Еволюція і суть концепції сталого розвитку

Концепція сталого розвитку може запропонувати новий підхід до проблем світоустрою. Він передбачає суттєві зміни у всіх сферах суспільного життя, зокрема і в політичній. У зв'язку з переходом до сталого розвитку перед політичною системою постають нові непрості цілі й завдання, які потребують певної трансформації цієї системи. Так, сталий розвиток висуває на порядок денний політичних інститутів проблеми, пов'язані з віднайденням балансу між необхідністю глобального управління та збереженням державного суверенітету країн, пошуком ефективних методів вирішення глобальних і локальних питань, визначенням ефективного політичного ладу.

Сталий розвиток – це процес розбудови держави на основі узгодження і гармонізації соціальної, економічної та екологічної складових з метою задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Основою сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді людина – господарство – природа. Сталий розвиток узагальнює в собі процес виживання і відтворення генофонду нації, активізацію ролі кожної окремої людини в суспільстві, забезпечення її прав і свобод, збереження навколишнього природного середовища, формування умов для відновлення біосфери та її локальних екосистем, орієнтацію на зниження рівня антропогенного впливу на природне середовище й гармонізацію розвитку людини в природі.

Концепція „сталого розвитку” є розвитком вчення В. Вернадського про ноосферу. Теорія і практика розвитку країн у ХХ сторіччі засвідчили, що вчення про ноосферу є необхідною платформою для напрацювання триєдиної концепції сталого еколого-соціально-економічного розвитку. Узагальнення цієї концепції були зроблені на всесвітніх самітах ООН, за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та провідних учених. У 1980-х роках у межах діяльності комісії 00Н під керівництвом прем'єр-міністра Норвегії Г.Х. Брунтланд в Інституті всесвітніх спостережень (Вашингтон, США), було використано поняття „стійкого” (”сталого”) економічного розвитку”. У заключному документі комісії під назвою „Наше спільне майбутнє” стійкий розвиток було визначено, як „тривалий безперервний розвиток, що забезпечує потреби людей, які проживають нині, без шкоди забезпеченню потреб майбутніх поколінь” [15]. Ця концепція розвивалася й надалі у 1992 р. в Ріо де Жанейро та у 2002 році в Йоханесбурзі [1].

Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і надалі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати керівним принципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ. Основними документами, що регулюють питання акумулювання фінансів на забезпечення сталого економічного розвитку є Монтеррейський консенсус від 22 березня 2002 року, Ріо -де-Жанейрська декларація з навколишнього середовища та розвитку, результати Міжнародної конференції з фінансування розвитку, Кіотський протокол, а також Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, затвердженій резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 р.. [3,.118-119].

Еволюція основних підходів до формування і реалізації ідеї сталого розвитку представлена на рис.1.1.

Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зростання,представники цієї школи (Л. Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання.

Критичний поріг сталого зростання світового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних екосистем.

Рис 1.1. Основні етапи становлення теорії сталого розвитку.[7]

Спеціальні дослідження свідчать, що для підтримання нормального існування такої кількості людей природних ресурсів Землі й можливостей біосфери недостатньо. Тому на планеті відбуватиметься масове вимирання людей від голоду, поширюватимуться епідемії, хвороби, спалахуватимуть війни через нестачу прісної води, нестачу природних ресурсів. Біосфера законами свого розвитку і функціонування причетна до цього в прямому сенсі. Тому що внутрішня стійкість біосфери ґрунтується на контролі за її складовими - видами, популяціями, співтовариствами. Для системи неважливо, які види популяції її складають, головешці - щоб дотримувалась рівновага.

Людство вийшло з-під контролю біосфери, створивши нову систему - ноосферу, що регулюється законами людського розуму, а не біології. Воно розірвало всі контрольні механізми біосфери. Зростання чисельності населення понад межі природних коливань - це вже пусковий механізм епідемії. Виклик ноосфери - стрімке нарощування чисельності людей у біосфері - за своїм часовим виміром (по відношенню з еволюційними масштабами) - миттєвий. Відреагувати на нього еволюційно може лише ті, що генетичне змінюється набагато швидше за вибухоподібну мінливу ноосферу. З усього складу біосфери це притаманно лише вірусам і мікроорганізмам, їм характерна блискавична і масова мінливість. Найтривожніше ті, що зміни вірусів відбуваються стрімко, вибухова еволюція йде навіть на рівні одного індивідуума в процесі хвороби. Людина, яка заселила усю планету, є субстратом, в якому мутують віруси. Так вірус імунодефіциту мутує в мільйон разів інтенсивніше, ніж структури ДНК людини. Взагалі СНІД, нетипова пневмонія, свинячі і пташині грипи та ще багато інших хвороб і епідемій людства - це реакція біосфери на порушення рівноваги в її складових.

