – поступово скорочується, а саме: складала у 2004 році – 9,7 %, 2005 – 8,0 %, 2006 – 6,0 %, 2007 – 4,3 %, 2008 – 4,0 %, дещо збільшуючись у 2009 році – 4,9 %, та стабілізуючись у 2010 році – 2,9 %, що зумовлено збільшенням ефективності державної політики у сфері зайнятості, починаючи з 1990 року.

Таблиця 2.1

Склад економічно неактивного населення у 2000–2010 рр.*

(у середньому за період)

	Економічно неактивне населення, всього, тис. осіб	у тому числі з причин економічної неактивності
пенсіонери за віком, по інвалідності та на пільгових умовах	учні, студенти	зайняті в домогосподар-стві, перебувають на утриманні	не працювали за станом здоров’я, через хворобу	зневірені	не знають, де і як шукати роботу	вважають, що немає необхідної роботи	мають сезонний характер роботи, сподіваються повернутися на попередню роботу	інші
у відсотках до підсумку
	13318,4	52,5	26,5	11,6	...	4,6	...	...	0,8	4,0
	13595,6	51,3	27,0	10,9	...	5,3	...	...	1,0	4,5
	13667,5	50,1	27,6	10,8	...	5,0	...	...	1,0	5,5
	13687,6	49,5	28,5	10,6	...	4,6	...	...	1,0	5,8
	13622,9	49,1	26,7	12,5	2,0	2,9	0,9	0,7	1,2	4,0
	13559,7	47,7	27,2	14,8	2,3	2,1	0,9	0,8	1,0	3,2
	13542,1	48,7	27,6	16,4	2,3	1,5	0,5	0,7	0,7	1,6
	13312,0	49,4	27,2	17,0	2,0	1,3	0,5	0,5	0,4	1,7
	12971,1	49,6	26,8	17,7	1,9	1,1	0,3	0,5	0,6	1,5
	12823,0	49,2	25,2	18,6	2,1	1,5	0,4	0,7	0,8	1,5
	12575,5	48,8	25,7	19,5	1,8	1,3	0,3	0,6	0,7	1,3

Джерело: За даними Державної служби статистики України.

Примітка. Починаючи з 2004 року, у зв’язку зі змінами у програмі обстеження причини економічної неактивності наводяться більш детально.

Значна частина зайнятого населення змогла уникнути звільнення і виходу на відкритий ринок праці, оскільки працедавці адаптувалися до кризи попиту швидше як через зміни в ціні праці (зарплаті), так і через зміни в кількості праці, що використовується. Таким чином, у використанні трудових ресурсів за роки становлення незалежної країни склалися дві негативні тенденції, що протидіють процесам економічного зростання та ефективного використання потенціалу підприємства, пов’язані зі зниженням абсолютного рівня продуктивності праці зайнятих. Всі три тенденції у використанні праці в сукупності свідчать про різке зниження продуктивності праці – одного з основних чинників ефективної роботи підприємства. Щодо постійної частки пропозиції робочої сили, скорочуються попит на неї і частка працевлаштованих, відповідно підвищується напруження на ринку праці.

За весь період 2009 року відбувалося скорочення зайнятості в економіці в основному за рахунок підвищення вибуття робочої сили і ліквідації робочих місць порівняно з поступовим сповільненням попиту на працівників, а також з обмеженням створення нових робочих місць. Інтенсивність перерозподілу робочих місць за рахунок їх ліквідації і створення на ринку праці в зарубіжній практиці розглядається одним з найбільш надійних критеріїв адаптації підприємств до нових умов фінансування. І важливою умовою успішності такого адаптування є дотримання високого рівня оплати праці працівників.

