Судовий процес

Злочин і покарання

В “Законах Хаммурапі” відсутня чітка грань між кримінальним і цивільним правопорушенням. Злочином вважалася дія, яка порушувала встановлений порядок або наносила шкоду. Кримінальному покаранню міг підлягати будь-хто, але міра відповідальності залежала від соціального стану злочинця і потерпілого. Найтяжчими порушеннями встановленого порядку були злочини проти праведної поведінки (лжесвідчення, бездоказове звинувачення, порушення традицій щодо способу життя), злочини проти сімейного обов’язку (вбивство чоловіка, перелюбство жінки, недозволені родинні зв’язки, порушення синівського обов’язку).

Із злочинів проти особи законодавство передбачало вбивство, нанесення тілесних пошкоджень, каліцтво. До злочинів проти власності перш за все належала крадіжка будь-якого майна – царського, храмового, громадського, приватного. Передбачалося і покарання за грабунок. Ще один вид злочинів – порушення професійних обов’язків (неякісно збудований дім, погано проведена операція і т.д.). В законах майже не згадуються злочини проти держави. Очевидно, відповідальність за них вже давно була встановлена іншими законами.

Закони Хаммурапі були досить суворими. В кваліфікації законів важливу роль відігравав релігійно-моральний елемент, злочин був гріхом. А особливість вавілонського релігійного світогляду обумовлювала те, що тільки незначний гріх можна спокутувати. Цій ідеї підпорядковувалася система покарань. Мета покарання – розплата. Тяжкі злочини каралися смертю. Смертну кару застосовували більш як у 30 випадках. Існували такі види страти, як відрубання голови, втоплення, повішання, спалювання, посадження на палю. Практикувалося вигнання із громади. Законник Хаммурапі знає і грошовий штраф строго визначених розмірів. Величина штрафу залежала як від тяжкості злочину, так від соціального стану сторін. Як правило, вони накладалися за образу, побої і злочини проти жінок. Частина покарань накладалася згідно принципу таліону: покарання – це розплата за злочин, а тому воно має бути “рівним” злочину (“око за око, зуб за зуб”). Водночас у законах нічого не сказано про кровну помсту.

“Закони Хаммурапі” мало говорять про суд і судовий процес – їм присвячено не більше 10 статей (1-5, 9-13). Різниці між процесами з цивільних чи кримінальних справ не було. Судочинство здійснювалося публічно. Справа порушувалася з приватної ініціативи потерпілого, тому саме з його промови починався процес. Звинувачуваний зобов’язаний був з’явитися до суду, інакше його приводили царські воїни. В якості доказів використовувалися головним чином свідчення свідків. Лжесвідчення каралося смертю, якщо свідчення загрожували смертною карою звинувачуваному. Судовими доказами служили також клятва та ордалії (або божі суди, тобто випробування водою чи вогнем). Ордалії застосовували тоді, коли бракувало інших доказів.

Судовий вирок був актом суспільного значення. Суд вважався царською справою і повинен був вершитися справедливо. Суддя не міг змінити свого рішення. Якщо це траплялося, він платив штраф і усувався з посади назавжди.

Протоколи судових засідань вели спеціальні писці. На глиняних табличках зазначалися показання і докази сторін, покази свідків, їх імена, клятви, зміст судового рішення чи вироку. Невиконання рішень суду каралося штрафом, конфіскацією майна, накладенням символічного знаку безчестя. Вирок виконували судові воїни, адміністрація.

Дата добавления: 2015-05-06