Тому один із важливих напрямків виживання людства - людство повинне зайти у свої природні межі. Учені підрахували, що сучасна біосфера Землі здатна підтримати нормальне існування і розвиток не більше 4-5 млрд чоловік, до того ж за умови раціонального природокористування, охорони природи, високої екологізації виробництва і екологізації мислення, взаєморозуміння всіх націй і глобального світу.

Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу. Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його відомої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поетапність, еволюційність змін.

Вищою метою програми сталого розвитку її ініціатори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобальному просторі і на довгу перспективу. Ця концепція може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки і яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. Цей напрям є актуальним і сьогодні.

Україна може забезпечити перехід до сталого розвитку виключно шляхом ефективного використання всіх видів ресурсів, структурно-технологічної модернізації виробництва, використання творчого потенціалу суспільства для розбудови і процвітання держави.

Зауважимо, щоз часівкласичної школи політичної економії основною метою суспільства проголошено максимальний розвиток виробництва на основі необмеженої експлуатації природних ресурсів (єдиним фактором, що стримував споживання природних ресурсів, були технологічні обмеження), та оптимальний розподіл у просторі продуктивних сил. Вільний ринок дійсно виявися досить добре придатним інструментом для досягнення цієї мети, але це мало своїм наслідком вичерпання енергетичних ресурсів. Стала очевидною необхідність кардинального перегляду підходів до мети розвитку економіки та проблеми використання ресурсів на основі врахування потреб не тільки виробництва, а й збереження людства.

У сучасній науці існує велика кількість визначень сталого розвитку. Найбільш популярні представлені в Додатку А.1.1 та Б 1.1.

Здебільшого сталий розвиток розглядається з позицій трьох аспектів:

a) екологічна сталість, яка означає екологічний розвиток;

b) економічна сталість, що визначає економічний поступ розвитку;

c) соціальна сталість, яка припускає соціальну прийнятність розвитку. Як відмічають вчені Т. Галушкіна (2000 p.), Є. Хлобистов (2004 p.), нині сформовано три групи визначень сталого розвитку, де під сталим розуміється розвиток, що забезпечує:

• продуктивність природних ресурсів ("біологічне визначення");

• різноманіття окремих видів в екосистемах у процесі експлуатації чи під будь-яким іншим антропогенним впливом ("екологічне" визначення);

• економічний розвиток за умов відсутності загроз виснаження наявних ресурсів для майбутніх поколінь ("економічне" визначення).

Модель стійкого розвитку, яка визначається в Декларації тисячоліття як система гармонійних відносин, що реалізовує збалансоване соціально орієнтований, економічно ефективний і природозахисний розвиток країни на користь задоволення потреб нинішнього і майбутнього поколінь, передбачає існування трьох основних компонент стійкого розвитку: соціальної, економічної та екологічної. Кожна з компонент базується на загальних принципах стійкого розвитку і в той же час має свої особливості, цілі та імперативи функціонування і взаємодії в рамках інтеграційного механізму і єдиної політики стійкого розвитку.

Важливим є взаємодія трьох голових компонент концепції сталого розвитку суспільства. Етапи цієї взаємодії показані на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Головні компоненти концепції сталого розвитку суспільства [23]

Соціум - економіка - справедливий - потрібно задовольнити елементарні споживи всіх людей і всім надати змогу реалізувати свої надії на щасливе життя. Без цього сталий і довготривалий розвиток просто неможливий. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф - злидні, які стали у світі звичайним явищем.

Економіка - довкілля - життєздатний - обмеження, які наявні в галузі експлуатації природних ресурсів, відносні. Сморід пов'язані з сучасним рівнем техніки та соціальної організації, а також із здатністю біосфери до самовідновлення. Потрібно погодити стан життя тихий, хто користується надмірними засобами (грошовими та матеріальними), з екологічними можливостями планети, зокрема відносно використання енергії.