Історичний досвід розвинених країн підтверджує доцільність, а на певних етапах розвитку і необхідність державного регулювання оплати праці як фактору стимулювання раціонального перерозподілу робочих місць. Законодавчі методи полягають в розробці законодавчої і нормативної бази, яка є базисом для заходів регулювання. Мета законодавчого регулювання - встановлення основоположних принципів організації оплати праці. Основним документом, що вирішує це завдання в Україні, є Кодекс законів про працю України (КЗпП), у якому регламентуються питання організації праці і заробітної плати. Адміністративні методи включають заходи заборони, дозволу або примушення. У країнах з розвиненими ринковими відносинами вони перетворилися на невід’ємну частину господарського механізму і сприяють підвищенню ефективності економіки та рівня життя населення. Істотним недоліком адміністративних методів є те, що вони обмежують свободу економічного вибору. Тому в розвинених країнах пріоритетом у сфері державного регулювання оплати праці надається погоджувальним та економічним методам. Регулювання оплати праці, умов праці, тривалості нормативного робочого дня, положення з оплати понаднормової роботи визначають трудові договори відповідно до чинного законодавства.

Залишаються нерозв’язаними проблеми молоді, серед яких – нерівний доступ до освіти й працевлаштування, забезпечення житлом. Кожна третя молода людина не задоволена своїм соціальним статусом, і лише третина молоді бачить власну соціальну перспективу в Україні. Серед молоді спостерігається найвищий рівень безробіття, що пов’язано з пошуком першого робочого місця. Особливо гостро ці проблеми постають перед сільською молоддю, і вирішення їх неможливе без якісних змін у сфері освіти та соціальної політики.

Багаторазові спроби реформувати вищу освіту в Україні не мали цілісного, системного характеру. За роки незалежності чисельність студентів вищих навчальних закладів постійно зростала. Кількість абітурієнтів, які обирають престижні спеціальності, збільшується за рахунок розширення мережі вищих навчальних закладів (ВНЗ) не лише державної, а й недержавної форм власності. При наборі до ВНЗ не завжди враховуються довгострокові тенденції попиту й пропозиції робочої сили, що призводить до зростання напруженості на ринку праці України та структурного безробіття. У найближчі роки очікується скорочення контингенту випускників загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ) та професійно-технічних навчальних закладів (ПТНЗ), обумовлене впливом демографічних чинників, що може спричинити ряд проблем: 1) у ВНЗ – пов’язаних з погіршенням їх фінансового стану, масовим скороченням педагогічних та науково-педагогічних працівників, дестабілізацією загальної діяльності вузів; 2) на національному та регіональних ринках праці – через значне зменшення пропозиції кваліфікованої робочої сили й фахівців з вищою освітою. Зростаючі темпи економічних і технологічних змін також призводять до необхідності зміни працівниками роботи і навіть професії, що дедалі більше потребує переходу від традиційної до гнучкої форми зайнятості та використання в процесі професійного навчання інноваційних навчальних технологій.

Таким чином, основними проблемами на шляху адаптації системи освіти до вимог часу є: 1) зниження доступності освіти та невідповідність її якості сучасним вимогам; 2) невідповідність ринку освітніх послуг потребам ринку праці, що спричиняє диспропорції між підготовкою спеціалістів та попитом на них з боку роботодавців; 3) неефективність механізмів державного фінансування системи освіти при постійному збільшенні бюджетних видатків на освіту; 4) збереження занадто централізованого керування освітнім процесом.

Удосконалення системи освіти, як і перспективи культурного розвитку в цілому, потребує інтенсивного використання інформаційно-технологічного ресурсу, розширення електронної комунікації, освоєння можливостей глобальних інформаційних мереж. В Україні дотепер залишаються недостатньо високими показники охоплення молоді Інтернетом – 36 % на відміну від 90 % – у країнах Балтії чи навіть 50 % у РФ. Унаслідок цього інституційні медіа в Україні мають значно невикористаний потенціал організовувати й контролювати комунікації молодої і зрілої аудиторії. Високоресурсні із соціального погляду групи практично ізольовані від альтернативних інформаційних систем.