Соціум - довкілля - зносний - обсяги й темпи росту населення повинні бути погоджені з виробничим потенціалом глобальної екосистеми Землі, що змінюється. Стійкий - це "золото середина" у тріаді економіка - соціум - довкілля. Людство повинне надати розвиткові сталого і довготривалого характеру, для того, щоб він відповідав потребам людей, що живуть тепер, не втрачаючи при цьому можливості майбутнім поколінням задовольняти свої споживи. Сталий розвиток у формулюванні ООН - це розвиток суспільства, що дозволяє задовольняти споживи нинішнього покоління, не наносячи при цьому шкоди можливостям майбутніх поколінь для задоволення їхніх потреб. [10,стор 181-183]

Сталий довгостроковий розвиток являє собою не незмінний стан гармонії, а скоріше, процес змін, у якому масштаби експлуатації ресурсів, напрямок капіталовкладень, орієнтація технічного розвитку й інституціональних змін узгоджуються з нинішніми і майбутніми потребами.

Економічні передумови стійкого розвитку визначаються трьома основними показниками: наявністю реального капіталу в широкому значенні [2], кількістю зайнятих у виробництві та рівнем їх продуктивності, а також інституційними умовами. Виділення такого компоненту капіталу як „природний капітал” обумовлено залежністю виробництва суспільних благ від стану природи. За такого підходу природа посідає місце „спонтанної” виробничої системи, яка або підвищує продуктивність „штучних” (створених людиною) виробничих систем, або ж здатна прямо поставляти споживчі товари.

Природне середовище впливає на економічну систему за такими основними напрямами:

надання відновлюваних та невідновлюваних ресурсів як факторів економічного зростання;

освоєння та асиміляція відходів виробництва і побічних продуктів;

прямий вплив на самопочуття людей;

загальна екосистемна функція, як-то гарантія кліматичного чи екологічного кругообігу.

Хоча між складовими реального капіталу існує тісний взаємозв'язок і взаємовплив, вони не є взаємозамінними. Тому стійкий розвиток є можливим лише за умов збереження продуктивності природного капіталу і навколишнього природного середовища. Йдеться про використання відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів за збереження їх бажаної продуктивності та здатності до відновлення. Для цього використання відновлюваних природних ресурсів протягом тривалого часу не повинно перевищувати обсягів їхнього відновлення. Використання ж невідновлюваних природних ресурсів не повинно перевищувати обсягів виробництва заміщуючих їх аналогів. Обсяги викидів в навколишнє природне середовище забруднюючих речовин не повинні перевищувати можливостей довкілля до їх асиміляції. Саме ці якісні критерії повинні бути визначальними при окресленні безпечних темпів економічного розвитку.

Зауважимо, що природний капітал став враховуватися в моделях економічного росту лише в 1970-х роках, але в цих моделях природний капітал враховувався із припущенням, що він може бути замінений іншими типами капіталу (людським, фінансовим) або технологічним прогресом як результатом взаємодії цих видів капіталу. Такі економічні моделі базувалися на моделі економічного зростання Р. Солоу та виробничій функції Коба-Дугласа, яка передбачає постійну еластичність заміщення факторів виробництва. Цей підхід відповідає поняттю „слабкої стійкості” [54, С.108], що передбачає замінність між різними формами капіталу й можливість досягнення сталого розвитку за рахунок забезпечення сталості сумарного капіталу незалежно від внеску окремих складових капіталу.

На відміну від класичної ринкової економіки, яка допускає можливість заміни природного капіталу еквівалентним по вартості штучним капіталом, теорія екологічної економіки вважає природній та людський капітал лише частково замінними, а у більшості випадків – взаємодоповнюючими та незамінними. Це відповідає поняттю „сильної стійкості”, що передбачає компенсацію скорочення не відновлювальних природних ресурсів накопиченням запасів відновлювальних природних ресурсів.

Вичерпання природних, в першу чергу, енергетичних ресурсів вимагає визначення розміру „критичного природного капіталу” та методів управління ним. „Критичний природний капітал” – це частина природного капіталу, яка виконує важливі й незамінні екологічні функції, які не можуть бути забезпечені іншими типами капіталу. Критичний природний капітал визначає природні межі зростання виробництва, що залежать від інтенсивності потоку енергії та періоду кругообороту речовини у біосфері.

Таким чином, людство має встановити максимально допустимі рамки розвитку економіки на основі визначення прийнятного рівня навантаження на довкілля через забруднення. І лише після встановлення рамок граничних навантажень на біосферу всередині їх має починати працювати механізм вільного ринку, виконуючи властиві йому функції – забезпечувати оптимальне розміщення продуктивних сил, сприяти технологічному прогресу, зростанню індивідуального добробуту тощо.

Дата добавления: 2015-05-06