За оцінками Світового банку, Індекс економіки знань, який розраховується з показників розвитку інноваційної системи, освіти й людських ресурсів, інформаційно-комунікаційних технологій та економічного режиму і державного управління, для України становить 5,55, тоді як для провідних країн світу він перевищує 8,21 (Швеція, Сполучені Штати Америки, Фінляндія, Ірландія, Великобританія, Канада, Франція, Німеччина, Японія та Нідерланди). Українські університети практично не представленіу світових і європейських рейтингах. Кількість науково-технічних статей, надрукованих українськими вченими в провідних світових наукових журналах у 2006 р., становила 4044(проти 96 449 – вченими Великобританії, 23 033 – вченими Росії, 14 240 – вченими Ізраїлю).Частка України на світовому ринку наукомісткої продукції є меншою 0,1 %, питома вага обсягу виконаних науково-технічних робіт становить близько 1 % ВВП України,інноваційна активність промислових підприємств залишається надзвичайно низькою,оновлення основних засобів виробництва не перевищує 5 % на рік, матеріально-технічна база наукових організацій швидко старіє. На фоні збільшення кількості осіб з науковим ступенем погіршується якість їхньої підготовки, посилюється відплив найбільш кваліфікованої та професійно придатної до творчого пошуку частини наукової еліти в інші сфери діяльності та за кордон, зростає середній вік дослідників. Як наслідок, за даними глобального індексу конкурентоспроможності, у 2010 р. серед 133 країн Україна, займаючи за рівнем вищої освіти та фахової підготовки 46-те місце, за технологічним розвитком посіла 83-те, а за інноваціями – 63-тє місце.

Трансформаційні перетворення в суспільстві практично не торкнулись інституціональної структури культури, що негативно вплинуло на фінансову ситуацію галузі, особливо в її бюджетному секторі. Кошти, які виділялись державою, покривали лише необхідні поточні потреби соціально-культурних закладів. Основні проблемні питання культурної діяльності (доступність, якість послуг, фінансування) залишаються складними. Невизначеними є питання удосконалення управління культурною діяльністю та її економічного механізму. Недостатнє врахування змін у споживацьких пріоритетах населення призвело до звуження сфери культурної діяльності і свідчить про повільне пристосування закладів культури до нових умов функціонування. Технічне переоснащення і модернізація матеріально-технічної бази відбувається вибірково й не підкріплюється відповідними програмними заходами.

Отже, в умовах соціально-економічних, політичних та культурних змін останніх десятиліть, за браком фінансових, виробничих та матеріальних ресурсівдержава виявилася неспроможною гарантувати своїм громадянам виконання взятих на себе обов’язків, зокрема в гуманітарній сфері. Так, проголошені Конституцією України права на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), безпечне для життя й здоров’я довкілля, відшкодування завданої порушенням цього права шкоди (ст. 50), безплатну вищу освіту (ст. 53) та ін., залишаються здебільшого декларативними. Внаслідок цього громадяни України у своїй переважній більшості незадоволені своїм соціально-економічним становищем і розвитком країни в цілому. Поглиблення гуманітарних проблем, викликане недостатньою увагою з боку держави до цієї сфери суспільного життя, може стати причиною подальшого посилення зневіри громадян у здатності й спроможності держави враховувати прагнення та інтереси людини, спонукати громадян шукати шляхи вирішення власних проблем поза межами визначених державою норм і механізмів. Сьогодні вже можна констатувати наявність серйозних суспільних загроз, зумовлених тривалим нехтуванням проблемами гуманітарного розвитку, адже брак розуміння громадянами справжніх цілей і намірів державної політики та відсутність механізмів узгодження інтересів та засобів їх досягнення між громадянами й державою не сприяють ані дотриманню норм і законів, ані успішній реалізації державних програм.

Перед Україною стоїть завдання здійснення гуманітарної політики, покликаної забезпечити громадянську єдність на основі демократичних цінностей, та бути стратегією розвитку, спрямованого на створення гідних для кожного громадянина умов для розкриття та повноцінної реалізації власного потенціалу. Така політика має орієнтувались на загальнонаціональний проект спільного майбутнього, що є однаково прийнятний для жителів усіх регіонів України, та сприяти міжкультурному та міжрелігійному діалогу в Україні, гармонійному поєднанню загальнонаціональних та регіональних інтересів у культурній сфері, забезпеченню громадянських прав і свобод.

Демократичні трансформації є умовою інтеграції України у європейський та світовий простір як рівноправного партнера, а не країни-реципієнта, в тому числі й продукції культурної індустрії. Європейська інтеграція, що підтримується більшістю громадян, вимагає від України активної участі у реалізації декларованих ООН «Цілей розвитку тисячоліття». Останні мають стати системою пріоритетів, що визначатимуть стратегію реформ, у тому числі і в гуманітарній сфері.

Дата добавления: 2015-05-06